Ловець океану. Історія Одіссея

Аріадна

Розповісти вам історію про Діоніса? Ви справді цього хочете?

Ви хочете солодкого чи гіркого? Ви хочете темряви чи світла? Ви хочете радості чи болю?

Але ж ви знаєте, хто він, правда?

Діоніс — це найсолодший бог, який коли-небудь ходив цією землею. Зачаруватися ним легко, звільнитися від нього неможливо. Кличте його лише тоді, коли відчай торкнувся вашого серця. Коли відчай став вростати у ваше тіло, коли він знищив ваші сади, коли тіло вже не може пити, а душа не може мріяти. Коли серце ваше не хоче битися далі, а легені не хочуть впускати в себе повітря. Він звільнить вас, він дасть вам нове життя. Але ви станете його полонянкою.

Так, бо свобода гірка. І якщо ви хочете щастя, ви обираєте полон. Солодкий полон.

Мене, Аріадну, доньку Міноса, царя Криту, Діоніс врятував від Тесея.

Пенелопу він урятував від Одіссея.

Тесей, Одіссей — вони схожі між собою, навіть іменами. Воїни, герої, мерзотники. Чоловіки, яких ти кохаєш і яких ти ненавидиш.

Любов і ненависть часом не відрізнити одну від одної. Вони дві близнючки, які зрослися серцями.

Тесей подарував мені кохання, подарував мені біль, подарував мені відчай. Я мала би померти після того, як він покинув мене.

Якщо треба обирати між смертю й життям без коханого, я обираю щось третє. А ви?

Кохання завжди закінчується гіркотою. Починається солодко, закінчується гірко.

Коли я вперше побачила його, він був моєю надією. Надією на звільнення.

Спочатку воїн вас рятує від монстра. А потім сам стає монстром. Спочатку герой вас рятує від мерзотника. А потім сам стає мерзотником.

Отже, Тесей. Слухайте.

Я одразу зрозуміла, хто він. Чоловік стояв на палубі корабля, що наближався до берега Криту, а я вже знала, що він принесе мені горе.

Він був серед тих, кого Афіни присилали щороку як жертву моєму братові, Мінотавру. Тих, кого мають закинути в темряву Лабіринту, що в ньому є лише вхід і немає виходу, у якому є тільки страх і немає надії. Мінотавр розірве їх там, один за одним, серце за серцем, тіло за тілом.

Сім юних афінських дівчат, сім юних афінських юнаків. Тесей був серед них.

Першої ж ночі після його прибуття всі мені шепотіли: не вір йому, Аріадно.

Я говорила з афінянами з його великого корабля. Я говорила з його воїнами, я говорила з жінками, яких він кохав, я говорила з чоловіками, яких він перевдягнув на жінок, щоб увести в оману Міноса, мого батька.

Його шанували, його любили, його ненавиділи, але всі мені казали: не вір йому, Аріадно.

Тесею ніхто не вірить. Навіть боги.

Я знала, що він принесе мені горе. Він принесе його своїм щитом, своїм гострим мечем, своїм поглядом, своєю усмішкою. Його обличчя — як крейда, його руки — як змії, його шкіра товстіша за його панцир.

Я знала, що він знищить мене.

Але краще померти у відчаї, ніж жити у відчаї. Ліпше згоріти у небі, ніж згнити в землі.

Тільки Тесей уб’є Мінотавра.

Тільки цей афінський герой і мерзотник уб’є мого Мінотавра.

Кажуть, Мінотавр — це чоловік із головою бика.

Я чую це знову і знову, я йду до моря, підіймаю голову до неба і мене трусить від сміху.

Коли люди не знають, вони вигадують. Мені вигадувати немає сенсу. Я знаю правду.

Так, він схожий на бика, але гнівом, а не обличчям. Серцем, а не тілом. Поглядом, а не ревом.

Був час, коли я кохала цього чоловіка із голосом лева, із поглядом Зевса, із рукою Посейдона. Він був братом моїм, він був коханцем моїм. Носив браслети з волової шкіри. Мав товсті зап’ястки і широкі коліна. Він подобався одним жінкам, він лякав інших. Перших він робив своїми коханками. Других він робив своїми рабинями, служницями Семели, богині місяця.

Був час, коли він казав, що любить мене. Я не знаю, як саме — як жінку чи як святковий хітон.

Кажуть, що моя мати, Пасифая, була закохана в білого бика. Що вона понесла від нього Мінотавра.

Це дурниці. Кохати бика могла тільки я.

Але одного дня Мінотавр вирішив, що я маю служити його богам. Що я маю жити вночі та купатися у холодному місячному світлі.

Я витримала рік. Цілий рік я чекала, що його погляд повернеться. Що він знову скаже, як колись: Аріадно, є лише ти — та порожнеча.

Він дивився на мене байдужо, він приводив нових жінок, він бачив себе і тільки себе. Його чоловіча сила стала для нього божеством. За це його називали биком.

Це життя не моє, казала я йому; хтось пришив його до мене, як жмут чорної матерії, я задихаюся в цій клітці — але він лише байдуже посміхався у відповідь. Коли він був добрий, його доброта була нещадна. Коли він був злий, я боялася, що він мене вб’є.

