Ловець океану. Історія Одіссея

Повернення

Двадцять років блукав я землею і морем.

Я зруйнував Трою і зійшов у царство мертвих, я бачив чужу смерть і чужу безодню, я впускав солону воду під свою шкіру, ховаючи її, як пастух ховає овець від дощу.

Кохання й ненависть увійшли в моє серце, як дві стріли, і я часом не міг відрізнити одну від одної, рани від обох породжували біль, але смерть моя мене не впіймала.

Одіссей, так мене звати.

Стрілець і мандрівник, воїн і вбивця.

Я повернувся на землю Ітаки, що породила мене, що дала мені тепло і повітря, м’якість запахів і твердість ґрунту.

Я впізнавав вигони берега і лінії пагорбів, я міг би повторити ці контури у своїй уяві, з заплющеними очима. Але мені здавалося, що я знову на безлюдному острові, до якого навідуються лише одноокі велетні та злі чарівники, які хочуть знищити мене, які хочуть ошукати мене.

Воїнів своїх попросив я заграти на флейтах і арфах, навчив їх пісень Ітаки, що знав із дитинства, пісень про великі дерева півночі та гори, що тримають небо на своїх плечах.

Але жодна людська душа не вийшла до мене, жоден людський голос не озвався до нас.

Знову і знову я кликав Пенелопу, свою кохану дружину, свою царицю, якої не бачив двадцять років. Знову й знову просив я спуститися до мене, торкнутися моїх колін та моїх плечей, обійняти мене, впустити до своєї душі.

Але голос мій луною проносився моєю землею, як дух бога над водою. Пенелопа не вийшла до нас.

Чи серце її ще б’ється? Чи ступні її ще торкаються землі? Чи очі її ще роздивляються небеса вночі, як двадцять років тому?

Чи слова досі злітають з її вуст, як комахи злітають із квітів, щоб нести від них життя далі землею?

Боги, о боги, ви мудріші за мене, але ви зліші за мене, навіщо ви змусили мене блукати, навіщо ви тримали мене так далеко від дому, навіщо ви мене вели назад, до цього порожнього берега, до цього чекання, якому немає кінця?

Коли минуло три дні, чекання стало нестерпне для мене.

Я взяв сімох своїх людей і став підійматися схилами вгору, до серця своєї землі. Якщо Пенелопа не хоче йти до мене, я сам прийду до неї.

Мої ноги могли йти всліпу, торкаючись знайомих виступів, впізнаючи повороти знайомих стежок, пам’ятаючи про всі лінії та вигони, немов на спині коханої.

Тіло землі змінюється не так швидко, як тіло людини. Душа землі змінюється не так швидко, як душі смертних.

Серце моє билося сильно, піт виходив із мого тіла, воно вирішило позбутися вологи раз і назавжди, і я відчув, що маю чекати найгіршого.

На вершині схилу я обернувся і подивився на море. Воно було спокійне і впевнене, воно було мирне й ласкаве, і цей спокій збентежив мене. Я відчув у ньому нахабство, я відчув у ньому перемогу стихії.

Море кликало мене до себе, запрошувало повертатися у свої хвилі, нашіптувало, що від нього я нікуди не втечу.

Щось зле мене чекає біля мого будинку, щось темне, щось слизьке та підземне, готуйся до найгіршого, нашіптувало мені серце, готуйся до того, що на тебе тут ніхто не чекає.

Я був на землі, що мене породила, що дала мені тепло і повітря, що дала мені м’якість запахів та твердість ґрунту, що дала мені дім і кохання — і яка тепер стала чужою, яка стала тепер порожньою.

Будинку мого немає.

Самі лише руїни зосталися від нього. Залишки стін і даху, навколо сміття і попіл. Він горів, він не вистояв, він зберіг лише частину свого скелета, маленьку купку своїх кісток.

Я підійшов до місця, де росло наше з Пенелопою дерево, — дерево, навколо якого я будував свій дім, навколо якого я будував увесь свій світ.

