На футбольних меридіанах

17

Восьме квітня 1961 року. Соковито зеленіє газон стадіону імені М. С. Хрущова. Його заливають потоки яскравого сонячного світла. Гуде, наче велетенський вулик, наш стадіон. Шовкові прапори тріпотять на весняному вітрі. Гримить музика. Вона бадьорить, вона ще більше підносить і без того святковий настрій. Перший день кожного чемпіонату — це завжди свято для футболістів і болільників.

А сьогоднішній матч має ще одну особливість. Редакція газети «Вечірній Київ» призначила приз тому, хто першим відкриє рахунок. Ми граємо з ленінградським «Зенітом», і, хоч його гравці — мої колишні земляки, мені дуже хочеться, щоб саме ми відкрили рахунок і тим самим повели наступ на омріяний титул.

Так воно й сталося. Ми одразу кидаємось вперед і починаємо тривалий штурм ленінградських воріт. Раптом хтось з товаришів відкинув мені м’яча, і, хоч до воріт було не близько, я негайно пробив. Воротар Лазунов кинувся в лівий кут, але було вже пізно. Початок покладено — 1:0. А потім ми провели ще два голи.

Це було дуже приємно, бо ігри киян з ленінградцями завжди складаються важко. В минулі роки були випадки, коли ленінградці вели весь матч 2:0, а на останніх хвилинах програвали 2:3, і навпаки, я пам’ятаю, як динамівці вели в Ленінграді рахунок 3:1, до кінця матчу залишалось якихось 10 хвилин, і все-таки виграв тоді «Зеніт» — 4:3. Отже, нелегкі ігри. А тут «суха» перемога — 3:0.

Коли ми залишали поле, з трибун лунало: «Кияни, так тримати!» Ми й самі того хотіли. Але як воно піде далі? Адже в футболі все трапляється.

А поки що перший тур закінчився для всіх наших головних суперників також благополучно. Торпедівці забили «Шахтареві» три м’ячі, армійці Ростова розгромили вільнюський «Спартак» (5:1), а ЦСКА обіграв «Калев», щоправда, з мінімальним рахунком — 1:0. І тільки спартаківці, динамівці та залізничники столиці зробили в першому турі нічиї.

Хай дарують мені читачі, що я так докладно зупиняюсь на окремих іграх і турах, але минулий чемпіонат був таким важливим для нас і проходив так напружено, що мені здається доцільним відтворити найцікавіші його етапи. Інакше не зрозуміти, якою нелегкою була боротьба київських динамівців за титул найсильнішої команди Радянського Союзу.

Отже перший тур пройшов для нас добре. А в другому ми стали разом з армійцями столиці лідерами. Вони перемогли спартаківців Єревана, а ми — мінську «Бєларусь».

Цікаво, що в сезоні 1960 року ми двічі зустрічалися з цією командою, і обидва рази білоруси завдавали нам поразки з однаковим рахунком 2:1. Хоч як стежили наші захисники за їхнім всюдисущим лідером нападу Хасіним, все одно — не могли вони нейтралізувати його. Більш того, Хасін нам забивав голи, так би мовити, в одному і тому ж ключі. Він стрімко проходив до лицевої лінії наших воріт по місцю лівого півсереднього або лівого краю і бив під таким гострим кутом, що, здавалось, навіть теоретично м’яч не міг потрапити в ціль. Але після його ударів Олегу Макарову все ж доводилось витягати м’ячі з сітки.

Мені здається, що багатьом радянським форвардам варто повчитись такого удару, бо він відкриває нові можливості. Адже ми звикли до думки, що під дуже гострим кутом не варто навіть намагатися брати ворота. А виходить, це можна робити не без успіху. Отже, чи не слід деяким крайнім нападаючим, які в аналогічних випадках прагнуть тільки віддати м’яча партнеру, спробувати і самим забивати голи? Якби вони добились цього результату в гостроприцільних ударах, атака в цілому стала б ще ефективнішою.

Хасін і в новому сезоні забив нам гол. Але то був єдиний успіх «Бєларусі». Ми виграли з тим же «традиційним» рахунком 2:1.

