Ловець океану. Історія Одіссея

Сирени

Зранку третього дня після того, як ми покинули Ітаку, я побачив на горизонті велику хмару. Вона вростала в море, немов туманне дерево кольору молока.

Вісім років я не був тут.

А перед тим Калхас, одноокий віщун із сірою бородою, казав мені ось що: тут ти почуєш спів, який зруйнує тебе, Одіссею. Зроби так, щоб ця музика не торкнулася твого серця. Заліпи вуха бджолиним воском і пливи повз цей острів, так далеко, як тільки можеш, говорив мені він.

Я завжди слухав віщунів, однак робив усе по-своєму. Коли я був тут вісім років тому, то наказав, щоб воїни заліпили свої вуха воском, а мене прив’язали до щогли. Я мав почути цей спів, але я мав уберегти себе, свою душу і своє тіло.

Це був острів Сирен. Він блукає морем, виринаючи в різних місцях. Один із тих островів, що ніколи не мають спокою. Ні з чим у світі його не сплутаєш.

Тоді співи Сирен вразили мене, моє тіло стало наливатися теплом, я не міг його більше стримувати, я почав рвати мотузки, що мене тримали, я напружував усі свої м’язи, я кричав, я проклинав своїх супутників, але ніхто не чув мене.

Ми пливли довкола, не занурюючись углиб, не даючи цій білій хмарі проковтнути себе. Але звуки цих голосів увійшли в мене і вкрали мій спокій. Я втратив силу, вона покинула мене, і я висів на мотузках, аж поки корабель відплив далеко далі, а мої воїни відв’язали моє тіло та поклали його на дно корабля.

Цього разу я піду до них. Цього разу я стану їхнім в’язнем. Я занурюся в те біле молочне гніздо, я дослухаю все до кінця, я піду за тією музикою, що проникатиме в мене, мов розпечена ріка, що питиме мою кров, що змушуватиме мене тремтіти.

Корабель наближався до острова, і я заліз на щоглу, щоби побачити його згори. Маленькі клапті туману, схожі на прозорих овець, що відбилися від пастуха, з’являлися навколо мого корабля. Острів розкидав свої краплі скрізь, він проникав поступово, він підкрадався повільно, крок за кроком, подих за подихом.

Нарешті крізь шум води та удари хвиль я почув перші звуки.

Немає слів, що здатні висловити ніжність цих голосів. Я шукав у пам’яті всі слова, що їх знав, я намагався пригадати всі м’які та ніжні звуки, що їх навчав мене Орфей і його друзі, та все було марно.

Від ніжності співу Сирен сльози самі котяться з очей. Ти хочеш лише одного: упасти в їхні обійми. Всі багатства світу, всю свою історію, всю свою честь ти готовий викинути в море на здобич морським страхіттям тільки задля одного: Сирени мають обійняти тебе, вони мають обвити тебе своїми ніжними прохолодними руками, вони мають дозволити тобі покласти обличчя в їхнє ароматне волосся, вони мають дозволити тобі обійняти їхні тіла, гнучкі, як і їхні голоси.

Вони витягають із тебе еліксири ніжності, вони дістають їх із глибин душі, вони змушують тебе віддати всю свою ласку їм, немов жертву, — а потім всередині тебе залишається тільки гнів і порожнеча.

Ти сам віддаєш себе в їхні руки. Ти добровільно стаєш їхнім в’язнем. Ти підходиш до них, ти підпливаєш до них, ти підповзаєш до них, тебе тягне цей божевільний магніт, обвитий голосами, і ти падаєш їм до рук. Вони голублять тебе, продовжуючи свої співи. Поступово звужують коло, і ось уже три пари рук обвивають тебе, торкаються до тебе, розминають твої м’язи, ось уже чиїсь теплі вуста цілують в’язок на твоїй шиї, а інші торкаються твоїх очей. Одна з цих жінок цілує твої ключиці. Інша проводить долонями твоєю спиною, що так давно не знала ніжності, і розминає пальцями м’язи над лопатками.