Лише сухий чорний стовбур зостався від нього. Жодної живої гілки, жодного листя, жодної квітки.

Я підійшов до колони, що підпирала стелю мого будинку; до неї притуляв я свої списи і стріли, коли повертався з полювань. Колона ще стояла, вкрита тріщинами та слідами вологи, але не було нічого, що вона тримала на собі. Стелі вже немає, даху вже немає. В Атланта вкрали небо.

Чи довго тут не було людей? Чи давно людські душі покинули те, що було створене для них, що живилося їхньою присутністю, що жило тільки завдяки їхнім тілам?

Гострий ніж узяв я у свою руку, за саме лезо, і стиснув щосили. Надріз був глибокий, з нього потекла кров. Я торкнувся пальцями колони, і на ній лишилося кілька червоних крапель.

Моє власне життя стало для мене мале і нікчемне, я відчув, що воно зменшується до розмірів комахи, яку будь-який смертний розчавить своєю долонею.

Я стояв перед своїм зруйнованим домом і поволі розумів, яке страшне покарання впало на мене.

Бо я зрадив свій світ. Бо покинув його без особливих причин, проміняв його на примару, на чужу війну проти далекої Трої, на чужу славу. Я не мав його покидати, я мав прив’язати себе до цього дерева, до цього будинку, до цієї жінки, до цього неба, — бо я не мав рушати зі свого місця, бо я не мав зраджувати свого серця.

Ті, хто шукає слави, втрачають душу. Ті, хто шукає слави, втрачають здатність обійняти у мирі та спокої. Ті, хто шукає слави, втрачають здатність зупинитися.

І я зрозумів, що покарання наздогнало мене. І що воно сильніше і нестерпніше за злість Посейдона.

Я пішов до будинку Лаерта, свого батька. Стежкою вниз, через долину, до підніжжя високого Неріона, застеленого лісами.

Неріон стояв непорушно над моїм царством, наче воїн-гора, який оберігає спокій смертних. Долина під ним була наповнена сонцем.

Лаерт, мій батько, оселився тут іще до мого походу на Трою.

Я більше не хочу бачити людей, казав тоді він. Я плавав широкими морями, я був на помості Арго, я був на Калідонських ловах, я знав богів і героїв, я був тричі поранений, я знаю, де сонце встає, і де воно сідає. Іди, Одіссею, тепер твоя черга, а я говоритиму з вітром, він розкаже мені про твої вчинки, про те, кого ти врятував і кого ти знищив.

І я пішов, справді, тоді була моя черга.

Тепер я побачив його здалеку, він стояв посеред поля, далеко від дому, і дивився на сонце. Це я, Одіссей, твій син, сказав я йому.

Він обернувся до мене і подивився незрячими очима.

— Взимку я сплю на підлозі з рабами, біля вогню, влітку я сплю в саду на листі винограду, згрібаючи його в купу, щоб було м’яко.

— Це я, Одіссей, Лаертів син, твій син.

— Взимку на землі холодно, навіть біля вогню, але немає в мене ковдр і немає в мене пуховиць, а влітку я сплю на листі винограду, і м’яко стає моєму тілу, а син мій помер давно, і м’яко йому в царстві мертвих, і м’яко мені буде там із ним скоро, знай мої слова, чужинцю.

— Я не помер, я тут, біля тебе.

— М’яко мені буде там скоро, у царстві мертвих немає холоду, у царстві мертвих немає смерті, взимку мені холодно, навіть біля вогню, але немає в мене ковдр і немає в мене пуховиць, чужинцю.

Я говорив із ним довго, я ділився з ним спогадами юності, коли був із ним щодня, я брав його руки та підносив до свого обличчя.

Але він не впізнавав мене.

Де ти, Пенелопо?

Де ти тепер?

Я зібрав частину своїх воїнів, наказав їм сісти на корабель і плисти в Кефалонію, де правив цар Метіон. За тиждень вони повернулися до мене. Метіон помер, казали вони, Кефалонією править його син, він злий та ледачий, він нічого не чув ані про Пенелопу, ані про тебе, Одіссею.

