На футбольних меридіанах

15

І знову дорога. Вона веде на північ, до Норвегії, в країну, в якій я колись починав свої закордонні матчі. Ми буквально не встигли ще перевести подих після чемпіонату країни, а графік ігор з іноземними командами вже кликав нас далі. Одразу з Ростова-на-Дону, де відбувся наш заключний матч, ми вирушили в Москву, а звідти літаком до Норвегії.

Ця подорож мала великий інтерес не тільки для нас, динамівців, але і для збірної СРСР, яка в 1961 році повинна зіграти із збірною Норвегії два відбіркові матчі сьомого чемпіонату світу. Отже, ми мали розвідати боєм, що зараз являє собою норвезький футбол. Не менш цікавою була і друга частина подорожі — по Західній Німеччині. Останнім часом тамтешні футболісти почали грати краще, а зустрічі з сильними суперниками завжди цікаві — спостерігаєш, робиш висновки, зростаєш.

27 жовтня 1960 року на стадіоні міста Хаммер відбувся наш перший виступ проти норвезьких футболістів. Як і в інших містах Скандинавії, цей стадіон своїми розмірами не вражав. Навпаки, він справляв враження досить маленької спортивної бази. В усякому разі такі стадіони можна зустріти в кожному нашому місті, де є команда класу «Б». Освітлення для гри ввечері він не мав. Кілька прожекторів становища не рятували, бо їх світла могло вистачити тільки для конькобіжців, а не для футболістів. Зате поле було чудове. Навіть у ці холодні осінні дні воно залишалось зеленим і невибитим, наче сезон тільки починався.

Почали ми гру в дещо зміненому складі. Замість Макарова на ворота став наш молодий гравець Проскуряков. В захисті місце Єрохіна зайняв Ануфрієнко, Лобановський став у центр, віддавши свій край Диковцю, а Каневський пересунувся на місце лівого інсайда. Ми не знали свого суперника і домовились «прощупати» його вміння грати швидко. Якщо норвежці приймуть наш темп, будемо шукати щось нове, якщо відмовляться від нього — все гаразд.

Господарі поля не прийняли швидкого темпу. Неквапливі в побуті, вони і на полі прагнули «жити» спокійно. Звичайно, ми одразу скористалися з цього і повели гру в своєму звичному темпі. Вже на десятій хвилині Віктор Каневський добився першого успіху. Далі Серебреников, Диковець, Базилевич забивали голи один за одним. Незручно бути в гостях нечемними, але ми все-таки забили вісім голів, пропустивши в свої ворота тільки один.

Майстерність норвезьких футболістів з міста Хамера не дуже висока. Щоправда, вони Досить точно грають в пас. Але передачі в них, як правило, короткі, що збіднює гру. Крім того, норвежці зловживають грою впоперек поля. Але якщо в центрі вони почувають себе більш-менш впевнено, то поблизу воріт суперника втрачають цю якість і атаки їх не мають гостроти. Пояснюється це тим, що в них не поставлений сильний удар, а пробитись на близьку від воріт позицію важко. Не сподобалось нам і те, як грав їх воротар. Він чомусь падав на живіт, а не на бік, через що м’яч нерідко вискакував з його рук.

Наступну гру ми провели в невеликому портовому місті Ларвіку. Це затишний і мальовничий куточок країни. Наш суперник був явно сильнішим за тих футболістів, з якими ми зіткнулись у Хамері. Та команда застосовувала вже застарілу систему «дубль-ве», а збірна Ларвіка вдалась до нашої системи, з якою я останнім часом нерідко зустрічався і в інших країнах — 1–3–3–4. Ударною силою команди Ларвіка в нападі є обидва інсайди, яких вона весь час тримає попереду, зате крайні нападаючі нерідко відтягуються назад, як це робили футболісти «Васко да Гами». В скрутні хвилини вони активно допомагали захистові і разом з ним прагнули створити «бетон». В цьому «будівництві» інколи брали участь до восьми гравців, пройти яких було досить важко. Отже, скільки команд існує — стільки і різних систем. І треба бути добре підготовленим до різних варіантів.

Після матчу в Хамері ми, одверто кажучи, не чекали зустріти в маленькому Ларвіку таку сучасну, прогресивну систему і вийшли на поле дещо розслаблені. За це ми були негайно покарані. Вже на перших хвилинах матчу одному з інсайдів вдалося проштовхнути м’яч в сітку. Рахунок був відкритий.

