На футбольних меридіанах

13

Весь п’ятдесят дев’ятий рік я провів в основному вдома. Наша команда увійшла в смугу невдач, динамівці зазнавали однієї поразки за другою. На душі було важко. Але затяжний процес невдач був закономірним. «Старі» гравці залишили команду, а молоді ще не обстрілялися. Вже було ясно, що Валерій Лобановський от-от заграє на повну силу, подавав надії молодий, енергійний Олег Базилевич, розкривав повністю свої можливості наш центральний нападаючий Віктор Каневський, шукав свого місця Андрій Біба. Ми знали: невдачі динамівців тимчасові, настане день і прийде свято й на нашу вулицю. Але потрібен був певний час для становлення нового складу команди, а саме його й бракувало: черговий чемпіонат країни був у розпалі, отже, перебудовуватись доводилося на ходу.

Крім того, була ще одна причина, яка дуже негативно позначалась на наших результатах. Після поїздки по Африці команда як слід не відпочила, одразу включилася в нові тренування. Гравці фізично виснажились, до того ж багато хто зазнав серйозних травм.

Почував і я себе не в гуморі. Було сумно від того, що мої товариші по команді, з якими я вже провів стільки ігор, з якими доводилось пліч-о-пліч грати на футбольних полях і до яких звик, наче до рідних, один за одним сходили з поля, назавжди залишали свої постійні місця в команді.

Від нас пішли старий футбольний «зубр» Сергій Коршунов, який досить вдало замінив на посту лідера форвардів Андрія Зазроєва; перейшов на тренерську роботу Віктор Терентьєв; втрачав бойову форму веселий і невтомний Георгій Граматикопуло; дедалі частіше скаржився на серце Михайло Коман, сама присутність якого в лінії нападу вселяла в хлопців упевненість; важче ставало грати Тиберію Поповичу — «залізному» захисникові «Динамо». Надовго вибув з гри через хворобу і рвучкий Іван Диковець, а Віктор Фомін, якого кияни стільки років бачили на лівому краї, помітно втратив швидкість.

Одне слово, рідшали бойові ряди команди. І тільки той, кому в житті доводилося назавжди розлучатися з перевіреними спортивними соратниками, може зрозуміти настрій ветеранів колективу, які ще залишалися в строю. А їх, між іншим, було вже дуже мало — воротар Олег Макаров, захисники Володимир Єрохін і Віталій Голубєв, нападаючий Віктор Каневський.

Звичайно, ми не занепадали духом, працювали дуже багато, прагнули якомога скоріше налагодити взаємодію всіх ліній. І я відчув відносний спокій лише тоді, коли зрозумів, що з новим півзахисником Василем Турянчиком (він перейшов до нас з ужгородського «Спартака» разом з воротарем Андрієм Гаваші і Йосипом Сабо) ми зігралися і можемо дозволити собі розкіш виступати чотирма захисниками і шістьма нападаючими.

Але недоліків у колективі було ще багато, і перший круг чемпіонату ми провели надзвичайно погано. Деякі скептики, які завжди поспішають з висновками, вже склали негативну думку про київське «Динамо»: команді, мовляв, не під силу вийти з цього прориву. Та ми відчували, як наші ланки наливаються новою силою і якщо на першому етапі чемпіонату деяка розгубленість ще мала місце, то вже в другому крузі ми були впевнені, що незабаром виправимось.

Рік був важкий. Так завжди трапляється, коли в короткий строк треба провести майже повне оновлення колективу. І можна тільки радіти, що динамівці так швидко це зробили. Адже інші команди, які опинилися в нашому становищі («Шахтар», московський «Спартак»), все ще продовжують оновлюватись. В усякому разі, в останньому чемпіонаті країни 1960 року вони грали набагато слабше, ніж в усі попередні роки.

З матчів, зіграних у 1959 році динамівцями Києва, мені особливо запам’ятався той, в якому ми зустрілись з футболістами англійського клубу «Тоттенхем Хотспур». Це — професіональна команда, яка славиться на своїй батьківщині. В особі англійців ми побачили надзвичайно сильних суперників. А запам’ятався мені цей матч з двох причин. Насамперед в ньому динамівці довели, що починають входити в свою звичайну форму і не за горами той час, коли вони знову порадують своїх прихильників. По-друге, ми дечого навчились у гостей, а це завжди цінно.