Тоді я послав своїх воїнів на Лефкаду, де правив цар Пілад. За тиждень вони повернулися до мене. Пілад уже старець, казали вони мені, він говорить із богами й деревами, та вже не розуміє мови людей.

Я посилав їх на Дуліхій, де багато міді, і на Зам, де багато птахів, і на Закінф, де багато високих дерев. Я посилав їх навіть у Пілос, землю героїв. Але щоразу вони поверталися ні з чим, з порожніми словами та пустими надіями.

Я послав їх у Тафос, де жив Анхіал; у нього колись купував я отруту для своїх стріл. Від нього люди мої повернулися за місяць. Анхіал помер, але живий його син Ментес, казали вони; два роки тому він припливав на Ітаку і говорив з Телемахом.

— Говорив?

— Так.

— І що він сказав?

— Він сказав, що це був не зовсім він.

— Не зовсім?

— Так.

— Як це?

— Він написав тобі, Одіссею.

Так, мудрий Одіссею, писав Ментес, я був на Ітаці, я бачив Телемаха, я бачив Пенелопу, вони були живі, але дім твій повнісінький злих людей. Вони хотіли руки Пенелопи, вони хотіли тіла Пенелопи, вони хотіли твоїх земель, вони хотіли твоїх тварин. Антиной був серед них, а також Евримах, а також Агелай, а також Амфіном. Ктессип був серед них, а також Демоптолем, а також Елат, а також Евріад, а також Пейсандр.

Коли я був у твоєму будинку, Одіссею, в серце моє увійшла Афіна, ти завжди відчуваєш присутність бога в собі, коли він хоче цього, тоді ти бачиш землю, і море, і хмари, і мудрість, і печаль. Вона говорила з Телемахом через мене, Одіссею.

Коли бог бере твоє тіло, як здобич, ти ще довго відчуваєш його присутність у собі. Серце моє ще три дні билося так, ніби хотіло щось сказати. Ти відчуваєш, що є інша істота всередині тебе, і якщо її розгнівити, твоє тіло вибухне і розсиплеться в морі.

Відтоді нічого я не чув про Пенелопу. І про Телемаха теж.

Лист Ментеса обірвався, а з ним обірвалася моя надія.

Тоді я сказав своїм воїнам сідати на корабель і плисти до Менелая, царя Спарти. Колись він переконав мене йти з ним на ту війну — війну через жінку, через його жінку, через Гелену, яка принесла нам стільки страждань.

Він тепер із Геленою, мій друг Менелай, він повернув її з Трої, він забрав її у Лариса, він перевернув увесь світ догори ногами, щоб відновити свій маленький зв’язок, свій маленький світ. Але я через нього лишився ні з чим. Я лишився з чорним стовбуром, який колись квітнув щороку і дарував мені солодкі плоди.

Мої воїни повернулися через місяць. Вони привезли від Менелая лист.

Любий Одіссею, писав він, ми думали, що ти загинув, ми думали, що тебе знищило море.

Любий Одіссею, як би я хотів тебе побачити, як би я хотів говорити з тобою, розповісти тобі все, почути від тебе все.

Твої воїни питають мене про Пенелопу. Що я можу тобі відповісти?

Одного дня вона прислала до мене вашого сина Телемаха, у нього чорне хвилясте волосся і міцні руки, він дивиться сміливо і хитро, майже як ти.

Телемах переказав мені її слова. Вона йде з Ітаки, вона не може далі чекати на тебе, вона не може далі терпіти нахабства чоловіків, які заповнили її будинок, домагаючись її серця, домагаючись її плоті. Вона йде далеко, бо хоче служити богам, і просила мене потурбуватися про її сина.

А Телемах, твій син, писав мені Менелай, — він змужнів, він завжди був неспокійний, і одного дня зібрав воїнів, попросив у мене корабель і вирушив шукати тебе, Одіссею. Ніхто не знає, де він тепер. Ніхто не знає.

— Ніхто не знає?! — заревів я. — Тобі віддали мого сина, мого єдиного сина, а тепер ніхто не знає?!

