На кленовім мості

Наздогнала літа свої на кленовім мості:

— Вернись, літо, вернись, осінь, до мене у гості!

Заплакала осінь гірко важкою сльозою,

Затужило й собі літо, обнявшись зі мною.

— Не вернемось, голубонько, бо так не буває:

З цього мосту кленового літа не вертають.

З цього мосту кленового — у вирій дорога.

Вертай сама, не барися, вертайся, небого.

Рано тобі до вирію, не треба спішити,

Маєш справ іще багато, — не всю росу спито,

Ту, що Богом дарована, що тобі відлита.

... На кленовім мості літа доганяла

Не вернулись. Промайнули —

Знать, погордували...