Ловець океану. Історія Одіссея

Харибда

Десять днів минуло відтоді, як я покинув землю Каліпсо.

Я підняв руки до сонця та попросив Геліоса дати мені більше тепла. Серце моє стало амфорою, з якої вилили вино. Я не міг плакати і не міг сміятися.

Я був готовий прийняти покарання богів, я готовий був битися і заснути навічно з мечем у руках.

Але море з кожним днем ставало спокійніше. Вітрила стояли майже нерухомі, небо мирно лежало над головою.

На одинадцятий день усе зупинилося. Жодного подиху вітру, жодної хвилі, жодної землі, жодного живого створіння.

Риби завмерли, води перетворилися на скло, водорості стали скульптурами. Тривога увійшла в моє серце.

Я роззирнувся, подивився навколо себе, і холод заповнив мої легені. Я нарешті впізнав ці місця, ці страшні місця. Я, Одіссей, цар Ітаки, єдиний зі смертних, хто вижив тут. Але ніколи, ніколи смертний не міг вижити двічі там, де він мав померти.

Лагідна тиха поверхня відкрилася мені посеред моря. Жодної хвилі, жодного подиху вітру. Тихе водне дзеркало майже не дихало. І все-таки я знав, що це одне з найстрашніших місць на землі.

Ліворуч моїм очам відкрилась ущелина. Та сама ущелина. Я добре її пам’ятаю.

Я ніби побачив знову, як ми виходимо з неї, живі залишилися тільки я й кілька моїх друзів. Каллімах тоді подивився на мене особливим поглядом, він відчував, що за хвилину його не буде серед живих. Спустися до мене одного дня, Одіссею, сказав він. Спустися до мене.

Я спущуся до нього в царство мертвих. Я маю побачити всіх, хто був зі мною, я маю пролити сльози на їхніх плечах. Я живу завдяки їм, а вони мертві через мене. Думка ця давно не дає мені спокою, вона притисла мене до землі. Болить спина, мої в’язки не відчувають один одного, плечі стали крихкі. Надто тяжка ноша.

В ущелині живе Сцилла. Лагідна морська поверхня переді мною була Харибдою. За хвилину вона відкриє своє криваве нутро.

Я знову з ними зустрівся. Але порядок тепер інший. Сцилло, мила моя Сцилло, я боюся, що тобі вже нічого не залишиться.

Море раптом стало наповнюватися рухом, повільно, не кваплячись. Харибда відчувала присутність чоловічого тіла. Хижак завжди відчуває тепло чужого життя.

Мій корабель знову поплив, вода різкіше вдарялася в борти, праворуч від себе я помітив обриси величезного чорторию. Я знав, що все прискорюватиметься, рухаючись до кінця, що вир ставатиме глибший, що рух води та вітрів ставатиме швидший, і нарешті паща Харибди розкриється, і моє тіло розірветься в ній, як тільце тендітної комахи, яку я нещодавно тримав між своїми пальцями.

Серце Харибди вирувало в очікуванні, вивергаючи з себе фонтани води. Корабель мій поступово нахилявся праворуч, я втрачав рівновагу. Я вже відчував холодне дихання вітру на своїх щоках. Судно моє зробило півколо, огинаючи чорторий. Потім повне коло. Потім ще одне.

Відстань дедалі скорочувалася, коло звужувалося, кожної наступної хвилини я був ближчий до смерті. Я знав, що якоїсь миті просто пірну туди, і все закінчиться, і темрява покриє мої очі, і глибока тиша ввійде в мою душу, і я втрачу дар вимовляти слова, і втрачу дар радіти чи сумувати. Мій погляд блукав то там, то тут, і я не знав, де шукати порятунку.

— Не бійся, Одіссею.

Я затремтів.

М’який жіночий голос прошепотів ці слова зовсім поруч. Хтось невидимий став за моєю спиною, щоб утішити мене. Я відчув солодкий запах і тепло, як від вогнища.

Я озирнувся, але нікого не побачив.

— Не бійся, Одіссею.

М’який жіночий голос, я впізнав його, звісно, як же я міг не впізнати його.

— Афіно, мила моя Афіно, ти знову рятуєш мене. Так, Одіссею. Твій голос вселяє спокій у моє серце. Треба діяти, Одіссею. Як твої рідні? Згорни вітрила, Одіссею. Як Аполлон з Артемідою? Дістань линву з вітрил. Я чув, що Аполлон знову закохався в смертну, це правда? Зроби на ній петлю, шириною в три лікті. Знаєш, якщо боги закохуються в смертних, значить у світі ще є надія. Подивися на скелю перед собою, бачиш її? Адже так боги спускаються з небес. На ній гострий виступ. І в цьому є якась дивовижна доброта. Прив'яжи один край линви до борту, закріпи його добре, іншим ти маєш зачепитися за той виступ. Коли бог спускається на землю, серце смертного тут може не витримати. Линва витримає, я зробила її міцною, навіть злі чаклуни не зможуть її розірвати. Серце може не витримати від вдячності, яка його наповнює. Одіссею, ти схибив, ти не влучив, ти не чуєш мене, ти зараз зробиш коло і спробуєш іще раз. Афіно, тільки тебе я й чую, тільки тебе я й слухаю, твій голос живе в мені, він замінив мені моє серце.

