Ловець океану. Історія Одіссея

Каліпсо 2

Скільки часу минуло відтоді?

Рік і один день. А можливо, два.

Час після Каліпсо звужується, мов річка під гарячим сонцем.

Після свого щастя тут Одіссея знову було покарано морем. Посейдон викинув його на берег землі феаків, де він зустрів Навсикаю.

Потім була Ітака, де він хотів знайти свій дім, де він хотів знайти свою Пенелопу, знайшовши натомість лише скелет свого минулого щастя.

Потім знову була земля феаків. Усе тече послідовно, назад, ніби Кронос піднявся з Тартару і розгорнув полотно часу з теперішнього у минуле, візерунок за візерунком.

Одіссей знову наближався до острова Каліпсо. Він був чорний, але нагорі, на самому вершечку, стояло біле-біле місто, з білими стінами, білими дорогами і білими мостами.

Він пам’ятав, як Каліпсо забороняла своїм служницям спускатися до чорних печер унизу, до підніжжя острова. Немов боялася, що вони відійдуть від свого світлого та яскравого сновидіння.

Лише він спускався до цих чорних печер у часи своєї туги. І тільки там розумів, яке несправжнє щастя, коли в ньому є лише білий колір.

Одіссей поставив свій корабель на якір. Острів Каліпсо був тепер його магнітом.

Зранку наступного дня, коли Геліос вставав з обіймів Океану, Одіссей закинув свою рибальську сітку в море. Вранці риба найбеззахисніша, на вершечках темряви вона сама йде до тебе.

Він витягнув сітку, повну сріблястих тіл, які билися в повітрі, повстаючи проти самого неба. Великі і малі, круглі та довгі, з червоними хвостами, з гострими плавцями.

Відчувши здобич, чайки стали збиратися над його кораблем. Він кидав їм зловлену рибу, одну по одній, він кликав їх голосом, він запрошував їх жестами, він підкидав рибу до неба, і птахи ловили її в повітрі. Вони прилітали один за одним, один поруч з іншим, хапали рибу з рук Одіссея, сідали йому на плечі, торкалися крильми його шкіри.

Він знав, що деякі з цих птахів прилетіли з острова Каліпсо, маленькі чайки з чорними хвостами, яких він приручав у часи свого суму. Жодна істота на цій землі не забуде давнішньої доброти.

Він кидав їм рибу, більше і більше, і над його кораблем утворилася ціла хмара тих білих створінь, які кружляли над ним, які кричали над ним, які плели живу корону над його кораблем.

Рік тому, відпливаючи з острова, Одіссей пообіцяв Каліпсо одну річ.

Що повернеться до неї зі зграєю птахів над головою.

Що залишається після великої бурі?

Що залишається, коли вона стихає і стає дитиною, коли хмари розчинилися в небі, коли хвилі знайшли спокій?

Залишається ніжність. Великий океан ніжності, в якому ти бачиш душі одне одного. Вони схожі на риб, тонких хвилястих риб; кожен їхній рух ти помічаєш, кожен маленький відрух хвоста, кожне тонке тремтіння плавців, кожне маленьке серцебиття.

Ніжність, що ніколи не скривдить. Що ніколи не триматиме зла. Що повертає душу до початку речей. Коли не було нічого, крім приязні, крім легких обіймів, крім дотиків, у яких народжувалися перші тварини.

Там, у самій глибині болю, під прірвами та ущелинами, тихо живе вона, богиня ніжності. Вона мовчить, коли ми ранимо одне одного, коли гостримо свою зброю, коли стріляємо у відповідь.

Вона мовчить, бо їй здебільшого немає чого сказати, в шумі життя в неї немає простору, — але коли все стихає, вона видихає. І в цьому видиху міститься відповідь на всі питання світу, всі питання про сенс і значення, про напрямок руху — в цьому тихому видиху богині ніжності, причавленої до землі горами жорстокості. Цей видих струшує попіл, змушує зброю замовкнути, з ним приходить весна. Вона здригає землею, вона наповнює її водою.

Ніжність із тілом кішки, з обличчям ангела.

Він знав, що Каліпсо вийшла на дах свого будинку, звідки вона бачила море просто перед собою.

Він знав, що вона дивиться на його корабель.

Він не бачив її, вона не бачила його, але вони відчували присутність одне одного, без поглядів, без звуків.

Його корабель, над яким кружляла зграя білих птахів. Її острів, прикрашений білою короною.

Як і раніше, це було протистояння воль, рівних і непокірних. Протистояння, в якому ніхто не хотів поступитися і ніхто не хотів перемогти.

Вони стояли одне навпроти одного, вони не бачили одне одного, вони не могли сказати одне одному жодного слова, але вони розуміли одне одного. Вони ніколи так добре не розуміли одне одного.

Так, Одіссею, ти був моїм в’язнем, потім я була твоєю полонянкою, потім я була твоєю володаркою, потім ти був моїм володарем.

Буває так, що ніжність можна зберегти, лише втративши кохання.

Буває так, що тепло можна зберегти, лише відпустивши його в небо.

Так, Каліпсо, роки з тобою були роками кохання, але й роками війни. Це були два списи, звернені один проти одного. В них була пристрасть, в них було бажання, в них була ненависть, в них була жертва, але в них ніколи не було миру.