Наш настрій зіпсувався. Ми бачили, що при всіх своїх позитивних якостях і ця команда слабша за нашу. А слабому суперникові особливо неприємно програвати. І ми пішли на штурм. Та на цей раз спортивна доля явно глузувала з нас. Дев’ять разів після ударів наших нападаючих м’яч потрапляв у штангу, а в ворота — жодного разу. Такого фатального невезіння я вже давно не бачив. І в пам’яті сплив наш вирішальний матч з торпедівцями Москви, коли в другому таймі м’яч три рази не досягав мети. Але ж там було три рази, а тут дев’ять! Зрештою, в наші ворота було призначено ще й пенальті. В результаті — програш.

Після цього ми виграли ще один матч з таким же рахунком, як і в першій зустрічі — 8:1, але він був нецікавим.

Зате скільки хвилювання принесла четверта зустріч в столиці країни Осло! Десятки тисяч глядачів прийшли подивитись на наш матч із збірною міста, в якій зібраний цвіт футбола Норвегії.

Характерно, що ми втретє за кілька днів зіткнулися з новою системою гри. В збірній Норвегії центр нападу відтягнутий назад, він рідко безпосередньо загрожує воротам. Але, користуючись, певною свободою дій (адже центральний захисник не вийде так далеко, щоб і в центрі поля здійснювати щільну опіку), він ефективно диригував діями своїх партнерів. Навпаки, обидва краї були висунуті вперед і грали швидко й різко, демонструючи неабияку фізичну підготовку. Але і вони мало били по воротах. Роль «молоточків» виконували рухливі інсайди. Ця команда грала так, як прийнято говорити у волейболі — кутом назад. Цікавий почерк!

Природно, наш захист не міг одразу пристосуватись до незвичної манери. Поки ми прикидали, що і як робити, норвежці забили нам гол. Минуло ще кілька хвилин — і ми вдруге були вимушені починати гру з центра. Дуже неприємний обов’язок!

Лише перед самою перервою Диковець, як метеор, пронісся по лівому краю, зробив чудову прострільну передачу, і Лобановський сквитав один м’яч.

В роздягальні було невесело. Хлопці і без підказок тренерів розуміли, що це ганьба — програти ще одну зустріч. Щоправда, наш суперник був сильний, він недавно переміг другого призера першості світу, команду Швеції. Але нам від того не легше. Домовились, що нав’яжемо шалений темп.

Так і зробили. Господарі поля розгубились від наших навальних атак. Вони, немов хвилі, накочувались на їхні ворота одна за одною. Назрівав гол. Незабаром мені випала нагода зробити його, і я її використав… Але що це? Суддя не зараховує взяття воріт! Він показує, що я був поза грою. Гаразд, думаю, помилився, при швидкій грі таке трапляється. Та ось забиває м’яч Каневський. Теж не зараховано. Проводить м’яч Трояновський. Та сама реакція. Ще один гол. І знову не зараховано!.. Вже не тільки ми обурені такою необ’єктивністю. Ревуть трибуни. Чесні норвежці свистом засуджують свого земляка, який так одверто порушує норми спортивної етики. Але протестувати ми не маємо права. Це нижче нашої гідності. І, про себе лаючи суддю, продовжуємо грати.

Нарешті, Базилевич забиває такі два м’ячі, що комар носа не підточить. Рахунок стає 3:2 на нашу користь. Та коли наприкінці матчу Диковець ще раз перехитрив воротаря, суддя не витримав такого розгрому і… вп’яте не зарахував гол.

Наступного дня місцеві газети багато писали про цей матч. Вони одностайно схвалювали нашу гру і визнавали, що суддя зіпсував зустріч своїми необ’єктивними рішеннями.

Після гри ми говорили між собою, що збірна СРСР може і повинна обіграти норвежців. Гадаю, що це правильна думка. Наші футболісти і технічніші, і грають вони різноманітніше. Очевидно, це і принесе їх відчутну перевагу над командою Норвегії.

Хоча в нашому розпорядженні було обмаль часу, ми користалися кожною нагодою, щоб ознайомитися з Осло. Всім нам сподобався величезний трамплін для стрибків на лижах — цього національного виду спорту, що завжди збирає величезну кількість глядачів. Нам розповідали, що в дні великих змагань багато тисяч глядачів довгими годинами простоюють на морозі, щоб помилуватись «пташиним» польотом спортсменів. Поруч з трампліном збудована красива ложа. Це місце, звідки стежить за змаганнями король — у минулому сам пристрасний спортсмен. Адже Улаф V є володарем золотої олімпійської медалі.

