На футбольних меридіанах

12

Отже, чемпіонат світу, до якого ми готувалися з таким піднесенням, приніс нам велике розчарування. Програш команді Швеції особливо боляче вразив нас, бо вона аж ніяк не була сильніша за нашу. Але на боці шведів був вірний союзник — відпочинок. За десять днів ми провели п’ять дуже важких зустрічей, а вони перед грою з нами майже цілий тиждень відпочивали. Зустрілись ми на мокрому, важкому грунті і швидко переконались, що надто перевтомлені і навряд чи виграємо цей матч. Так воно і сталося, ми вибули з дальших змагань.

Але попереду було ще одне розчарування. Невдовзі після світового чемпіонату ми знову вирушили в путь, на цей раз до Англії. Їхали тільки тому, що задовго до цього домовились про зустріч і було незручно порушити слово. Англійці чекали нас з великим нетерпінням. Вони хотіли взяти реванш за програш у Швеції і їм вдалося це зробити. Ми програли матч з дуже неприємним рахунком — 0:5. Такого з нашою збірною ще не бувало.

Здавалось, можна вже відпочити після такого напруженого року. Але мені разом з товаришами по команді «Динамо» треба було ще раз збирати чемодани. Ми мали провести кілька товариських ігор з футболістами африканського континенту. І знов я повинен був надовго відірватись од своїх книг, від музики і театрів Києва.

Ця подорож має свою невелику історію. Ще два роки тому футболісти Єгипту запросили нас до себе, і ми вже мали виїхати, коли несподівано, буквально в самий день вильоту, довелось од цього відмовитись. На країну напали агресори і, природно, в таких умовах було не до футбола. Через два роки ми одержали нове запрошення, і оскільки на цей раз в тому районі було спокійно, ми його прийняли і вирушили до Єгипту на товариські зустрічі.

Але спортивна доля підготувала нам новий сюрприз. Вже коли під крилом літака з’явилась єгипетська земля, коли до зустрічі на Каїрському аеродромі лишались лічені хвилини, з своєї кабіни вийшов командир корабля і похмуро сказав:

— Отак, панове, повертаємось у Бейрут.

— Це ваше особисте рішення? — схвильовано спитали ми.

— Ні, таку команду нам передали по радіо з землі.

Що таке? Невже там, внизу, знову щось починається? Невже знову війна? Але наші побоювання виявились передчасними. Просто на шляху літака з’явилась буря, і керівники польоту визнали за краще не рискувати життям людей. Зрозуміло, проти цього ми нічого не мали.

Наступного дня ми ступили на землю Єгипту. Українські футболісти вперше опинились на африканському континенті. Нам тут приготували дуже теплу зустріч. Ми зрозуміли, що місцеві спортсмени чекали гостей з нетерпінням і тепер, коли ми вже прибули, не знали, як висловити свою радість.

Відпочивши в чудовому готелі, ми пішли знайомитись з Каїром. Він справляв хороше враження, особливо — архітектура особняків центральної частини міста. Тропічна рослинність виглядала екзотично, ввечері нас засліплював вогонь численних яскравих реклам. Дивував і величезний потік автомобілів. Нас упізнавали, і на кожному кроці незнайомі люди вітали динамівців словами: «Рус, корошо!» Почувалось, що тут високо цінують допомогу, яку Радянський Союз надає ОАР, його велику моральну і політичну підтримку в боротьбі народу проти агресорів і колонізаторів.

Викликав наш подив тільки стадіон. Було незрозуміло, як в такому великому місті (тут понад три мільйони жителів) найбільший стадіон налічує тільки двадцять п’ять тисяч місць. Футбольне поле тверде, як цемент. В наших бутсах тут неможливо було грати, і ми, повернувшись до готелю, почали негайно міняти на них шипи. Стадіон розташувався на маленькому острові. Але, незважаючи на те, що кругом була вода, навіть тут стояла страшенна спека, і це було чи не найнеприємнішим.

Перше тренування ми провели того ж дня, що й прилетіли, бо хотілося якомога швидше акліматизуватись. А 21 листопада ми вийшли на гру.

