Найкращий сищик та падіння імперії

Імператорська фабрика повної переробки

ле людина вирішує, а статися може геть інакше. Так вийшло, що нікуди я не втік, жив далі у Петрограді, відновлювався після полону в бунтівників, намагався не висовуватися, щоб не дражнити своїх ворогів, які вже встигли поховати мене, а тепер мусили знову звикати до моєї наявності. Я просився з сирої, холодної та вітряної столиці, від якої я сумував і почувався нещасним. Мені хотілося до Криму, до любих татар, у гори, подалі від усього, але мене не відпускали, тримали у столиці, хоча, здається, і самі не знали, що зі мною робити. То мені доводилося терпіти Петроград, звикати до цього чужого мені міста.

Якось я сидів у квартирі, яку оплачувала казна, писав про пригоди в Овруцькому повіті, які мав навесні. Я б волів до них не повертатися, але пообіцяв пані Поліні про все написати. Князівна щасливо народила прекрасного хлопчика, якого назвала Ванею, я був його хрещеним. Щоб не привертати уваги ані до малого, ані до мами, зробили все таємно. З фронту якраз приїхав і батько, який весь був завішаний нагородами, але казав, що син — найкращий орден. Натішитися не міг дитиною. Коли прощалися на вокзалі, Поліна нагадала про мою обіцянку написати і надіслати ту історію. Я дав слово, але одразу не виконав, потім почалися мої пригоди з бунтівниками, і руки дійшли тільки зараз.

Я попрацював до обіду, потім вийшов поїсти у трактирі, який був за два квартали. Я прогулявся, про всяк випадок дивився, чи немає хвоста, але, здається, ніхто мною не цікавився. У трактирі я сів за улюбленим столом у кутку. Трактир був німецький, але з початком війни мусив стати швейцарським, щоб не дратувати патріотичних громадян. Половий, який добре мене знав, одразу приніс кухоль пива і прийняв замовлення. Я почав попивати пиво. Помітив, що за мною спостерігає один із відвідувачів, чоловік років тридцяти, з благородних. Він начебто длубав свої сосиски з капустою, але час від часу дивився на мене. Пізнав, чи що? Я після бунтівницького полону зробився худий та жовтошкірий, одростив майже чернечу бороду, то й сам себе не завжди пізнавав у дзеркалі. Але цей стежив за мною.

Я здолав півкелиха, коли принесли сирну юшку, яка відволікла мене від того, що за мною дивляться. Я їв і насолоджувався кожною ложкою, не поспішав, уважно пережовував, як то радили робити лікарі, стверджуючи, що швидка їжа шкодить здоров’ю. Доїв юшку, ще потягнув пива, чекав на білі сосиски з капустою та гірчицею. Коли той чоловік, що спостерігав за мною, наважився підійти.

— Доброго дня, — сказав він.

— Доброго. — Я подивився на нього без особливої радості.

— Мене звати Еразм Остапович Овіс, я науковець. — Чоловік подав мені руку. Я потиснув її, але називатися не став. Дарма.

— Ви ж Іван Карпович Підіпригора? — спитав пан Овіс тихо.

— Сідайте, — запросив я його за стіл і з сумним виглядом ковтнув пива. Зараз проситиме автограф, набиватиметься в друзі, щоб потім розповідати, як він із самим Іваном Карповичем у Петрограді гудів. Ще щось і прибреше обов’язково, якусь дурну історію, яку я начебто йому розповів. Бувало вже таке не раз. — Слухаю вас. Що вам, журнальчики підписати?

— Ні. Я хотів розповісти вам про одну загадкову історію. — Він говорив тихо, озирався, наче хотів переконатися, що нас ніхто не почує. На божевільного не схожий, добре одягнений, видно, що при грошах.

— У мене зараз немає можливості... — почав було я відмовлятися, але цей Овіс мене перервав.

— Іване Карповичу, я не прошу вашої допомоги у цій історії. Я просто хочу розповісти. Якщо ви зацікавитеся, то добре. А як ні, то ні.

— Слухаю, — кивнув я. Тут якраз принесли сосиски.

— Сосиски — це святе. Тільки після них. — Він уклонився і встав з-за столу. Ну точно не божевільний, бо ті вважають, що їхня справа найголовніша у світі, і сосискам дорогою не поступляться.

Я з’їв сосиски, ми замовили ще по келиху пива і перейшли в окремий кабінет, який Еразм Остапович устиг для нас попросити. Там сіли за стіл.

— Дякую, Іване Карповичу, що зголосилися мене вислухати. Історія, яку я хочу вам розповісти, дивна, не знаю, як до неї ставитися, але кожне слово я можу підкріпити або документами, або власними спостереженнями. Так от, Іване Карповичу, я вчений-економіст.

— Це як?

— Вивчаю економіку, науку про гроші і господарство. Темою своєї наукової роботи я обрав вплив переселення на економічну ситуацію у державі. Як вам, мабуть, відомо, в Росії вже багато років діє програма переселення з внутрішніх губерній, де постала проблема обезземелення, до Туркестану, Сибіру, Далекого Сходу, в менших обсягах на Кавказ. Я мав намір з’ясувати, який економічний ефект мають ці переселення, як для держави, так і для самих переселенців. Я вирішив вивчити економіку кількох малоросійських сіл до переселення і після. Малоросію я обрав, бо мій батько родом звідти, з тих країв, із Полтавської губернії, як і ви, Іване Карповичу.

— Овіс? Ніколи не чув там про таке прізвище, — здивувався я. Вчений трохи почервонів.

— Справа в тому, що справжнє прізвище мого батька — Баран. Він казав, що воно досить поширене у Малоросії.

— Так, у нас у сусідньому селі чотири двори Баранів, — підтвердив я.

— І от коли батько переїздив до Петербурга, йому здалося, що його прізвище буде занадто грубим, селюцьким для столиці. Він хотів його змінити, думав, на яке саме. А потім дізнався, що його однокурсник Степан Муха став Степаном Муском. «Мускі» — це мухи латиною. Ну і мій батько вирішив учинити так само і став Овісом. Овіс — це баран латиною.

— А, зрозумів, — кивнув я.

— Так ось, я обрав шість сіл Новгород-Сіверського повіту. Це Полісся, там досить бідні ґрунти і велике перенаселення, землі бракує. Уряд пропонував селянам виїздити цілими селами. Підганялися ешелони, в які вантажилися села зі всім майном, худобою та реманентом, після чого вони відбували до місць переселення, здебільшого у степи Туркестану або на Далекий Схід. З шести обраних сіл під переселення підпадало три, а три залишалося, вони отримували додаткові землі. Я планував вивчити економічне становище до переселення, а потім відстежувати ситуацію, як у тих селах, що залишилися, так і в тих, які переселилися. Це був досить амбітний проект, який потребував для свого виконання чотирьох років роботи. Але я дістав схвалення проекту в Імператорській академії наук, отримав спеціальну стипендію на нього.

Еразм Остапович зробив ковток пива, я теж.

— Так ось, у мене був рік до виїзду селян. За цей час я встиг скласти картину всієї селянської економіки, яка, чесно кажучи, була невтішною. Бідні ґрунти та невеличкі наділи, а також досить негативне ставлення селян до нововведень не давали змоги використовувати нові сорти рослин та прогресивні методи обробки землі. Механізація була майже відсутня, дуже великий відсоток використання малоефективної ручної праці, відсутність спеціалізації, бо ж кожне домогосподарство потроху виробляло все, що йому було необхідне, а не досягало успіху в виробництві окремих продуктів. Невисока продуктивність праці породжувала суцільну бідність. Більшість родин у селах, які я вивчав, ледь виходили на беззбитковість, тобто прибутків не мали, що виробляли, те і споживали. Картина невтішна. Бо ж люди працювали багато та важко, а на виході майже не отримували додаткового продукту. Ефективність праці була на рівні вісімнадцятого століття, а зараз надворі двадцяте. Одним словом, усе виглядало невтішно, але я сподівався, що переселення частково покращить ситуацію. По-перше, збільшить розмір наділів, що дозволить перейти до використання легких плугів, сіялок та жаток. По-друге, буде виведено з обробітку найгірші землі, які раніше оброблялися через дефіцит ріллі. Такі землі можна було б засадити лісами і використовувати. Це зиски переселення у тих, хто залишився на місці. Ті ж, хто переселився, мали отримати більше земель. Звісно, спочатку їх треба було увести в обробіток, але держава виділяла так звані підйомні, які мусили допомогти переселенцям дочекатися першого врожаю на новому місці.

Ми знову випили пива. Я не розумів, до чого Еразм Остапович веде, і говорив він якось дивно.

— Вивчивши стан сіл на місці, я відбув до Петербурга з тим, щоби систематизувати і проаналізувати зібрану інформацію. На її основі я написав дві наукові статті, які дуже добре прийняли мої колеги. Влітку відбулося переселення, а навесні я прибув до Новгород-Сіверського повіту, щоб продовжити дослідження. З шести сіл, які я вивчав, виїхало три, завдяки чому розмір наділу на одне домогосподарство вдалося значно збільшити. Селяни були сповнені оптимізму, бо тепер землі вистачало. Деякі навіть об’єднувалися, щоби взяти кредит у банку на купівлю сівалок та молотарок. Тепер на одне домогосподарство припадало по одній цілій семи десятих коня, тобто оснащеність кінською тягою зросла майже на третину.

— А як це «сім десятих коня»? — здивувався я. — Це він без голови, чи що?

— Ні, це статистична величина, не звертайте уваги, — пояснив пан Овіс. — Так ось, я провів у селах весну, влітку опрацьовував зібрану інформацію і відпочивав на водах, а восени поїхав досліджувати ситуацію у переселенців. Частину їх було відправлено до Туркестану, де їм видали наділи біля Вірного, а частину в Приамурське генерал-губернаторство. Я спочатку поїхав до Туркестану. Мені охоче показували села та хутори, які засновували переселенці. Але тих селян із Чернігівщини я знайти не зміг. Жодного. Я ж під час проживання у селах познайомився з багатьма. Та їх не було. Були люди з Рязанської губернії, Тамбовської, Тверської, Казанської. Я почав піднімати документи. І виявилося, що переселенців із Чернігівської губернії справді не було. Я спілкувався з іншими переселенцями. Думав, що, може, трапилася епідемія чи напад аборигенів-кочовиків, і влада хоче приховати факт масової загибелі переселенців. Але схоже було на те, що вони справді не приїхали сюди. Це було дивно, але я пояснив сам собі, що, можливо, в останню мить потяги з переселенцями спрямували на Далекий Схід. То і я поїхав туди. Моїх переселенців повинні були везти до Благовєщенська, де обіцяли надати землі приблизно за двадцять верст від міста. Однак і там переселенців я не знайшов! Тобто переселенці були, і багато! Але знов-таки здебільшого з великоруських губерній або козаки з Дону. З Чернігівської губернії — жодного. Я звернувся до місцевої влади, щоб з’ясувати, де ж поділися переселенці. Ішлося приблизно про дві тисячі людей, дорослих та дітей, вони не могли просто так загубитися! Але урядовці не знали, куди направили переселенців. Я дав кілька телеграм до Чернігова, а потім до мене прийшли люди з військової контррозвідки.

— З військової контррозвідки? — здивувався і напружився я.

— Так, звідти. Вони сказали, що інформація про переселення засекречена, оскільки за нею полюють вороги, які хочуть знати більше про ситуацію на Далекому Сході імперії. Вони наказали припинити мої розвідки й узагалі змінити напрям досліджень. Я намагався опиратися, але мені погрожували арештом і забороною наукової діяльності. Ба більше, мене посадили до потяга і в супроводі двох офіцерів контррозвідки відправили до Петербурга. Невдовзі мені заборонили перебувати в губерніях імперії, східніших за Урал! Ви уявляєте?

— Зазвичай забороняють проживання у внутрішніх губерніях.

— А мені — навпаки! Щоб не іти на конфлікт, я змушений був підкоритися вимогам контррозвідки, змінив тему досліджень, але та історія мене не відпускала. Я приватно поїхав до Чернігівської губернії, почав розпитувати селян, що залишилися, про родичів, які переселилися. Цікавився, де вони живуть, чи були від них листи або інші звісточки, може, хтось повернувся. І знаєте, що виявилося? — Пан Овіс подивився на мене полум’яними очима.

— Ні, не знаю.

— Селяни теж не знали, де поділися їхні родичі та сусіди!

— Як? — здивувався я.