Найдовше ми затримались у музеї, де встановлено легендарний пліт «Кон-Тікі». Саме на ньому вчений Тур Хейєрдал здійснив свою фантастичну подорож через Тихий океан. І зараз на плоті все зберігається в такому стані, як це було під час плавання — стоїть палатка, лежать весла і навіть гітара, якою розважались Хейєрдал та його супутники. Цікаво, що пліт не могли втягнути ні в яке приміщення. Тоді спочатку його встановили на землі, а вже над ним збудували двоповерховий музей.

Норвежці показали нам і свою уславлену виставку лиж. Тут зібрані сотні екземплярів — від таких коротких і широких древніх лиж, що, здається, на них можна транспортувати гармату, до найсучасніших, «королівських», які застосовуються на великих спортивних змаганнях. Взагалі все, що пов’язано з лижами, користується в Норвегії особливою популярністю. Цей вид спорту має більше прихильників, ніж футбол.

Під час перебування в цій країні наш правий край Олег Базилевич, який захоплюється фотографією, зробив чимало знімків. На одному з них зафіксовано момент, коли Сабо, Єрохін, Турянчик, Сучков і Ануфрієнко стоять за штурвалом парусника. Цей знімок зроблено на борту старовинного «Фрама», на якому колись подорожував уславлений мореплавець Фрітьоф Нансен. Неважко зрозуміти наше хвилювання, коли ми стояли на палубі шхуни, що вже стала історичною реліквією.

Більш цікавою з спортивної точки зору була поїздка до ФРН. Ми знали, що ігри тут будуть важкими, і тому я і Макаров (ми вже не раз зустрічались з футболістами Західної Німеччини) настроювали молодь команди на виключно серйозне ставлення до кожної гри, тим більше, що динамівці мали зустрітися з командами південної ліги, які вважаються особливо сильними.

На франкфуртському аеродромі нам була влаштована дуже сердечна зустріч. Ми навіть не гадали, що так багато людей прийдуть зустрічати нас. Десятки фотокореспондентів знімали нас і так і сяк, віце-президент футбольної федерації країни запевнив гостей, що місцеві спортсмени раді приїзду таких сильних футболістів, якими є динамівці Києва. Ми теж сказали немало хороших слів, бо щиро радіємо кожній можливості зав’язати дружні відносини з зарубіжними спортсменами. На нашу честь був влаштований розкішний банкет, який проходив у справді дружній і товариській атмосфері, його девіз був: «Мир і дружба!» Між іншим, ці слова стали вже такі популярні в усьому світі, що майже скрізь їх вимовляють по-російськи. В цьому відчувається глибока вдячність простих людей світу нашому народові за його титанічні зусилля добитись мирного співіснування всіх країн земної кулі.

Свій перший іспит ми складали в Мюнхені у змаганні з командою «Баварія». Я був здивований, побачивши на полі давніх знайомих — югослава Мілутиновича і угорського воротаря Фазекаша, який у свій час грав навіть за збірну країни. Я подумав, що, очевидно, нове піднесення західнонімецького футбола проходить за відомим методом «запозичення» сильних гравців у інших країнах. Проте це і так і не так. Пізніше я зрозумів, що мій висновок був правильним не до кінця.

У цій грі, яку ми провели в хорошому стилі (3:0), просто блискуче зіграв Віктор Каневський. Очевидно, для нього вже розпочалась нова весна, бо в кінці сезону він почав грати явно сильніше за інших нападаючих нашої команди. В такій формі ми вже давно його не бачили. Був на висоті і Олег Макаров, йому пощастило кілька разів рятувати нас від вірних голів.

Найгрізнішою ланкою в команді «Баварія» був півзахист. Він по суті керував усіма діями німців. І якби нападаючі зуміли правильно використовувати всі ті чудові можливості для результативних атак, які створювали півзахисники, ще невідомо, як би склався матч. Але напад був менш небезпечним.