Тисячі глядачів бурхливо вітали нас. Ні, ми були в ту мить не просто спортсменами. Ми передусім — представники великого волелюбного народу, який по-братерському простягнув руку допомоги своїм друзям з Єгипту.

Довге не вщухала овація. Ми були дуже зворушені такою зустріччю.

Після нетривалої розминки почалася гра. Нашим суперником була збірна Каїра. Вона є і збірною Єгипту. Ми ніколи не зустрічалися з місцевими футболістами і, природно, не мали уявлення про їх гру. Проте вважали, що тут клас гри в футбол невисокий. Адже єгиптяни нічим досі не прославилися на міжнародній арені. Тим більшим було наше здивування, коли в особі єгиптян ми зустріли сильних суперників, для яких ні сучасна техніка, ні тактика не є таємницею. Це ми зрозуміли, коли побачили, як майстерно володіють короткою передачею наші суперники, як вони блискуче грають головою, легко підкорюють собі м’яч навіть тоді, коли приймають його на ходу. Та головне полягало в тому, що в єгиптян був точний малюнок гри. Він нагадував гру угорців, і це особливо дивувало.

Пізніше ми довідались, що правильно підмітили схожість єгипетського футбола з угорським. В ОАР працює чимало угорських та югославських тренерів, які передають своїм вихованцям усе, чим пишається футбольна Європа. А наших суперників, зокрема, тренував угорець Модьор Ференц — відомий в минулому футболіст. Раніше він тренував румун, потім датчан, а в той період працював у Єгипті. Ще один угорець — Толді — тренував команду «Національ», яка стала чемпіоном країни. Отже, зрозуміло, звідки в місцевих футболістів таке спортивне вміння.

Але була в грі каїрців одна риса, яка свідчила, що не тільки угорський футбол став для них зразком. Угорці, як правило, грають м’яко, коректно, а каїрці застосували проти нас дуже жорстку гру, яка загрожувала неприємностями. Ми спробували показати їм своє бажання уникнути грубих силових прийомів, але вони, очевидно, не зрозуміли нас, або просто не звикли грати інакше. І невдовзі трапилось те, чого я побоювався. Їх правий крайній, негр, на високій швидкості увірвався в наш штрафний майданчик, і, коли воротар Олег Макаров кинувся йому назустріч, а він зрозумів, що гола вже не буде, не перестрибнув через лежачого воротаря і несподівано вдарив його ногою в плече. Як виявилось, він зламав Олегу ключицю. Негр у розпачі дивився на, так би мовити, справу своїх ніг і без кінця вибачався. Він, звичайно, не хотів завдати травми. Просто не міг утриматись від спокуси забити м’яч навіть тоді, коли його вже перехоплював воротар.

Тим часом гра тривала. Наші нападаючі тиснули і тиснули на ворота суперників, але просто-таки феноменальна гра їхнього воротаря раз у раз зводила нанівець всі зусилля. Було кілька моментів, коли Михайло Коман і Адамас Голодець виходили сам на сам з ним і били так точно, що, здавалось, гол неминучий, але всюдисущий воротар рятував свою команду. Так ми і не добилися успіху, хоч мали явну перевагу за рахунок темпової гри.

А от єгиптянам доля несподівано посміхнулась. Трапилось це тоді, коли Євген Лемешко, який замінив Макарова, прийняв важкий м’яч і, не втримавши, випустив його з рук прямо в сітку. 1:0. Цей рахунок вже не змінився до кінця матчу. Це була одна з тих небагатьох поразок, що їх зазнавали динамівці Києва у міжнародних матчах за всі післявоєнні роки.

Крім воротаря, мені ще сподобались центральний захисник, правий крайній і центральний нападаючий. Вони в повному розумінні слова першокласні футболісти і, дивлячись на них, не можна було не дивуватись, як швидко зріс місцевий футбол, про який в Європі ще мало знають. Цікаво, що не так давно тут грали зовсім інакше: скажімо, втомився якийсь футболіст — і без дозволу тренера йшов собі з поля і сідав відпочити. Траплялося, що гравці навіть чай пили посеред матчу, а потім знову повертались на поле. Про це нам, сміючись, розповідали самі футболісти. Тепер вони розуміють, як це смішно виглядало збоку.