— Вони наче забули тих, хто переселився! Хоч там були їхні родичі, куми, свати, сусіди! Але вони не пам’ятали про них! Я питав мужика про його рідного брата, а мужик казав, що не пам’ятає такого. Тоді я показував фотографії, на яких були зображені обидва брати. Мужик довго дивився на карточку, потім кривився і казав, що не пам’ятає.

— Може, вони брехали?

— Може, але це ж дивно! Хіба ні? Як і те, що від переселенців не було листів! Ніхто з них не повертався! І до них ніхто не їздив! Переселенці наче зникали! Безслідно! А їхні родичі нічого не хотіли чути про них! Більше того, як тільки я почав розпитувати, сповістили поліцію. Мені наказали виїхати за межі губернії і заборонили повертатися! Між тим, переселення тривало. Наскільки я знаю, не тільки з Чернігівської губернії, але й з інших південно-західних губерній, Малоросії та Новоросії. Але ті переселенці теж зникали!

— Як таке може бути? — здивувався я.

— Я не знаю, Іване Карповичу, тому і розповів вам цю історію. У мене немає жодного пояснення. Але є ще кілька дивних фактів... — Пан Овіс зовсім перейшов на шепіт.

— Яких?

— Я поговорив із залізничниками. Ну, які готували тоді ешелони для переселенців. Довго не хотіли розповідати про це, але коли випили, то один зізнався, що ешелони пішли зовсім не на Схід, не до якогось там Туркестану чи Сибіру, а лише до Конотопа. Знаєте таку станцію?

— Так, Конотоп не дуже далеко від мого хутора, я частенько там бував.

— Так ось, ешелони пішли на Конотоп, а за день повернулися порожніми. Ось як це розуміти? — Овіс подивився на мене. Він був провокатором чи просто божевільним? Я не знав.

— Може, в Конотопі їх пересадили в інші ешелони?

— Іване Карповичу, ви розумієте, що таке переселенці? Купа речей, худоба, діти! Ледь завантажилися у один ешелон, проїхали півдня і перевантажилися в інший? Навіщо?

— Але в Конотопі землі вільної немає. Для чого везти туди переселенців? — здивувався я.

— Так, ось чому я вважаю цю справу загадковою! Дві тисячі людей повантажили в ешелони і відвезли кудись, разом із майном та худобою. Більше про них ніхто не чув. Як це?

— Можливо, їх переселили кудись в інші краї?

— Але чому їхні родичі не хочуть говорити про них, а вони самі не пишуть?

— Можливо, пишуть, просто вам не показували тих листів?

— Іване Карповичу, є ще деякі факти. Ось, наприклад, державна статистика про те, що до програм переселення у 1913 році, останньому передвоєнному, було залучено близько двохсот тисяч людей. У мене є список, куди їх переселили. І якщо порахувати кількість переселенців, то вийде трохи менше ста тисяч. Куди поділися ще сто тисяч людей?

— Може, померли дорогою?

— Кожен другий? Іване Карповичу, у нас не дуже бережуть людей, але все ж не настільки! Більш-менш годують, на місці забезпечують хлібом протягом першого року. Таких втрат не може бути, але вони засвідчені офіційною статистикою! Я думаю, що це якось пов’язано з тими зниклими чернігівськими селянами!

— А ви дізнавалися, як влада пояснює ту різницю?

— Ну, я сам не наважився, попросив колегу. Він звернувся до знайомих у Раді міністрів. Там спочатку сказали, що, мабуть, помилка, а потім до колеги прийшли люди з контррозвідки і влаштували допит. Питали і про мене, але колега зміг запевнити, що цікавився для власної наукової роботи. Йому сказали, що тема переселення закрита для наукових досліджень, і наполегливо порадили не лізти куди не треба.

— Знову контррозвідка, — скривився я. Мені не подобалися історії з контррозвідкою.

— І я про що! Чому вони так нервово реагують? Якщо селян просто переселили в інше місце, то до чого тут військова контррозвідка? Чому вони забороняють досліджувати це питання? Тут криється якась таємниця, Іване Карповичу! Вона не дає мені спокою, але я не знаю, як розкривати таємниці, я не сищик, я економіст. Тому й подумав, що, може, вас зацікавить ця історія.

— І як ви на мене вийшли?

— Почув від знайомого, що він бачив вас тут кілька разів на обіді. Він не був упевнений, ви зараз виглядаєте не так, як на своїх портретах у журналах. Але знайомий — художник, він уміє бачити головне і відсіювати другорядне. Тому і впізнав вас. Розповів мені. А я подумав, що, можливо, ця історія зацікавить вас.

— Чим? — спитав я.

— Як чим? Своєю загадкою! Невідомо, куди зникли люди. І, можливо, це тривало роками! Тисячі, десятки тисяч людей!

— Я працюю, коли є клієнти, готові оплатити мої послуги, — пояснив я свої принципи.

— А таємниці вас не цікавлять? — розчаровано спитав пан Овіс.

— Не дуже.

— Я готовий заплатити. Я непогано заробляю і можу дозволити собі задоволення власної цікавості. Ви візьметеся за цю справу?

— Ні, — рішуче сказав я.

— Чому? — знову здивувався Овіс.

— Я не хочу мати неприємностей із військовою контррозвідкою, тим більше під час війни.

— Але зникають люди! — вигукнув учений.

— Можливо, але навіть родичі не згадують про них і не скаржаться на це. То навіщо втручатися? — я підвівся.

— Ви проігноруєте таку загадку? — спитав учений з деяким презирством у голосі.

— Так точно. Бувайте.

— За ешелони платила Імператорська фабрика повної переробки, постачальник двору його величності! — крикнув мені у спину пан Овіс, але я його не слухав.

Пішов до виходу. Не те щоб зовсім не вірив у цю історію, але вирішив не шукати собі пригод. Тим більше пригод із контррозвідкою. Сидіти тихо і не лізти під кулемети. У мене в житті було достатньо неприємностей, я мав право пожити спокійно.

Із таким настроєм пішов додому. Як завжди, трохи поблукав, щоб заплутати можливе стеження, потім зайшов до квартири. Сів писати далі історію про події у Овручі, коли почав позіхати. Схотілося спати. Це було не в моїх правилах, спати вдень, я пручався як міг. Але марно: позіхав далі, очі заплющувалися, голова падала. Я не витримав і пішов до ліжка. Приліг. Пообіцяв собі, що тільки на півгодини, а потім іще попрацюю. Пообіцяв більше двох пив за обідом не пити, бо он воно як. Тільки очі заплющив, як умить заснув. І майже одразу наснилося мені дивне. Голос, уже добре знайомий мені голос, який чув я під час пригод на Кавказі й після блукання лісом на норвезькому кордоні, несамовито гримнув: «Візьми сю справу!». Від того голосу підхопився я, наче копняка мені дали, озирнувся навколо і відчув, що сон куди й дівся. Серце страшенно билося, у вухах аж дзеленчало від крику.

Я вмився, витер обличчя, потім подумав, що це від сосисок та пива. Їжа смачна та жирна, ото і навіяло мені такі дивні сни. Сів знову за стіл писати, але не писалося. Так і чув я той голос: «Візьми сю справу!» До чого тут той голос і що за голос? Я себе переконував, що просто сон поганий, і все. Ну буває таке, що там уже. Але як не переконував, а спокою не було. Ще трохи посидів, побачив, що не заспокоюся. Пішов погуляти. Хоча у Петрограді гуляти і ніде. Здебільшого тут каміння та вода. Тому я любив ходити цвинтарями. Пройшовся, подихав свіжим повітрям, наче провітрився. Прийшов додому і до вечора писав. Ліг відпочивати вже вночі, тільки заснув, коли знову наказ той почув. Голос гримів громом: «Візьми сю справу!». Підхопився я, одягся, поїхав до вокзалу, купив квиток на перший потяг до Конотопа. Ні в кого дозволу не просив, сподівався, що швидко все зроблю і поїду назад. Тим більше, капітан Мельников був на лікуванні, і до мене нікого не приставляли.

Що робити доведеться — не знав. Але розумів, що інакше не можна. Наступного дня вже по обіді прибув до Конотопа, міста невеличкого і брудного, але з трамваями, наче у столиці. Хоч трамваї були, але узяв візника і наказав відвезти до Імператорської фабрики, яку тут називали просто Фабрика. Візник кивнув і повіз. Конотоп був звичайним повітовим містом, сіруватим і одноманітним. Нічого цікавого. Аж раптом я помітив попереду високі стіни. Справжні мури!

— Що це таке? Фортеця якась? — поцікавився я.

— Та це ж і є Фабрика! — пояснив візник і підозріливо на мене подивився.

— Бачив тільки на фотографіях, то не впізнав, — збрехав я.

Уважно роздивлявся Фабрику, яка не була схожа на жодну з бачених мною. Навколо неї мури саженів у три заввишки. Перед стінами ряди колючого дроту, на стінах солдати, і не просто так, а з гвинтівками. Наче це військовий об’єкт, а то і взагалі ставка Верховного головнокомандувача! І кулемети на стінах! Перед воротами пост, який пропускав тільки за перепустками. Я дивився на це все і тільки дивувався. Наказав візнику повертатися до міста.

— Вези до готелю. Я речі там залишу, трохи відпочину з дороги.

Повернувся до міста, оселився в готелі і пішов гуляти. До Фабрики. Сховався метрів за сто в кущах, почав розглядати цю фортецю. Що ж це за Фабрика, яка могла дозволити собі такі укріплення?

І таку охорону? Бо вартові на стінах постійно змінювалися, ще і перед стінами їздили козачі патрулі, які перевіряли документи у всіх, хто насмілювався наблизитися до фабричних стін. Я спостерігав із безпечної відстані, хоча фальшиві документи на ім’я Варфоломія Мурзіна в мене були. Помітив, що до Фабрики було два входи. Один парадний, з розкішним ґанком, для начальства, а другий, скромний і сірий, для робітників. Однак і ті, й інші показували перепустки, причому і коли заходили до Фабрики, і коли виходили. Також до Фабрики вела залізнична колія. При мені нею прибув ешелон вагонів на двадцять, який заїхав за мури. На воротах, крізь які заїздив ешелон, стояли озброєні солдати і прискіпливо спостерігали за вагонами, з яких я почув мукання та іржання. Мабуть, худобу повезли.

Я знайшов простацький шинок неподалік від прохідної. Спитав, коли зміна закінчується. Сказали, що за дві години. Ще трохи погуляв, а потім повернувся до шинку. Ворота Фабрики відчинилися, і з них почали виходити робітники. По одному, тримали в руках перепустки, деякі поправляли одяг, немов їх на виході обшукували. Суворі правила. Всі робітники були одягнені в однакові сірі костюми. Частина фабричних пішла додому, а деякі повернули до шинку. Сідали за довгі дерев’яні столи, замовляли закуски. Їм приносили тарілки з їжею і чайники невеличкі. Такі чайники я вже в Одесі бачив. Наче для чаю, але не чай у них. Горілка. Випивали люди, попри сухий закон. Я почекав, поки хлопці вип’ють, потім і сам підсів. На мене уваги не звернули, балакали про Фабрику. Що чергова партія сировини була так собі.

— Худі туші, самі кістки. Третій сорт! І всі такі!

— Бо війна, їжі не вистачає, ото і сировина така.

Потім іще нарікали, що плани виробітку збільшили. Однак скаржилися тихенько, начальство не лаяли.

— А ти чого тут стовбичиш? — спитав мене хлопець, який сидів поруч. Дивився вороже.

— Та я влаштуватися до вас хочу на роботу, — збрехав швиденько.

— Дурна справа. До нас такі черги, що не втовпишся, — сказав він і одразу почав дивитися на мене зверхньо, аж відсунувся. Потім мене попросили піти, бо то був стіл для фабричних. Я сів за інший. Почув, як фабричних лають. Мовляв, у них і платня вдвічі більша, ніж у інших, житло в них Фабрика оплачує, ситець їм дешевий видають, а як бійка, то поліція всіх забирає, а фабричних не чіпає, бо ж працюють на постачальника двору його величності. Ну і взагалі фабричні пихаті, на інших робітників дивляться як на жебраків, дівки тільки про фабричних мріють, щоб жити у фабричному містечку. Бубоніли мужики, але тихо, щоб фабричні не чули. А ті посиділи з годину, а потім пішли додому.

— Чого це вони швидко так? — спитав я у діда, якого пригостив чаркою.