2:1 було зафіксовано і в матчі «Торпедо» — «Авангард» (Харків). І знову на користь українців. Перша сенсація чемпіонату! На перше місце в їхній підгрупі вийшли тбілісці, які завдали поразки вільнюсцям і «Адміралтейцю».

Наступний тур приніс ще одну сенсацію. Армійці Москви програли «Пахтакору», якого ще ніхто не вважав серйозним суперником. В напруженій боротьбі гору взяли ташкентські футболісти — 3:2. Цей психологічний удар в якійсь мірі підірвав віру армійців у свої сили. В четвертому і п’ятому турах вони зуміли взяти тільки одне очко.

Та це було пізніше. А поки що тривав третій тур, де ми мали зустрітися з «Калевом». Матч з естонцями ми вважали легким. Вони і справді ще слабко грають. Але з нами футболісти «Калева» повели себе досить-таки агресивно: швидко добилися переваги і забили гол. А потім весь перший тайм стійко оборонялись. Нам з трудом вдалося перехопити ініціативу.

В другому таймі все пішло як слід… Лобановський, Базилевич, Каневський заплутали естонських захисників. Гості просто не знали, що далі робити. В результаті перемога — 6:1. Поки що це був найбільший рахунок у чемпіонаті.

Тим часом боротьба за лідерство набирала дедалі більшої гостроти. Досі в нас все йшло гладко. Але в четвертому турі треба було вступити в поєдинок уже з командою екстра-класу. Мова йде про московське «Динамо».

Був час, коли столичні одноклубники завжди перемагали нас. Та останніми роками кияни перестали пасувати перед ними. Все частіше спортивний поєдинок закінчувався на нашу користь. Але не було жодного випадку, коли можна було б більш-менш точно заздалегідь визначити наслідок наших зустрічей.

Таким чином гра мала принциповий характер. Перед матчем я спитав у свого друга, воротаря москвичів Льва Яшина, як, на його думку, закінчиться ця гра, і він щиро відповів:

— Боюся, що ваші хлопчики закидають мене м’ячами.

Він саме так і сказав — «хлопчики», бажаючи підкреслити і молодість наших форвардів, і своє тепле ставлення до них.

Але на гру Яшин не вийшов. Він ще не вилікувався остаточно після травми, якої йому завдали в минулому році. На воротах стояв Володимир Бєляєв. Це трохи полегшувало наше завдання, бо в Києві Бєляєв, як правило, грає невдало.

Наші одноклубники одразу показали, що збираються будь-що покласти киян на лопатки. Особливо небезпечно діяв Ігор Численко. Після його прямо-таки гарматних ударів штанги воріт буквально тріщали. Кілька важких м’ячів парирував Макаров. В той же час у форвардів киян справа щось не клеїлась. Спочатку вони навіть не могли створити реальних умов для взяття воріт.

А москвичі все йшли і йшли в атаку. Нарешті трапилось неминуче. Перед кінцем першої половини матчу Численко кинджальним ударом з місця правого півсереднього забив нам гол. Трибуни тільки «охнули». Обірвалось і в мене серце. Майнула думка: ні, тепер суперник уже не випустить з рук перемоги.

Ще через кілька хвилин зазнав травми Макаров, але він підвівся з землі і знову став у ворота. Його мужність завжди вражала мене.

І майже одразу Бєляєв у стрибку зіткнувся з Віктором Каневським.

На другий тайм вийшов Яшин. Психологічний ефект був такий, що трибуни одразу тривожно загули. Я розумів глядачів: навіть досвідчені форварди почувають себе не зовсім впевнено, коли свій бойовий пост займає цей уславлений воротар.

Суддя дав свисток, почався другий тайм. Я подивився на Яшина. Він ще підстрибував у воротах, розминаючись. І в цей момент, на сорок шостій хвилині гри, наш правий крайній Олег Базилевич, прорвавшись уздовж бокової лінії, несподівано для всіх (в тому числі і для Яшина) навісив здаля м’яч на дальню штангу. Він довго летів, той м’яч, і… опустився в воротах. 1:1.