Злість охопила мене, а потім смуток. Злість була левом, який розірвав мою душу на шматки, смуток був рікою, що нею плила моя душа.

Де їх тепер шукати? Де тепер знайду я Пенелопу, мою кохану, жінку, яку я залишив двадцять років тому, після чого все моє життя стало схоже на сон? Де тепер я знайду Телемаха, мого сина, плоть від плоті, воля від волі, він шукатиме мене в цьому безумному морі, а я шукатиму його, і ми знайдемо один одного лише на дні морському.

Я мав кликати богів, я мав шукати їхньої поради, я мав приносити їм жертви. Але чи скажуть вони мені правду? Чи не ошукували вони мене всі ці двадцять років? Чи не водили вони мене манівцями цим безкраїм морем, замість того, щоб повернути мене додому, де я міг би, як і інші смертні, відчути спокій?

Чоловіки плачуть лише тоді, коли втрачають тих, кого люблять. Чоловіки плачуть лише тоді, коли вулкан вибухає в їхніх душах, розриваючи їх на сотні маленьких сердець, їхні сльози — це лава, їхнє ревіння — це шум Тартару.

Ніщо тоді не може їх зупинити. Зі сліз їхніх народжується ріка, яка вливається в землю, яка перетворює пустелі на зелені поля, яка дає вирости травам і деревам.

Сліз моїх тепер уже ніхто не зупинить.

П’ять місяців і шість днів минуло відтоді, як я повернувся на землю Ітаки.

І тоді я відчув, що море знову кличе мене.

Що я не знайду Пенелопи і Телемаха, якщо не пройду шлях спокути. Якщо не здійсню своєї подорожі знову, замолюючи провини та благаючи прощення.

Колись я перемагав ворожі армії, плюндрував міста і вбивав велетнів. Сила моя була завжди зі мною, тримала мене рівно під ударами смертних і безсмертних, я нічого не боявся, я приручив свій страх, я тримав його глибоко під землею. Але за кожною силою стоїть жорстокість, за кожною впевненістю стоїть сліпота.

Коли ти зазнаєш поразки, твої очі починають бачити правду. Коли тобі боляче, біль інших врізається в твою душу, як ворожа стріла.

Я зруйнував Трою, і тисячі людей залишилися без того, що вони люблять. Гектор помер, Пріам став жебраком, Гелену забрав Менелай, чоловік, від якого пахне минулим.

Я закохав Навсикаю в себе, але потім пішов від неї у море. Я покинув її, щоб ніч самотності розривала її. Де тепер її серце? Хто врятує її від хижака?

Я віддав своє кохання Цирцеї та Каліпсо — і лишив Пенелопу без чоловіка, а Телемаха без батька. Чи захочуть вони мене бачити? Так, але тільки для того, щоб плюнути мені в обличчя.

Боги карали мене, насилали на мене бурі, позбавляли мене пам’яті, вбивали моїх воїнів — але тільки тому, що я образив їх. Ніхто не прийшов до мене і не сказав: Одіссею, ти винен перед тими, кого любив, перед тими, хто не заподіяв тобі нічого злого. Ось твоє покарання, пройди його від початку до кінця, випий цю чашу до дна.

Але коли заслона спадає, ти сам бачиш, які великі тіні за твоєю спиною.

І тоді ти хочеш лише одного: прожити своє життя наново. Виправляючи свої помилки, замолюючи свої провини, стираючи свої сліди, даруючи благо там, де досі ти ніс зло.

Дехто каже, що хотів би прожити своє життя знову, нічого не змінюючи, ні про що не шкодуючи. Я не з таких.

Я з тих, хто завжди прагне чогось іншого. Хто завжди питає себе, що було б, якби я піднявся на інший корабель.

Так, тепер я хочу прожити своє життя інакше. Прожити його навпаки.

Я плистиму назад, від Ітаки до Трої, я знову почую спів Сирен, я знову боротимуся з морськими монстрами, Сциллою та Харибдою, я побачу Каліпсо та Цирцею, я торкнуся тонкої шкіри Навсикаї, чари цих жінок охоплять мене, але цього разу я триматимуся до останнього перед спокусами.

