Ловець океану. Історія Одіссея

Пенелопа

Я не пам’ятаю, як на острові з’явилася ця жінка з золотим волоссям.

Її руки були тонкі, її очі дивилися вниз, її шкіра була гладка, така гладка, якою ніколи не може бути морська поверхня, навіть у часи спокою.

Вона часто притискала руку до скроні. Вона не дивилася на море, вона сміялася рідко, але робила це всім тілом, більше руками та плечима, ніж голосом, більше очима та ключицями, ніж легенями. Все тіло її рухалося, коли сміх входив у її душу, вона опускала голову вниз, дивлячись у землю, соромлячись своєї радості, вважаючи її чимось нечистим.

Одразу відчула я спорідненість наших душ, ми наче були двома краями одного острова, кроною та корінням одного дерева, стеблиною та квіткою однієї рослини.

Пенелопо, сестро, чи може хтось на цьому світі зрозуміти тебе краще за мене? Чи може хтось на цьому світі зрозуміти мене краще за тебе?

Я плету, ти розплітаєш, я чекала і ти чекала, в моєму серці єдналася любов і ненависть, і в твоєму теж. Чоловіки нами знехтували, але боги нас полюбили, ми обидві вбили монстра в собі, жорстокого монстра, що ім’я йому — відчай, чорний відчай, і байдужість, біла байдужість. Я плету, ти розплітаєш, з моєї нитки ти сплетеш саван, але він буде не для похорону, він буде для радості.

Я не дивлюся на море, Аріадно, — казала мені Пенелопа, — я надто довго дивилася на горизонт, двадцять років, що минули, як двадцять життів. Я не боюся цього погляду, в мені вже немає страху, але я просто не хочу його. Я відчуваю ненависть до лінії горизонту, цієї порожньої лінії, що єднає море і небо, і що ніколи не несе звісток, а як і несе, то тільки злі, тільки зневіру.

Пенелопо, казала я, як же добре зустріти рідну душу, як же добре зустріти людину, з якою ідеш одним шляхом, з якою думаєш одні думки, одні думки на двох — немов ламаєш навпіл кусень хліба, один на двох.

Діоніс приходив до неї інакше, ніж до мене.

Мені відкрив він тіло та насолоду, точки мого струму, долини моєї радості. Моє тіло ожило під його доторками, під його диханням, теплим, як повітря у травні.

Найголовніше для мене було це: сильні руки чоловіка, що торкаються тебе, як тонкої рослини, що знають міру своєї сили. Які вміють торкатися так, щоб не зламати тебе.

Він міг бути зі мною так, ніби нікого більше не існувало. Ніби він узяв увесь світ, усіх інших людей, усіх інших жінок, усіх героїв і монстрів, і сховав їх глибоко під землею.

Він пробудив моє тіло, а потім моє тіло пробудило мою душу. Спочатку була радість моєї шкіри, і лише потім була радість моєї душі.

Але Пенелопі потрібно було інше. Її тіло за двадцять років стало пустелею. Двадцять років чекання на Одіссея були роками засухи, вона була схожа на статую, в очах якої була глибина, але в лініях її був лише мармур. Дотик був нездатний пробудити її. Дотик міг рухатися поверхнею, торкатися верхівок дерев і пелюсток квітів, але що робити, коли ні дерев, ані квітів уже немає? Що робити, коли все стало піском і камінням?

Життя зменшилося в Пенелопі, стало малим острівцем, схованим далеко у відкритому морі, так далеко, що й не знайдеш. Дотик не міг дістати його. Пестощі не могли дістати його. Надто, надто глибоко.

Їй потрібні були слова. Пенелопі потрібен був голос. Голос, який проникає вглиб, слова, що розтоплюють кригу.

Говори з нею, Діонісе. Випускай своїх птахів-вісників, видихай своє тепло, говори з нею лагідно, говори тихо і м’яко, говори хвилями, як море, але тільки не торкайся до неї. Будь ласка, не торкайся до неї.

Я промовляла це своїм поглядом, я намагалася пояснити це словами. Але він і так усе розумів.

Діоніс говорив із Пенелопою щодня, видихаючи своє тепло, огортаючи його в слова, кожне з яких було кораблем із гарячим вогнищем на борту.

Він говорив із нею. Він давав говорити їй.

І вона говорила.