Одного разу я намагалася втекти. Підкупила охоронців, вийшла через чорний вхід, побігла, наштовхнулася на найманців. Вони схопили мене і посадили в клітку.

Я пробула там сім днів. На третій день стала забувати слова. На п’ятий день стала забувати їсти. На сьомий день Мінотавр прийшов до мене.

Він зайшов до клітки, довго дивився мені в очі. Потім ударив в обличчя. Схопив за волосся, потягнув додолу, опустив мене на коліна. Плюнув на мене. І сказав, що прощає мені.

Але ні, він не має права ні карати мене, ні прощати.

Я хочу, щоби Тесей убив його.

Як бика.

Я хочу, щоб Тесей відрізав йому голову.

Якою є сила твоєї ненависті? Чи вдосталь її, щоб убити? Чи вдосталь її, щоб узяти людину за руку та вести її до смерті? Що дасть тобі смерть того, кого ти ненавидиш? Чи дасть вона тобі радість заспокоєння? Чи смерть сильніша за твою ненависть, і вона зжере її, проковтне її, виплюне і змусить тебе лише ревіти з болю?

Я взяла всю свою хитрість, я опустилася в чорні глибини своєї душі, я витягла на поверхню важке каміння свого серця, я захотіла стати злою, я захотіла стати нещадною, я захотіла відчути насолоду ненависті.

Палац Мінотавра був лабіринтом, його збудував Дедал, найхитріший чоловік на землі. Це був найкращий у світі захист проти ворога. Це був удав із мармуру та глини, який душив непроханого гостя. Душив мовчки, аж поки остання судома відчаю чи голоду затремтить на його тілі.

Ніхто, крім Мінотавра, не знав його сплетінь, за кожним поворотом була пастка, за кожним вигином — кілька коридорів, і лише один був правильний, лише один вів до мети.

Я прийду до Мінотавра, я впаду на коліна перед ним, я попрошу мені простити. Я готова зробити будь-що, скажу я. Я буду хитра, як змія, я буду невловима, як вітер, я буду покірна, як земля під ногами богів.

Я змушу його повірити, що його жорстокість збуджує мене. Ти можеш робити зі мною все, що завгодно, скажу я йому, ти можеш зв’язати мене, ти можеш вимагати послуху і смирення, сама лише думка про покору тобі наповнює мене тремтінням, твоя сила наповнює моє тіло ріками, бери мене, як хочеш, володій мною, як хочеш, воля твоя хай стане моєю, скажу я йому.

Чоловіків збуджує ілюзія влади, чоловіків збуджує жіноча покора, ніби слабкі тіла мають стати ще слабші, ніби тонкі стеблини мають стати ще тонші, ніби душі, зв’язані їхньою силою, мусять іще мати тіла, зв’язані їхніми ременями.

Але занадто велика віра в свою силу є слабкістю.

Мінотавр мав серце бика і душу бика, його збуджувала влада, в його очах було благання моєї покори, він хотів моєї насолоди від його пут, його мотузок, його ременів, його атак, його криків.

Коли сильний прагне ще більшої сили, він програє. Коли володар прагне ще більшої влади, він програє.

Твоя сила, Мінотавре, програє хитрості мого дівочого серця.

Ти візьмеш мої руки і зв’яжеш їх за моєю спиною.

Ти візьмеш моє волосся, накрутиш його на свій зап’ясток, потягнеш на себе, візьмеш мене за підборіддя.

Ти зробиш мене безпомічною.

Затулиш хусткою мої очі, закриєш долонею мої вуста, зробиш мене сліпою, зробиш мене мовчазною.

Ти вливатимеш стогони в мої груди, ти врізатимеш крики в мої легені, ти вийматимеш їх разом із серцем.

Ти проколеш мене, простромиш мене, прошиєш мене наскрізь і зав’яжеш себе ниткою на моєму тілі.

Ти увійдеш в мене, ти поселишся в мені, ти розлютишся в мені, ти розірвеш мене.

Тіло моє буде твоєю здобиччю.

Рани твої й укуси твої будуть мені медом, будуть мені водою.

Ти робитимеш мені боляче.

Але від болю цього буде мені солодко.

Минула лише ніч після того, як я надіслала йому цього листа, — і він покликав мене до себе. Вся його злість минула. Вона розтанула від надії бути володарем.

Ми зустрінемося відразу, як увійдемо в лабіринт, — відповіла я йому, — за першим поворотом, я візьму з собою клубок із нитками, який ти розкручуватимеш, коли ми рухатимемось углиб палацу, до твоєї спальні — бо я маю повернутися вночі до вівтаря Семели, богині-місяця, я її служниця, і цей клубок мені допоможе знайти шлях назад. Гаразд, погодився він.

Гаразд, сказала я собі. Тільки нитка мені потрібна не для того, щоб знайти шлях назад, Мінотавре. Нитка мені потрібна для того, щоб Тесей знайшов шлях до тебе.

Він і справді зустрів мене відразу за входом у лабіринт, за першим поворотом. Схопив мене своїми сильними руками, притулився губами до мого обличчя, так сильно, що я відчула запах його шкіри.