Нині в єгипетському футболі панують цілком нові порядки. Модьор Ференц сказав, що він з своїми вихованцями дуже багато працював над технікою і тактикою, фізично загартував їх. «Між іншим, — зауважив він, — мені легко працювати з арабами, бо вони сумлінно витримують спортивний режим і зовсім не вживають алкоголю. Релігія забороняє. З цієї точки зору я вітаю мусульманську релігію».

Отже, першу зустріч ми провели нижче від своїх можливостей. Тепер ми мали виїхати до Александрії, де на нас уже чекала збірна міста. Яка вона, поступається силою каїрській, чи попереду знову якийсь сюрприз? Ми не знали цього, але вже здогадувались, що і в Александрії доведеться витримати нелегкий іспит. Нам не хотілося програвати, бо навіть коли йдеться про звичайний товариський матч, який не має принципового значення, в душі спортсмена прокидається бойовий дух, бажання будь-що перемогти. Адже ми приїхали сюди, щоб продемонструвати міць нашого спорту, показати, як радянські спортсмени використовують ті чудові умови, що створені для них у нашій країні. І, сидячи в поїзді, ми не стільки говорили про красоти краєвиду, який відкривався за вікном вагона, а про наступний матч, аналізували помилки минулого і визначали план дій.

Невдовзі ми прибули до Александрії — міста своєрідної краси. Воно простяглось уздовж морського узбережжя, наче квітучий парк. На широких пляжах з ранку й до темряви купаються тисячі людей. Тут же, поблизу пляжів, розташовані розкішні вілли заможних арабів та іноземців. Строката юрба заповнює широкі, шумні вулиці міста, переливається, наче ртуть. Кого тільки тут не зустрінеш: і настирливих продавців, і висушених, як пергамент, дервішів, і заклинателів змій. За невелику плату вони показують своє незвичайне мистецтво, і треба сказати, що не всякий, навіть визнаний, цирковий ілюзіоніст може суперничати з бродячим факіром. Один з них, наприклад, показав такий фокус: він схопив курчатко і на очах глядачів розірвав на шматки. Потім він знову з’єднав ці шматки, курча ожило і побігло собі. За наказом факіра інше курча знепритомніло і лежало в пилюці, наче мертве. Але була подана якась команда, і жовтий клубочок одразу скочив на ноги. Ну а «танцюючі» під музику змії — це вже звичайний трюк, яким тут нікого не здивувати.

На відміну від Каїра, Александрія має прекрасний стадіон. Він зроблений з білого каменю і прикрашений мармуровою центральною трибуною.

Але що це — в збірній міста, яка вийшла проти нас грати, ми побачили чимало каїрців! Очевидно, єгипетські хлопці не бажали програвати так само, як ми, і посилили команду міста сусідами. Ми з ввічливості зробили вигляд, ніби нічого не помітили. Гірше було те, ідо ми знов зіткнулися з незвичайною для нас системою гри — воротар, два захисники, три півзахисники і п’ять нападаючих. За такою ж схемою грали каїрці, відтягуючи назад центрального нападаючого. Отже, проти нас знову буде застосований «бетон», пробитись крізь який дуже важко, тим більше, що з досвіду першої гри ми вже знали: єгиптяни схильні відтягувати в захист навіть нападаючих.

Що було робити? Ми вирішили зламати цей «бетон» швидкістю, не послаблюючи високий темп гри до самого кінця матчу. Розрахунок був простий: при тривалій грі на високій швидкості, коли одночасно здійснюється тиск на краях і по центру, захист суперника не може діяти безпомилково. Рано чи пізно він почне робити помилки, в його лінії виникатимуть щілини, крізь які треба буде кидати вперед швидких нападаючих, і вони вже зроблять свою справу. Дальші події показали, що це рішення було правильним. Нам вдалося виснажити захисників. Завдяки цьому ми забили два голи, а пропустили тільки один.