Коли ти втрачаєш розум, вони впинаються своїми гострими зубами в твоє тіло і рвуть тебе на шматки. Але ти цього вже не помічаєш. Ніжність огорнула тебе і затьмарила твій біль.

Тобі вже не страшно. Тобі вже не боляче. Тобі вже не сумно. Тебе вже немає.

Що густіша ставала туманна заслона, то ясніші були їхні голоси. То гостріший був біль у моєму серці.

Спочатку я перестав бачити море. Потім я не зміг роздивитися бортів свого корабля. Потім зникла корма та щогла.

І далі мої руки, мої власні руки, розчинилися в цій хмарі кольору молока.

Голоси не були дзвінкі, вони були грудні та низькі, вони огортали, а не пронизували, в них звучало все тіло, все тепле жіноче тіло.

Ніжність розривала моє серце, але я стояв, не рухаючись. Ніжність лилася з моїх очей, я не міг утримати цих безумних сліз, я ніколи так не ридав, але я стояв, не рухаючись. Горло моє ніколи так не здригалось, обличчя моє ще ніколи не було так наповнене ріками. Але я стояв, не рухаючись.

Від першого дотику я затремтів. Тонкі жіночі пальці торкнулися моєї шиї, спустилися до в’язки та завмерли посеред спини. Змирися, нашіптував ніжний голос.

Дві руки торкнулися мого лівого плеча, я відчув свіжий подих, мокре волосся торкнулося мого тіла, і краплі почали падати мені на груди. Але я стояв, не рухаючись.

Раптом із туману випливло юне обличчя. В його погляді була ніжність, в його диханні було обіцяння щастя. Дівчина наблизилася до мене, її вуста злучилися з моїми, її язик проникнув крізь мої губи. Але я м’яко відсунув її від себе. Змирися, прошепотіла вона. Я похитав головою. Я стояв, не рухаючись.

Вона обвила мою шию руками, її щока притулилася до моєї, вода скрапувала з її волосся й ковзала моїм тілом, як маленька в’юнка змія. І я вже не міг відрізнити, де вода, а де сльози, де море, а де мій сум, де моє пошматоване серце.

Коли ніжність проникає тобі крізь шкіру, вона випиває твою кров, замінює тобі серце, перекриває артерії, зупиняє м’язи. У тебе німіють руки, потім коліна, потім язик, потім горло. Ти стаєш самим серцем, але і його в тебе вкрали.

Мої сльози зупинилися, мені було нічим плакати, і горло вже не могло тремтіти. Мені здавалося, що ці голоси дістали дна моєї душі, де затоплені кораблі зариваються в пісок і риби втрачають здатність бачити. Я чекав гострого удару зубів. Але Сирена дивилася на мене своїми зеленими очима, і в її погляді було більше смутку, ніж байдужості.

Якийсь час ми простояли один навпроти одного. Я відчував радість, страх і спустошення. Що відчувала вона? Чи мають Сирени душі? Чи мають вони серця, що стискаються в любові та страху? Чи це просто прекрасні машини на кшталт тих, що їх будував Дедал у лабіринті Міноса?

Я не знаю. Але мені здавалося, що в її погляді було більше суму, ніж байдужості.

Раптом вона ступила крок назад. Її обличчя стало ховатися в тумані. Руки двох інших жінок, які пестили моє тіло, обійняли мене востаннє й покинули, мов корабель, що йде на дно. Одна з них на прощання поцілувала мене у шию, торкнулася губами щоки та відпустила.

Я знову побачив свої руки, а потім корму, а потім щоглу, а потім ніс корабля, а потім море. Спів затих, і я відчув, як ноги мої підтинаються, і я от-от упаду.

Крик вирвався з моїх грудей, і мені здалося, що хтось інший кричить замість мене. Я питав їх, чому вони відпустили мене. Чому, кричав я.

Ніжність, заспівали вони. Вона глибоко. Вона в тобі надто глибоко. Ми не можемо її дістати, проспівали вони. Вона надто, надто, надто глибоко.

Я почув сплеск хвиль і шипіння моря. Голоси затихли. Ясно й світло стало на морі. Туманна хмара лишилася позаду.