Що тут сталося — на трибунах і на полі! Глядачі кричали так, що, мабуть, їх було чутно і на Подолі. А наша команда, наче хтось підхльоснув її, вся кинулася вперед. Тепер уже Яшину довелось працювати на повну силу. Удари Каневського, Лобановського, Сабо, Серебреникова сипалися, як з рогу достатку. «Боюсь, що ваші хлопчики…» — спали на думку слова мого друга. І хід гри тепер свідчив, що він побоювався не без підстав.

Різкий свисток. Пенальті! Москвичі порушили правила. Стадіон затамував подих. Хто битиме? Адже нашим пенальтистом є Лобановський. Але торік, коли ми в Москві програвали динамівцям 0:1 і в їх ворота, як сьогодні, теж був призначений одинадцятиметровий удар, Валерій не зумів реалізувати його. Надто нервував він у поєдинку з Яшиним, пробив неточно, повз ворота. І Яшин, і Лобановський пам’ятають той випадок, як і глядачі. Чи наважиться Валерій ще раз взяти на себе відповідальність, можливо, за долю всього матчу?

І я перехоплюю його благальний погляд. Він очима запрошує реалізувати пенальті кожного з товаришів по нападу. Але ті відвертаються від нього. Валерію нічого іншого не залишається, як бити самому. Він ставить м’яч на одинадцятиметрову позначку, відходить трохи назад. Куди бити, в який кут, на якій висоті?..

Це дуже повчальний поєдинок! Лобановський, виконуючи такий удар, звичайно посилає м’яч у лівий кут. Так він хотів забити гол Яшину і в минулому сезоні. Але перед самим ударом хтось з москвичів недбало сказав йому, явно розраховуючи на моральний ефект своїх слів:

— Ти завжди б’єш вліво. Ми знаємо це. Яшин напоготові. Не заб’єш.

Валерій саме тоді і розгубився, вирішив пробити вправо і промахнувся. Куди ж він буде бити сьогодні? І що думає про його намір Яшин? Всі ми розуміли, що діється в душі нашого лівого крайнього. Макаров навіть вийшов з своїх воріт і відвернувся, щоб не бачити, так би мовити, повторення трагедії.

І Лобановський, на мій погляд, прийняв правильне рішення. Він пробив вліво, тобто туди, куди звик, пробив таким ударом, в якому був упевнений. М’яч просвистів повз Яшина. Той зробив відчайдушний кидок, здогадавшись, де саме чекатиме на нього біда, але до м’яча не дотягнувся. Цей епізод зайвий раз повинен переконати, що хитрувати на полі не варто, а слід робити те, що ти вміли виконати в найкращий спосіб.

Отже ми вже ведемо рахунок — 2:1. А ще через деякий час Микола Каштанов, наш молодий нападаючий, що вперше вийшов на поле грати за основний склад, легко відірвався од свого опікуна і провів ще один гол.

Після цієї перемоги ми стали єдиною командою, яка в усіх проведених матчах взяла по два очка. А коли в п’ятому турі ми з таким же рахунком перемогли і «Молдову», то навіть торпедівців обійшли на два очка. Цікаво, що перша чверть попередніх ігор принесла нам безперечну перевагу над іншими колективами по всіх показниках.

Торпедівці пропустили 4 м’ячі, ми теж 4. Але ми забили 17 голів, а москвичі тільки 9. Баланс ЦСКА — 9:8, «Спартака» — 11:4, «Локомотива» — 6:5, динамівців Тбілісі — 7:6 (такий же, як і московських динамівців). Крім того, більшість з них уже мала поразки. Так ми стали лідерами чемпіонату.

Але гра в Кишиневі дорого нам обійшлася: зазнали травми Каневський і Базилевич. Мене ж і Лобановського викликали до Москви, де ми мали виступити за московське «Динамо» проти англійської команди «Астон Вілла», а потім зіграти і за збірну СРСР. Таким чином кияни залишались без чотирьох гравців основного складу, а попереду був матч з московським «Спартаком».