Якщо допливу, я увійду в зруйновану Трою, я відчую на собі її ненависть, я стану жертвою її гніву. Я дозволю троянцям убити мене, розірвати мене на шматки, прив’язати моє тіло до коней та протягнути його тричі навколо міських мурів, як Ахілл тягнув тіло Гектора. Я заслужив на ці страждання, я заслужив на ці приниження.

Світ має повернути собі рівновагу.

Я зібрав своїх воїнів. Я мав їм щось пояснити.

Але я просто підходив до кожного з них, брав їхні обличчя в свої долоні, і дивився в їхні очі своїми очима, наповненими водою.

Двадцять років життя були марні, читали вони в моїх очах. Я став на хибний шлях, і тепер я маю виправити помилку, читали вони в моєму смутку.

Ні, я не говорив з богами, я не просив їхньої поради, я просто бачу з ясністю те, що маю робити, з холодною чистою ясністю. Боги можуть тебе ошукати, але серце твоє прозоре, як чиста вода.

Ви можете йти зі мною, а можете залишитися, читали вони в моїх очах. Я не пастир вам, я не цар вам, і кожне серце б’ється лише в одних грудях, і кожні слова народжуються лише в одному диханні, я більше не хочу вам наказувати, зі мною піде лише той, хто поділяє мій смуток.

Я повернуся туди, де я мав бути. Я повернуся до моря, з яким я зрісся, яке вже не могло жити без мене.

Я повернуся до Океану, який огортає твердь земну, мов своє дитя. Який був її початком і її межею. Я відчую край землі і край свого життя теж. Я поєднаю в собі скінченність і нескінченність.

Я буду ловцем моря.

Ловцем Океану.

Коли я розвернув корабель у відкрите море, то підійняв свою руку до небес, прощаючись із землею, що її так любив.

Зграя птахів зірвалася з дерев і полетіла у бік корабля.

Ітака не дала мені щастя, двадцять років блукань не повернули мене додому.

П’ять місяців і шість днів прожив я на березі, на самотньому порожньому узбережжі, чекаючи на Пенелопу, що її волоссям обплітав свою руку, що її в’язки і ключиці я колись цілував, обливаючи їх соком білого винограду.

Але вона вже не чекала на мене.

П’ять місяців чекань гірше за десять років мандрів, казав собі я.

Мандри ведуть тебе до любові, чекання веде любов від тебе, казав собі я.

Чи можеш ти чекати на того, хто тебе не чекає? — питав себе я.

Чи можеш ти давати, не отримуючи натомість нічого? — питав себе я.

Тепер я плив назад, у безодню океану, в Посейдонове царство, до його жорстоких хвиль, до його тиші і спокою, до тієї суворої відсутності співчуття, що знаходив я тільки у морі.

Мандри ведуть тебе до кохання, чекання веде кохання від тебе, казав собі я.

Блаженні блукачі, бо в них живе божевілля, бо світ торкається їх крилами птахів і співом ангелів, казав собі я.

Ми пливли назад у безодню, і весь мій корабель дихав, як одне велике тіло. Вдихаючи, коли весла над водою, видихаючи, коли весла під водою.

Море тримало нас у полоні, але цей полон був солодший, ніж свобода на землі, де мене ніхто не чекав.

Той, хто любить море, любить і глибину. Той, хто любить море, не боїться смутку.

Буває так, що радість поневолює, а смуток очищує.

Буває так, що смуток дає одне серце на всіх. Одне життя на всіх.

І ми ділимо це життя між собою, як велику хлібину, що Евриклея приносила в наш дім, говорячи: вона дихає повітрям Ітаки, плоть від плоті Ітаки, скуштуйте її, й ви відчуєте силу землі.

І ми збиралися навколо неї разом, і торкалися одночасно до неї вустами, і їли в мовчанні, аж поки наші обличчя торкалися одне одного.