Третю гру ми мали провести із молодіжною збірною країни. До цієї зустрічі залишилось кілька днів, протягом яких ми краще познайомилися з Каїром. Побували в національному музеї, де побачили суворі гробниці і золоті трони фараонів, довго каталися по Нілу, який, відверто кажучи, не справив на нас великого враження. Вода в ньому якась каламутна, він значно вужчий, ніж наш Дніпро. Нарешті, ми помандрували до легендарних пірамід. Ці фантастичні за своїм розміром споруди вражають не менше, ніж американські хмарочоси. Стоїш біля підніжжя пірамід, задираєш голову і не розумієш, як можна було скласти в точні геометричні фігури багатотонні кам’яні брили без допомоги техніки?

Гостинні господарі, щоб зробити нам приємне, запропонували проїхати до пірамід на верблюдах. Але хоча всі динамівці — люди мужні, серед нас не знайшлося жодного сміливця, який відважився б сісти на двогорбого корабля пустелі і рушити на ньому в піски. Ми відмовились од цього люб’язного запрошення і попросили відвезти нас на автобусі.

Та як змінилося ставлення всіх хлопців до верблюдів, коли ми вже опинились біля пірамід! Тут всі одразу почали доводити господарям, що верблюди, які стояли поруч, дуже хороші тварини і непогано було б на них проїхатись. Але хлопцям не стільки хотілося проїхатись на верблюдах, скільки сфотографуватись на них на фоні пірамід. Це їхнє бажання господарі охоче задовольнили.

Все було б чудово, коли б не враження, яке справило на нас знайомство з околицями Каїра. Ми тут побачили, в яких невимовно важких умовах жили тисячі арабів. Мені вже раніше доводилось бачити такі картини в Індії та в Південній Америці. Але мої товариші, які уперше потрапили в капіталістичну країну і ніколи на власні очі не бачили нічого подібного, були просто приголомшені. І якось одразу зблідло галасливе сяйво реклам центральної частини Каїра, змарнів і загальний вигляд зовні дуже багатого і благополучного міста. І ми зрозуміли, чому з такою ненавистю говорять араби про колонізаторів, чому з такою готовністю вони піднімаються на боротьбу з колоніалізмом, не боячись ніяких жертв, ідуть на смерть заради волі. Хіба ж можна інакше!

Гра з молодіжною збірної країни проходила дуже важко. Ми вже втретє бачили на полі знайомі обличчя, а це означало, що маємо справу з сильним суперником.

У цьому матчі найактивнішим був наш лівий край — Іван Диковець, який своїми технічними фінтами раз у раз завдавав захисникам суперників чимало клопоту. Нарешті ми відкрили рахунок. Та незабаром один з нападаючих господарів поля теж провів гол. Довелося починати все спочатку. Знову атакуємо, маємо територіальну перевагу, бо півзахисники арабів чомусь більше піклуються про захист і малоефективно діють в центрі поля. Невдовзі одна з наших атак приводить до успіху. Ведемо 2:1.

Коли до кінця матчу лишались лічені хвилини, в наші ворота був призначений одинадцятиметровий штрафний удар. І треба ж щоб таке трапилось буквально на фініші зустрічі! Тепер нам, здавалося, не уникнути нічиєї. Але Євген Лемешко, наче блискавка, кидається в кут воріт і парирує пенальті. М’яч добивають, але Євген парирує і цей удар. І тільки за третім ударом м’яч потрапляє в сітку. Рідкісний випадок у футбольній практиці!

Ні, нам не хотілося в цій грі нічиєї. Ми прагнули будь-що перемогти. І ось за кілька секунд до кінця матчу Іван Диковець несподівано для воротаря ударив метрів з двадцяти. Гол! Так ми виграли дуже важкий матч.

Між іншим, в цій зустрічі захисники господарів поля, коли їм ставало скрутно, часто відпасовували м’яч своєму воротареві. І дивна річ, глядачі вітали дружними оплесками такий прийом. Адже на наших стадіонах, і зокрема в Києві, такі дії глядачами, м’яко кажучи, не схвалюються. Мені здається, що це неправильно. З воротарем, звичайно граєш не тому, що тобі так хочеться, а тому, що так потрібно зробити. Це ефективний засіб ліквідації важкого становища на своєму штрафному майданчику. І ми позаздрили арабським футболістам, які при відкиданні м’яча зустрічають схвалення з боку своїх прихильників.