Цю зустріч мені й досі важко пригадувати. Послаблений склад «Динамо» намагався протистояти грізному суперникові, але сили були надто нерівні. Щоправда, і «Спартак» виступав без двох основних гравців, зокрема без досвідченого Ігоря Нетто. Але на правому краю в нього знову з’явився наполегливий і обстріляний Борис Татушин, який в парі з Ісаєвим грає напрочуд ефективно. І ось ми сиділи на трибуні серед глядачів, приречені на вимушений відпочинок, а наші товариші вели нерівну боротьбу. Лише той, хто хоч раз опинявся в нашому становищі, може зрозуміти, що ми переживали в ті хвилини. Кияни програвали 0:2. Програвали після п’яти важливих перемог. Тепер у нас і торпедівців стало по 10 очок. Лідерство було поділено.

Матч столичного «Динамо» з «Астон Віллою» дав можливість Валерію Лобановському в повній мірі проявити себе в ролі центрального нападаючого. Ми повинні були тільки допомогти своїм московським товаришам, але для нас самих то був своєрідний іспит тактичного характеру. Лобановський зіграв цей матч так, як він уявляв собі сучасні дії «дев’ятки». Я, зайнявши звичне місце в півзахисті, прагнув постачати його точними передачами, щоб він міг починати атаки з вигідних і зручних положень.

Зовні це могло б нагадати здвоєний центр нападу, бо я часто йшов вперед, а Валерій відтягувався до мене, в глиб поля.

Існує думка, що центральний нападаючий мусить весь час «тиснути» на центрального захисника суперника, примушуючи його тим самим триматись у певній зоні. А це, в свою чергу, звільнить оперативний простір для дій півсередніх. Валерій дотримується іншого погляду. Він вважає, що саме центральному нападаючому насамперед потрібен оперативний простір. Він хоче бачити всіх партнерів по нападу, хоче мати можливість «потримати» м’яч, поводити його, щоб виманити на себе захисників, і тоді «кинути» в коридор, що звільнився, своїх товаришів. Крім того, відтягуючись назад, центральний нападаючий дістає можливість діяти і як таран. Якщо ж він буде весь час висунутий вперед, то обмежить сферу своїх дій, втратить оперативний простір і через те гратиме, по суті, в півсили.

Без перебільшення можна сказати, що в матчі проти «Астон Вілли» Валерій Лобановський зіграв блискуче. І саме з його допомогою були проведені два голи у ворота англійців.

Але його точка зору не знайшла підтримки в збірній СРСР. Там йому пропонували грати так, як він не хотів би: висунувшись далеко вперед. Гра Валерія одразу стала блідою, а в ряді випадків і безпорадною. Він сам згодом скаржився, що почував себе так, ніби в нього були зв’язані руки і ноги.

Збірна клубів СРСР програла зустріч. Кожен з нас, так би мовити, вніс свою частку в цю поразку. Не в кращий спосіб діяв і я: дуже боліло коліно — далася взнаки стара травма. Довелось мені грати, хоч як це дивно, однією ногою, лівою, бо правою було боляче бити по м’ячу.

Трохи пізніше Лобановський ще раз виступив за збірну — в матчі проти національної команди Польщі. І ще раз можна було переконатись, що важко діяти спортсмену, коли йому пропонують невластивий для нього малюнок гри. Красницький з «Пахтакора», який замінив його, також не знайшов свого місця серед форвардів збірної. Очевидно, концепція щодо ролі і функцій центрального нападаючого має бути переглянута колективом збірної СРСР. В усякому разі треба зважати на індивідуальні можливості і характер гравця, пам’ятаючи старе правило: не гравець для тактики, а тактика для гравця. Навіть бразільці, автори нової системи 1–4–2–4, тепер, готуючись до поїздки в Чілі, повідомили, що, мабуть, відмовляться од свого тактичного варіанту: нині в них нема таких блискучих виконавців, як у Швеції, коли нова система могла бути здійснена ідеально. Зрозуміло, що і наша тактика повинна будуватись на конкретних можливостях окремих футболістів. Нівеліровки тут бути не може.