Я легко відсторонила його від себе, не зараз, дістаньмося твого покою, будь ласка, я хочу, щоб усе було неспішно.

Я взяла клубочок із нитками, почала його розкручувати, прив’язала нитку до колони просто перед входом, і ми пішли вперед.

Я ніколи тут не була, мало хто мав доступ до його лігва, він водив сюди своїх жінок, але кожну не більше кількох разів, щоб вони не запам’ятали дороги до нього. Часом він зав’язував їм очі, казали вони. Більше вони нічого не розповідали.

Ми йшли вглиб лабіринту, і я тремтіла зо страху, мої руки і ноги трусилися від хвилювання, я ледь не втрачала рівноваги.

Час від часу Мінотавр зупинявся, грубо притискав мене до стіни, торкався своєю шкірою моєї. Не зараз, тільки не зараз, шепотіла я. Я досі боюся тебе, казала я. Я ще не знаю тебе, говорила я.

Він грубо сміявся, брав мене за руку, і ми йшли далі. Я знала, що Тесей уже тут, що він прямує за нами, що він дихає нам услід, що він не покине мене.

Нарешті ми вийшли до просторої зали. Посеред неї стояло кілька колон, великий важкий стіл, а вглибині — велике ліжко. Він підвів мене до нього, відвів мої руки назад і зв’язав їх ременем у мене за спиною. Він узяв мене пальцями за обидві щоки і подивився на мене впритул. Тільки тоді я вперше помітила, що він справді мав очі бика. Великі, вирячкуваті, темні очі бика. Якась дикість була в них, якась упевнена сила і влада була в них, але мало в них було людського, дуже мало.

Він зав’язав мені очі хусткою. Потім став знімати з мене одяг. Торкатися мого тіла своїми руками. Кожен дотик обпалював мене, мені було страшно, мені було гірко й ненависно. Де ти, Тесею, думала я, де ти, плакала я.

Мінотавр торкався пальцями моїх губ і намагався один із них проштовхнути всередину. Я відверталася, я міцно зціпила зуби. Він знову взяв мене за щоки, але вже міцніше, і сказав щось грубе. Я вже не чула його. Сльози котилися з моїх очей, я впала на підлогу, не пам’ятаючи себе.

Прийшла я до тями від сильного протяжного реву.

А потім був глухий удар — немов щось важке впало на підлогу.

А потім я відчула дотик рук до свого обличчя. Коли пов’язка спала, я побачила перед собою Тесея. Він дивився на мене спокійно та зосереджено. Він міг бачити мене всю, без одягу, без захисту, і я не могла цього погляду витримати. Я заплющила очі й заплакала.

Він відв’язав мене і обійняв. Я притулилася до нього всім тілом і плакала, не зупиняючись.

Він накинув на мене туніку і почав виводити з зали. Краєм ока я побачила біля ліжка тіло Мінотавра. У калюжі крові, сильне та м’язисте, тіло цього чоловіка-бика, без голови.

Що можеш ти відчути до чоловіка, який урятував тебе? Що ти відчуваєш до того, хто прийшов до тебе з того світу, з-поза меж твого туману, з-поза меж темряви та сум’яття?

Я досі пам’ятаю погляд Тесея, спокійний і зосереджений, коли він дивився на мене, знявши хустку з моїх очей. Це були очі спасителя, це були очі вбивці.

Що ти відчуваєш до чоловіка, який урятував тебе? Сильну любов, майже релігійне захоплення. Тобі здається, що твій рятівник — сам бог. Тобі здається, що тепер він не відступиться, що тепер він завжди буде з тобою. Хіба ти не зв’язуєш себе назавжди з істотою, яку врятував, думала я? Хіба ти не рятуєш життя для того, щоб обійняти його, обплести себе навколо нього, триматися за нього до кінця?

Не вір йому, казали мені його чоловіки і його жінки, його друзі та його раби. Але як я могла не вірити тому, хто взяв моє життя у свої долоні та виніс його з того світу, як обпалене дерево з вогнища?

Ми дочекалися темряви і вислизнули з лабіринту. Тихо прокралися до табору афінян. Тесей наказав усім збиратися. Мінотавра вбито, ми маємо відплисти вночі, сказав він.

Ми швидко підняли речі на корабель і відчалили від берега. Тесей підготувався заздалегідь. Він завжди був розумний, надто розумний.

Я ходила тінню за ним. Я була хмарою над його дощем. Я торкалася його пальцями і зап’ястками, я хотіла стати його вітром, його одягом. Будь зі мною, Тесею, як світло з сонцем, як волога з морем. Як свіжість із ранковим повітрям.

Я хочу бути твоєю частиною, твоїм ароматом, покривалом на твоїх плечах, слідом за твоїм кораблем.

Але моя близькість непокоїла його. Я відчула це тієї ж ночі. І ще більше зранку. І ще більше вдень.

Він не мав часу на мене, завжди знаходив собі якусь справу, якогось друга, якогось співрозмовника. Його погляд інколи торкався мене, але тільки ковзав поверхнею, ніби я була рибою, маленькою випадковою рибою, слизькою і невловимою.