Нам дуже сподобались їх тренування, які проходять у формі веселих ігор, зовні навіть пустотливих. «Верхова їзда» футболістів одного на одному, з обов’язковим завданням подолати певну відстань якомога швидше, чудово розвиває м’язи ніг і виховує витривалість. Численні силові вправи гостей були спрямовані на підвищення загальної фізичної підготовки. Жонглювання м’ячем обов’язкове для кожного члена команди. І користь його зрозуміла. А щодо самої гри, то англійці продемонстрували вміння «працювати» колективно, їхня техніка дозволяє вести боротьбу на високій швидкості при низькому проценті втрат м’яча. Нарешті ми побачили, що вони навчились буквально грудьми захищати недоторканність своїх воріт. Це стосується і воротаря, і захисників. Ми дістали предметний урок і зробили висновок, що англійці внесли в національний футбол чимало новин, характерних для передового футбола, і є серйозними претендентами на світову першість.

Природно, по одній лише зустрічі я не міг би робити такого сміливого висновку. Але я бачив гру англійців у Києві, в Швеції, в Москві, і, нарешті, у них вдома. І всі спостереження наводили на думку, що англійські футболісти стають дедалі сильнішими.

На мене чекало в той важкий рік ще одне випробування — наближався фінал розиграшу Кубка Європи. Навряд чи варто переказувати, як саме ми готувались до свого другого (після чемпіонату світу) великого іспиту. Читачів цієї книжки я можу лише запевнити, що збірна доклала усіх зусиль, щоб зустріти час вирішальних футбольних баталій у всеозброєнні.

Після шведської поразки і за кордоном, і в нашій країні в багатьох склалося враження, що радянські футболісти не здатні вести серйозну боротьбу за перші місця на міжнародній арені. Мельбурнський успіх тепер ладні були вважати щасливим винятком. Таке ставлення до нашого футбола, природно, було образливим, і ми палко мріяли повернути йому повагу, якою він користувався раніше, примусити скептиків прикусити язика. А зробити це можна було тільки одним — переконливою перемогою, хоч на нашому шляху були дуже сильні суперники: югослави, французи, угорці та інші. З ким із них доведеться боротись, ми не знали і готувались до найважчого.

У великому футболі я вже одинадцять років. Не знаю, скільки ще зможу бути корисним для нього. Але коли б я не зійшов з поля, скільки ще житиму — ніколи не забуду того почуття справжнього, неосяжного щастя, коли побачив, як Ігор Нетто, наш капітан, пішов одержувати кубок, щоб перевезти його з Парижа до Москви. Це була перемога, яка повертала нам найкращу репутацію, вписувала нову яскраву сторінку в славний літопис радянського спорту. І ми пишалися нею, як можна пишатися лише звершенням всіх своїх найсміливіших мрій.

Ми стоїмо на паризькому стадіоні «Парк де Пренс», навколо гримлять оплески, а в руках у Нетто Кубок Європи. На одному з боків цього спортивного трофею, відлитого з чистого срібла відомим французьким майстром М. Шобіньоном, відтворено барельєф, якому 2400 років. На ньому зображений юнак, що досить технічним з сучасного погляду прийомом (м’яч він приймає коліном) жонглює шкіряним ядром. Старовинний барельєф ніби нагадує, що грою в м’яч захоплювались ще до нашої ери. І от один з найпочесніших призів цієї стародавньої гри атлетів завойований нами — представниками великого Радянського Союзу. Можливо, ця прекрасна перемога буде єдиною в спортивному житті декого з нас, хто в ті дні виступав у Франції. І хоч жаль буде кидати футбол, але навіть у важкий момент прощання з ним ми будемо почувати себе краще від усвідомлення, що встигли завоювати в ім’я своєї Батьківщини цей срібний кубок.

Я почав свою розповідь з кінця розиграшу Кубка Європи навмисно. Адже недарма народна мудрість вчить, що кінець діло хвалить. А скільки тривог довелось нам пережити до того моменту, коли стало відомо, що кубок буде прописаний в Москві!