Мені сподобалось також і те, що Лобановський, дебютант у збірній, мужньо і принципіально відстоював свої погляди на сучасний футбол, протиставляючи дещо застарілим нормам власні, грунтовно обмірковані пропозиції. Дебют вийшов невдалим, бо поки що «новачок» і «старички» не знайшли спільної мови. Але я певен, що це прийде. Збірній СРСР у майбутньому не обійтись без Лобановського — гравця виняткового обдарування, скромного і тямущого. Я певен також, що їй не обійтись і без деяких інших гравців київського «Динамо». Але про це далі.

А тим часом наша рідна команда переживала ще один зрив. Як армійцям столиці, так і нам не пощастило в Ташкенті. Грали ми в страшенну спеку. Було важко. Але все могло б закінчитись благополучно (1:1), якби перед самим кінцем зустрічі в наші ворота не залетів випадковий м’яч. Тепер ми вже відставали від торпедівців на два очка.

Становище на чемпіонаті ставало дедалі напруженішим. Нам буквально наступали на п’яти кілька команд — ЦСКА, «Спартак», «Авангард», «Нафтовик» і «Пахтакор». Різниця в очках була мінімальною — одне або два. На зборах динамівці говорили, що треба тепер не тільки не допускати справу до поразок, але й звести до мінімуму навіть нічиї. Кожне очко ставало дорогоцінним. І колектив узяв себе в руки. Дві поразки підряд відіграли роль холодного душу після успіхів в перших п’яти турах. Все ще рівняючись в основному на «Торпедо», ми хотіли зберегти хоч би «пристойну» відстань у два очка.

Очевидно, про це ж мріяли і автозаводці. Вони хоч і здобували перемоги, але надто вже важко. В усякому разі там, де можна було чекати від них розгромних рахунків, автозаводці задовольнялись скромною перевагою в один гол. Таких перемог у першій половині відбіркових ігор у них було аж п’ять. Ми дивувалися з цього, думали, що москвичі зберігають сили для фінальної частини першості країни. Але все частіше спадало на думку, що у торішніх чемпіонів країни не все гаразд. Якщо так, то в розподілі сил на всесоюзній футбольній арені відбулись приємні для нас зміни. Проте остаточно можна було б упевнитись в цьому лише після безпосередньої зустрічі з лідером першої підгрупи.

У двох наступних турах нам вдалося добитись перемог, завдяки чому дистанція між нами і автозаводцями скоротилась до одного очка, бо вони зіграли внічию з армійцями Ростова. Столичні армійці здобули в чотирьох іграх вісім очок і, кажучи образно, ми відчували їхній подих на своїй потилиці. Ще на крок позаду йшов грізний «Спартак», який і досі шукав найефективнішого варіанту основного складу. На одному рівні з ним був і «Авангард». Він вражав усіх стабільністю своїх результатів. Отже команди йшли плече в плече, і кожну мить будь-яка з них могла не тільки наздогнати, але й випередити нас. Так і закінчились перші десять турів — половина дистанції попередніх ігор. «Торпедо» — 17 очок, «Динамо» (Київ) — 15, «Авангард» — 15, ЦСКА — 14 і «Спартак» — 13 очок.

Найцікавішою грою в останніх турах був наш матч з ЦСКА. В цій грі обидві команди доклали чимало зусиль, щоб здобути перемогу, але погодились на тому, що записали в свій актив лише по одному очку. Про гостроту боротьби свідчить той факт, що протягом одного матчу двічі призначались пенальті — в наші і армійські ворота. І в обох випадках воротарі парирували удари. Таке трапляється нечасто.

Здавалось, ми виконали своє завдання, не дали автозаводцям набагато випередити себе. Але вже початок другої половини попередніх ігор вніс істотні зміни в становище на чемпіонаті. Торпедівці, нарешті, розігрались, а ми знизили темпи просування вперед. У трьох турах вони взяли шість очок, а ми тільки чотири. Інтервал збільшився, але наш настрій залишався бойовим.

Запам’ятався матч з московським «Спартаком». Ми його виграли з таким же рахунком, з яким програли в Москві — 2:0. Але не це головне. Я надовго запам’ятав голи, забиті Каневським. Таку майстерність демонструє далеко не кожний форвард, навіть з числа членів збірної команди СРСР.