Ввечері ми пристали до острова.

Наксос, казали його раби. Він був немов зліплений з двох тіл, які переплелися одне з одним, які спали одне поруч з одним. Навіть каміння хоче любові.

Тесей наказав закласти табір, зібрати дрова для багаття, поставити кілька наметів. Ми сіли навколо вогнища, я була навпроти нього, я дивилася прямо, не зводячи з нього очей, але він жодного разу не глянув на мене. Може, я — привид?

Закохані ловлять погляди коханих, як птахів, що прилітають раз на рік. Ніщо не ранить їх більше, ніж погляд, що ковзає повз них, що не потрапляє у їхнє серце. Бути ураженим очима іншого — ось щастя закоханого. Бути ураженим у саме серце, розстріляним упритул — ось його насолода.

Коли вогнище стало гаснути, один із воїнів, який сидів поряд із Тесеєм, встав і пішов до моря. Я скористалася миттю, тихо обійшла навколо вогню, сіла біля Тесея. Торкнулася його стегном. Ковзнула пальцями йому по руці. Випадково, звісно, це було випадково, вибач, сказала я. Притулилася до нього боком, тут було тісно, у мене не було вибору, вибач іще раз, сказала я.

Коли він опустив свою руку на землю, я взяла її своїми пальцями. Це не я, це тільки моя рука. Хіба ми знаємо завжди, що роблять наші руки? Хіба ми завжди за них відповідаємо?

Але він не повернувся до мене. Його рука була німою. Вона не знала, що відповісти.

Вогонь піднімався до неба, залишаючи на наших обличчях тіні, як темні тіла, що танцюють перед прощанням.

О, боги, він покинув мене.

Вранці, коли я спала, Тесей тихо зійшов на корабель і відплив з острова. Навіть птахи, які були поруч, які вили свої гнізда на піску та оберігали своїх маленьких дітей, не відчули його відходу.

Коли сонце торкнулася моєї шкіри, коли сон відлетів від мене і я розплющила очі, його корабель був далеко, він здавався маленькою комахою на світлій тканині моря. Я ледь розпізнала його чорні вітрила.

Мені хотілося кричати від болю. Але мені забракло повітря в легенях. Ріки потекли з моїх очей, я стала німою.

Наче блискавка вдарила в моє серце, і я відчула, що це назавжди, що він не повернеться, що моє кохання стало неможливим.

Людині потрібен час, щоби прийняти неможливість. Щоби поселити її в своєму серці. Ти ніби віддаєш своє тіло удаву, який обпинає тебе і починає душити, повільно, але нещадно. Ти ніби пускаєш убивцю до свого дому, знаючи, що він принесе смерть.

Неможливість, найжахливіше слово. Воно завдає нам болю, воно розтинає наш мозок і наші серця. Його списи гострі, вони ніколи не ламаються, вони встромлюються в тіло назавжди, вони б могли вбити, але змушують жити далі. Вони розрізають душу на дві частини — любов та ненависть. І ти вже не знаєш, як їх поєднати.

Нехай прокляті будуть твої чорні вітрила, Тесею. Нехай серце твоє сповниться скорботою, нехай скорпіони встромлять свої жала в твої руки, нехай море розкриє свої жорстокі обійми перед тобою, пестячи тебе, вбиваючи тебе.

Я стала рити яму на березі. Я хотіла зарити свій біль під землею. Я хотіла зробити цю яму глибокою, немов океан. Я хотіла дістатися серця землі, гарячого та пекучого, щоб мій біль згорів у ньому, щоб навіть попіл розчинився у ньому.

Я рила, не зупиняючись, але море, підступне море, щоразу наступало та заливало мою яму водою. І я починала знову.

Згодом я знайшла гострий камінь. Провела його вістрям по своєму зап’ястку, сильно натиснула, потягнула на себе. Кров потекла з вени.

Я лягла на берег, підставила руки сонцю та заплющила очі. Я хотіла померти без слів, як рослина. Квіти вмирають мовчки.

Я хотіла текти, як ріка, я хотіла, щоб моя душа виливалася кров’ю в море, що мене вигодувало і яке я так любила. Я хотіла стати морем, я хотіла, щоб море стало мною. Я хотіла, щоби море стало багряне від моєї крові і щоб ці червоні барви дісталися Тесеєвого корабля, піднялися його кормою, торкнулися щогли, злетіли до вітрил. Я хотіла, щоб його чорні вітрила стали червоні, мов кров.

Крізь сон я відчула, що хтось торкнувся мого зап’ястка. Я розплющила очі. Крик вирвався з мене.

Переді мною стояв чоловік, він підніс мою руку до своїх губ. Він стояв спиною до сонця, я бачила тільки його силует у сонячних променях, схожий на силуети богів із палацу Міноса, мого батька. Чоловік торкнувся губами мого зап’ястка, тримав його довго, і мені здавалося, що він повільно п’є мою кров. Потім він нахилився до мене і поцілував мене в чоло. Я пам’ятаю його запах, це був запах винограду.