Другу зустріч ми провели в Нюрнберзі. Ця гра мала принципове значення, бо тут ми мали помірятися силою з лідером розиграшу першості країни. Забігаючи наперед, скажу, що матч закінчився внічию — 1:1. Але ця нічия нам дорого коштувала. Динамівці прийшли до гри по суті знесиленими. Ми провели в сезоні вже сорок чотири відповідальні зустрічі і, природно, фізично виснажилися. Навпаки, наші суперники ще не встигли перевтомитись і запропонували нам шалений темп. Відмовитись од нього було соромно. І все ж рахунок першими відкрили ми. Автором комбінації став… воротар Макаров. Він точно вибив м’яч на Каневського, той блискавичним фінтом обманув свого сторожа і вивів на удар Серебреникова. Гол був зустрінутий бурхливими оплесками численних глядачів. (Між іншим, мені здається, що ми ще погано використовуємо можливості, які виникають після сильного удару воротаря з конкретною адресою).

Потім гол пропустили ми, і в результаті — нічия. Нюрнберзькі футболісти теж мали сильний півзахист, і це насторожувало. Очевидно, всі команди починають розуміти, як правильно його підбирати і використовувати. Техніка гравців заслуговує високої оцінки, фізично вони підготовлені в дусі сучасних вимог, темп гри змінюють за бажанням і легко витримують його, майже не втомлюючись.

Третій матч ми провели у Франкфурті проти команди «Ейнтрахт». Цей клуб у минулому році був чемпіоном країни і має сильний склад. Але франкфуртці поступаються нюрнбержцям. І програли ми матч (1:3) не тому, що не могли справитись з цією командою, а тому, що вже просто не мали сил бігати. Через травми залишили поле я і Турянчик, вибув з гри і Диковець, а Ануфрієнко грав з пошкодженою рукою. Ясно, що господарі поля не могли не використати цих можливостей для перемоги.

Ми переконались, що західнонімецький футбол і справді перебуває на піднесенні. Проте не тільки гастролюючі зірки дають йому нову силу. В країні зросло чимало молодих футболістів, безумовно сильних і грамотних. Зокрема з таких гравців була складена команда Нюрнберга, яка вже сім разів ставала чемпіоном країни і кілька разів володарем кубка. Але дивна річ — в національну збірну ці молоді гравці не мають ходу. Тут не довіряють молоді і віддають перевагу ветеранам, обстріляним у багатьох міжнародних матчах. Це нам, звичайно, не сподобалось, бо ми звикли в своїй країні до того, що молодь скрізь знаходить найширше визнання. Не думаю, що така практика допоможе німцям вдало виступити на наступному чемпіонаті світу.

Але ми побачили в німецьких командах і позитивне. Насамперед, це стосується виключно вдалої гри півзахисту, який в усіх трьох командах був справді бойовою ланкою. Хороше враження справляють і центральні нападаючі, які грають сміливо в першій атакуючій шерензі, здійснюючи безперервний тиск на захист противника. Особливого схвалення заслуговує і гра німців головою, і новий принцип розташування гравців на штрафному майданчику суперника під час виконання прострільної або навісної передачі.

В першому випадку (гра головою) ми побачили, що вони здатні виконати кілька передач в стрибку, причому м’яч віддається партнерові спокійно і точно. Б’ють німці по воротах головою часто і сильно, саме б’ють, а не намагаються перекинути м’яч через воротаря. Мені здається, що це правильно. Перекидання вже відживає свій вік, бо клас гри воротарів значно підвищився, і обманути їх таким чином стає дедалі важче. Інша річ — сильний і прицільний удар з ходу. Він має не менші шанси на успіх, ніж удар ногою.

При прострільних і навісних передачах німці прагнуть здобути кількісну перевагу перед воротами суперника. Тому вони йдуть на них ще до того, як здійснюється передача. Ми в таких випадках діємо інакше, і мені здається, гірше. При «прострілах» у нас ідуть на ворота, як правило, не більше двох-трьох гравців. Це мало. Між іншим, прострільні передачі німцями використовуються рідше, ніж навісні. Чому? Тому, насамперед, що навісну передачу легше зробити (адже для «прострілу» треба ще виграти оперативний простір). По-друге, тому, що німці добре грають головою і в боротьбі за верхні м’ячі виходять переможцями.

Та не тільки спортивні новини сподобались нам тут. Ми підіймались на альпійські луки і милувалися природою, красу якої важко передати словами. Внизу трава, над нами — сніг, літо і зима змішалися докупи. Чудесне видовище!

У Франкфурті ми бачили центральну міську башту з унікальними курантами. Через кожну годину з їх численних віконець виступають фігури ляльок-музикантів, які виконують маленький концерт.

Та найбільш приємним було те добре ставлення до нас, яке ми зустрічали буквально скрізь.