— Хіба я могла інакше? Хіба я могла зробити інакше? Пенелопа дивилася на Діоніса, тримаючи руку біля скроні, стоячи спиною до моря.

— Двадцять довгих років Одіссей блукав світом, блукав цим морем, у якому так легко знайти шлях додому.

Кажуть, що море нескінченне, що межа його завжди тоне в горизонті та зливається з небом.

Це неправда.

Наше море мале й тендітне, наповнене краплями тверді, сузір’ями островів. Мій батько був мореплавець, він часто показував мені карти, по яких він завжди знаходив шлях додому. І я бачила синю тканину, на якій камінцями були розкидані острови — землі царів.

У нашому морі легко знайти шлях, у ньому складно загубитися. Нескінченність — це брехня, Діонісе.

Двадцять років я не бачила його. Двадцять років — це десять і десять, правда?

Десять років він воював, я знаю. Десять років він бився у Трої. Я так і не зрозуміла, за що саме. За щастя свого друга, Менелая? За красу його дружини, Гелени? За бажання своєї богині, Афіни?

Ну гаразд, десять років він воював.

Але куди він подів іще десять років? Які боги вкрали їх у тебе, Одіссею, в якому підземеллі ти їх залишив?

Я ходила до жриці Аполлона. Вона розповіла мені про Трою, про Сциллу і Харибду, про безжального Посейдона, про Еола та про його воїнів.

Гордість огорнула моє серце, гордість від того, що я чекаю на цього чоловіка. Я готова була чекати ще.

Але потім я пішла до жриці Посейдона. Вона розповіла мені про Цирцею, Каліпсо і Навсикаю. Про те, що Одіссей пізнав кохання цих жінок. Про те, що він був у їхніх обіймах, що проникав у їхні тіла, що говорив їм речі, які говорив мені — а можливо й ті, яких він мені ніколи не говорив.

Ненависть проникла в моє серце. Ненависть від того, що він не прагнув повернутися до мене. І тоді я зрозуміла, що не можу чекати далі. Що я маю піти, зникнути, сховатися під землю, знайти свою порожнечу. А потім знайти того, хто утішить мене.

Біль наповнює мої груди холодним озером, коли я розумію, що Одіссей міг кохати іншу жінку. І що він міг кохати її по-іншому.

Він не мчав до мене, він не долав перепон, не молив богів, щоб дістатися Ітаки, він давав себе ошукати, він хотів красивих примар, — але тільки не мене.

Твій дім там, де тобі тепло, де є ніжне дихання поруч, де ніжна рука торкається твоєї шиї і де ти прокидаєшся поруч із тим, кого впізнаєш на дотик. Він знаходив собі це щастя, — і він не прагнув іншого.

Чекання — це амфора, в яку ти набираєш воду; ти можеш лити довго, поки в ній залишається місце, поки в ній іще є хоча би трохи порожнечі. Але настає мить, коли амфора наповнюється до краєчка, і тоді кожна нова крапля стає зайвою.

Ти терпиш, довго, днями та ночами, ранками та вечорами, але настає мить, коли ти вже не можеш терпіти. Коли ти більше не можеш дивитися на горизонт. Коли ти більше не можеш дивитися на море. Коли ти повертаєшся до нього спиною.

Діонісе, скажи мені — в якому підземеллі він сховав ті інші десять років?

— У моєму серці порожньо. Велика чорна печера в ньому, де зникають думки, де зникають почуття — як рибацькі човни у глибині океану. Ти розумієш мене?

Діоніс стояв позаду неї, між нею і морем. Сонце спускалося йому на маківку і занурювалося в його волосся.

— Хіба боги можуть зрозуміти біль смертних? — запитала Пенелопа. — Смертні зіткані з болю, все їхнє життя — розчарування, бо їхні бажання ніколи по-справжньому не здійснюються.

З моря до них летіла біла чайка, Діоніс простягнув праву руку, і вона сіла просто на його лікоть.

— Як ти думаєш, хто щасливіший, птахи чи люди? — запитав він у Пенелопи.

— Птахи.

— Чому?

— Бо вони мають те, що хочуть.

Діоніс заплющив очі, підняв голову до неба, повернув голову до чайки, розплющив очі та заговорив із нею.

— А ти як думаєш, хто щасливіший, птахи чи люди?

— Люди, — відповіла чайка.

— Чому? — запитав Діоніс.

— Бо вони хочуть те, чого не мають.