— Бо дисципліна в них. Якщо вранці на фабрику прийдеш із похмілля чи тхнутиме від тебе, то на перший раз премії позбавлять, а на другий — звільнять. Ото і не п’ють фабричні, тримаються місця, як воша кожуха! — сказав дід, який фабричних не любив. — Гнилі люди, тьху!

— А чого гнилі? — спитав я.

— Бо продалися. Дали їм трохи більше, і все, зрадили вони весь робітничий клас. На мітинги не ходять, у страйках участі не беруть. Навпаки, он коли залізничники страйкувати почали, то прийшла тисяча фабричних і побила страйкарів. Сімох до смерті! Тварюки продажні, юди!

— А що та Фабрика взагалі виробляє?

— Та що хочеш. Ковбаси різні, вироби шкіряні і так далі. Фахівці там хороші, з усієї імперії люди приїздять, щоб там працювати. Місцевих вони не беруть, нехтують.

— А що тут, медом намазано, що з усієї імперії їдуть? — здивувався я.

— Платня тут добра, а ще коли відпрацюєш рік, то квартиру дають у фабричному містечку. Там опалення централізоване, вода подається, каналізація є. Знаєш, що таке каналізація? — спитав дід.

— Це ото коли серуть у хаті? — скривився я.

— Ото саме. Будинки чотириповерхові, на кожному поверсі по шість квартир. Одна кухня велика на всіх, туалет на шість місць і душова кімната, — розповів дід. — Там митися можна, наче у річці.

— Ти звідки про фабричне містечко знаєш? — спитав я.

— Моя донька вийшла за фабричного. Живе тепер там. Раніше мене в гості запрошувала, а зараз сказала, що не треба. Бо фабричні чужих не люблять. А я ж для них чужий, на станції прибиральником працюю, чорна кістка! Купи мені ще чашку, а то так вже нудотно, хоч вий!

Я діду ще купив, потім пішов. До фабричного містечка. Воно було неподалік, оточене парканом, на вході охорона, яка пускала за перепустками. За парканом видно було чотириповерхові будиночки жовтого кольору. Багата Фабрика, не чув я про такі. Так це для робітників. А начальство фабричне жило за містом, де було ціле селище двоповерхових будинків під черепицею. У всіх начальників фабричних свій виїзд був, у деяких і авто. Уранці перед початком робочого дня біля входу до Фабрики було не проштовхнутися. Багато екіпажів, авто сигналять, начальство іде до входу. І всі показують перепустки!

Я за цим спостерігав, міркував, що далі робити. Треба було потрапити на цю фабрику, але як, коли тут така охорона. Тільки кривився я. Коли помітив краєм ока дещо дивне. Якась жінка на візнику стежила за чоловіком. Той чоловік, високий, трохи лисуватий, із черевцем і рум’яними щоками, під’їхав до прохідної для начальства, вийшов, озирнувся. Жінка сховалася за своїм візником. Чоловік привітався з іншими чоловіками, разом пішли до прохідної. Мабуть, якесь фабричне начальство. Жінка розплатилася з візником і пішла. Неквапливо. Середнього зросту, струнка, чорнява, в гарній сукні і елегантному капелюшку. Я її наздогнав.

— Мадам, дозвольте вас запитати. — сказав я. Жінка здивовано подивилася на мене.

— Чого тобі?

— Чи не потрібні вам послуги філера? — спитав я.

— Що? — Вона розчервонілася.

— Ну, я бачив, як ви стежили за тим чоловіком, робили це досить незграбно, — усміхнувся я.

— Хто ви такий? — Тепер жінка трохи злякалася. — То мій чоловік, я хотіла йому дещо сказати, а потім передумала!

— Справа ваша. Я просто хотів запропонувати вам допомогу. Але як ні, то ні, — я хотів піти.

— Зачекайте, — сказала жінка. — Дозвольте пригостити вас чаєм.

— Залюбки, — погодився я.

— Ходімо.

За кілька кварталів ми зайшли до невеличкої цукерні, жінка запропонувала вибрати чай та тістечка.

— Я — людина проста, то мені всякий чай добрий, і тістечка теж, — запевнив її.

Жінка замовила, потім подивилася на мене.

— У вас є досвід у таких справах? — спитала вона.

— Так, я служив філером у поліції. Мав і деякі приватні замовлення. Працював у Москві, але з певних причин змушений був приїхати до Конотопа. Шукаю роботу і залюбки допоможу вам.

— Ви знаєте Конотоп?

— Так, я ж народився і ріс тут, — брехав я бадьоро. — Знаю місто як свої п’ять пальців. Чоловік, за яким ви стежили, — справді ваш чоловік?

— Так. Мої дії були такі помітні? — скривилася жінка.

— Для досвідченої людини, а інші навряд чи помітили. Хоча могли. То ви стежили за чоловіком?

— Так.

— Підозрюєте його у чомусь?

— У зраді.

— Є підстави? — спитав я.

— Доказів немає, але між нами пішов якийсь холодок. Звісно, ми вже дванадцять років разом, усе не може бути, як на початку, але... Я відчуваю, що у нього хтось з’явився.

— Ви давно слідкуєте за ним?

— Уже три дні.

— І є якісь результати?

— Жодних. Вранці він їде на роботу, увечері — додому.

— Може, вдень?

— На фабриці сувора дисципліна, вдень нікого не випустять.

— Навіть начальство? — здивувався я.

— Так, навіть начальство. Ну, хіба що в обід. Але в обід я за ним слідкувала. Він ходив до ресторану «Мон амі», це тут поруч. Він завжди там обідає.

Нам принесли чай та тістечка.

— Я дивитимуся за прохідною весь день. Іншого виходу з Фабрики немає? — спитав я.

— Ні, для керівництва тільки ця прохідна.

— А чому Фабрика так сильно охороняється, наче пороховий завод? — здивувався я.

— Продукцію Фабрики постачають до столиці, до Двору і Ставки головнокомандувача. Щоб не було диверсій, така і охорона. Хоча до війни тут теж була потужна варта. Не знаю, чому так, — сказала жінка. — Скільки ви хочете за свою роботу?

— По два рублі в день. Якщо я знайду коханку вашого чоловіка, то ви заплатите премію — червінець, — сказав я і помітив, що жінка засмутилася, на її очах з’явилися сльози.

— Добре, — тихо кивнула вона.

— Ви його кохаєте? — спитав я.

— Так. Кохаю. І не знаю, що мені робити.

— Поки чекайте і сподівайтеся на краще. Може, вам просто здалося?

— Ні. Я точно знаю, що в нього хтось з’явився. Бо він став чужий до мене. Він наче зі мною, але подумки десь далеко. — Вона відпила чаю. — Можливо, це через дітей.

— Скільки їх у вас? — спитав я, бо чув оці панські розмови, що як підуть діти, то батьки віддаляються одне від одного. У панів і бонни, і нянечки, і кухарки, а батьки віддаляються. А у селян нікого, дітей по півдесятка, і нічого, далі клепають, скільки Бог дасть, зовсім навіть не віддаляються.

— У нас, на жаль, немає дітей, — зітхнула вона. І в неї затрусилася нижня губа. — Я безплідна.

Почала плакати. Видно, що дуже переймалася цим.

— Може, не ви, а чоловік? — спитав я. — У Петербурзі я знайомий був із одним професором, Пилипом Пилиповичем, великим фахівцем із питань статевої системи, так той казав, що у випадках безпліддя причина може бути не тільки в жінці, а й у чоловікові.

Сам аж скривився трохи, бо згадав про деякі обставини знайомства з професором.

— Ні, у чоловіка все добре, — зітхнула вона.

— Добре може бути з тим, що стоїть, а ще є питання якості сімені. Професор казав, що коли в чоловіка робота сидяча, ходить він мало, а ще і лазні полюбляє, то вірогідність безпліддя значно збільшується. Він до лікарів звертався? — спитав я.

— Ну, він же здоровий, чого йому звертатися?

— Коли у пари немає дітей, то удвох мусять до лікаря іти. Це не я так кажу, це той професор, Пилип Пилипович, так казав, — запевнив її. — Ну то що, берете мене на роботу? Якщо так, то піду я прохідну стерегти.

Жінка замислилася, а я поки ум’яв тістечко, чаєм запив.

— Наймаю вас. Вам, мабуть, аванс потрібен? — спитала вона нерішуче.

— Так, два рублі, за перший день.

Вона під столом подала мені гроші.

— Коли щось помітите, то телефонуйте, — попросила вона. — Мій номер 0494.

— У вас є телефон? — здивувався я, бо і в столицях не у всіх був, а тут якийсь Конотоп.

— Фабрика все оплачує.

— Як хоч вас звати, пані?

— Ірен Лафонтен.

— Ви не руська, чи що?

— Ні, руська, уроджена Бєлкіна. Лафонтен — це чоловікове прізвище.

— А мене звати Варфоломій. Зателефоную, коли що.

З тим пішов. Усівся так, щоб було видно прохідну для начальства, і уважно дивився. У роботі філера треба вміти час гаяти. Бо приведеш клієнта на зустріч і чекаєш. Інколи кілька хвилин, а інколи кілька годин. Не розслабляєшся, дивишся уважно, щоб не пропустити клієнта, коли виходити буде. А увага людська — така штука, що хвилину-дві легко тримати, а потім уже важко. Про щось думати починаєш, щось згадувати чи вигадувати, не помітиш, як пропустиш клієнта. То я завжди коли чекав, у ігри грав. От є вхід до будинку, звідки клієнт виходитиме. Якщо багато людей до нього заходить, то я їх починаю рахувати. Окремо тих, хто заходить, окремо тих, хто виходить. Якщо людей мало, то я про кожного думаю, хто б він міг бути, чим займається, яке в нього життя, чи є дружина, що йому подобається. Тільки нова людина вийде, я старого полишаю і про нового думаю. І так поки клієнта не дочекаюся. І уваги не втрачаю, і час спливає.

І тоді сидів, аж коли почалася обідня перерва на Фабриці. Частина начальства вийшла, сіла в екіпажі та авто, поїхали всі додому обідати, а частина розійшлася у навколишні заклади. Клієнт мій пішов до ресторану «Мон амі». Та як пішов! Аж підстрибував, наче козеня. Сам його вигляд свідчив, що закоханий він. Недарма дружина підозрювала. За гривеник швейцару я пройшов до ресторану, думав, що клієнт із дамою серця в окремому кабінеті, але він сидів сам за столом у залі. Попивав вино з великого кришталевого келиха, потім узявся за їжу. Видно було, що цю справу любив та поважав. Поїв добряче, залишив гроші, підвівся, коли йому пакунок вручили. Узяв той пакунок і пішов собі. Довів я його до Фабрики. Дорогою ні з ким він не балакав, просто ішов собі та усміхався, щось під ніс наспівував. Щасливий.

Я почекав, поки він у прохідну зайде, повернувся до ресторану. Там уже за полтиник дізнався, що клієнт мій — Антон Андрійович Лафонтен, заступник директора Фабрики. У пакунок йому поклали цілий обід, цукерки та невеличкий букетик.

— Це він щодня у нас замовляє останнім часом, — розповів офіціант.

— Для кого?

— Каже, що для дружини. А там бозна, — усміхнувся офіціант. — Ми у справи наших клієнтів не ліземо.

— Схоже, що для жінки.

— Тут уже безперечно. — запевнив офіціант.

Ось це було цікаво. Бо ж обід той і квіти Антон поніс на Фабрику. То там якийсь роман у нього? Але ні серед начальства, ні серед робітників не бачив я жодної жінки. Поспитав місцевих, вони підтвердили, що жінок на Фабрику не беруть. Навіть підлогу — і ту чоловіки там миють. Як це було розуміти? Не знав. Стежив далі, до вечора, коли Антон вийшов із Фабрики, сів до екіпажа і поїхав додому. Ніде не зупинявся по дорозі, нічого. Приїхав до селища, де будинки начальників фабричних стояли. До селища мене не пустили б, та і не треба, бо я заліз на дерево і переконався, що поїхав пан Антон саме додому. Он його жінка на порозі зустрічала. Гарненька така, а він на неї і не дивився. Аж прикро за неї стало. Зліз я, пішов до міста. Хотів я цього Антона спіймати на зраді, щоб узяти його на гачок і розговорити про Фабрику. Але поки що на гачок він не брався.

Домовився про бричку, щоб не пішки бігати, прийшов до готелю, де кімнату винаймав, а мені господар підморгує. Недарма я йому рубль дав, щоб повідомляв, якщо хтось про мене питатиме.

— Той, приходили до вас, із військової контррозвідки.

— Чого? — здивувався я. — Ніколи справ із ними жодних не мав!