Ноги підломилися піді мною, і я впав. Я пам’ятав лише одне ім’я. Пенелопа. Ніжність до Пенелопи. Надто, надто, надто глибоко.

Чи може море любити смертних?

Чи може Посейдон співчувати?

Я знав історію Тіро, доньки Салмонея, дружини Крефея.

Історію жінки, закоханої в ріку.

Боги поселили в її серці цю пристрасть, відчинили для неї двері та вікна, як відчиняють для божевілля. Кохання до ріки, яку звали іменем чоловіка: Еніпей.

Кохання до його поверхні, зранку гладкої, мов дзеркало, ніби вкритої тонкою смугою повітря, що нею ти можеш іти, як ідеш по землі.

До його течії, що ні швидка, ні повільна, але входить у твоє тіло поступово, тече крізь тебе, проникає крізь тебе, і ось тіло твоє стає хвилею і водою, і ось твоє тіло розпадається на частинки.

До його глибин, що в них стає світліше, ніж на поверхні, хоча всі тобі кажуть: не вір глибині ріки і моря, вони не для людського розуму, вони не для людських сердець.

До його берегів, укритих тополями, що підпирають небеса, та вербами, що моляться землі.

Так приходила вона щодня до гирла Еніпея, де він зливається з морем, де він віддає свої води великому морському богу, кожну краплю, назавжди, без повернення, без подяки. У злиттях річки особливо беззахисні.

Не знала Тіро, що Посейдон поклав їй у серце це кохання, як срібний ключ кладуть до коштовної скрині, найдалі від чужих очей. Не знала вона, що коли ходила до гирла Еніпея, сам бог підпливав до нього теж, з іншого боку, з боку моря, з боку нескінченності, — і дивився на неї.

Одного дня води ріки піднялися горою і під собою сховали Тіро. І Посейдон прийшов до неї з глибин, і розв’язав її дівочий пояс, і торкався її, і кохав її. І народилися в неї сини, Пеліас і Нелей, діти того, хто не має імені.

Чи може море любити смертних?

Так, може.

Але мене звати не Тіро.

Коли ти йдеш у відкрите море, коли ти бачиш лише горизонт, океан та летючих риб, усе в світі завмирає, даючи тобі дорогу.

Я дивився в безодню, і мені хотілося поринути глибоко, спуститися у Посейдонове царство і запропонувати йому свої руки, свій розум та свою хитрість. Я готовий був стати його рабом.

Мені здавалося, що він радітиме з моєї печалі. Мені здавалося, що він щасливий від моїх нещасть. Адже він здолав мене. Адже він нарешті здолав мене.

Однак інколи навіть злі боги плачуть разом зі смертними. Інколи навіть злі боги хочуть тобі добра.

Раптом я побачив велику рибу, що підіймалася з глибини, що плила просто на мене. Вона прискорювала темп, вона мчала, немов потужна швидка стріла, випущена з самого дна. Наблизившись до поверхні, сплеснула хвостом і здійснила високий стрибок. Зрівнялася з моїм обличчям, я подивився в її очі, це були очі людини, а може, очі бога. Ми дивилися одне на одного єдину мить, коли вона завмерла в повітрі; потім риба перевернулася головою вниз, майнула хвостом і впала стрілою у воду.

Мені на мить здалося, що я не сам. Мені на мить здалося, що це був погляд Посейдона, і що він більше не тримає на мене зла.

Камінь упав з моїх плечей.

На третій день після того, як я покинув острів Сирен, море втратило спокій.

Буває так, що спокій більше не хоче бути з тобою. Буває так, що він відвертається від тебе — так само несподівано, як до тебе прийшов. Хіба ти можеш керувати стихією? Хіба ти можеш передбачити бога?

Коли спокій покидає тебе, білі хмари наливаються темрявою, їх наповнює морок.

Спочатку вони стають сірі, потім кольору фіалок, потім кольору великих темних синців.

А потім усе небо стає темне, воно нависає над тобою, як велике чорне море. Що вступає у війну з твоїм морем, із тихим морем під твоїм кораблем.