Ці тривоги почались іще тоді, коли ми довідались, що в 1/8 фіналу збірна СРСР має подолати збірну Угорщини. Останнім часом угорці виступали на міжнародній арені дуже вдало, і це давало їм підстави вважати себе сильнішими за нас. Та матч у Москві пройшов при повній нашій перевазі і закінчився з рахунком 3:1.

А що чекає нас у Будапешті? Адже відомо, що вдома кожна команда грає краще, ніж на виїзді. Угорці не сумнівалися, що в повторній грі переможуть нас. Так усім і заявляли. Мова могла йти тільки про рахунок.

Між іншим, своєю відвертістю угорці самі собі нашкодили. Наші тренери вирішили змінити (в порівнянні з московським матчем) план гри радянської збірної саме після того, як воротар угорців Грошич сказав, — і це підхопила преса, — що він чомусь боїться мене більше, ніж наших нападаючих. Дивно!.. І от я одержав настанову турбувати його якомога частіше. Якщо Грошич і справді боїться мене, то бачачи, як я безупинно йду в атаку, почне нервувати. А в такому стані від нього треба чекати помилок, чим можуть скористатись наші нападаючі, тим більш, що таким хлопцям, як. Михайло Месхі, Слава Метревелі, Валентин Іванов потрібна для влучного удару лише одна щілинка, одна мить.

Отже, я мав при кожній слушній нагоді йти в атаку, а Ігор Нетто підстраховувати мене в зоні півзахисту. А щодо нападаючих Бубукіна, Метревелі й Іванова, то вони вже знатимуть, що їм робити.

Гра в Будапешті проходила жваво і гостро. Але тільки зрідка господарі поля створювали гольові ситуації на нашій половині. В усякому разі в цьому матчі Лев Яшин почував себе відносно спокійно. Вигідних для взяття воріт моментів у нас було більше. Але то удари виявились неточними, то небезпеку вміло відводив від своєї збірної Грошич, майстерність якого добре відома в спортивному світі. Це я відчув і на собі. Три рази товариші виводили мене на завершальний удар і тричі він забирав м’ячі, які, здавалось, уже були в сітці. І тільки четвертий удар досяг мети. Мені пощастило влучити в самісінький кут, куди Грошич не міг дотягнутись при всьому бажанні. І саме цей гол приніс нам другу перемогу над угорцями в розиграші Кубка Європи.

У тому ж 1959 році мені було присвоєно звання заслуженого майстра спорту.

Тепер ми мали право вести дальшу боротьбу за почесний трофей, так би мовити, «малої першості світу». На черзі — збірна Іспанії. Ми ніколи не бачили гри іспанців. Але про їхню майстерність чули багато і розуміли, що суперник надзвичайно сильний.

Та стало відомо, що знайомство, на жаль, не відбудеться. Фашистський диктатор Франко порушив неписані закони спорту, який стоїть осторонь політики, і позбавив нас та своїх футболістів можливості помірятися силою в чесному двобої. Ми готувались до матчу ретельно, до останньої хвилини не вірячи, що гра не відбудеться. Але нікому, очевидно, не вдалося зламати упертості зарозумілого диктатора. Гравці збірної СРСР з приводу цього опублікували в пресі свій протест.

Тренування наші продовжувались, і ми з нетерпінням чекали моменту, коли виступимо в Марселі проти команди Чехословаччини. Її успіхи останнього часу загальновідомі. Але ми і не розраховували на те, що в розиграші кубка можна зустрітися з слабким суперником, тим більше — у півфіналі. З чеською збірною ми давно не грали і не знали, в якому ключі вона нині грає. Тому неможливо було заздалегідь скласти і план наших дій. Ми хвилювались.

І все ж у Марселі ми жили за таким розпорядком дня, наче перебуваємо вдома, на звичайному учбово-тренувальному зборі. Вставали рано, виконували спеціальну зарядку, снідали, займались теорією. Потім обідали, відпочивали, читали газети і книжки, а вже ввечері виходили на поле. Закінчувався наш день також «мирно» — переглядом нових кінокартин різних іноземних компаній… Майже ніяких розмов про важливу гру, ніяких «накачок». Я б сказав, що ми надто спокійно жили у Франції. Зате наші керівники Г. Качалін та М. Старостін були присутні на всіх тренувальних іграх чехів і вже мали про них певне уявлення. Їх висновок був лаконічним — застосувати щільну опіку чехів по всьому полю, темп тримати високий. Це мало в певній мірі нагадувати американський баскетбольний пресінг. Останнім часом ми вже використовували такий принцип і одразу зрозуміли, чого бажають від нас тренери.