Корабель уже мчав до виру. Голос богині п’янив мене, я відчував себе немов уві сні, але я робив усе, що вона говорила. Друга спроба буде останньою. Линва зачарована подихом богині, вона витримає, моє серце зігріте голосом богині, воно витримає.

Судно сильно нахилилося, я впав на дно і вдарився плечем. Але швидко піднявся, знайшов поглядом виступ на скелі, і все моє тіло стиснулося в одну малесеньку точку, в одну стиснуту краплю волі та м’язів. Воно зросталося з цією жахливою скелею. Я не міг не влучити. Ні, я не міг не влучити.

Коли до кручі залишалося не більше сотні ліктів, я взяв линву, вдихнув повітря на повні груди, наповнив ним легені, порахував до трьох — і кинув. Петля зависла над виступом, вона летіла цілу вічність, і я заплющив очі. Якщо я схибив, це була смертельна помилка.

Наступної миті корабель рвонуло в бік ущелини. Петля зачепилася за виступ, судно було прикуте до кручі.

Чорторий ставав сильніший, я побачив, як у нього потрапила велика зграя сріблястих риб, вона боролася з цією божевільною товщею води, вона звивалась, як тіло величезної жінки, але все було марно.

Кілька маленьких акул опинились у вирі, я бачив, як вони втрачали здатність до опору.

Я бачив двох восьминогів, яких течія несла, викидаючи на поверхню, а потім іще дужче занурюючи вниз.

Я бачив залишки рибацького човна, його господар був мертвий, і він падав у безодню Харибди, тихий і безпомічний.

Моя линва тримала мене, вона була тверда, вона була непорушна, хоча борт тріщав, і я боявся, що наступної миті він розколеться навпіл.

Коли вихор став геть безумний, коли риби почали кружляти в ньому, нутро Харибди вивергнуло з себе великий фонтан води та різко закрилося. Море ще нуртувало кілька хвилин, хвилі накочувалися одна на одну, піна здіймалася на поверхні, але я зрозумів, що все вже позаду. Мене врятовано, і сонце стало в зеніті, прикрашене хмарою з двома маленькими тріщинками з обох боків.

Я опустився на коліна і заплакав.

— Афіно, я навіть не знаю, як тобі віддячити. Чому ти заступаєшся за мене? Хіба я заслужив твоєї милості? Хіба я заслужив твоєї доброти? Голос твій став моїм серцем, дихання твоє стало моєю кров’ю, тепло розлилося моїм тілом, але хіба я заслужив усе це?

— Плач, Одіссею, — почув я. — Сльози твої очищають тебе.

— Плач, Одіссею.

Я опустився на дно свого малого корабля і затремтів від сліз.

Коли плачеш, стаєш схожий на землю, зсередини якої ростуть оливкові дерева та виноград. Судоми повертають тебе в її темряву, в судоми землетрусів, що тебе породили.

Жінки тремтять усім тілом в момент насолоди, вони схожі на землю, що здригається від підземних поштовхів, і ти ніколи не знаєш, де їхнє джерело, ніколи не знаєш, де прорве тонку поверхню.

Як же я хотів зараз відчути свою жінку-землю. Як же хотів відчути її підземні поштовхи, тримати її в руках у момент радощів, як Уран тримав у руках Гею, поки з її очей не вилилися всі сльози, а з ними — ріки та океани.

Я лежав на дні корабля, відчуваючи себе першою людиною, в якої немає друзів та рідних, окрім землі та неба, у якої немає ворогів, окрім голоду та моря.

Це ще не все, я знав, це ще не все. Там, за урвищем, усередині скелі, є вузький хід. Багато хто заходить туди, але мало хто повертається живий. Коли я опинився тут уперше, я втратив шістьох своїх воїнів. Інші загинули в пащі Харибди, але шістьох убило страхіття, яке чекало на мене всередині.

Я притягнув своїх братів сюди, як пастир юрму тварин, але я вижив, а вони ні. За що вони загинули? Чому я лишився живий?

Так, я спущуся до них в Аїд. Я згадаю всі їхні імена, я покличу кожного з них, я говоритиму з ними. Я проситиму, щоб вони простили мене.

Почуття провини — це коли ти дивишся в черево Аїду, досі перебуваючи по цей бік.

Почуття провини — це коли ти вижив, а решта ні.

Коли чари Афіни минули, линва, що тримала мій корабель, тріснула і розірвалася. Вода понесла мене вглиб ущелини.

Велика печера у скелі притягувала течію, ніби вбираючи в себе гнучкого водяного змія.

Я знав, що коли опинюся всередині, течія зникне, все перетвориться на самотній спокій, все перетвориться на вічність, де немає руху вперед і назад, де є тільки вічний порожній час.

Він дасть Сциллі можливість зжерти нас усіх, повільно та довго. Десять днів мине, перш ніж вона повністю поглине тебе, казав мені Тиресій. Десять днів мук і повільної втрати себе в нутрощах монстра.

Корабель увійшов у вузький прохід, проплив під склепіннями, світлий овал входу поволі віддалявся від мене. Я наказав усім своїм воїнам зав’язати очі хустками.

Чому? — питали вони.

Я розповім вам, чому.