Сильний вітер налетів на мене. Він гнав корабель уперед, розгойдував його, хилив на боки, занурював у цю божевільну стихію. Напрям вітру змінювався, і люди мої не встигали керувати вітрилами.

Море відбивалося від ударів згори, опираючись небесному гніву. Гнів цей був такий безтямний, що я розумів: мій корабель довго не витримає. Гнів цей падає на мене, тільки на мене, і я мав рятувати своїх людей, я мав відрізати їх від небезпеки.

Я наказав їм залишатися на кораблі, а сам стрибнув у воду. Якби Посейдон хотів мене вбити, він міг це зробити давно. Але він хоче іншого. Він хоче погратися зі мною, я знаю. Він хоче познущатися з мене, я знаю. Він хоче показати, який добрий він є, і який злий він є. Який дружелюбний його сміх, який безжальний його регіт.

У світлі блискавки я побачив землю.

Уламок весла опинився переді мною, і я повис на ньому, безпомічна комаха на великій чорній поверхні, наскрізь просякнута водою та страхом.

Часом буває так, що ти занурюєшся у безодню, та безодня раптом стає ясна і чиста.

Часом буває так, що ти на межі життя і смерті, але життя постає перед тобою в усій своїй чистоті, в усій своїй небесній ясності.

Море викинуло мене на землю, я лежав непритомний на березі, але дух мій підіймався над тілом і летів в океан.

Він бачив землю, він бачив воду, він бачив тіло чоловіка в піску та бруді, він бачив молодих дівчат біля гирла річки, які полоскали свою одежу.

Це був його світ, і водночас він був далекий від нього, він дивився на нього поглядом бога чи поглядом птаха, який летить над водою.

Ти можеш бути далекий від свого суму, якщо дивишся на нього ззовні, якщо між ним і тобою океан.

Я зробив півколо, піднявшись над відкритим морем, а потім знову повернувся до острова, куди мене викинув шторм.

Я летів до пагорба над берегом, на ньому стояла жінка, схожа на скульптуру або на скелю, витесану морем. Тільки тремтіння її одягу дало мені зрозуміти, що переді мною хтось живий, із плоті та крові.

У руках вона тримала нитки, що до них були прив’язані гирі.

Вони коливалися в її руках, деякі нитки були товстіші, деякі тонші, деякі ось-ось мали обірватися.

Ніколи в житті я не бачив її. Але часом одного лише погляду досить, щоб усе зрозуміти.

Її зображують старою, у чорних одежах, — але хіба боги можуть бути старі? Хіба вони можуть сумувати? Хіба зморшки насмілюються псувати їхню шкіру?

Атропос, одна з Мойр, богиня долі, яка тримає в своїх руках нитки наших життів. Вона сама вирішує, коли перерізати нитку, а коли її лише перев’язати, мов рану.

Мойри плетуть їх ночами у своїй печері, потім виставляють на вітер і на сонце, на світло і морок; нитки коливаються у їхніх руках, чіпляючись за каміння, за гострі скелі, за гілки дерев у лісах, за гнів богів, за байдужість смертних.

До кожної нитки прив’язано гирю, маленьку копію людського тіла. Ти відразу себе впізнаєш.

Моє життя висіло на пальці Атропос. Нитка була товста, але деякі волокна вже перетерлись, і мені здалося, що вона протримається недовго, що жити мені залишилося трохи.

Чи треба було мені готуватись до смерті? Чи те майже бездиханне тіло на березі і є моя межа?

Я не знав про це — але знав, що вже раз лежав ось так, у бруді та піску, з ранами на шкірі, і дихання вже покидало мене. І я знав, що кожної такої миті боги думали про мене, і що кожної такої миті до мене приходили ті, хто рятував мене.

Я захоплено дивився на сумне і суворе обличчя мойри і розумів, що все в її силах і на все її влада.

Але я думав про жінку, яку колись кохав на цьому острові.

Бо я вже був тут. Бо я вже розбивався тут.

Це була земля феаків. Це була земля царівни Навсикаї, яка так боялася мене, яка так кохала мене.