І ось ми виходимо на гру. Я не бачу серед своїх старих чеських знайомих принаймні половину гравців. Команда обновлена в усіх лініях. А як грає вона, в якій манері? Перед нами стояли справжні атлети, всі як на підбір. Колись чехи діяли неквапно (я це добре пам’ятаю), силової боротьби уникали, зловживали поперечними передачами і не дуже любили темп, віддаючи перевагу спокійному, академічному розиграшу м’яча з технічним виведенням гравця на зручну позицію для завершального удару. Але ж не може бути, щоб час не вніс корективів у їх ігровий почерк. Новий склад — це, звичайно, новий стиль. Але який?

Відомо, що кубкові ігри — особливі, найважчі. Для них характерна надзвичайна запеклість боротьби. Тут кожна помилка може стати фатальною. Англійці, наприклад, більше пишаються виграшем кубка країни, ніж завоюванням звання чемпіона. Між іншим, «біографія» їхнього кубка має досить цікаву історію. Кубок Англії розігрується аж з 1872 року. 23 роки все йшло нормально. Але коли в 1895 році його завоювала бірмінгемська команда «Астон Вілла», кубок за проханням одного купця був виставлений з метою реклами у вітрині магазину. Невдовзі його викрали. Природно, були об’явлені розшуки і обіцяна величезна винагорода тому, хто знайде срібний кубок і поверне його англійцям, які так поважають традиції. Але все було марно. Кубок зник безслідно. П’ятнадцять років розшукували його найдосвідченіші детективи, але проникнути в тайну так і не зуміли. Зрештою, англійці в 1911 році виготовили новий кубок. Саме той, який і тепер вручається кожного року в першу суботу травня команді-переможниці з рук одного з членів королівської сім’ї. Всі вже давно забули про цю історію. Аж ось у 1958 році до бірмінгемської поліції звернувся 80-річний дідуган і заявив, що це він 63 роки тому вкрав кубок, завойований «Астон Віллою». Інші учасники крадіжки вже давно померли. Тільки він зостався в живих і не хоче тягти за собою таємницю на той світ. А що ж сталося з кубком? Він був переплавлений на дрібні монети.

Готуючись до матчу з чехами, ми догадувались, що вони гратимуть саме в кубковому стилі, і переконались у цьому вже після перших хвилин зустрічі.

Чехів не злякав темп, запропонований нами, вони одразу ж повели гру в різкому атакуючому стилі. Секундна стрілка ще не встигла зробити трьох повних обертів, як над нашими воротами нависла справжня загроза. Буберник на якусь мить висковзнув з-під контроль, підхопив м’яч, який неправильно зрізав Масльонкін, і тільки відчайдушний кидок Яшина врятував становище. В мене все похололо: адже за Буберника відповідав я. Коли таке трапляється на самому початку матчу, то важко взяти себе в руки.

Однак поступово ставало зрозумілим, що чехам навряд чи вдасться уникнути поразки. Наші нападаючі грали блискуче, особливо виділявся Валентин Іванов. Я вже багато років граю поруч з ним, але, здається, ніколи не бачив його на полі в такій формі. В той день Іванов, якого ми жартома називаємо «професором радянського футбола», зіграв свій найкращий матч, його оригінальні переміщення були настільки несподіваними для глядачів, що потім вони говорили: ваш Іванов бігає одразу в двох напрямках. Звичайно, переміщення доповнювались сильними ударами, тонкими передачами. А щодо нашого воротаря Яшина, то він перевершив самого себе, і захоплені болільники потім винесли його з поля на руках.

Перемігши чехів з рахунком 3:0 (два голи забив Іванов), ми вийшли в фінал, де з нами за кубок мали вступити в боротьбу футболісти Югославії. Вони виграли у збірної Франції — 5:4.