Він глибоко вдихнув і простягнув свою руку до мого обличчя. Поміж пальцями, великим і вказівним, була ягідка винограду, чоловік торкнувся нею моїх губ і легко провів по них. Випий мене, сказав він. Він розчавив ягідку пальцями, і холодний сік потік моїми вустами, підборіддям, торкнувся шиї, зупинився на ключиці. Випий мене, сказав він. Я ледь розтулила губи, краплинки соку потекли крізь них. Він був солодкий, о боже, який він був солодкий.

Я заплющила очі і знову поринула в глибокий сон. Я відчувала, як чоловік, який пахнув виноградом, провів пальцями по моїх очах, торкнувся щік і змішав моє дихання зі своїм.

Чи багато часу потрібно, щоб змінити життя? Чи багато часу потрібно, щоб забути горе?

Мій сон був глибокий і довгий. Коли він нарешті покинув мене, я довго не могла поворухнутися, мені здавалося, що я в іншому світі, з іншим серцем, з іншою шкірою. Звестися було складно. Тіло не слухалося мене.

Я подивилася ліворуч і праворуч, я підвелася на ліктях, я вдихнула повітря, що здалося мені теплішим, ніж зазвичай. Кімната, в якій я опинилася, була простора, вікна виходили на море та кипарисовий гай.

Море обіймало берег, немов кохану істоту, притулялося до нього, пестило його, огортало його, питалося в нього дозволу бути поруч.

Чи багато часу потрібно, щоб забути горе? Можливо, ціле життя. Але інколи ти розумієш, що прямуєш до зцілення. Зачиніть вікна моєї душі, боги-охоронці, залатайте всі щілини, закладіть усі двері, крізь які страждання продирається в мою душу. Тесею, я ще пам’ятаю тебе. Я ще кохаю тебе, я ще ненавиджу тебе. Але поглядом своїм уже не шукаю обрію, не шукаю твоїх чорних вітрил, не сподіваюся їх побачити і заплакати від щастя. Біль іще гризе моє серце, ще залишає шрами на моїй пам’яті. Але я відпустила тебе.

Скільки часу я була вві сні? Мовчазна служниця, яка принесла мені води і сиру, посміхнулася у відповідь, але не відповіла.

У мідниці з водою ковзнуло моє відображення. Я поглянула в свої очі, що тремтіли на водній поверхні. Я все в них зрозуміла.

Я спала довго, можливо цілий рік. Мені хотілося, щоби сон мій тривав дев’ять місяців, як сон дитини в лоні матері. Моє горе відійшло, немов води в жінки, яка готова виплеснути з себе нове життя. У мені народилося щось інше. Що це? Я зрозумію, коли воно підросте.

Чоловік зайшов до мене, коли сонце занурювалося в море. Він нахилився й поцілував мене в чоло. Солодкий запах винограду огорнув мене.

Сам Посейдон, напевно, подарував йому блакитні очі. Чоловік мав бороду, м’яку та чорну, вона лоскотала обличчя, коли він цілував мене. Він усміхався широко, всі його зуби були білі — такі білі, що я побачила би їх у темряві. Їх йому теж, мабуть, подарував Посейдон.

Його звати Діоніс. Ніколи я не чула цього імені. Я син Зевса, сказав він тихо. Я посміхнулася, але не повірила.

Кожного разу, коли він заходив у кімнату, мене наповнював його запах.

Знаєш, казав він, тільки сліпі прагнуть позбутися свого горя, зарити його глибоко в землю, спалити його на вогнищі. Мудрі беруть своє горе та перетворюють його на світло. Вони роблять із міді золото. Орел, який завдавав їм ран, тепер несе їх у небеса. Рани роблять наші душі чутливими. Вони розчиняють наші серця навстіж, як вікна. Вони впускають у серце свіжий вітер.

Бережи пам’ять про свій біль. Щастя — розуміти, що ти зійшов на гору життя і що це було важко. Щастя — розуміти, що ти зробив те, що було важко.

Так казав Діоніс.

Учора він учинив дивну річ.

Я давно чекала від нього чогось нового, я давно розуміла, що його відвідування — це якась вступна пісня, перший танець, приготування до чогось іншого. Мені велось добре на цьому острові, де був лише він — і моє майбутнє. Де не було минулого.

Учора Діоніс учинив дивну річ.

Він підніс глек із вином до своїх губ, трохи відпив, але ковтати не став. Підійшов до мене, нахилився до мого обличчя, я побачила тонкі зморшки біля його очей, я побачила тоненький шрам на його чолі, над лівою бровою. Вітер розчинив віконниці, увірвався до кімнати, сплутав його довге волосся. Діоніс підніс свої вуста до моїх, торкнувся їх, я відчула смак вина, змішаний із його запахом. Він ледь натиснув, тонка нитка вина ковзнула моїми губами, підборіддям, стекла моєю шиєю. Я ковтнула кілька краплин. Діоніс почав вливати вино мені в губи, зі своїх вуст до моїх, крапля за краплею, тонкими цівочками, він годував мене, наче птах, який годує своє пташеня. Мені було трохи дивно, але разом із тонкими струмінчиками цієї червоної терпкої ріки в моє тіло вливалися радощі.