Хоч ми були в Єгипті лише кілька днів, туга за домом давала себе знати. Вже набридло нам і пекуче сонце, ситі були ми по горло і місцевою екзотикою. Але попереду — більша частина подорожі.

Ще одну гру ми провели в Порт-Саїді проти місцевої збірної (1:1). А потім поїхали кататись по Суецькому каналу. І раптом — приємний сюрприз. Тут ми побачили радянські пароплави. Ми почали кричати, розмахувати руками, щоб привернути до себе увагу моряків. На душі стало трохи легше від цієї зустрічі з рідними на чужій землі.

Повернувшись до Каїра, ми почали готуватись в дорогу. Тепер вона лежала на Судан, куди треба було перелетіти через Сахару.

Це був нудний політ. Під нами пропливала мертва жовта земля, помережена тоненькими ниточками доріг. Але рідко на них можна було помітити чорну цяточку — людину. Інколи навіть здавалося, що під нами не твердий грунт, а застиглі, наче в безвітря, водні простори — нескінченний піщаний океан. І ми бачили, що справжнє життя існує тільки там, куди сягає живлюче дихання Нілу. А ті з фелахів, які вимушені жити вдалині від нього, десятим потом здобувають собі засоби існування. Це, очевидно, друга причина (перша, безумовно, — соціальні відносини), яка зумовлює такий низький життєвий рівень місцевого трудящого населення.

Та, мабуть, ще разючіша бідність простих суданців. Ця країна ще зовсім недавно була колонією і, отже, жертвою капіталістичного розбою. Чи треба було дивуватись, коли на наших очах розлючені суданці вщент розбивали пам’ятники різних англійських діячів, тих, що були втіленням поневолення!

На хартумському аеродромі нас знову чекала гостинна зустріч. Тут зібралося чимало газетярів, військових, спортивних діячів, які прийшли, щоб привітати посланців СРСР, перших у їхній країні футболістів з далекого Києва. Крім того, нас тут чекала ще… п’ятдесятиградусна спека. Тепер Єгипет здавався нам досить прохолодним краєм, і ми просто не уявляли, як будемо грати. На сонці можна було буквально зваритись. Пізніше ми провели «науковий дослід» — поклали на землю яйце, і воно через кілька хвилин стало крутим. Навіть місцеві жителі погано витримують таку спеку, тому від 13-ї до 17-ї години життя в Судані завмирає: всі ховаються в приміщеннях, робота часто припиняється. Тепер легко зрозуміти наш настрій, коли нам сповістили, що гра призначена на 15-ту годину. Дуже незручний час, але виходу не було. Справа в тому, що тут рано заходить сонце і одразу після цього настає темрява. Грати стає неможливо. А електричного світла на стадіоні, як і в Єгипті, нема.

Про інтерес до нашого матчу судити можна з того, що за дві години до його початку трибуни стадіону були вщерть заповнені нетерплячими любителями футбола. Ми зрозуміли, що повинні показати красивий футбол, але не знали, чи вистачить на це сил. Термометр відзначає 45 градусів.

Звичайно, гравці команди «Аль-Морада» мали через це серйозну фору. Вони і скористались з цього, повели рахунок. Шістдесята хвилина матчу, тобто остання (час гри був скорочений) вже розпочалась, а перевага на боці хартумців — 3:2. І тут відбулось те, про що газети пізніше писали, як про надзвичайно рідкісне видовище.

Ми подавали кутовий удар і на штрафному майданчику «Аль-Моради» раптом опинився наш центральний захисник Віталій Голубєв. Він прийняв м’яч, стоячи спиною до воріт суперника, і, падаючи на спину, з такою силою послав його «ножицями» в сітку, що воротар не встиг навіть поворухнутись. «Такого, — писали газети, — ми ще не бачили». Скажемо чесно: ми, динамівці, теж не бачили такого з боку лідера нашого захисту.