Підготовку до матчу з югославами ми проводили вже в Парижі. До цієї вирішальної гри потрібно було підійти в хорошому спортивному стані, бо вона обіцяла бути виключно важкою. Адже всім добре відомо, як складались наші взаємини саме з югославськими футболістами. На XV Олімпіаді вони вивели збірну СРСР з дальшої гри, а через чотири роки, в Мельбурні, радянська команда буквально вирвала з їх рук золоті медалі з мінімальною перевагою в один гол. І ось спортивна доля знову зводить наші команди у поєдинку за звання найсильнішої.

Ми тренувались перед фінальною грою на стадіоні «Парк де Пренс», так би мовити, при зачинених дверях. Лише окремим спортивним журналістам адміністрація стадіону дозволила побувати на наших тренуваннях. Було, як перед грозою, тихо, спокійно, але відчувалось: от-от блискавки розітнуть небо. План гри такий же, як у Марселі: швидкий темп, щільна опіка, але не силова. Ніякої грубості!

Та склалась зустріч далеко не так, як півфінальна насамперед Перушичу вдалося одразу нейтралізувати Іванова, і наслідки цього ми негайно відчули: напад втратив свою пробивну силу. Треба також визнати, що в першому таймі югослави заплутали нас своїми численними переміщеннями. Зрештою стало важко розбиратись на ходу, хто повинен опікати Галича, Костича, Єрковича та інших форвардів югославів. Отже, персональна опіка перестала бути ефективною, ми не виконували настанови тренерів. Дуже перешкоджав нам і захист суперника, який застосував силову гру.

В усякому разі Віктору Понедєльнику, який любить загострення і прагне бути весь час попереду, добре перепадало від охоронців воріт Югославії. Одне слово, в першому таймі ми грали не так, як задумали. Югослави вигравали в нас швидкість. Але не за рахунок бігу, а завдяки тому, що точніше пасували один одному м’яч і не менш точно виконували довгі діагональні передачі на краї. Саме через це вони і відкрили першими рахунок.

— Безумовно, зустріч не програна, — сказав нам у перерві між таймами Качалін. — Програний тільки один тайм. Є ще один. Югослави думають, що зламали нас темпом. Отож запропонуйте їм іще швидший. Подивимось, хто витримає його.

Рецепт, як бачите, був простий. Але він дуже допоміг нам. Ми повели гру в такому темпі, якого, можливо, ще ніколи не використовували. Ми більше не хотіли тільки опікати, ми хотіли, щоб опікали нас. І дуже швидко Слава Метревелі зрівняв рахунок.

Після цього ініціатива надовго перейшла до нас. Метревелі і Михайло Месхі буквально закрутили захист югославів, а Валентин Бубукін виявився тим тараном, якого вже ніхто і ніщо не могло зупинити. І всі побачили, що другий гол — це тільки справа часу.

Але основного регламенту матчу для нього виявилось недостатньо. Ми вже зіграли третій тайм, почали четвертий, а югославам все ще вдавалося уникати другого рокового голу. Вони побудували перед своїми воротами живий заслін, пробитись крізь який ставало дедалі важче. Аж ось Віктор Понедєльник на якусь мить звільнився від свого сторожа і в красивому стрибку головою забив гол.

Я вже не раз брав участь у відповідальних матчах, але ніколи ще не відчував такого полегшення, як тоді, коли стадіон «Парк де Пренс» вибухнув бурхливою овацією. І я, і всі гравці нашої команди зрозуміли, що доля матчу вирішена: ми нізащо не дозволимо зрівняти рахунок. Югослави, правда, негайно кинулися в атаку, про яку потім багато писали газети різних країн. Ця атака збоку виглядала досить грізно. Але треба самому бути футболістом, щоб збагнути — вона сумбурна і успіху не дасть. Так воно і вийшло.

Хочеться навести кілька цитат з деяких зарубіжних газет про цей матч.

«Руде право». — Париж іде не бачив такого матчу… Перемога радянської команди цілком заслужена.

«Юманіте». — Сильного темпу грі надав В. Бубукін. Це була прелюдія майбутньої перемоги. Безперервна серія атак і контратак — така суть цього матчу.

«Екіп». — Гра мала атлетичний характер завдяки щільній опіці, яку застосували команди. Гра була гострою, хвилюючою.