Він відпив іще трохи з глека та зробив усе знову. Нарешті я відчула, як моє тіло наливається вином та його запахом, і мені ставало легко, мені здавалося, що я можу злетіти над скелями і пролетіти над кипарисовим гаєм, забратися на саму гору, злетіти вище сонця. Я зустріну самого Геліоса, всміхнуся йому, розповім йому свої історії. Геліосе, милий боже, скажу я йому, вже ранок, земля так чекає тебе, і він дивно, але тепло подивиться на мене. Чи любить сонце кого-небудь, подумала я? Чи пестить Геліос когось ночами, подумала я?

Образи та мрії захопили мене, поглинули мене, мені здавалося, що я десь високо, а мій друг продовжував пити вино і цілувати мене. Його руки легко блукали моїм тілом, торкалися моїх стегон та мого живота, мені хотілося, щоб вони проникли всередину, під шкіру, щоб він увійшов у мене струминкою вина, весь без останку, щоби він почав текти моїми венами й артеріями, щоби він зігрів диханням моє бідне серце.

Рука моя обвилася навколо його голови гнучкою стеблиною, я притиснула свої губи до його губ, я зігнула ногу в коліні, щоб торкнутися до його стегна. Я торкнулася долонею його маківки, це було якесь нове відчуття, я ніколи не думала про те, як приємно торкатися долонею маківки чоловіка — ніби він став твоєю дитиною, оберемком квітів, що ти їх зібрала у полі. Мені здавалося, що я тримаюся за серце тепла.

Я заснула в його руках. Дивно, але вві сні до мене прийшов Геліос, бог-сонце, який п’є власне проміння і вливає його в мене, вливає сонячне тепло в мене, щока до щоки, дихання до дихання.

Наступного дня все сталося знову. Діоніс приніс із собою глек із вином, підніс свої губи до моїх губ, дав їм перетекти одні в одні. Ми були двома ріками, що спускалися з гір та злучалися в долині. Наші внутрішні води змішувалися, перепліталися, переливалися між собою.

Раптом двері кімнати розчинилися, до неї ввійшла служниця, в руці вона тримала кошик. Коли вона його відкрила, звідти вилетіли сім чи вісім маленьких чайок та ластівок, вони стали літати кімнатою та співати своїх пісень. Двоє з них сіли на плечі Діоніса, коли він мене цілував, одна з них опустилася йому на маківку. Я простягнула руку, і моя долоня торкнулася теплого тендітного тіла. Птахи не боялися мене.

Він приходив щодня, в один і той самий час; і з кожним разом просувався далі й далі моїм тілом. Його губи, його язик, його руки, його пальці, його подих відкривали на мені нові території. Я була його островом, я була його землею. Він вивчав його, він намагався зрозуміти, де тут живе тепло, а де холод, він вивчав мої гори та долини, мої ріки та мої водоспади.

Птахи літали кімнатою, чимраз їх ставало більше й більше.

Вчора він торкнувся губами мого лона. Жоден чоловік раніше не торкався до мене там, але я знала, що вони це роблять, і я знала, що мені від цього може бути добре. Мені здавалося, що я стаю озером, і я хотіла, щоби він занурився в нього.

Я знала, що сама після цього пахнутиму вином і виноградом.

Наступного дня він прийшов не сам. Із ним було двоє жінок і двоє чоловіків.

Діоніс почав так, як починав завжди, і краєчком ока я побачила, що чоловіки та жінки взялись обіймати одне одного. Потім вони підійшли до мене, Діоніс підніс мої руки до тіл чоловіків, жінки стали проводити пальцями по моїх боках, по моїх плечах, по моїх колінах і ліктях. Я відчувала себе частиною божества з десятьма руками.

Діоніс довго дивився на мене, його погляд проникав у саме серце, він плавав у моєму тілі, ніби в’юнка рибка з теплих морів. Після цього він увійшов у мене.

Я знову побачила Геліоса. Моє тіло наповнювалося теплом, саме сонце входило в мене. Я заплющувала очі й бачила Геліоса, я розплющувала очі й бачила Діоніса, його чорні зіниці у блакитних озерах, його нескінченно добрий погляд, шрам над бровою, ластівку на плечі. Долонею я трималася за його маківку, і ластівка щоразу сідала на мої пальці й торкалася їх своїм пір’ям. Я сміялася, й Діоніс сміявся до мене. Ми зупинялася і дивилися одне на одного, немов дві великі хмари, що за мить злучаться, щоб народити дощ. Потім ми знову ставали серйозні, й він відновлював свої рухи. Плавні та мірні, вперед і назад, у ритмі моря.

Жінки брали мої руки в свої та проводили ними по тілах чоловіків. На них уже не було одягу, я торкалася долонями грудей то одного, то іншого, я спускалася до їхніх животів, я торкалася кісток, що випиналися з-під їхньої шкіри, я спускалася нижче, до кожного вістря.

Потім одна з жінок взяла мою руку і піднесла до свого тіла. Я гладила її груди, її живіт, торкалася її ребер, брала її за лікті, вивчала пальцями її коліна і стегна. Інша жінка пестила мене внизу, чоловік підійшов ззаду, почав гладити моє волосся, і я відчула, що наближаюся до чогось такого, що я раніше відчувала лише наодинці з собою.