Після цього ми провели за короткий строк ще три матчі. Футболістів «Маріх» перемогли з рахунком 5:3, «Аль-Хілала» — 4:1 і команді міста Вад-Медані забили п’ять м’ячів, пропустивши в свої ворота тільки один. Ці перемоги були легкими. Але такі переконливі рахунки не збентежили суданців. Вони гадали, що зможуть взяти в нас реванш. Та «ліміт» наших ігор був вичерпаний, і питання про можливий реванш довелось відкласти на майбутнє, коли динамівцям Києва доведеться знову зустрітись у спортивній боротьбі з футболістами Судану.

Хоч місцевий футбол за своїм класом, безумовно, залишає бажати кращого і явно поступається перед єгипетським, але це анітрохи не впливає на любов до нього з боку всіх верств населення. В Судані захоплюються футболом і старі й малі. За поле їм править кожний вільний клаптик землі. Юнаки грають з м’ячем навіть у спеку, коли це здається просто неможливим. Не дивно, що в них часто трапляються сонячні удари. Між іншим, кілька таких випадків було і на наших матчах, так що лікар, який нас супроводив, мав «понадпланову» практику.

Дні, проведені в Судані, залишили в нас яскраві спогади. Нас зустріли тут як найдорожчих гостей, кожен клуб прагнув влаштувати для нас прийом. І ми, так би мовити, переходили з рук у руки. Як правило, після кожного такого прийому ми ставали глядачами концертів. Національні пісні і танці — незабутні. Особливо запам’ятався мені один танцюрист, який з коров’ячими рогами на голові і з дзвониками на ногах, з обличчям, розмальованим яскравими фарбами, виконував надзвичайно екзотичний танок одного з місцевих племен. Викликала захоплення його ритміка, вміння контролювати рух майже кожного м’яза свого тіла.

Після короткого відпочинку українські футболісти полетіли далі — в столицю Ефіопії Аддіс-Абебу. І знову інший клімат. Тепер ми перебували на висоті 2500 метрів над рівнем моря. Довелось дихати дуже розрідженим повітрям, в якому на сорок процентів менше кисню, ніж у нашому. Смішно було дивитись, як здорові хлопці, справжні атлети, інколи нахиляються над кисневими подушками. Але без них було важко: ми задихались. Звичайно, такий клімат нам не дуже сподобався.

Не сподобався і стадіон. Він мало чим нагадував наші красиві і зручні спортивні бази. Просто голий майданчик, огороджений парканом. А до того ж напередодні нашого приїзду тут відбулися чи то парад, чи то якісь маневри, і коні та колеса гармат так потолочили поле, що воно наче вкрилося глибокими зморшками. Навіть найбільш врівноважений серед нас, захисник Володимир Єрохін, розвів руками і вилаявся:

— Чортзна-що! Ну як його тут грати?

— Нічого, — втішав його Віталій Голубєв, — викрутимося. Під суданським сонечком було важче.

Аддіс-Абеба, хоч і столичне місто, але має досить провінціальний вигляд. Воно мале і непривабливе. Будинки невеличкі. Місцеве населення живе вкрай бідно. Але злиднів під час нашої подорожі ми бачили багато. Новим для нас була надзвичайно велика кількість хворих і жебраків. Не менше ми були здивовані тим, що рекордним показником для абіссінської корови є півтора літра молока на день.

З спортивної точки зору наше перебування в Ефіопії було нецікавим. Ми не зустріли тут серйозного опору. Щоправда, дві зустрічі дали нам тільки нічийний результат. Але пояснюється це тим, що ми були вкрай виснажені попередніми іграми і, крім того, чимало наших гравців зазнали травм. Отже, не було рації рискувати.

Свою останню гру ми провели першого січня 1959 року. Водночас це була і наша перша гра нового спортивного сезону. Перемогли ми команду міста Діредави з рахунком 3:1. Але радості від перемоги не відчули. Найкращою нагородою за цей матч були б квитки на літак, який негайно переніс би нас додому — до наших сімей, ялинок, снігу. Але треба було ще повернутись до Єгипту і тільки там сісти на пароплав «Победа».

Так ми і зробили. А через кілька днів пришвартувались в Одесі…