— Та вони всіх постояльців перевіряють, щоб шпигунів не було. Бо ж Конотоп — місто таке. Але я запевнив, що ви — свій, не шпигун. Той капітан із контррозвідки, він іноді тут з коханкою забавляється, повірив мені, — сказав господар і зітхнув мрійливо.

Довелося ще три рублі йому дати. І дуже мені стало цікаво, чого тут така контррозвідка активна. Від фронту Конотоп далеко, бунтівників тут не видно. Невже через Фабрику? Ох і загадкова ж вона! У кімнаті влігся думати про цю Фабрику. Вже переконаний був, що щось тут нечисто. Але що, не розумів. Заснув. Сподівався, що у сні щось корисне для розкриття цієї справи побачу, але замість того тільки той самий голос: «Нумо, Ваню, нумо!» Прокинувся весь у поті, попив водички, потім не міг заснути. Конячкою себе відчував, яку женуть бозна-куди. Але голосові я був винний, то вирішив не нарікати, а працювати.

Уранці вже чекав біля селища, онде виїхав Антон і покотив до Фабрики. Я за ним на бричці. По дорозі нічого підозрілого, пан Антон одразу поїхав на роботу, до прохідної. В обід вийшов і пішов до ресторану. Там пообідав, як завжди сам, і взяв пакунок. Обід, цукерки та чергові квіти. А ще там була записка від мене. З пропозицією зустрітися увечері, якщо він не хоче, щоб про його роман дізналася дружина. Це я на арапа брав. І взяв.

Увечері пан Антон відпустив візника і пішов до парку, закладеного коштом Фабрики. Там сів на лавці біля соснової алеї, де я і наказав чекати. Я переконався, що ніхто за ним не стежить, вийшов, присів. Помітив, що пан Антон досить знервований. Навіть переляканий. Так, наче я йому ніж під горло поставив. Показав йому браунінг.

— Попереджаю, щоб дурниць не робили, — сказав йому.

— Хто ви?

— Не має значення.

— Має. Я мушу знати, хто ви.

— Просто громадянин, який випадково дізнався про вашу зраду.

— Ви з контррозвідки? — спитав нервово Антон. І цим дуже мене здивував. Я думав, що він дружини боявся, а він контррозвідки. Чого б це?

— Пане Антоне, я сам по собі.

— То ви шантажист? — Він чомусь полегшено зітхнув. — Скільки ви хочете? Скільки?

— Я хочу поговорити з вами про Фабрику.

— Що? — Він аж підхопився, подивився на мене і тут уже точно перелякався. Мабуть, думав, що я — дрібний шахрай, який мріє тільки про те, аби збити трохи грошей. — Що ви сказали?

— Те, що почули.

— Для чого вам Фабрика? Ви що, шпигун? — спитав він нервово.

— Пане, де ви бачили таких шпигунів? — спитав я.

— А, це ігри контррозвідки?

— Навіщо контррозвідці гратися? Вона б вас уже арештувала, якби знала. — Я з розумним виглядом кивнув. І поцілив, бо він злякався.

— Контррозвідка не знає?

— Поки що ні. Але може дізнатися, — сказав я серйозно. — А може не дізнатися.

— Що ви хочете?

— Я хочу просто поговорити про фабрику. А потім назавжди зникну з вашого життя.

— Чому я мушу вам вірити? — спитав він. Дуже нервував і боявся. Я ж ніяк не міг зрозуміти, чого саме.

— Бо я дещо знаю про вас.

— Звідки? — Антон скривився. — Ти ж не працюєш на фабриці! Звідки ти можеш знати? І як ти вийшов на пакунок з обідом? Ти стежив за мною? Тебе найняла Ірен? Точно, вона щось запідозрила!

Він був розумним хлопцем. І чомусь полегшено зітхнув.

— Мене ніхто не наймав. І мені треба потрапити на фабрику, — сказав я. І в очах Антона побачив такий переляк, наче я пообіцяв вирізати його серце і з’їсти на його ж очах.

— Ти божевільний! На Фабрику неможливо потрапити! Неможливо!

— Ну ти ж якось зміг провести туди ту дівку, — я знову тільки здогадувався, що дівка десь на фабриці, бо туди ж він носить букети та цукерки.

— Не кажи про неї ані слова! — він аж прохрипів і зблід. — Мовчи!

І тут я зрозумів, що боїться він не дружини, а того, що на Фабриці дізнаються про ту дівку. Причому, можливо, боїться навіть не за дівку, а за себе. На цій Фабриці тверда дисципліна, і покарати можуть суворо. Ось цього він боїться, а не гніву дружини!

— Мені потрібно потрапити на Фабрику, — повторив я рішуче.

— Це неможливо! — Він скривився і ледь не плакав.

— Можливо. Інакше про ту дівку дізнаються.

— Ірен мені вибачить!

— Я не про Ірен, я про контррозвідку. — Ось цього разу я бив у ціль і влучив. Він аж смикнувся.

— Що? — він був на грані істерики.

— Давай, заспокоюйся і подумай, як мене можна провести.

— Ніяк! Тільки за перепустками! І чужого одразу помітять!

— Ти розумний чоловік, Антоне, щось вигадаєш. Зателефоную тобі додому вранці. Хочу почути конкретний план. У мене немає часу чекати, зробімо все швидко. — Я підвівся. — І пам’ятай, якщо я побачу, що ти почнеш хитрувати, я не стрілятиму тобі в голову. Просто сповіщу кого треба про дівку.

Він аж закляк. Я вийшов із парку, сховався поруч. Антон іще посидів, потім підвівся і пішов. Виглядав так, наче його по голові мішком ударили. Зупинив візника. Поїхав додому. Вранці я зателефонував йому. Він уже чекав.

— Можна спробувати. Але, по-перше, після відвідин ти зникнеш, наче тебе й не було. По-друге, ти мусиш удавати благородного. Зможеш? — Думаю, що він не спав усю ніч, вигадував план, зараз був спокійним і рішучим.

— Зможу.

— Ще потрібні будуть документи. Зроблені дуже якісно. Хороший одяг, авто, надійний водій. У тебе є для цього гроші? Я це не оплачуватиму!

— Про гроші не турбуйся.

— Ще ти мусиш дещо зробити!

— Кажи, що саме.

Він продиктував. Я поїхав потягом до Бахмача, звідти дав телеграму до Одеси. З Конотопа не хотів, там могли все відстежувати. Поки чекав відповіді, пройшовся Бахмачем, сходив до будинку, де зустрівся з Єлизаветою Павлівною. Згадав про неї, про Моніку, про хутір, засумував. Пішов знову на телеграф. З Одеси відповіли, що все зроблять найкращим чином, але потрібні уточнення. Я замовив телефонну розмову. Поговорив із самим Бенціоном Кріком, який знову був господарем Одеси.

Коли повернувся до Конотопа, зателефонував дружині Антона, чарівній Ірен. Запропонував зустрітися у місті.

— Ні, краще приїздіть до мене. Я попереджу охорону, що чекаю електрика, — сказала вона. Сказала рішуче.

— Добре, — погодився я.

Забіг до крамниці, купив сяких-таких інструментів та дротів, сів на бричку і поїхав. Мене легко пропустили, я під’їхав до будинку Лафонтенів. Він, як і всі будинки селища, був наче писанка, яскравий та гарненький. Пані Ірен уже чекала на ґанку. Махнула рукою, щоб ішов за нею. Дивилася на мене, як дивляться панни на слуг. Але коли зайшли до будинку, то погляд змінила на привітний.

— Хочете чаю? — спитала вона.

— Так, будь ласка, — кивнув я. — Стосовно вашого чоловіка поки що нічого не знайшов. Сидить на Фабриці, потім повертається додому. Жодних зустрічей.

— Він сьогодні ніч не спав. Каже, що неприємності на роботі, дуже переймається. Йому можна вірити?

— Поки не можу сказати точно.

— Можливо, його неприємності — це просто небажання іти до мене у спальню, — вона скривилася.

Переймалася поведінкою чоловіка.

— У вас діти є? — несподівано спитала Ірен.

— Є, але, на жаль, я поганий батько, бо...

— Скільки?

— Та три, які на мене записані, ну і так іще кілька, — для чогось збрехав я.

— Переспіть зі мною, — сказала Ірен, трохи почервоніла.

— Що? — отетеріло спитав я.

— Сьогодні потрібний день. Я хотіла зробити це з Антоном, але він такий заклопотаний. Ну, і в нас же стільки років нічого не виходило. Думаю, що коли в нас буде дитина, то все зміниться. Допоможіть мені, я заплачу. — У неї затремтів голос, вона нервувала. — Скільки це коштуватиме?

— Та боронь Боже, ви гарна жінка! — хрипко сказав я і відчув, що повністю від полону в бунтівників уже відновився.

— Тоді ходімо, — сказала вона рішуче.

Ну ми і пішли. Вже потім, коли лежали, вона засміялася.

— Що таке? — спитав я.

— А я ж вас упізнала, Іване Карповичу, — з усмішкою сказала Ірен, а я так підстрибнув, що ледь головою об стелю не вдарився.

— Що? Ви плутаєте! Я — Варфоломій Григорович! — брехав, а потім побачив, що її не обдуриш. Усміхнувся. — Як ви здогадалися?

— Ну, я ж читала про ваші пригоди. Згадала про кавказький полон, де ви долоню на руці спалили. Ось сліди опіку. Багато на вас шрамів від ножів і куль. Ну хіба у простого мужика буде така шкіра, наче пригодницький роман? А ще ж родима пляма на спині. Вона згадувалося в одному з оповідань про пригоди Підіпригори. Забагато збігів. І я зрозуміла, хто ви. То що ви тут робите, Іване Карповичу? Ну, я розумію, що не байдикуєте, розслідуєте якусь справу. Щось пов’язане з Фабрикою?

— Ну, частково.

— То ви вирішили допомогти мені, щоб вийти на Антона?

— Так. — Я не бачив сенсу відпиратися. — Хотів почати його шантажувати коханкою. Але поки що її не знайшов. І маю сумніви, що вона є. А що за Фабрика така таємна?

— Не знаю. Антон ніколи про неї не говорить, як і інші. Коли ми в гостях чи до нас хтось приходить, — це ж усе люди з Фабрики. Але жодного разу я не чула, щоб вони говорили про роботу, — розповіла Ірен.

— А хто Антон за фахом?

— Інженер.

— Він неруський?

— Руський. Ну, тобто його прадід був французьким солдатом армії Наполеона. Попав у полон і залишився в Росії. Вислужився у дворяни. То зараз із французького в Антона саме прізвище.

— Він давно працює на Фабриці?

— Вже восьмий рік. Зробив блискучу кар’єру. Він дуже розумний, повірте.

— Я вірю. Може, мені вже треба іти?

— Давайте ще раз, якщо ви не проти, — попросила Ірен.

— Треба то треба, — охоче погодився я, бо звик робити справу добре.

Я пішов десь уже перед обідом, ледь устиг на зустріч із Антоном.

— Документи будуть, і все інше, що ви сказали. Документи чудові, їх роблять найкращі одеські фармазони.

— А у тебе корисні зв’язки, — кивнув Антон. — Але виглядаєш ти як мужик. Мусиш же грати блискучого інженера зі столиці.

— Зіграю, скажіть тільки, що казати треба.

Він передав мені теку.

— Ось тут усі подробиці про те, хто ти, для чого ти приїхав на Фабрику і що тобі говорити, — відповів Антон. — Вивчи. Бо якщо тебе викриють, то загинемо удвох.

Антон не жартував.

— Я зрозумів.

— І ти допоможеш мені її вивезти. Там є креслення того, що треба зробити з сидінням авто, — сказав Антон.

— На Фабрику ж не пускають машини.

— Твою мусять пропустити, бо там буде багато інструментів. Список у тебе є, купувати треба у Києві. За три дні вранці ти мусиш приїхати.

— Це ж буде неділя, вихідний.

— На Фабриці немає вихідних, ми працюємо щодня. Я дуже сподіваюся на тебе. — Антон прискіпливо глянув на мене. — Ти розумієш, на що йдеш?

— Розумію. Все зроблю якнайкраще. Не хвилюйтеся.

З тим і пішов. Потім були напружені дні, а в неділю вранці до Фабрики під’їхало розкішне біле авто, подарунок пана Бенціона. Багажник машини забитий необхідним обладнанням, у задньому сидінні була таємна ніша. За кермом сидів мій давній знайомий Четвер Загорулько, з яким я нищив трупаків. Зараз Четвер після чергового поранення лікувався у київському шпиталі, охоче зголосився допомогти. Я попередив його, що справа небезпечна.