Я заплющила очі й мені здалося, що Геліос вибухнув у мені.

— Я народжений зі стегна Зевса, — казав мені Діоніс. Він проводив пальцями по моїх стегнах, він вивчав їхні лінії, він інколи затримувався на деяких точках, ледь натискаючи, потім відпускаючи.

— Дотик — наш головний дарунок, — казав мені Діоніс. — Наші пальці бачать більше, ніж наші очі, вони чують краще, ніж наші вуха. Кохати — значить торкатися, — казав мені Діоніс.

Він учив мене торкатися до свого тіла так, наче я виконувала найважливішу річ у своєму житті. Він учив мене торкатися до його плечей і відчувати струм, що іде крізь них, — і потім відчувати той самий струм у своїх плечах. Торкатися до його вуст і відчувати вологість власних. Торкатися до його стегон і відчувати тремтіння своїх.

Він клав мене на живіт і легенько проводив пальцями від маківки до перших в’язок шиї, зупинявся на них, торкався одного з них так, що все моє тіло тремтіло від насолоди, потім цілував цей в’язок, беручи його вустами, наче ягідку винограду. Потім рухався далі, від шиї до хребта, вивчаючи кожен з його маленьких пагорбів і впадин. І завжди між в’язками він знаходив точки, від яких солодка ріка розтікалася моїм тілом, і я відчувала тепло у кінцівках, на кінчиках вух, тонке лоскотання у підошвах ніг, мені здавалося, що я відчуваю тонкі невидимі нитки, що поєднують різні території мого тіла.

Він спускався нижче, до сідниць, а потім підіймався знову нагору, жодного разу не виходячи поза межі хребта, торкаючись тільки його, ніби це була дорога щастя.

— Зроби це зі мною теж, — попросив він.

Він ліг на ліжко, і я провела пальцями тим самим маршрутом, іноді затримуючись на хребцях, іноді натискаючи або відпускаючи. Його шкіра була гладка і рівна, його подих був глибокий, інколи з його вуст виривався легкий стогін, він заплющував очі.

— Сім’я чоловіка в його голові, — казав мені Діоніс. — Воно тече з голови вниз, до його ядер і його вістря, тече шиєю та хребтом, як річищем великої ріки, зупиняється в колінах та суглобах. Кожен дотик — це водоспад, це дощ насолоди, це торкання великої ріки життя.

— Я народився зі стегна Зевса, — казав мені Діоніс. — у стегнах і колінах, у спині та шиї, у мозку та сімені він мав свою силу. В усьому своєму тілі, великому й потужному.

Я й далі пестила його спину, відчуваючи, що занурююся в озера великої рідини життя. Я торкалася його колін і його стегон, суглобів на пальцях, обводила навколо них своїми долонями, торкалася їх губами, огортала своїм диханням. А потім цілувала його в очі, де рідина збиралася найчастіше, де вона витікала, наче з самого серця.

— Це все моя велика ріка, — казав Діоніс, — від очей до колін, від маківки до ядер, це все одна ріка мого життя. І коли мене вбиватимуть, коли рватимуть на шматки, в кожному шматку моє життя триватиме, як тривало воно в Орфеї, моєму великому братові, — бо коли мене вбиватимуть, мене ставатиме тільки більше, значно більше.

Так казав Діоніс.

Я любила обіймати його коліна. Любила огортати їх своїми руками. Я відчувала, як його сила входила в мене, як ця вічна рідина життя, що збиралася в колінах, немов у великих міхах з вином, давала мені сили.

Коли ми спали, я торкалася своїми стегнами його колін, обплітала його ноги своїми ногами, притягуючи їх ближче до себе, притискаючи їх до себе, обіймаючи їх.

Кохання стало легке для мене.

Радісно було ділити його з іншими, радісно було дарувати себе та приймати дари інших, як плоди багатого врожаю, як воду після нічної зливи, що збирається в пальмовому листі. Хіба кохати — значить володіти? Хіба, даруючи кохання чоловікові, я стаю його володаркою? Хіба я можу керувати ним, як царі керують своїми рабами?

Кохання — це дар, а його вважають купчою, правом на власність, правом на владу. Кохання — це дар, а його вважають правом посадити людину за ґрати і носити їй харчі та воду, немов в’язню, здобутому в тривалих походах на північ, у країни варварів.

Діоніс навчив мене приймати кохання, як сік ягідки винограду, яку він розчавив у мене на губах тоді, першого дня.

Кажуть, він зачарував мене, кажуть, що я втратила зв’язок із реальністю. Але хіба не ліпше жити в чарах, ніж у відчаї?

Я втратила зв’язок з реальністю, але я знайшла зв’язок зі щастям.

Одного разу, стоячи ввечері на березі, спостерігаючи за тим, як Еос тягнеться до горизонту, як вона м’яко падає в обійми Титона, я відчула чиюсь присутність. Я відчула тепле дихання, шелест і шепіт, тихі розмови. Голоси були приємні для мене, вони торкалися кімнат мого серця.