— У чому ж щастя — хотіти те, чого не маєш?

— Коли дуже хочеш чогось, стаєш схожий на бога. Ти створюєш те, чого немає. І нове життя народжується у твоїх руках.

Діоніс усміхнувся.

— Вона занадто розумна як на чайку, — сказала Пенелопа.

— Чайки зі мною — не просто чайки.

Діоніс стояв, розвівши руки широко, і білі чайки стали сідати на нього одна за одною, на його руки, на його плечі, на його маківку, на його ноги, чіплятися за його одяг та за його коліна. Скоро він став схожий на скелю, обліплену птахами. Потім різко скинув руки вгору, і чайки злетіли в повітря.

— Мойра посилає нам порожнечу для того, щоб ми наповнили її чимось новим. Тільки той, хто відв’язався, здатен прив’язати себе. Тільки той, хто відчув порожнечу, може відчути повноту. Готуйся до повноти, Пенелопо. Готуйся до водоспаду.

Так казав Діоніс.

Це була печера на березі, темна печера з великим просвітом нагорі, крізь який падало сонце, крізь який її наповнювала спека.

Сюди Діоніс привів Пенелопу.

— Зроби так, як я попрошу, — казав він, — зроби все так, як я попрошу.

Вона мовчала, слова крутилися в її голові, в її душі, але жодне з них не могло вилетіти назовні. Пенелопа відчувала, що він готує для неї щось особливе.

— Три дні та дві ночі ти проведеш тут, — сказав Діоніс. — Ти не матимеш води, ти не матимеш їжі. Сонце падатиме згори, крізь той великий просвіт над твоєю головою. Прийми його нещадність і жорстокість, прийми її з силою, що є в тобі. Спрага душитиме тебе, як пустельна змія, але спробуй прийняти цей жар повністю, без докору. Хай терпіння буде твоїм супутником.

Так сказав Діоніс. Після цього він покинув її.

Сонце сходило рано, його жорстоке проміння падало крізь великий просвіт нагорі. У печері було порожньо, ніхто не приходив до неї, ніхто не говорив із нею. Самотність була її супутником, самотність і трохи терпіння.

На другий день терпіння майже не стало. Вона підіймала голову і кликала Діоніса. Я втомилася, кричала вона, я більше так не можу, порожнеча і спека з’їдають мене.

Будь смілива, відповідав його голос. Май терпіння, лунали його слова. Скоро легкість прийде до тебе.

Спрага виїдала її губи, сухе повітря роз’їдало її піднебіння, вона втрачала сили, Діонісе, дай мені пити, я так більше не можу, я більше так не можу, дай мені пити, будь ласка, зжалься наді мною.

Хай твоя сила дасть тобі спокій, відповідав його голос.

І вже тоді, коли їй здавалося, що далі терпіти несила, сонце послаблювало свій жар, тінь падала у печеру, а з тінню прохолода, а з прохолодою полегшення.

Ще трохи, Пенелопо, ще зовсім трохи, промовляв голос.

Третього дня вона вже лежала без сил. Сонце було нещадне, воно випалювало печеру, воно висмоктувало з неї залишки її рідин, залишки її життя.

Раніше вона намагалася більше дивитися в небо, мружачись від яскравого світла; час від часу птахи пролітали між хмарами, сідали на краєчок просвіту і дивилися вниз. Але цього дня навіть птахів не було.

Печера була її душею, спаленою довгим чеканням на Одіссея, випеченою сонцем, виїденою сухотою. Не було більше жодної надії, не було де шукати спасіння.

Діонісе, немає де більше шукати надії, казала вона, навіщо ти покинув мене, боже.

Раптом маленька краплинка впала на її чоло. Потім іще одна. Потім іще кілька впали на її руки. Потім велика крапля впала на її маківку. Потім на неї почала струменіти вода, чиста і прозора.

Вона підставила під неї руки, почала пити, її пустеля нарешті вбирала в себе дощ. Струминка збільшувалася, вона була вже з палець завширшки, а потім — як три пальці, а потім — як долоня, а потім — як лікоть, а потім — як її тіло.

Потужний чистий водоспад бив згори, з того просвіту, звідки раніше палило сонце, з того самого прорубу, звідки перед тим лилися її тортури, звідки йшов її відчай — тепер звідти била вода, прозора прохолодна вода, звідти била її радість. Водоспад омивав її втомлене тіло, робив її твердість м’якою, змивав затверділе каміння з її шкіри і з її серця, вона стояла під ним, вона омивалася ним, вона купалася в ньому, вона ставала нова у ньому.