— Я ж із фронту, там можеш до вітру вийти — і кулю отримаєш, — усміхнувся він. Таємно вибрався зі шпиталю, одягся у чорний мундир і став моїм водієм. Я ж поголився, зробив собі франтівські вусики, убрався в хороший костюм і збризнувся дорогими парфумами. Вивчив папери, які Антон передав. Мусив зображати Генріха Стросселя, одного з найкращих російських інженерів, який погодився допомогти Фабриці у вдосконаленні виробничого процесу. Пан Строссель існував насправді, але ні в який Конотоп не збирався. Щоб зіграти інженера, довелося мені вчити багато незнайомих слів, перед дзеркалом тренував жести та вирази обличчя.

У потрібний день сидів на передньому сидінні шикарного авта і з нудьгою дивився у вікно. Ми під’їхали до прохідної, до нас вийшов Антон, побачив мене і не впізнав.

— А де... — почав було він.

— Антоне, радий тебе бачити! — сказав я, обійняв його, бо ж ми були знайомі, разом училися в університеті. — Це я, — прошепотів йому.

— Дуже радий тебе бачити, Генріху. Дякую, що відгукнувся на наше прохання про допомогу! — второпав нарешті Антон.

— Нехай відчинять ворота, — сказав я.

— Охорона каже, що заїзд транспорту заборонено, — скривився Антон.

— Що? — Я аж підхопився. — Де начальник охорони?

Пішов до нього. Це був цілий полковник, але я так поводився, наче він рядовий. Нагадав йому, що маю зв’язки при дворі, пояснив, що частину обладнання приєднано до електрики від авта і занести її окремо не має сенсу. Антон підтверджував це, запропонував обшукати авто. Полковник трохи розгубився і таки відступив перед нашим завзяттям. Охорона перевірила авто, здивовано дивилася на набитий інструментом багажник. Перевірили салон, під сидіння не лізли. Ми заїхали всередину. Я побачив пофарбовані у жовте довгі корпуси.

— Залишмо авто біля заводоуправління, а я зроблю вам невеличку екскурсію, ніби огляд обладнання. Ви ж цього хочете? — спитав Антон.

— Так, — кивнув я.

— Що ж, тоді ходімо.

— Чете, чекай, — наказав я Четвергу. — Якщо нас викриють, рятуйся сам.

Він усміхнувся. Був не з тих, хто сам рятуватиметься, товариша ніколи не кине.

Залишився у авто, ми ж пішли уздовж одного цеху.

— Отже, Імператорська фабрика повної переробки, або просто Фабрика, — багатопрофільне підприємство повної переробки сировини, яка до нас спрямовується, — розповідав Антон. — Сировина надходить залізничними вагонами. Ми прагнемо, щоб термін доставки сировини не перевищував добу, бо потім якість починає погіршуватися. Сировина поділяється на профільну та непрофільну. Ми приділяємо головну увагу профільній сировині, яку направляємо на ділянку прийому та первинного сортування. Ходімо.

Антон підійшов до невеличких дверей у цеху. Десь неподалік чулося шипіння паровоза. Ми зайшли і піднялися сходами кудись високо. Потім вийшли на довгий балкон, влаштований під самою стелею. Балкон був закритий дерев’яними щитами, у яких були вирізані щілини. Антон припав до одної зі щілин і запросив мене зробити те саме. Крізь щілини було видно те, що відбувалося внизу. Цех, у який заходила залізнична колія. По колії у цех заїхав вагон, його штовхав невеличкий паровоз. Він загнав вагон у тупик, відчепився й поїхав назад. Ворота за паровозом зачинили солдати, у цеху нікого не залишилося. Приміщення освітлювалося потужними прожекторами. Потім до вагона вийшло двоє чоловіків у сірих костюмах, які я бачив на фабричних. Вони відчинили двері вагона. Я ледь не скрикнув від здивування, бо всередині виявилися люди. Судячи з одягу, звичайні селяни. Вони перелякано виглядали назовні.

— Вітаємо вас на нашому пункті допомоги переселенцям «Нове життя». Тут вам видадуть новий одяг, підйомні гроші, продукти на дорогу. Але спочатку ви всі мусите пройти медичний огляд. Чоловіки окремо, жінки окремо. Прошу розподілитися, — попросив один із фабричних, інший же приставив до вагона сходи, якими було зручно виходити. Селяни перелякано озиралися, почали виходити з вагонів. — Чоловіки йдуть до блакитних дверей, жінки — до рожевих, а діти віком до чотирнадцяти років — до червоних. Медичний огляд забере десь годину, потім вам видадуть новий одяг і взуття, нагодують, ви отримаєте на руки підйомні гроші. Прохання зберігати спокій, не штовхатися. Жінки можуть брати з собою дітей до трьох років.

Чоловік говорив спокійним приємним голосом, якому хотілося вірити. Він би міг бути чудовим шахраєм, із таким голосом. Я важко дихав. Дивився, як селяни виходять із вагона і діляться на черги, окремо чоловіки, окремо жінки, окремо діти. Вони заходили за двері. Двоє фабричних ходили біля них, допомагали порадами, жартували, підбадьорювали. Ось уже весь вагон розійшовся. Фабричні зачинили двері, за які пішли селяни.

Потім фабричні зазирнули до вагона, мабуть, перевіряли, щоб там ніхто не залишився. Вийшли, прибрали сходи, зачинили двері.

— Готово! — крикнув один.

З вулиці відчинили ворота, до цеху заїхав паровоз, забрав вагон і потяг його кудись.

— Ходімо далі, пане інженере, — прошепотів Антон.

Ми пішли тим самим балконом під стелею. Перейшли до якогось залу, де знову дивилися у щілини. Внизу були самі чоловіки.

— Так, я знаю, що всі ви хочете до вітру, бо у вагоні туалету не було. Зараз беріть папір, сідайте над рівчачками і робіть свою справу. Підтиратися папером, як соломою. На цигарки папір цей не красти, бо він смердить дуже, коли курити. Так, хлопці, сідаймо, це як на гнійник вийшли, тільки чистіше. Звільняйте шлунки, бо попереду на вас чекає чудовий сніданок. Борщ із м’ясом, смажена на салі картопля, солоні огірки! Сам би їв, та грошей немає! — весело пояснював фабричний.

Антон штовхнув мене, ми пройшли далі. Тепер дивилися згори на іншу кімнату, куди потроху виходили мужики зі вбиральні.

— Роздягаймося, отримуймо мило і ходімо митися. Гаряча вода! Хто не хоче, може не митися, але тоді суму підйомних буде зменшено, — казав чоловікам якийсь новий фабричний. Він стояв із цеберком, повним шматків мила. — Беріть, беріть, мильтеся щедро, не економте! — закликав він селян. — Про одяг не хвилюйтеся, після огляду повернетеся сюди, заберете його. Хоча вам видадуть усе нове.

Мужики роздягалися, складали одяг на столах. Деякі хотіли йти далі у штанях, але фабричні наполягали, щоб тільки голяка. Мужики роздягалися і йшли далі. Коли вийшов останній, фабричний зачиняв двері, перевіряв, чи ніхто не залишився у коридорі з убиральні. Нікого, всі вийшли. Чоловік постукав у двері. Звідти вийшли фабричні у сірих костюмах, почали згрібати одяг у великі мішки. Окремо чоботи. Забрали все і пішли.

— Ходімо, — прошепотів Антон.

Далі ми пройшли до великої душової, де мужики милися. Пара від гарячої води, мила вистачало, чоловіки жартували, що хороше переселення виходить, піклуються, як про панів. За мужиками спостерігав фабричний.

— Так, мужики, миймося добре, бо чотири дні дороги попереду. Тут мені сказали, що заради неділі вам на обід іще й по чарці наллють. Заздрю вам! — сказав фабричний. Мужики помітно зраділи обіцянці чарки. — Хто помився, виходьте по одному в будь-які з цих дверей. Там вас обстежуватимуть лікарі, не лякайтеся, думайте про обід.

Фабричний показував на шість дверей у стіні душової. Коли в одні двері заходив мужик, вони зачинялися і відчинялися лише за деякий час.

— Не поспішаймо, спокійно, обіду для всіх вистачить! — казав фабричний і широко посміхався. Голос у всіх місцевих робітників був приємний, заспокійливий.

Ми з Антоном пройшли балконом далі. Побачили вузькі коридори за дверима. Ось мужик заходив, двері за ним зачинялися, він проходив по коридору, з’являлися два санітари. Вони допомагали чоловіку лягти на металеву полицю, під ніс підносили квачик.

— Так, нюхайте, це від глистів, — пояснювали санітари. — Дихаємо, глибоко, дихаємо!

Чоловіки довірливо дихали. На другому-третьому подиху непритомніли. Санітари сильніше прикладали квачик до носа, тримали ще деякий час, потім надягали на руки та ноги кайдани, далі штовхали полицю, вона виявлялася на колесах, зникала у сусідньому приміщенні, натомість приїздила порожня. Санітари відчиняли двері і запускали чергового.

Ми пройшли далі. Великий цех із конвеєром гаків. На ті гаки вішали вниз головою мужиків, і вони їхали до людей із чимось схожим на пістолети, тільки на дротах. Коли конвеєр підвозив тіло, один фабричний брав голову, закидав її трохи назад, а інший приставляв до потилиці пістолет і тиснув на гачок. Чувся удар, тіло смикалося, з потилиці починала цебеніти кров.

— Пневматичні пістолети — моя вигадка. Раніше доводилося користуватися звичайними, тут було дуже шумно, та й численні випадки виробничого травматизму заважали. До того ж у пневматичному пістолеті під тиском висувається бойок, який пробиває потилицю і не вбиває тушу, а знерухомлює її, причому у 99,8 відсотка випадків. Тихо і ефективно, — пояснив Антон. — Ходімо. Чого ти став?

Він аж трохи штовхнув мене.

— Бачиш, як тут тепер чисто? А раніше все у диму було від пострілів, мозок та кров на стінах, жах якийсь. І сировина ж чула постріли, починала нервувати, траплявся безлад, а зараз спокійно все, — пояснював Антон. — Так, тут у нас відбувається злив крові.

Внизу тіла з пробитими потилицями тягнулися конвеєром, бригада робітників заломлювала тілам голови до спини, кріпила шкіряними ремінцями, перерізала горлянку. Починала текти кров, яка збиралася у металевому рівчаку, по якому стікала у отвори в підлозі.

— Бачиш, кров найкраще зливається, поки туша жива. І сировина досі жива, просто перебито нерв, який іде до спинного мозку. Злив крові триває дві-три хвилини, — пояснював Антон. — Ходімо на лінію жіночої сировини.

Ми пішли спеціальним проходом під стелею. Зазирнули в інший зал. Там висіли жінки. З ними вчиняли так само, як і з чоловіками.

— Кров збирається і подається на переробку. Ми проводимо її пастеризування, розливаємо у скляні пляшки і відправляємо до столиці. Це улюблений напій найкращих людей імперії! Він не продається і не має ціни. — Антон помітно захопився своєю розповіддю. — Можна сходити на дитячу лінію, але там така сама технологія. Ходімо далі.

Антон вів, показував і пояснював.

— Після зливання крові вже мертві туші потрапляють на дільницю гоління.

Внизу фабричні голили голови жертв механічними машинками.

— Майже у всіх жіночих туш хороше довге волосся, його використовують для виготовлення перук, у нас є майстри. Також робимо подушки та інше. У чоловічих туш волосся зазвичай коротке, його спалюють. Поголені туші потрапляють до шкіряної дільниці. Тут із них знімають кайдани, далі одрізають голови, які обробляють окремо. Далі майстри з дуже гострими ножами починають знімати шкіру з туш. Наші шкіряні вироби дуже популярні. Людська шкіра досить тонка, знімати її важко. Це досить трудомісткий процес, в якому важко застосовувати механізацію, але ми над цим працюємо. Якщо раніше робітники зрізали шкіру від початку до кінця, то зараз вони роблять дванадцять надрізів, після чого захоплюють шкіру щипцями. Ось бачиш, ці щипці починають рухатися швидше і знімають шкіру з туші панчохою. Це дуже пришвидшило процес і дало змогу вивільнити чимало робочих рук. Але тут іще є резерви. Ходімо далі.

Антон провів мене до наступного цеху.