В першому випадку Каневський одержав м’яч в зоні правого півсереднього. До воріт було метрів 25. Підхопивши м’яч лівою ногою, він з блискавичною швидкістю перекинув його на праву і заніс її для удару.

Воротар Івакін зреагував правильно і кинувся в правий кут воріт, розуміючи, що тільки туди і може з такого положення бити наш нападаючий. А Каневський все ж зробив інше: з дивовижною силою послав м’яч у лівий кут. Все це було пророблено так швидко, що захист спартаківців Москви не встиг навіть збагнути, що сталося.

В другому випадку півзахисник Володимир Ануфрієнко дав Каневському м’яч у розріз між двома захисниками по місцю центрального нападаючого. Віктор рвонувся до м’яча, а з двох боків до нього кинулись захисники. Здавалось, йому не дотягнутись до м’яча. Але в якусь невловиму мить, може в десяту частку секунди, нога Віктора першою торкнулась м’яча. Івакін тільки провів його очима.

Звідси можна зробити висновок. Для нападаючого дуже важливо до останньої можливості боротись за кожний м’яч. Навіть тоді, коли створюється враження, що ситуація програна. А ми ще нерідко стаємо свідками протилежного. Команда розіграла комбінацію, витратила на неї певні сили. Коли ж наближається завершальна фаза атаки, досить одному з гравців дещо неточно віддати м’яч партнерові, і той уже розводить руками: мовляв, ну як грати, як забивати голи, коли м’яч іде повз мене? Невже мені бігти за ним? І зусилля колективу витрачаються марно.

Класичний приклад розиграшу стандартного положення (він зайвий раз доводить доцільність цих положень) трапився в матчі проти «Молдови».

Ми дістали право на штрафний удар уже на самому старті змагання. Відстань до воріт була великою — метрів 30. Перед Каневським, який мав пробити штрафний, вишикувалась жива стінка з гравців «Молдови». Як пробити її? Каневський розбігся, щоб ударити, навіть ногу заніс для удару, і стінка… зрушила з місця. Але Каневський не ударив, а тихенько викотив м’яч Йосипу Сабо, перед яким був уже відкритий простір. Сабо негайно ударив, і м’яч буквально врізався у верхній лівий кут воріт. Не думайте, що все це було випадково. Ні. Ми спеціально опрацьовували такі стандартні положення, вони й згодом не раз виручали нас.

А на кишинівців удар Сабо справив таке враження, що вони не могли вже отямитись. Хоч матч ми виграли з невеликим рахунком (2:0), але витратили на нього менше сил, ніж можна було чекати.

В 16-му турі, зігравши внічию з ЦСКА, ми знову зменшили дистанцію між собою і торпедівцями до одного очка. На їхні результати різко вплинули дві поразки, які завдали чемпіонам «Динамо» (Тбілісі) і «Локомотив». Ну, ще одна перемога — і ми вийдемо вперед!

На жаль, цьому не судилося бути. Наш час ще не настав. В наступному турі трапилось таке, чого ми навіть уявити собі не могли. На цьому матчі я повинен дещо докладніше зупинитись, бо він викликав чимало різних міркувань.

Йдеться про наш повторний поєдинок з московським «Динамо», його експозиція така: в нас 24 очка, у москвичів — 17, ми вже забили 33 м’ячі, вони — 25, наш захист пропустив 12 голів, їхній — 26. В цьому сезоні ми поки що програли 2 матчі, наші суперники — 6. Отже, цифри і факти переконували, що не нам треба боятися наступної гри, а москвичам. І ми вийшли на поле з вірою, що і на цей раз нам пощастить. Але, як відомо, в такому стані команді важко зібратись. Самозаспокоєність породжує безтурботність, знижує боєздатність навіть сильного ансамблю. І хоч ми повторювали один одному, що матч надзвичайно важливий, що його треба виграти за всяку ціну, проте робилось це більше для форми, а в думках було інше: ну, навіщо зайві слова, і так усе ясно. Ми сильніші, ми й переможемо.