Мир прийшов тепер, коли все закінчилося. Мир, вдячність за радість, вдячність за біль, на цьому острові, білому, як мушля, круглому, як сама земля.

Ти була для мене радістю стрибка, Каліпсо. Радістю летючої риби, яка виринає з морської глибини.

Ти був для мене тим, чим не була я, Одіссею. Широкістю світу, болем війни, вразливістю смертних, відчайдушністю людей.

Ти була для мене красою, Каліпсо. Красою, що позбавляє пам’яті. З якою ти все забуваєш. Красою, що не дає змоги говорити.

Ти був для мене поглядом з моря, Одіссею. Словами, які огортали мене. Які давали мені радість, що я потрібна комусь за горизонтом.

Слова лилися з них, одне за одним, із кожною новою хвилиною. Слова захоплення.

Але вони знали, що більше ніколи не торкнуться одне одного.

Коли кохання відійшло, як море під час відпливу, залишилася ніжність.

Вона схожа на сонце, що пробивається крізь хмари після дощу.

Їм здавалося, що вони все вже сказали одне одному, ті тисячі слів, написаних і ненаписаних, сказаних і лише намислених.

Часом у коханні настає момент, коли слова стають землетрусом. Вони вже не побудують дому, вони можуть його лише зруйнувати.

Інколи буває так, що тільки мовчки ти можеш зберегти те, що колись збудував.

Інколи буває так, що тільки мовчки ти можеш зберегти слова, які колись промовляв.

Інколи буває так, що найкращий спосіб бути вдячним — це розчинитися в темряві.

Срібляста блискавка промайнула у воді. Спочатку за сто ліктів від корабля, потім за п’ятдесят, потім за десять.

Риба-провідниця, його супутниця, його компас, Посейдонове око.

Вона завжди з’являлася тоді, коли він втрачав свій шлях.

Риба кружляла навколо корабля, відпливаючи і повертаючись, роблячи свої широкі кола, звиваючись у воді. Вона била хвостом по поверхні, і тисячі крапель летіли на шкіру Одіссея, на палубу корабля, на обличчя його воїнів.

Пора плисти далі, казав собі Одіссей. Пора обрізати нитку.

Минуле безжальне, якщо його не відпустити. Ти береш його оберемком, підходиш до борту, вдихаєш повітря, дивишся в небо, розтискаєш пальці. Воно падає на дно морське, повільно, протяжно, довго. Ти можеш плакати, але ти знаєш, що там його спасіння.

Одіссей витягнув якір і наказав воїнам взятися за весла. Він кинув залишки риби у воду, десятки малих і великих сріблястих тіл, розвернув свій корабель і поплив у відкрите море.

Хмара птахів іще довго кружляла над місцем, що він покинув.

Раптом один із них відірвався від зграї, полетів до нього, сів йому на плече. Одіссей обережно взяв його в руки, підніс до свого обличчя, притис до своєї щоки, відчув його серцебиття. Це був один із птахів з острова, один із птахів Каліпсо.

Він довго щось говорив йому, перш ніж відпустити.

Так він прощався назавжди з жінкою, яка завдала йому стільки болю, яка принесла йому стільки радості.

— Еоле, володарю вітрів, допоможи мені. Дай мені вітру. Я мушу рухатися далі.

— Колись я подарував тобі багато вітрів, Одіссею. Але ти все змарнував. Ти розв’язав мішок із моїм подарунком, і вони всі вилетіли на волю.

— Воїни мої не послухалися мене. Вони випустили твої вітри, коли я спав.

— Сподіваюся, ти покарав їх.

— Їх більше немає. Вони всі в Аїді, вони всі мертві. Вже більше нема кого карати.

— Мені шкода.

— Смертні мало цінують життя. І безсмертні теж.

— Кожна допомога від нас — це жест співчуття, диво, випадковість.

— Я знаю. Те, що я досі живий — це теж випадковість. Необхідність веде нас донизу, у царство мертвих, випадковість тримає нас на землі. У чому тоді сенс життя смертних? В чому його мета?

— Лишити після себе те, чого море не зруйнує, чого вітер не віднесе, що його час не змусить гнити в землі. Лишити після себе те, над чим не владний я, над чим не владний Посейдон. Коли смертні роблять щось безсмертне, самі боги схиляються перед ними. Бо є одна перевага смертних над безсмертними.

— Яка?

— Боги не можуть стати кимось більшим, ніж вони є.

Одіссей подивився на небо, на білі хмари, в яких Еол вчив його розрізняти контури свого життя.

— Насолода людини — стати безсмертним, — вів далі володар вітрів. — Насолода ж бога — стати смертним. Відчути тонку нитку життя. Взяти її поміж пальців. Відчути слабкість, що породжує співчуття. Відчути беззахисність, що породжує бажання створювати. Боги можуть зупиняти вітри і руйнувати гори, але тільки смертні можуть створювати музику. Боги не плачуть. Люди плачуть за них.

— Дай мені вітру. Я мушу побачити Аїд, я мушу побачити Трою, я мушу побачити сльози, що я породив. Я помру там, де я вбивав.

— Я дам тобі вітру, Одіссею. Але твоя смерть нічого не змінить. Ти маєш будувати, а не руйнувати. В твоїх руках життя інших. Деякі ти згубив, деякі ти врятуєш. Сльози течуть дарма, якщо з них не народжується радість.

Так говорив Еол.