— Так, як бачиш, зняті шкіри пішли на окрему обробку, а м’ясні туші потрапляють до дільниці розбору. Досвідчені різники з найгострішими ножами розрізають живіт і видаляють тельбухи. Субпродукти, такі як печінка (без жовчного міхура), нирки, легені та серце, відбирають для подальшої обробки. Частина кишок використовується для виготовлення ковбас, а частина утилізується. Після розбору живота з туш зрізають філейні частини м’яса. Далі йде м’ясо на кістці. Ребра рубаються на порційні шматки, хребет видаляється, з нього роблять кісткове борошно, а з гомілок — ґудзики, гребінці та інші вироби з кісток. На них теж є великий попит. У нас високий рівень переробки туш, ідеться десь про сімдесят відсотків. Коли я тільки прийшов на фабрику, цей рівень становив трохи більше половини. Плануємо підвищити рівень переробки до вісімдесяти відсотків за найближчі п’ять років. Думаю, що нам це вдасться, завдяки і вашій допомозі, пане інженере. — Антон заговорив гучно, у нього змінився вираз обличчя.

До нас підійшов якийсь чоловік, теж у білому халаті, тут усе начальство було в білих халатах.

— Пане директоре, це інженер Строссель. Він допоможе вдосконалити нашу систему енергозабезпечення. Я доповідав вам про нього, — представив мене Антон. Він помітно хвилювався. Може, просто боявся свого начальника. — Це директор Фабрики, Микола Володимирович Капустін.

— Доброго дня. — Я трохи вклонився.

— Доброго дня, пане інженере. Як вам наша Фабрика? — спитав директор. Високий, носатий, із владним поглядом.

— Чесно кажучи, я вражений. На жодній російській фабриці я не бачив такого порядку і такої організації справи. Звісно, деякі недоліки впали в очі, я доповім про них панові Антону, але загальне враження дуже позитивне. — Я говорив неквапливо і басовито, як люблять говорити начальники. — Дуже приємно, що зараз, у часи війни, коли досить непросто підтримувати виробництво на належному технологічному рівні, ви не тільки робите це, а й замислюєтеся про те, як покращити виробничий процес.

— Що ж, пане інженере, сподіваюся, ваші поради будуть корисні Фабриці, — сказав директор.

— Докладу до цього всіх зусиль, — відповів я.

Директор пішов, Антон полегшено зітхнув.

— Чорт забирай, та ти артист, — шепнув мені.

Я не відповів. Був занадто приголомшений побаченим. Моє життя дуже багате на зустрічі зі злом. Бачив стільки поганого, що і сто звичайних людей стільки не побачать. Я весь час стикався зі злочинцями та негідниками. Думав, що вже бачив усе і страшнішого нічого не буде. Але побачене тут довело, що я ще не досяг дна пекла.

— А ти добре зображаєш, що замислився, — прошепотів Антон. — Ходімо до мене. Ну, ходімо, не перегравай.

Ми вийшли з цеху і пішли до будівлі заводоуправління.

— І скільки вагонів на день прибуває? — спитав я.

— Десять. Інколи трохи менше, інколи більше, але в середньому десять, — пояснив Антон.

— І звідки беруться ті люди?

— Не люди, сировина, — виправив Антон. — Я не знаю, звідки, заготівлю сировини веде інший заступник директора. На мені ж — виробничий процес на Фабриці.

— І скільки у вагоні людей?

— Приблизно півсотні. Це якщо переселенці. Коли вивозили підривні елементи з Галичини чи під час Великого відходу, коли евакували населення з Волині, приходили вагони і по сто п’ятдесят, і по двісті туш. Але то рідкість, надзвичайна ситуація. Так, зараз я відчиню ворота до майстерні, нехай ваш водій туди заїде, — сказав Антон і пішов відчиняти ворота. Четвер вийшов з авто.

— Що з вами? — спитав Четвер. — Ви аж побіліли весь.

— Не питай, — попросив я.

Антон відчинив ворота, Четвер загнав авто до сараю, де була купа верстатів та довгі полиці, забиті інструментами.

— Це моя майстерня, — похвалився Антон. — Тепер ходімо за мною.

З сараю сходи вели на другий поверх, де був кабінет Антона і ще одна його майстерня. Антон увімкнув платівку. Якась опера. Махнув рукою, щоб я підійшов. — Зараз ми начебто обговоримо ваші пропозиції. До вечора. Потім винесемо у ящику дівчину, сховаємо під сидінням. Я присплю її, щоб не було несподіванок. Виїздити будемо разом. Якщо охорона щось запідозрить, краще спробувати втекти. Бо нас усе одно вб’ють. У вас є зброя?

— І в мене, і у водія, — кивнув я.

— Добре. Якщо все пройде як слід, ви завезете мене додому, а самі поїдете до готелю. За вами стежитимуть. Вночі ви мусите перенести дівчину в інше авто і вивезти до Бахмача. Там я винайняв для неї пансіонат. Потім повернетеся таємно до Конотопа, наче пан інженер нікуди і не їздив. Далі поїдете з міста. Ви залишите мені вісім сторінок пропозицій із підвищення ефективності виробничого процесу. Насправді це мої пропозиції, але я дарую їх вам. Мушу ж чимось пояснити необхідність вашого залучення до Фабрики. Ми вчиняємо так дуже рідко. Ну що, ваша цікавість задоволена? — спитав Антон і подивився на мене. Я стояв, приголомшений, блимав очима. — Що з тобою?

— А куди дівається ваша продукція? — спитав я, аби хоч щось спитати. — Я не бачив її у продажу.

— Реалізацією продукції займається інший заступник. Наскільки я знаю, наша продукція справді не продається у звичайних крамницях, а постачається до двору та уряду, де купити її можуть лише найкращі люди імперії, для яких вона і призначена, — розповів Антон.

— Як ви потрапили на Фабрику? — спитав я. — Ніколи про неї не чув.

— Я теж не чув, після закінчення університету я працював на одному зі столичних підприємств. Мені запропонували місце у Конотопі. Платня удвічі більша, а ще квартира і екіпаж. Ми жили у Петербурзі не дуже довго, до того ж сподівалися, що життя в провінції з її спокоєм буде тим, що потрібно. Ми хотіли завести дитину. Дітей, кількох. На жаль, не вийшло, але я дуже вдячний долі, що тоді погодився на переїзд. Зараз я заробляю більше, ніж усі мої однокурсники, а ще ж працюю на одному з найсучасніших виробництв Російської імперії. Повірте, дуже приємно знати, що ти робив свою справу найкраще, — усміхнувся Антон.

— А не страшно? Ну, це ж люди... — я скривився і розвів руками.

— Не люди. Сировина. Вважається, що після того, як відповідний державний орган ухвалив рішення про направлення тих чи інших людей до нас на переробку, ці люди вмить утрачають свою людськість і на момент прибуття сюди вже є просто тушами сировини. Ми називаємо їх лю-сировиною. Так само, як лю-продукція, яка складається з лю-крові, лю-шкіри, лю-м’яса, лю-субпродуктїв, лю-кісток, лю-волосся. Ми маємо справу не з людьми, а з лю-сировиною.

— І хто приймає рішення про направлення сюди?

— Це ви можете спитати у заступника з заготівель, я не знаю.

— А буває так, що люди...

— Сировина! — поправив мене Антон.

— Так, сировина, що вона починає бунт?

— Дуже рідко, бо ми ж намагаємося не лякати сировину і підтримувати в ній надію на краще. А надія на краще — це найкращі кайдани. Людина, яка має на що сподіватися, буде покірною. — Антон усміхнувся. — Це була моя ідея. Раніше людей виганяли з вагонів силоміць, били, лякали, потім убивали. Через стрес смакові якості готової продукції значно погіршувалися, до того ж частина туш травмувалася. Ну і на робітників це впливало погано. Хай там як, а вбивство не дуже притаманне людині. Звичайне вбивство, з криком, спротивом, ненавистю, коли тобі протистоїть жива людина. Інша справа — коли безвольна туша. Я все змінив, поставив зустрічати сировину людей із приємними голосами і з обличчями, що викликають довіру. Вони обіцяють їжу і підйомні гроші, кидають сировині кістку надії, і сировина радо хапає її. Людина попри все хоче сподіватися на краще. Така її природа, і ми її використовуємо. Досить успішно. Якісь ексцеси бувають дуже і дуже нечасто. Кілька років тому був випадок, коли привезли досить багато полонених із фронту. Малоросів, які воювали за австрійського цісаря. Вони були трохи налякані, очікували чогось поганого. З ними треба було поговорити, заспокоїти, а потім уже пускати на виробничу лінію. Але цього зроблено не було. Потім іще один з робітників виявив нехлюйство, коли не перевірив, чи нікого не залишилося в роздягальні. Там сховалася одна туша з сировини. Побачила, як одяг збирають у мішки, зрозуміла, що готується щось погане, заверещала. Наші робітники одразу збили тушу з ніг, примусили замовкнути, але товариші спробували зчинити бунт. Дарма, бо в нас же хороша охорона, що зайняла позиції під стелею, звідки ми спостерігали. Там є спеціальні бійниці. Охорона знищила всю повсталу сировину. У туш, які потрапляють до нас, немає шансів урятуватися.

— Але та дівчина, яку ви хочете вивезти, вона врятувалася? — спитав я.

— Ну, це виняток, — зітхнув Антон. — Я хотів удосконалити технологію знімання шкіри. Попросив доставити з ділянки прийому сировини кількох тонкошкірих дівок. Саме з ними траплялися проблеми, шкіри рвалися, зменшувався вихід якісної шкіри. З цим треба було щось робити. Мені принесли дівок, яким вкололи снодійне. Я зарізав одну тушу, почав із нею працювати. Шукав, як найекономічніше знімати шкіру. Коли побачив ту дівчину. І знаєте, щось сталося. Наче ото Амур вразив мене стрілою в саме серце. Я кохав свою дружину Ірен. Вона — красуня і розумниця, я ніколи не зраджував її. Але коли побачив ту дівчину, то зрозумів, що не зможу її забути. Ніколи! Буду завжди згадувати про неї, впаду в депресію, пам’ятатиму про неї щодня, зап’ю чи полізу в зашморг. Я не міг жити без неї, не міг! І пішов на нечуване! На страшенний ризик. Ти навіть не уявляєш, чим я ризикував! На Фабриці сувора дисципліна, і за грубе її порушення одразу знищують. Спроба залишити сировину живою — це дуже грубе порушення, за яке мене б неодмінно знищили. Але я не зупинився ні перед чим, я був причарований нею. Ви побачите її і одразу все зрозумієте. Я викликав охорону, наказав віднести тіла. Їх було шість, але я віддав п’ять, а одне, тої дівчини, таємно залишив. Охорона написала у накладній, що забрала п’ятьох. Але я пізніше виправив п’ять на шість. Підсипав проносне у чай начальнику зміни охорони, який заповнював накладну. Він почав бігати до туалету, відпросився додому раніше, повернувся лише за день. Про ту накладну забули і думати. Дівчина залишилася у моєму кабінеті. Це було божевілля, рано чи пізно її б там знайшли, але я не хотів і думати про щось, окрім неї. Я кохався з нею, носив їй їжу, цукерки та квіти, не міг дочекатися зустрічі з нею. А тут з’явилися ви, і я подумав, що доля дає мені шанс, який гріх не використати. Чому ви зацікавилися Фабрикою? Ви шпигун?

— Навіщо шпигуну Фабрика з виробництва ковбас, нехай і настільки незвичайних? — здивувався я, щоб розговорити його.

— Е, тут ви помиляєтеся! Шпигуни дуже цікавляться нашою фабрикою! Тому нами займається військова контррозвідка!

— Але що шпигунам тут дізнаватися? Їх цікавлять війська та зброя, — засумнівався я.

— А ви уявіть, який скандал спалахне у Європі, якщо знайдуть докази того, що в Росії масово вбивають посполитих, щоб зробити з них їжу для керівних класів! Дикі європейці не розбиратимуться у філософії процесу, в тому, що насправді вбивають не людей, а сировину, туші, які в законному порядку втратили будь-яку людськість. Наші вороги ганьбитимуть нас, представлятимуть якимись варварами і дикунами, майже людожерами. Нас, росіян, люблять шельмувати у Європі. Більше того, інформація про нашу фабрику може відвернути від нас союзників. Не кажучи вже про те, що її спробують використати внутрішні вороги, всілякі там бунтівники. То ми — велика принада для шпигунів. І недарма нас особливо пильно охороняє військова контррозвідка, а також цілий піхотний полк!

— Піхотний полк? — здивувався я. — Навіщо так багато?