Раптом чиїсь руки торкнулися мене. Я спробувала взяти їх у свої долоні, обгорнути навколо себе, повернутися назустріч до них — але тієї ж миті відчула доторк тонкої тканини до свого обличчя. Темна хустка покрила мої очі.

О, боже, я засміялась, я нічого не бачу. Зір тепер тобі ні до чого, шепотів голос, інші відчуття проникнуть у тебе. Дотики, запахи, смак, звуки, віддайся їм, впусти їх у себе, розкрий для них своє тіло і свою душу.

Хустка була на моїх очах, я відчула легкі дотики губ до моєї шиї.

Жіночі ліворуч, м’які та гнучкі, вони зросталися з моєю шиєю, не відчували відмінностей, моя шкіра сама до них прагнула, вони були її частиною, як небо стає частиною моря рано-вранці, зливаючись з обрієм.

Чоловічі праворуч, тверді та обпалені сонцем, між ними і мною була відстань, але крізь цю відстань я відчувала дію магніту, і я ніби долала цілий всесвіт, як промінь світла пронизує темряву. Ніжна жорсткість чоловічих вуст була приємна мені, дуже приємна.

Ще одні чоловічі вуста цілували мої щоки, чиїсь руки скидали з мене туніку, ледь торкаючись шкіри.

Коли тіло моє геть оголилось, один із чоловіків став переді мною й обійняв мене. Він притиснув мене до свого тіла, він дав моїм грудям торкнутися його грудей, своїм серцем відчула я биття його серця. Я гладила його тіло, велике та сильне, таке знайоме — але найбільше хотілося мені сховати своє обличчя на його шиї, завмерти там, укритися там.

Інший чоловік стояв у мене за спиною й торкався мене внизу, він цілував зверху мої хребці, один за одним — як туман, що цілує гірські вершини, оповиваючи їх та розчиняючись у них — і музика розлилася всім моїм тілом, струм ішов усією шкірою, я була щаслива від усіх цих торкань.

Обидва чоловіки щось шепотіли, і крізь шум моря я намагалася розрізнити улюблений тембр, один-єдиний голос, який я любила понад усе.

Я простягнула руки до того, хто цілував мої очі та губи, я провела пальцями по його обличчю, я поклала свою долоню на його маківку, я провела рукою йому по плечах і по грудях, я спустилася вниз. Я все упізнала. Діонісе, це ти?

Тихий радісний сміх пролунав у відповідь. Це я, Аріадно, промовив коханий голос, але він лунав не попереду, а позаду, він торкнувся моїх хребців на шиї і завмер.

Я простягнула руку назад, намацала його маківку, притисла його обличчя до своєї шиї, опустилася додолу до його в’язок. Я все упізнала. Діонісе, це ти?

Тихий радісний сміх пролунав у відповідь. Це я, Аріадно, промовив коханий голос, але він лунав не позаду, а переді мною, він торкнувся мого обличчя, моїх губ та повік — і завмер.

Він був попереду мене й позаду мене, він пестив мої груди та мою спину, він цілував мої очі та хребці на моїй шиї. Я відвела руку позад себе, торкнулася долонею його маківки, притягнула його до свого тіла, притисла його обличчя до своєї шиї. Іншу руку я випростала, торкнулася долонею його маківки, притягла його до себе, притисла його обличчя до свого обличчя.

Він почав повільно входити в мене, ми погойдувалися в одному ритмі, ми стали одним кораблем на хвилях великого моря, я тримала одного за маківку і притискала його до свого обличчя, я тримала іншого за маківку і притискала його до своєї шиї. Ми були схожі на триголового бога.

Раптом жіночі руки стали торкатися мене. Раптом жіноче дихання стало блукати моїм тілом. Торкнися її, прошепотів мені Діоніс. Упізнай її.

Чоловіки відійшли від мене, жінка стала переді мною, торкнулася моїх грудей, я торкнулася її грудей, вона торкнулася моїх стегон, я торкнулася її стегон, вона ковзнула пальцями моїм животом, я ковзнула пальцями її животом, всі лінії її тіла здавалися мені рідними, дуже знайомими, дуже близькими, немов я торкалася їх із дитинства, немов це тіло навпроти було моє.

Чоловіки підійшли до мене знову, почали торкатися нас обох, наблизили нас іще більше, ми були вже сплетені, як дві нитки на візерунках моєї матері, ми були вже єдиним цілим, наші губи були одним цілим, наші язики блукали плечима одна одної, наші тіла розкривалися назустріч одна одній.

Хто це, шепнула я, хто ти, спитала я, хто ця жінка, всміхнулася я.

Це ти, Аріадно, це теж ти, Аріадно, відповів мені Діоніс.

Двоє чоловіків були моїм коханим Діонісом, єдиним у двох тілах, і я насолоджувалася двома парами рук, двома голосами, двома сильними тілами. Дві жінки були мною, єдиною в двох тілах, і я насолоджувалася собою всередині та собою ззовні.

Ми переплелися вчотирьох, ми кохали одні одних, поки Еос не встала з обіймів Титона. Нас було четверо, але нас було двоє, я й Діоніс, а інколи мені здавалося, що нас тисячі, а інколи мені здавалося, що нас троє: я, Діоніс, і щастя.