На футбольних меридіанах

18

Вже перше побіжне знайомство з Міланом справило на нас незабутнє враження. Насамперед на аеродромі динамівців Києва зустріли десятки місцевих представників спортивних і футбольних кіл. Зустріч була такою теплою і сердечною, що мені й досі приємно згадувати її. Керівники клубу «Інтернаціонале», який став нашим «шефом», потурбувались про те, щоб ми почували себе на чужині цілком зручно. Розташували нас у чудовому готелі, оточили товариським піклуванням.

Наступного дня ми побували в гостях у мера міста. На нього справили велике враження наші українські сорочки, і він довго придивлявся до візерунків їх вишивок. У мера нам подарували чудово видані книжки, в яких розповідалось про славнозвісний театр «Ля Скала». Звичайно, перебуваючи у Мілані, ми не могли не відвідати цю оперу. Італійці влаштували нам «неофіціальну» зустріч вдень з її складом і працівниками. Надовго затримались ми в музеї геніального композитора Верді, розташованому на одному з поверхів. В цьому приміщенні хочеться говорити пошепки — так усе велично і урочисто. Нам розповіли дуже докладно про життєвий і творчий шлях Верді, показали унікальні документи.

Довго милувались ми і прекрасним собором, що стоїть у центрі Мілана. Але всередину нас не пустили. Для цього, виявляється, треба бути в піджаках. А ми гуляли в сорочках. Довелось нам задовольнитись зовнішнім знайомством. Та й цього було досить, бо мушу сказати по щирості, що таких досконалих форм, такої архітектури я ще ніде не зустрічав.

15 серпня ми провели перше тренування під сліпучим сонцем Італії. Мені здається, що воно пройшло не досить ефективно, бо керівники «Інтера» виділили нам для цього розташований за межами міста незручний стадіон, де звичайно тренуються юніори цього клубу. Газон поля був поганий, ще гіршим виявився грунт — нерівний, жорсткий. Працювати з м’ячем було важко, на його обробку доводилось витрачати більше зусиль, ніж звичайно в наших умовах. Все ж хлопці працювали так, що тренер Ерерра, який прийшов подивитись на гостей разом з футболістами з «Інтера», багатозначно кивнув головою в наш бік. Але наші майбутні суперники недовго затримались на стадіоні. Команда міланських професіоналів живе за спеціальним графіком, і Ерерра суворо стежить, щоб він ніколи не порушувався. Адже власники клубу запросили його з Іспанії для того, щоб «Інтер» перемагав і давав прибутки. А в такій справі дисципліна — найперший помічник тренера. Отже футболісти клубу посиділи на трибуні хвилин 20–30 і пішли. Яке ми справили на них враження, було невідомо.

Зате газети писали про нас досхочу. Розпалюючи пристрасті, вони друкували наші портрети, наводили численні біографічні, фізичні і футбольні дані про кожного гравця «Динамо». Газети повідомляли, що ми є представниками атлетичного, агресивного, гостроатакуючого футбола, що команда сильна своїми комбінаціями і займає провідне місце серед радянських клубів.

Одне слово, вони зробили свою справу. І 17 серпня, в день нашого першого виступу на італійській землі, трибуни величезного стадіону на 80 тисяч місць були переповнені.

Стадіон мені сподобався. Він великий, зручний і красивий. Поле тут рівне, як стіл, засіяне воно спеціальною травою — австралійським леграсом, який робить газон майже оксамитовим. Стадіон опоясаний доріжками-спіралями, якими глядачі підіймаються на свої місця. А трибуни описують не еліпс, як у нас, а складають прямокутник. Бігових доріжок тут нема. Все для футбола і тільки для нього — для «царя» спорту!

Наша передматчева розминка здивувала італійців. Як виявилось, тут існують інші порядки: футболісти розминаються в роздягальнях і виходять одразу на гру. Пізніше газети писали, що ми, очевидно, хотіли пристрілятись до італійських воріт.

На матч ми виходили в дуже урочистій обстановці. Команди з’явились на полі з своїми національними прапорами. Гримів оркестр. Над Міланом попливли звуки нашого національного гімну. Глядачі зустріли його овацією, і це дуже зворушило нас.

Нарешті почалась довгождана гра. Рушив з місця м’яч, відправляючись у свою важку 90-хвилинну подорож, загули трибуни, прийшли в дію всі ланки команд. Італійці застосували бразільську систему 1–4–2–4, а ми прагнули атакувати в своїй звичайній манері — п’ятьма-сімома гравцями.