— Раніше був лише батальйон, але після Великого відступу охорону посилили до полку. Окрім того, до Конотопа прибули вісім артилерійських батарей, десять ескадронів козаків, панцерний потяг і ескадрилья. У випадку наближення військ супротивника гарнізон Фабрики мусить забезпечити евакуацію обладнання та робітників і знищити всі приміщення.

— Як же їх знищиш, тут десятки цехів? — здивувався я.

— Під будівлями закладена вибухівка. Ворог зможе захопити лише руїни. Але, сподіваюся, до цього не дійде, — відповів Антон.

Платівка закінчилася, він переставив її.

— Боюся, що нас можуть підслуховувати, — пояснив він. — Сідай, ось мої пропозиції. Переписуй їх. Ти ж писати вмієш?

— Не хвилюйтеся. — Я всівся переписувати пропозиції. Деяких слів не знав, але бентежило мене зовсім не це. А побачене. Про яке я боявся і згадувати.

— Диви, який у тебе красивий почерк! Такі літери акуратні. Мабуть, у тебе зовсім немає уяви. Чим кращий почерк, тим менше у людей уяви, — сказав Антон. — Ну що, ти побачив на Фабриці те, що хотів?

— Навіть більше, — відповів я.

— І що далі?

— Нічого.

— Якщо ти спробуєш оприлюднити дані про Фабрику, тебе знищать, — попередив Антон.

— Я не самогубець. А ось що ви будете робити з дівкою?

— Зроблю з неї офіційну коханку. Хай тільки волосся трохи відросте. Її ж поголили, як і всю сировину. А коли волосся відросте, ніхто не знатиме, що вона з сировини. Винайму хату десь на околиці міста і буду насолоджуватися її тілом. Вона — чудова, повір мені, — Антон замріяно зітхнув.

Я переписував його пропозиції. Намагався повністю зосередитися на цьому і не думати про бачене. Не думати. Просто вибратися звідси, а потім уже вирішити, як це сприймати і що робити далі.

За годину я все переписав, підписався. Антон поклав документи до сейфа. Пішов у невеличку кімнату біля свого кабінету. За кілька хвилин виніс звідти непритомну дівчину. Справді дуже гарну. Я допоміг знести її вниз, ми сховали дівчину під заднє сидіння. Зачинили схованку, перевірили, чи нічого не викличе підозри. Потім виїхали з сараю. На воротах із Фабрики нас уважно перевірили. Авто дивилися теж, але схованку не знайшли. Ми від’їхали кілька кварталів, коли Антон сплеснув у долоні.

— Нам вдалося! — Я побачив що він вкрився потом, у нього сіпалося око. Хвилювався.

Ми завезли його додому, потім поїхали до готелю. Я помітив, що нас вели. Хвіст залишився в авто на вулиці. Ще один філер засів у холі готелю. Але жоден не здогадався стежити за гаражем. Вночі я перевдягнувся у комівояжера, причепив бороду і став зовсім іншим. Спустився чорним ходом, пішов до гаража. Витягнув дівчину зі схованки, переніс в інше авто, яке підготував раніше. Поїхав ним до Бахмача. Ті, хто за нами стежив, не звернули на цей маневр уваги. Я привіз дівчину до пансіонату в Бахмачі, уклав у постіль, наказав не турбувати до ранку. Вранці їй мусив зателефонувати Антон. Я повернувся до Конотопа під ранок, поставив авто. Люди, які стежили за нами, спокійно спали. Погано працювали. Я піднявся до номера, там перевдягнувся. Вранці нас відвідав Антон. Ми поїхали з ним снідати.

— Наразі все спокійно, здається, нам дуже пощастило, — сказав Антон. — Тепер можеш їхати. За тобою буде хвіст. Їдь і ніде не зупиняйся аж до самого Києва. Добре?

Так.

— Ніде не зупиняйся, щоб не було підозр! — наполягав Антон.

— Домовилися.

— Зараз я зателефоную до пансіонату, почекайте мене, — попросив Антон і вийшов із окремого кабінету, де ми сиділи.

— Щось мені він не подобається, — зауважив Четвер. — Бреше.

— Думаєш? — спитав я. Був досі приголомшений побаченим, то не звернув уваги.

— Здається, що так, — кивнув Четвер. Він був простий селянин, але у людях розбирався. — Піду подивлюся, куди це він посунув.

Четвер вийшов, невдовзі повернувся.

— Той хрін у нашій машині длубався. У багажнику, де інструменти.

— Брав щось? — спитав я.

— Та наче ні.

Повернувся Антон, сказав, що з дівчиною все добре.

— Що ж, щасливої вам дороги. Дякую і сподіваюся більше вас не бачити. Забудемо один одного, — він поплескав мене по плечу і пішов, залишивши гроші за сніданок.

Ми доїли, сіли в авто і поїхали.

— Слідкують за нами, — сказав Четвер, коли ми виїхали за місто.

— Ага, бачу, — кивнув я.

— Втекти від них?

— Поки не треба, може, самі відсохнуть.

Але хлопці виявилися настирливі, не відставали. В одному лісочку я наказав Четвергу зробити маневр. Ми різко пришвидшилися, потім загальмували, пірнули на лісову дорогу, заїхали у кущі.

— Вимикай двигун! — наказав я. Четвер вимкнув. Тиша. Он промчало авто, яке за нами стежило. Хай пошукають. Усміхнувся. Потім скривився, бо згадав, що бачив. Від цього у мене голова ледь не репалася. Видихнув, спробував зосередитися. Але не міг. Мене всього аж вивертало. Як могло бути те, що я бачив? Господи, чому ти не знищив ту скверну?

— А ви чуєте? — несподівано спитав Четвер.

— Що?

— Годинник наче, — прошепотів він.

Я намагався прислухатися, але чув звук, із яким шкіра знімалася з людських тіл.

— Ні, не чую. Звідки тут бути годиннику...

— Послухайте! — Четвер схопив мене за руку. — Послухайте.

Ми аж подихи затамували.

— Та, наче щось є. — кивнув я. — Що це може бути? — Я замислився, а потім мене наче тіпнуло. — Виходимо і тікаємо, — тихо сказав Четвергу. Він кивнув, нічого не питав.

Ми обережно відчинили двері, вилізли з авто, а потім побігли так, наче нам одне місце скипидаром намастили. Пробігли кроків сто і попадали в якусь улоговину. Деякий час важко дихали, потім визирнули. Авто стояло собі. Ми полежали.

— Що там? — спитав Четвер.

— Так думаю, що знайомий наш не просто так у авто нашому длубався, а бомбу туди підклав. Із годинниковим механізмом, — пояснив я.

— Бомбу! Хитрий! — Четвер усміхнувся.

Ми полежали, почекали.

— Щось не вибухає, — скривився я. — Мабуть, час не настав.

Ще полежали. Тихо.

— Четвере, може, здалося нам? — засумнівався я.

— Та ні, годинник був, — сказав Четвер.

Ще полежали. Час минав, усе було спокійно.

— І що далі? — спитав я сам у себе.

— Ходімо пішки до найближчого села. Не хочу я до авто повертатися, — сказав Четвер.

Авто залишати мені було шкода, але вирішив я дослухатися до товариша. Ми ще полежали, потім підвелися і пішли до села. Кілька хвилин минуло, коли позаду пролунав вибух. Дуже потужний. Ми побігли до авто, але побачили, що від нього нічого не залишилося. Тільки якісь шматки, що палали на деревах.

— На землю! — наказав я, бо почув гуркіт двигуна. Ми з Четвергом упали. Я обережно визирнув і побачив, що це приїхало авто, яке за нами слідкувало. Зупинилося неподалік вирви від вибуху, з авто вибігли хлопці з револьверами у руками, обдивилися все. Явно були задоволені побаченим, бо посміхалися. Сіли до свого авто і поїхали.

— Чорт забирай! — сказав тихо Четвер. — Пощастило нам, Іване Карповичу! Точно вже б на небі з янголами патякали, якби не почули бомбу ту!

— Я за твої вуха окрему чарку вип’ю, бо ти почув, — прошепотів я. — Ходімо!

Пішли ми пішки, але не до сусіднього села і не до наступного, а аж до самого Бахмача. Там Четвер сів на потяг і повернувся в Київ до шпиталю, а я поїхав до Петрограда. Намагався про бачене не згадувати. Вважати за поганий сон. Але першої ж ночі знову почув той голос. «До Конотопа, щоб тебе!» — наказав він. Суперечити тому голосу не наважився, то таки повернувся до Конотопа. Поки їхав, з’явився у мене план.

По-перше, зустрівся з Андрієм Лафонтеном. Він якраз приїхав у Бахмач до своєї коханки, з якою жили вони душа в душу. Коли побачив мене, злякався і зблід, бо думав, що розлетівся я на шматки разом із авто.

Я наставив на нього браунінг і поставив кілька запитань, які мене цікавили. Почув відповіді, які мене цілком влаштували. Зв’язав його, завіз до лісу і там залишив, після чого поїхав на зустріч із самим директором Фабрики, Миколою Володимировичем Капустіним. Жив він у селищі для начальства, у справжньому палаці, який добре охороняли солдати. Але в мене вже готові були фальшиві документи співробітника військової контррозвідки.

— Терміновий пакет для пана директора! І усні інструкції, — доповів я увечері і показав пакет, скріплений печатками. Приїхав на службовому авто контррозвідки, яке перед тим викрав. Водій лежав непритомний у багажнику. Мої документи перевірив капітан, який командував охороною.

— Ви новенький? Бо я вас раніше не бачив, — сказав він.

— Прибув із Астрахані для підсилення роботи, — сказав я спокійно.

— Ідіть за мною, — наказав капітан.

Провів мене до палацу, на другий поверх, до кабінету пана директора, перед яким у цивільному сиділо двоє співробітників служби охорони Фабрики. Попросили почекати, я всівся. Був спокійний, бо після того, що бачив, уже нічого не могло примусити мене хвилюватися. Невдовзі зайшов до кабінету. Директор здивовано подивився на мене.

— А ви — новенький? — він скривився, почав придивлятися. — Я десь міг вас бачити?

Я наставив на нього браунінг.

— Рипнетеся — пристрелю.

Він дуже здивувався, мабуть, і подумати не міг, що хтось може піти на такий зухвалий крок.

— Та ви, ви знаєте, хто...

Я підійшов до директора, витяг його з-за робочого столу, бо там могла бути кнопка виклику охорони. Надягнув наручники, приставив браунінг йому до вуха. Знав, що холодок дула заспокоює багатьох.

— Я запитуватиму. Ви відповідатимете. Якщо ні, то пристрелю, — попередив я.

— І загинеш сам! Тебе не випустять звідси!

— Але ти загинеш першим! Хочеш цього? Чи хочеш погойдати на коліні малого онука? — спитав я, бо вдень стежив за директором і бачив, як він гуляв біля палацу з малим хлопчиком.

— Я нічого не скажу, можеш мене вбити! — сказав рішуче Капустін.

— Гляньте сюди, — я розстібнув свій мундир, під яким були динамітні шашки. — На мені півпуда динаміту. Якщо ви не схочете балакати, я приріжу вас ось цим, — показав йому ніж. — А потім піду до корпусу, де живе ваша родина. І вибухну там. Дружина, син, донька, чоловік доньки і двоє маленьких дітей. А ще ті пуделі, яких ви так любите. Вони зараз спокійно сплять і не чекають смерті, яка неодмінно трапиться.

Директор затремтів. Не знаю, чи готовий він був героїчно померти сам, але жертвувати родиною не збирався. Та він був не дурень.

— А що буде потім, коли я відповім на твої запитання? — Капустін дивився мені в очі.

— Потім я піду, зникну.

— Навіщо вам щось знати про Фабрику?

— Це було останнє ваше запитання. І я залишу його без відповіді. То що ви вирішили? — Я узявся за ніж, приставив до його шиї. — Героїчна смерть, ваша і родини, чи ввічлива розмова?

Він задер голову, подивився на мене, оцінював мою рішучість. Був уражений побаченим, бо я приготувався померти.

— Розмова, — тихо сказав він.

— Ось і добре, — кивнув я. — Скажіть, щоб нас не турбували.

Підвів його до телефона, приклав слухавку йому до обличчя, приставив браунінг до голови.

— У мене важлива зустріч, не турбувати, — сказав директор.

Ставати героєм зовсім не збирався.

— Тепер сядьмо на диван, — наказав я. Директор сів на диван, я на спинку, тримав ніж біля його горлянки, аж трохи натискав. — Поговоримо. Скільки років існує фабрика?