Отже, навіть в цих коротких висловах сказано чимало хорошого про нас. Але в основному підкреслювалась атлетична підготовка радянських футболістів, їх витривалість і не згадувалась техніка, тактика. Оглядач агентства Франс Пресс заявив, що ми не вміємо грати так різноманітно, як наші суперники, але що ми дуже небезпечні своєю здібністю битись за перемогу всі дев’яносто хвилин матчу. Він навіть назвав наших гравців «безликими», хоч буквально через кілька рядків дав позитивну характеристику кожному з нас.

Ми посміювались: очевидно, декому з закордонних знавців футбола хотілося применшити нашу перемогу. Але як можна було добитись її без техніки і тактики? Адже коли Г. Качалін ставив перед нами завдання подавити висунутих уперед півсередніх нападаючих югославської команди, розірвати зв’язки між її комунікаціями, стиснути захист, то хіба можна було розраховувати, що все це вдасться виконати лише за рахунок атлетизму? Та ні в якому разі! Тільки зріла техніка і тільки сучасна тактика давали нам ключ до перемоги. Все це я пишу для того, щоб посперечатися з деякими горе-оглядачами, які після шведських подій затрубили, що радянський футбол деградує. Факти говорять самі за себе, а факт — аргумент, яким я оперую, — простий: Кубок Європи в Москві.

Є різні перемоги в спорті. Я знаю, що паризький успіх ще довго зігріватиме серця наших любителів футбола.

В дні розиграшу Кубка Європи були підведені остаточні результати першості Франції. Знову на першому місці опинився «Реймс» — команда мецената Жермена, яка систематично поставляє в національну збірну до шести гравців. «Реймсу» вдалося встановити своєрідний рекорд: він одірвався від свого найближчого конкурента, команди «Нім», на 7 очок, а від п’ятої команди в списку найсильніших («Тулузи») — на 16 очок.

Футбол у Франції, як відомо, користується великою популярністю. Але небагато команд можуть підтримувати високий клас гри і збирати велику кількість глядачів. Це ті клуби, в яких є багаті покровителі. Таким під силу купувати зірок і запрошувати видатних тренерів. Зокрема, в «Реймсі» грають Фонтен і Копа — дві найяскравіші зірки французького футбола, а тренером є один з найвидатніших знавців гри в футбол А. Батте. Як і завжди, національний футбол знаходить своє найкраще відбиття в ігровому почерку «Реймса». Це легкі, часто тонкі комбінації, короткий і точний пас, гра у блискавичному темпі без шкоди для техніки, відсутність метушні і спокій в критичних ситуаціях.

Але в тому році «Реймсу» не вдалося уникнути поразки у важливому матчі, коли вирішувалась доля кубка країни. В півфіналі він програв команді «Монако», яка і стала володарем кубка. Це була та сама команда, про яку ще недавно писали, що вона взагалі не має права виступати в офіціальних змаганнях на першість Франції, бо, мовляв, «Монако» є напівсуверенним княжеством і тільки частиною таможенної французької території. І ось цей «клаптик» землі забрав національний кубок.

Але не це хвилювало діячів французького футбола в шістдесятому році. Останнім часом жваво обговорюється пропозиція Іспанії, Франції та Італії про створення «суперліги» для професіональних команд. До неї мають увійти не просто сильні професіональні команди, а найсильніші серед них, які боротимуться за першість у Європі, відмовившись від національних чемпіонатів. Виникла ця пропозиція в результаті того, що через низький рівень гри команд в багатьох країнах нашого континенту зменшився інтерес до футбола. А це негативно позначається на фінансовій стороні клубів. І от у Франції турбувались, чи буде прийнята ця пропозиція, чи вдасться за межами ФІФА знайти можливість поліпшити фінансові справи професіоналів.

Зрозуміло, що нас ці проблеми не хвилювали, бо футбол в СРСР насамперед служить інтересам народу, є засобом фізичного виховання і атлетичною грою мільйонів юнаків. І коли ми чули про суть турбот наших французьких колег, то співчували їм тільки з ввічливості. Розпрощавшись з ними, ми з радістю вирушили до Москви, щоб звідти роз’їхатись по своїх командах і включитись в боротьбу за найкраще місце в турнірній таблиці чемпіонату СРСР. Тут нас чекали нові сюрпризи, зокрема мене, бо наша команда «Динамо» продовжувала свій переможний шлях у другому крузі.