Це була не просто вода, це було щось особливе, це була вода з запахом винограду, це була ріка з присмаком вина, це була ріка життя.

— Це ти, Діонісе? — засміялася Пенелопа. — Це ти, ти став водою, ти став водоспадом, це справді ти? — кричала вона.

Течією відповіла вода, шумом і шепотом відповіла вода, ти дочекалася цього, ти дочекалася цієї свіжості, цього струму, цього водоспаду.

Порожнеча твоя відступила, твердість твоя відступила. Пий, Пенелопо, пий, скільки захочеш.

Минуло кілька днів, і Діоніс відвів Пенелопу на берег ріки.

— Це ще одне твоє випробування? — засміялася вона. Він не відповів, лише м’яко подивився на неї і взяв її за руку.

— Перепливи цю річку, — заговорив він, — але пам’ятай: течія тут швидка, вода оманлива. Річка хитрує зі смертними, і хитрість її смертельна. Вона грається з тими, хто виступає проти неї.

Найбільша небезпека там, де її не чекаєш. Найбільше загрожує той, кого не помічаєш.

Поволі почала Пенелопа входити в річку, поволі тіло її звикало до холоду. Вона занурювалася у воду, обережно, ніби вростаючи в нове тіло, більше та безумніше.

Нарешті вона попливла. Течія відносила її ліворуч, але плисти було нескладно, хіба це випробування, думала вона, хіба немає нічого простішого за це випробування, думала вона.

Вона обернулася і подивилася назад, а потім перед собою; річка була вузька, звивалася змією і на кожному вигині залишала широкі коси з піску і мулу. Другий берег був уже зовсім близько.

Пенелопа зробила останні зусилля. Кілька разів спробувала дістати ногами дна, нарешті вона знайшла опору. Але течія несла її далі, і хоч правою ступнею вона торкнулася дна, під лівою досі була прірва, пісок робив внизу якийсь дивний вигин і пропадав, розчинявся у глибині. Вона зробила ще кілька сильних рухів, напружилася, почала плисти з усіх своїх сил, щоб стати на вузьку смужку землі, якої торкнулася правою ногою. Знову намацала нею смужечку піску, але течія знову тягнула її вбік, і зліва відкривалася прірва.

Пенелопа пробувала ще й ще і поволі стала втрачати сили. Вона задихалася, судома стискала її ступні і стегна. Хапала ротом повітря, але ковтала воду, її дихання рвалося, страх наповнив її. Будь-що прагнула вона вхопитися за ту смужечку землі; їй раптом здалося, що це її останній шанс, і якщо зараз вона не допливе, то не допливе ніколи, що та яма ліворуч поглине її назавжди. Вона напружила останні сили, пливла проти течії до тієї точки спасіння, знову стала правою ногою на дно, знову простояла лише мить, але знову течія була сильніша і збила її з ніг. Річка швидшала, і що більше зусиль докладала Пенелопа, то сильнішала течія, то нещадніше вона зіштовхувала її з того маленького краєчка землі, що був для неї спасінням. Пенелопа занурилася у воду з головою і почала тонути, не маючи сил боротися, вода забила її ніс і її горло, вона нічого не бачила, вона задихалася.

— Не борися, Пенелопо, не борися, — раптом почула вона знайомий голос. Він ніби говорив зсередини неї, він ніби говорив із її серця.

— Немає сенсу боротися з тим, що сильніше за тебе. Прийми його, прийми його шлях, віддайся йому, нехай ріка віднесе тебе туди, куди сама захоче. Стань її союзницею. Позич їй своє тіло.

Якась м’яка сила виштовхнула її нагору, вона ковтнула повітря на повні груди, перевернулася на спину, дала сонцю торкнутися свого обличчя. Ріка несла її вниз, лагідна, сильна, жорстока ріка, вона забула про ту смужку землі, вона просто віддалася потокові, що не бачив нічого і не чув нікого.

Якщо не можеш подолати те, що сильніше за тебе, постанови так, щоб воно зробило сильнішим тебе, шепотів їй голос. Впусти чужу силу в себе, впусти силу ворога в себе, дай їй розтектися твоєю душею, обмани її, дай їй відчути свою владу над тобою — а потім зроби її своєю.