І раптом справжня катастрофа. Вже на початку гри Сабо у важкій ситуації біля наших воріт був вимушений відкотити м’яч Макарову. Та зробив це так недбало, що… відкрив рахунок. Проте і ця прикра несподіванка не похитнула нашої віри в благополучний фінал зустрічі. Аж ось двічі влучили з дальньої відстані під саму перекладину Генріх Федосов і Володимир Сорокін, який перейшов до москвичів з нашої команди. Потім ще один м’яч зрізав у власні ворота Микола Кольцов, а п’ятий влетів у них під кінець гри, коли ми фактично вже припинили опір.

Розгром! І саме після цієї гри пішли чутки, ніби ми навмисно програли матч одноклубникам, щоб дещо поліпшити їх становище. А воно і справді було загрозливим для динамівців. Вперше вони могли не потрапити до тієї групи команд, яка мала восени розігрувати золоті медалі.

Почувши таке, ми тільки розводили руками. В основі спортивної боротьби в Радянському Союзі лежить непорушна чесність, яка не знає ніяких компромісів. Ми справді переживали за одноклубників, дуже хотіли, щоб вони зберегли свою репутацію однієї з найсильніших радянських команд. Але нам і на думку не спадало те, що нам закидали некомпетентні болільники. Навпаки, ми дуже хотіли перемогти хоч би тому, що в фіналі зараховувалась вся сума очок, набраних командами в попередніх іграх. Отже кожне очко було важливим, його втрата в середині чемпіонату могла пройти непомітно. Але пізніше, на фініші сезону, вона б неодмінно позначилась. Скажу більше, Сабо так переживав «свій» гол, що тривалий час не міг повернути собі звичайну душевну рівновагу. Цей гол переслідував його, як страшний сон. Одне слово, ми віддали два очка тільки тому, що були надто впевнені у власній перевазі над суперником. А спорт цього не вибачає.

Та розгром, який вчинили нам одноклубники, мав і свою позитивну сторону. Він примусив нас замислитись над майбутнім команди, примусив ще старанніше готуватись до кожного наступного матчу, мобілізувати всі сили для досягнення наміченої мети.

Розігрались армійці Москви. Вони не тільки наздогнали нашу команду, але й зуміли випередити ТІ на очко. Та на фініші попередніх ігор знову відбулась «переоцінка цінностей». Дві перемоги — над «Кайратом» і «Пахтакором» повернули нам лідируюче становище в підгрупі. А команда ЦСКА, зазнавши поразки від «Спартака», знову ділила з нами перше місце в підгрупі.

Таким чином перед вирішальним ривком у фіналі ми мали 29 очок при різниці м’ячів 41–19. Торпедівці вийшли на старт фінальної частини чемпіонату з кращими показниками — 33 очка, різниця м’ячів 48–20. По 26 очок мали «Локомотив» і «Авангард», по 25 — «Спартак» і тбіліське «Динамо». Столичне «Динамо», набравши тільки 21 очко, опинилось серед команд другого ешелону, які мали виборювати місця з 11 по 22. І це, мабуть, була найбільша сенсація сезону, бо так низько цей уславлений клуб ще ніколи не опускався і ніколи не проходила боротьба за золоті медалі без участі московських динамівців. Колишній багаторазовий чемпіон країни пропустив на своє місце «Пахтакора» — ту саму команду, яка раніше нікому не здавалася серйозним суперником.

Отже попереду — боротьба за титул чемпіона Радянського Союзу. Хоч торпедівці обійшли нас на чотири очка, ми не вважали себе переможеними. Адже ми самі ще не грали з автозаводцями в цьому сезоні. Хтозна, може в двох іграх з ними ми зуміємо відібрати у лідера максимум очок і тим самим впритул наблизимось до нього. Хтозна!..

А поки що на черзі дня було нове спортивне завдання — виступити якомога краще в Італії, куди нас запросили місцеві клуби. Ми почали готуватись до цієї поїздки з піднесенням, бо ще ніколи не виступали проти італійських команд, не бачили їх і не знали. А кожне нове футбольне знайомство збагачує новим відкриттям, новими ідеями, новим досвідом.