Перевага тривалий час була на нашому боці, хоч на краю замість травмованого Олега Базилевича діяв ще не обстріляний Микола Каштанов. Граючи в пас, демонструючи академічний футбол, наші нападаючі розігрували одну комбінацію за другою. Раз у раз вони виходили на ударні позиції, але гола забити не могли. Ось проти воротаря суперників залишається один Каштанов. Здається, все гаразд, рахунок буде відкрито. Та він з кількох метрів б’є повз ворота. Не використовує чудових моментів Трояновський. Але перевага все ще на нашому боці. Блискуче діє тандем Лобановський — Трояновський. Він так заплутує правого захисника «Інтера», що той в повній паніці починає вибивати м’ячі за межі поля, куди завгодно, аби тільки розрядити обстановку. На трибунах сміх і свист.

Поки що ми не помічаємо в грі італійців нічого такого, щоб могло збентежити нас. Завезена з Іспанії «зірка» Суарес нас ще мало турбує. Не такий страшний і центральний нападаючий Хітченс, куплений в «Астон Вілли». В усякому разі Володимир Щегольков цілком успішно справляється з «тараном», про якого ми багато чули.

Команди йдуть на відпочинок при ничийному рахунку. Це нас не влаштовує. Нам потрібна перемога, щоб реабілітувати себе в очах наших болільників за поразку, яку в середині сезону «Динамо» зазнало в міжнародному матчі проти бразільської «Мадурейри». Щоправда, тоді на полі виступав наш дублюючий склад, а основний готувався до матчу з московським «Спартаком» (і таки виграв його), але так чи інакше в нашому балансі була прикра поразка. Тепер ми прагнули перемогти.

Але цьому не судилося бути. Одразу після поновлення гри ми помітили, що «Інтер» застосував незвичну схему гри. І справді, майже всі сили були відтягнуті назад, в тому числі і «десятка» — Суарес. Попереду в суперника часто залишався один Хітченс. Тепер «Інтер» грав за схемою 1–4–3–3. З нею ми зіткнулися вперше. І все-таки ще півтайма ми не тільки підтримували дуже високий темп, запропонований футболістами «Інтера», але й зберігали ігрову перевагу. І раптом сталося несподіване — це тоді, коли здавалось, що рахунок так і залишиться мирним.

Випала вечірня роса. Поле стало слизьким. Менш впевнено грав Володя Щегольков — сторож Хітченса, бо незадовго до нього дістав свою першу «італійську» травму. В один з моментів він хотів відкинути м’яч Макарову, але його нога тільки ковзнула по слизькому м’ячу. Володя побіг вперед, думаючи, що м’яч покотився до нашого воротаря, а м’яч залишився на місці. Цю несподівано вигідну ситуацію миттю оцінив Хітченс. Ривок вперед, він залишається сам на сам з Олегом Макаровим… Гол!..

В таких іграх часто все вирішує саме один м’яч. Ми одразу зрозуміли, що тепер програємо. І справді, запалені успіхом, італійці всіма силами кинулись вперед. Вони вже не думали тільки про захист, як на початку другого тайму. Ні, команда жадала перемоги, а ми знітилися. В результаті поразка — 0:4. Жорстока ціна за те, що не зуміли раніше використати численні гольові моменти. У нас їх було в кілька разів більше, ніж у «Інтера», але ми так і не провели жодного м’яча. «Інтер» же мав п’ять-шість таких моментів і використав чотири. Що поробиш — самі винні. Якби ми хоч раз влучили в ціль, можна не сумніватись, що суперник склав би зброю. Отакий був цей матч.

В готелі ми багато говорили про нього, аналізуючи весь хід зустрічі. Хлопці високо оцінили фізичний гарт футболістів «Інтера». Очевидно, Ерерра добре попрацював над підготовкою довірених йому гравців. Сподобалось нам і те, що італійці так легко змінювали систему гри. Але особливо яскраве враження справив на нас Хітченс. Ні, не тому, що він забив три голи! Просто ми побачили центрального нападаючого нового типу. Він і таран, коли треба, і розумний диригент, і блукаючий форвард. Тобто центрфорвард широкого діапазону, який здатний ставити перед захистом суперника найскладніші завдання. До того ж Хітченс високо стрибає, швидко бігає і чудово грає головою. Мені здається, що сучасні «дев’ятки» повинні рівнятись саме на такого форварда.