Течія несла її вниз, стрімко, швидко, дерева на березі пропливали повз неї, але Пенелопа вже не витрачала сил.

Не боролася з течією, прийняла її як старшу сестру, прийняла її силу та її неминучість.

Нарешті ріка повернула ліворуч, і берег ніби сам плив їй назустріч. Вона побачила перед собою велику піщану косу, течія несла її просто на неї. Скоро, дуже скоро Пенелопа відчула дно під своїми ногами, міцну широку опору, на яку вона могла стати обома ногами.

Вона вибралася на берег, лягла на живіт, притулилася щокою до мокрого піску. Спокій землі проникав крізь її шкіру. Інколи приймати щось краще, ніж боротися з ним, шепотів її власний голос. Інколи ти програєш, коли борешся, і перемагаєш, коли програєш.

Інколи ти перемагаєш тоді, коли не хочеш більше перемогти.

Наступної ночі Діоніс прийшов до неї.

Він увійшов до її покою, запалив лампаду, сказав кілька лагідних слів. Пенелопа звелася на ліктях.

— Що сталося? — запитала вона.

— Ти спиш, Пенелопо. І бачиш мене вві сні. А вві сні ми можемо робити багато незвичних речей.

— Наприклад?

— Наприклад, літати.

— Але я не вмію.

— Я тебе навчу.

Коли вона вийшла з будинку, Діоніс стояв до нього спиною, обличчям до моря, він гладив свою густу бороду, місячне світло торкалося його плечей.

— Як ти навчиш мене? — спитала Пенелопа.

Діоніс не відповів, він просто розвів руки, підняв їх трохи угору, він став схожий на тонке дерево, що тягнеться до сонця, набрав повні груди повітря — і відірвався від землі.

— Повторюй за мною.

Пенелопа зробила так само, розвела руки, підняла їх долонями до неба, вдихнула повітря на повні груди.

— Легкосте, увійди в цю жінку, зроби її пір’ям чайки, жменею повітря, — сказав Діоніс.

Наступної ж миті Пенелопа відчула, як її тіло відривається від землі, як вітер гойдає її в усі боки, як він її перевертає вниз головою, — вона закричала, спершу зі страху, а потім від захвату.

— Керуй руками, ніби пливеш — тільки вода навколо тебе значно м’якша, ніж ти звикла, — казав їй Діоніс, — руки тобі потрібні для рівноваги, між верхом і низом, між лівим і правим, між тобою і світом.

Вони летіли над островом, вони летіли над морем, вони дивилися вниз і сміялися, сміялися з цієї радості, бачити так багато, бачити землю і море, охоплювати оком те, чого ти ніколи не пройдеш ногами, чого ти ніколи не побачиш із землі.

Еос підіймалася з-за горизонту, фарбуючи море в червоне та рожеве, а потім у жовте, в потім у біле.

— Куди ми летимо, Діонісе?

— До тебе.

— Куди до мене?

— На Ітаку.

— Хіба я щось там забула?

— Не знаю. Це знаєш тільки ти.

Пенелопа навчалася мистецтва літати, мистецтва бути легкою, бути невагомою, мистецтва бути вразливою перед подихом вітру і не мати страху перед висотою.

Вона побачить Ітаку знову, але цього разу згори, з неба. Вона ніколи не бачила її такою, вона бачила її тільки зсередини, і лише одного разу з моря, одного-єдиного разу, під час їхньої подорожі з Одіссеєм. Тоді він ставав на борт корабля, брав її на руки і стрибав униз, у тепле море, не відпускаючи її навіть під водою, рухаючись самими ногами, він випливав на поверхню і лише там розплітав свої обійми.

Тепер вона дивилася на Ітаку згори, вона знову з чоловіком, із чоловіком-богом, який заплітав свою бороду в коси, який давав їй повноту, який обіймав її душу, не торкаючись її.

Вони кружляли над берегом, як дві чайки, огорнуті в хмари, тихі та непомітні.

Жінка з золотим волоссям стояла на березі і дивилася на море. Її плечі тремтіли, з її очей текли сльози. Вона опустилася на коліна й обійняла обличчя руками.

— Хто ця жінка, Пенелопо?

— Це я.

Вітер гладив її волосся, плутав її пасма, занурював у них свої невидимі руки.

— Це я минулої весни.

— Але чому вона плаче? — спитав Діоніс.

