На кленовім мості

І

Дарований нам Богом рай земний

У пекло ми перетворили,

І світ підступний, від жорстокості тісний,

Ми творимо для себе знавісніло.

І задихаємось, і мучимось, і нарікаєм,

Живемо з болем, в муках умираєм.

Про землі мріємо обітованні.

Й ніхто не думає і не згадає,

Що був дарований нам рай земний,

Та розгубили ми ключі від раю...

II

Зізнаюсь. Подумки я інколи потроху

Ладнаюсь у далеку ту дорогу,

Що за межу десь пролягає,

Хоч знаю, що дорога та — від Бога,

Бо він життя благословляв.

Всі радощі земні і муки, і тривоги,

Падіння й злети — все від Бога.

Він межі всім давно порозділяв...

III

Зазнала всього: злети і падіння,

Пусту оману й каяття,

І потиск теплих рук.

Ховала плач і погляд гнівний,

Приходило прощення й забуття,

Був розпач, сумніви, вагання,

Були надії світлі і кохання,

Була сердечність, чистота,

Безмірне щастя спілкування

І потиск теплих рук...

IV

Буяння літа буйноцвітне

І хор птахів, весняний, літній,

І шовк небес ясно-блакитних,

Й світання раннє, сонцем вмите, —

Усе це літо, літо, літо!

Дрімають сосни, сонцем оповиті,

Та літо скоро відшумить...

Душі тепла мені б не розгубити,

Щоб в холод і себе, й людей зігріть.

V

Усе колись було уже відкрито,

Переговорено і пережито,

Та маєш власне бачення і відкриття:

Це — поступ твій,

Твоє життя!

Бо день за днем

Ти світ свій відкриваєш

І книгу мудрості читаєш,

І глибину його

Поволі осягаєш,

Щоб зрозуміть:

Так мало жив,

Ще менше — знаєш!

VI

Що ж, час минає —

Й біль стихає,

Відболює і завмирає,

Хоч і душа щемить, щемить...

Пишу листи і посилаю,

А відповідей не чекаю

І не діждуся — добре знаю,

А так душа болить...

Та не стогну, і не зітхаю —

Терплю. Не нарікаю.

У чистоту небес пірнаю.

Молюся Богу. Треба жить!