Прибувши у Флоренцію, ми вирішили, що повинні за всяку ціну добитись перемоги. Нас не лякала репутація «Фіорентіни», яка завоювала на міжнародній арені провідне становище і вже сім разів була чемпіоном Італії.

Ми з насолодою милувались прекрасним містом, його чудовими пам’ятками старовини, площами, мостами, скульптурами, соборами. Назавжди запам’ятався нам собор Домо ді Ференце, що височить в центрі міста. Він збудований з чорного і білого мармуру і здається казково прекрасним. Подовгу простоювали ми і біля численних статуй, що їх зустрічали в різних районах міста. Цікаво, як ставляться до них самі італійці, як дорожать ними. На одній з статуй, розташованих на великому мосту, під час війни зникла голова. Нині керівники міста оголосили фантастичну винагороду (100 мільйонів лір) тому, хто відшукає цю голову. І її недавно таки знайшли.

Тренувались ми на стадіоні, де мав відбутись матч з «Фіорентіною» Він трохи менший від міланського, але такий же красивий і зручний. Гра, як і попередня, складалась на нашу користь. Перевага динамівців була очевидною. Але знову нас підводили невлучні удари. Кілька разів і Каневський, і Серебреников, і я могли відкрити рахунок, але італійські ворота були наче зачаровані. І знову рахунок повели господарі поля.

У перерві сумно було в нашій роздягальні. Хлопці напівлежали в кріслах, майже не розмовляючи один з одним. Та й про що говорити, коли так не щастить. Нарешті Каневський каже:

— Ні, досить! Я не піду з поля переможеним. Ситий по зав’язку.

Другий тайм почався нашими навальними атаками. Раптом я побачив на правому краю відкритого Андрія Бібу і негайно «кинув» його в прорив. Біба блискуче пройшов уперед і точно виконав простріл, а Серебреников, що набігав з зони правого півсереднього, буквально врізав м’яч у сітку. Андрій і Віктор зробили це так блискавично і так точно, що трибуни здригнулися від овації.

В цій грі судилося відзначитись ще раз нашому снайперові Бібі. Через кілька хвилин він приголомшив італійців своїм чудовим ударом з далекої дистанції. 2:1 — з таким рахунком ми перемогли семиразового чемпіона італійських клубів.

Після гри італійці оточили наш автобус суцільною стіною. Неможливо було пробитись крізь натовп. Нам щось кричали, тиснули руки, плескали по плечах. Очевидно, гра динамівців і справді сподобалась болільникам Флоренції. Та головне полягло не в цьому. Італійці скандували по-російськи: «Вива Советский Союз!», «Мир — дружба! Мир — дружба!..» Незабутні хвилини!

Третій матч ми провели в Болоньї — «червоному місті». Воно зветься так з двох причин. Насамперед тут дуже сильна комуністична організація. По-друге, майже всі будинки міста вкриті червоними черепичними дахами. Ось чому італійці звуть Болонью «червоним містом».

Але, кажучи по щирості, радості нам перебування в Болоньї не дало. Буржуазні партії ведуть боротьбу з «комуністичним впливом» у всіх сферах життя. Щоб дискредитувати нас, представників Радянської країни, вони, очевидно, настроїли своїх футболістів так, що матч невдовзі перейшов у справжню бійку (щоб за всяку ціну вирвати перемогу в нас). Досить сказати, що після одного удару в сонячне сплетення Щегольков кілька хвилин непритомний пролежав на землі. Але судді вважали, що все гаразд, все це в рамках правил. Важких травм зазнали також Трояновський, Сабо і Турянчик. Отже ми були раді і нічийному рахунку — 1:1.

Загальне враження від італійського футбола в нас залишилось позитивне. Місцеві спортсмени чудово виконують настанови тренера, добре підготовлені фізично, вміють використовувати гольові ситуації, краще за нас б’ють головою. Але в нашій грі більше чистоти, більше комбінацій, більше коректності. Нині італійці готуються до поїздки в Чілі, мріючи повернути собі колишню славу. Адже вони були чемпіонами світу. Але не знаю, чи виступить їхня збірна так же вдало, як вдало грають окремі клуби. Різниця між класом збірної і клубів останніми роками разюча. Щоправда, тепер в італійській збірній чимало іноземців — футболістів Південної Америки. Може, вони внесуть свіжий струмінь у гру італійської команди?

Нам, динамівцям, подорож до Італії безумовно пішла на користь. Ми побачили свої слабкі місця, зрозуміли, чого нам ще бракує і, повернувшись на Батьківщину, старалися не повторити помилок, допущених в італійських матчах.