— Вона тужить за чоловіком.

— Що ще вона робить?

— Нічого.

— Хіба туга може заповнити життя?

— Може.

— Хіба вона може дати щастя?

— Може.

Діоніс мовчав і слухав її.

— Бо туга є чесність, — казала Пенелопа. — Коли тужиш за кимось, кого кохаєш, в тобі багато болю, але і багато чесності теж. І це також щастя, щастя чесності, щастя болю, неминучого болю. Ти можеш бути щасливий від нещастя, коли розумієш, що воно невідворотне.

— Але чому ти вже не там? Чому ти пішла звідти? Чому ти прийшла до мене?

— Тому що приходить час, коли туга стає хижаком. І тоді вона пожирає життя інших. Вона пожирає життя твоєї душі. Туга не може бути нескінченною. Ти не можеш чекати нескінченно.

— Це і була твоя порожнеча?

— Спочатку це була моя повнота. Туга стала моєю супутницею, моїм другом. Я жила завдяки їй. Я жила нею. Але потім вона стала жити мною. Вона стала жити моїм життям, вона забирала мене у себе самої. Тоді повнота стала порожнечею. Вона вичавлювала з мене моє життя. І я вирішила втекти.

— Що ти відчуваєш зараз, Пенелопо?

— Знання. Я відчуваю знання, воно входить у мене, в моє тіло і в мою свідомість, з ясністю сонця. Я бачу себе, тодішню і нинішню, з ясністю сонця.

Діоніс уважно дивився на неї.

— Бо лише тоді ти себе розумієш повністю, коли дивишся на себе ззовні, — казала Пенелопа. — Ззовні, і згори теж. Лише тоді ти розумієш себе, коли бог дивиться на тебе. Коли ти дивишся на себе очима цього бога.

Він її не торкався.

Він говорив із нею, він слухав її, але не торкався її. Між ними було багато тепла, але це не було тепло шкіри, це не було тепло тіла.

Душа Пенелопи прокидалася в ній, як після тривалого полону, після глибокої ями, холодної ями очікування. Вона знаходила саму себе, маленьку рослину, колись прив’язану до лінії горизонту. Її насолодою ставала свобода, солодким ставало її відлучення від світу і від усіх, від чекання і від кохання.

Сила входила в неї, тонка і гостра сила, як ріка у своїх початках, і вона відчувала, що ця ріка набиратиме вод, багатих і потужних, і плистиме, куди захоче.

Сила входила в неї.

І лише тоді вона дозволила собі знову впустити в себе думки про Одіссея. Тільки тоді вона могла з ними залишитися віч-на-віч, не ризикуючи, що це її знищить, розчавить, що вона загине в урагані пам’яті про нього.

Бо пам’ять є звіром, і відчай — його гострими пазурами, бо пам’ять є птахом, і відчай — його кігтями, бо пам’ять є змієм, і відчай — його кільцями і його отрутою.

Тільки тепер, коли з нею була сила, їй не потрібно будувати стіни в своєму серці, тільки тепер вона могла подивитися в очі Одіссею, в очі своєму минулому щастю, що його ніколи не можна повернути.

Тільки тепер вона могла сказати, що може собі дозволити подивитися на нього ще раз. Подивитися на нього зі спокоєм та миром, із яким море дивиться на смертних.

Де ж ти тепер, Одіссею?

Я знаю, куди ти подів отих десять років. Ти подарував їх іншим жінкам. Цирцея, Каліпсо, Навсикая — я правильно вимовляю їхні імена, милий?

Я знаю, ти підкорював їх, ти володів ними, ти дарував їм радість і брав у них насолоду.

Коли жінка хоче чоловіка, вона хоче його всього, без останку. І коли чоловік дарує їй лише частину себе, це для неї смертельна образа. Вона бере цю частину і кидає її у вогонь. Безжально і жорстоко. Якщо чоловік дарує їй себе шматками, вона і спалюватиме його шматками. Все або нічого, Одіссею.

Але є тільки одна жінка, яка по-справжньому підкорила тебе. Яка випила твою волю, яка вичавила твою пам’ять, з якої все почалося.

Її очі ніколи не пестять, вони пожирають. Її волосся не схоже на ріки і водоспади, воно схоже на стріли, що падають з небес. Її дотики не залишають ніжних стогонів, вони залишають шрами.

Цю жінку звати війна. Цю жінку звати Троя.