— Її заклав ще Петро Великий, майже одразу після Полтавської битви. У 1909 році ми урочисто відзначали двохсотріччя нашого підприємства. Щоправда, воно спочатку розміщувалося у Путивлі, й тільки згодом його було перенесено до Конотопа.

— І тут завжди різали людей? — я спитав спокійно, попереду була довга розмова, я не хотів дратуватися.

— Не людей, а туші сировини. Це питання в нас досить глибоко пропрацьоване. Відомо, що людина тілесно не дуже відрізняється від тварин. Має таке саме тіло з кісток та м’яса. Головна ж відмінність полягає у розумові, чи, як казали раніше, у іскрі божій. Так ось: держава має законне право гасити ту іскру, тим самим перетворювати людину на тушу сировини, яка нічим не відрізняється від свині чи вівці. Ця сировина тільки за образом людина, а насправді вже тварина, — пояснив директор.

— Де ви берете сировину?

— У навколишніх губерніях.

— Чому тільки малоросійських?

— Історично ми працювали тільки з малоросійською сировиною.

— Чому так?

— Ну, є два пояснення. Перше — містичне. Начебто у Москві, в підвалі одної з башт Кремля, живе кривавий Молох, гербовий звір імперії, який постійно потребує малоросійської крові та м’яса, щоб бути при силі. Вважається, що коли того Молоха припинити годувати його улюбленими харчами, то імперія почне слабшати і розвалиться буквально за кілька місяців. Отже, ми відправляємо до Москви по тисячі пляшок із кров’ю щотижня. Але це пояснення мені, людині освіченій, здається занадто диким, архаїчним. Я не вірю у молохів. Російська імперія існує не завдяки тому, що п’є чиюсь кров, а тому, що підкоряється правлячому дому. Насправді, як мені здається, справа в іншому: з приєднанням Малоросії Російська імперія узяла велику силу. Але з’явилася і небезпека того, що колись кількість малоросів може перевершити кількість великоросів, що поставить під питання владу правлячого дому, а це було б небажано. Розрахунки, проведені ще Петром Великим, показували, що вже наприкінці вісімнадцятого століття малоросів могло стати більше, ніж великоросів. Народжуваність у малоросів була приблизно така, як і в великоруських губерніях, але малороси краще харчувалися і менше пиячили, в них була значно менша смертність, і кількість їхня зростала швидше. Щоб узяти ситуацію під контроль, і було створено нашу Фабрику, яка мала ліквідовувати зайвий приріст малоросів. Не просто ліквідовувати, а переробляти у щось корисне для імперії. Так усе і почалося. Щороку нам приходив план кількості малоросійської сировини, яку ми мусили переробити. Щороку план зростав, бо кількість малоросів постійно збільшувалася. Особливо після приєднання Тавриди, коли туди переселилися сотні тисяч малоросійських селян. Якщо починала Фабрика приблизно з тисячі туш на рік, то зараз переробляємо більше ста тисяч. Перед війною поставили завдання різко збільшити наші потужності. Очікувалося, що до імперії буде приєднано нові землі, населені малоросами. Серед них було багато уніатів, які всі підлягали переробці. Коли захопили Галичину, ми щотижня приймали по ешелону додаткової сировини, переробка якої дала нам змогу створити приблизно тримісячний запас лю-продукції. На жаль, після втрати Галичини ми були змушені зменшити переробку. Натомість розпочалася заготівля малоросів на нових територіях, таких, як Далекий Схід, куди вони переселялися раніше, Кубань, окремі повіти Воронезької губернії.

— Як відбуваються заготівлі?

— Або під приводом евакуації, це якщо на прифронтових територіях, або під приводом переселення. Тут доводилося обіцяти багато землі, підйомні гроші, а також звільнення від призову. Люди охоче погоджувалися, ми вантажили їх у ешелони разом зі всім майном та худобою і відправляли сюди. Худобу переробляли окремо, майно частково продавали, але здебільшого палили. Щоб на місцях переселення не виникало питань, населення там залякувала поліція. Коли хтось починав виявляти наполегливість і намагався дізнатися, де ж поділися родичі, його теж відправляли на переробку.

— Звідки у Фабрики гроші на все?

— По-перше, ми добре заробляємо самі. Наша продукція має великий попит, у нас дуже ефективне виробництво. Двічі на тиждень ми відправляємо до Петрограда та Москви вагони-холодильники з нашою продукцією. Наші споживачі дуже задоволені. По-друге, ми ж входимо до Міністерства двору і маємо велике державне замовлення на постачання лю-крові. Наше фінансування входить до першочергових потреб двору і задовольняється першочергово. У нас два дуже надійних джерела фінансування, які дозволяють упевнено дивитися у майбутнє.

— І государ знає, з чого ви виробляєте свою продукцію?

— Звісно ж! Він був у нас на фабриці тричі, оцінив розвиток виробничого процесу, те, що тепер забій сировини відбувається дуже гуманно, майже без заподіяння болю. Це дозволяє домогтися високих смакових якостей. Ну, і треба пам’ятати, що від часів Петра Великого кожен російський государ перед тим, як стати імператором, приймає купіль із нашої лю-крові, яку потім випивають учасники урочистої церемонії зведення на трон. Теперішній государ імператор — не виняток. Він купався в нашій лю-крові і завжди тримає при собі її запас.

— А що Синод?

— У нього є квота на постачання нашої лю-крові. Вважається, що для Руської церкви дуже важливо регулярно вживати малоросійську кров, але я думаю, ще це якийсь попівський забобон. Ми проводили дослідження і не виявили жодних відмінностей малоросійської крові від крові інших народів. Тим не менше, від нас вимагають саме такої лю-крові, яку ми виробляємо, тобто з малоросійської сировини. Ми йдемо назустріч нашим споживачам.

— Десь чув про людську кров та Священний Синод, — згадав я.

— О, здогадуюся, де саме. Близько року тому австріяки випустили великим накладом фальшиві пригоди відомого сищика Івана Карповича Підіпригори, у яких він дізнавався про те, що начебто Священний Синод причащається людською кров’ю. Звісно, що це маячня, бридкі вигадки цісарських поплічників.

— Може, вони щось знають про Фабрику?

— Ні, не знали нічого, в австрійському описі все виглядало вкрай примітивно, одразу було зрозуміло, що їм нічого не відомо про наше прогресивне виробництво, — запевнив директор.

— Але хтось із робітників колись може розповісти про неї.

— Допоки людина працює в нас, вона мовчатиме, щоб не втратити житло і хорошу платню. Коли ж звільняється, то ми стежимо за тим, щоб вона не виїхала далеко. Правило таке: або ти працюєш на фабриці, або ти неживий. Іншого варіанта немає. Так само й зі сторонніми фахівцями, яких ми іноді запрошуємо. Вони допомагають нам, а потім трагічно гинуть, як ось трапилося нещодавно з одним московським інженером. Потрапити на Фабрику шпигуну неможливо, про нас ніхто не знає, — усміхнувся директор. — Ну, окрім вас. Хто ви, яка ваша мета? Навіщо ви розпитуєте про Фабрику? Невже ви не розумієте, що вас шукатимуть і знищать?

— Розумію. Але мені просто цікаво.

— Ви один із прихильників Столипіна? — несподівано спитав директор.

— Чому ви так вважаєте?

— Покійний був нашим ворогом, хотів забрати в нас державне фінансування, стверджував, що наша Фабрика паплюжить репутацію Російської імперії. Я запросив його до нас на підприємство, щоб він на власні очі побачив, що ми найкращі у всій країні й так якісно та ефективно, як тут, не працюють ніде! А він, замість того, щоб захопитися досконалістю нашого виробничого процесу, почав розповідати про дітовбивства. Хоч ми пояснювали йому, що до нас прибуває вже сировина, не люди, не чоловіки, жінки чи діти, а туші лю-сировини! Але він не зміг, скоріше, не схотів цього зрозуміти. Він домагався від государя нашого закриття. На щастя, проти виступили патріоти нашого Отєчества, які змогли захистити нас, а потім сталися ті події у Києві, Столипін загинув. Більше ніхто не намагався знищити Фабрику, але ось з’явилися ви. Навіщо?

— Не важливо. Зараз я зніму з вас наручники. Ми підемо до підвалу, начебто щоб подивитися щось в архіві. Я залишу вас там зв’язаним і піду. Коли ми вийдемо з кабінету, пам’ятайте про мій браунінг та вибухівку, якою я обвішаний. Не встигну пристрелити, то встигну висадити вас у повітря. Так само, як ви вирішували проблему запрошених фахівців.

— Це все Антон, мій заступник. Золоті руки в людини, сам навчився робити годинникові бомби, — пояснив директор. — Чому б вам не залишити мене в кабінеті, навіщо вам вести мене до підвалу?

— Там вас не так швидко знайдуть, у мене буде більше часу, щоб утекти з Конотопа, залишатися тут я не збираюся. То ми ідемо? — Я суворо подивився на нього.

— До підвалу, а потім ви підете? — спитав він. — Що ж, домовилися. Тільки тримайте себе в руках і обережно з вибухівкою.

— Не хвилюйтеся, — запевнив я. Зняв наручники, сховав ніж.

Ми вийшли.

— Сходимо до мого архіву, треба дещо подивитися, — сказав директор.

— Вас супроводити? — спитали охоронці.

— Ні, не треба.

Ми підійшли до якихось дверей. Директор відчинив їх, виявилося, що за дверима є ліфт. Оце так палац! Ліфтом ми спустилися у підвал, директор запалив світло, повів мене до кімнати, де зберігався архів. Але мені було потрібно до іншої. Непримітна кімната в темному закапелку, на яку б ніхто не звернув уваги. Мені розповів про неї Антон. Я вдарив директора по потилиці. Підхопив, щоб він не гепнувся. Заліз до кишені штанів, знайшов цілу зв’язку ключів. Один, невеличкий, підходив до потрібних дверей. Я відчинив, заніс директора всередину, запалив світло. Кімната була схожа на комору, якісь старі речі, поламані меблі. Я узяв план, намальований мені Антоном. Відсунув стару запилюжену шафу. За нею виявилися двері. Металеві, товстезні, наче у сейфі. Відчинив їх, пройшов усередину, там була невеличка кімната з великим столом, від якого ішла купа дротів. Я пішов за директором, заніс його до кімнати. Надягнув наручники, поклав під стіну. Почав шукати сейф, про який розповів Антон.

— Що, що ти робиш? — захрипів директор, який опритомнів.

— Думаю, ти знаєш що, — усміхнувся я.

— Ні! Ні! У тебе нічого не вийде!

— Подивимося, — усміхнувся я, коли знайшов сейф. — Мені потрібно відчинити сейф. Який там код?

— Не скажу!

Довелося приставити директору ніж до ока, і він сказав. Я набрав код, замок сейфа клацнув, але я не став відчиняти дверцята.

— Чого ти чекаєш, відчиняй! — занервував директор.

— Не вказуй мені, що робити, — попросив я. Перенабрав код. Тепер уже той, який сказав мені Антон. Це була хитрість. Сам директор не міг відчинити сейф, треба, щоб вони робили це удвох із заступником, інакше замок було б заблоковано. Замок іще раз клацнув, я видихнув і відчинив дверцята. Антон міг набрехати, але обійшлося. Сейф відчинився.

— Як це? — директор скрутився на підлозі, а тепер здивовано дивився.

— Я знаю і другий код, сейф не заблокувало, — сказав я. Узяв із сейфа журнал, у якому детально було описано, що робити, коли є загроза захоплення Фабрики ворогом, підійшов до столу. Смикав за важелі, тиснув на кнопку.

— Ні! Ні! — заверещав директор. У цій кімнаті за товстими стінами його б усе одно ніхто не почув, але я зав’язав йому рот, щоб не заважав.

Зробив усе, що потрібно, почекав, потім натиснув ще на три кнопки і перевів важіль у потрібний стан. Зітхнув. Зняв із себе вибухівку, причепив до директора. Витяг його з кімнати, де був пульт, зачинив броньовані двері. Тепер ніхто вже не міг зупинити те, що мало статися. Виставив годинник на п’ять хвилин. Піднявся ліфтом із підвалу.

— Пан директор іще попрацює з архівом, — пояснив я охороні й пішов. Мене виписали з журналу відвідувачів, я вийшов із палацу, сів у своє авто. Поїхав до воріт. Охорона відчинила. Я не поспішав, покотив до пагорба поруч, став чекати. Вибух у підвалі. Крики, метушня. Я став дивитися у бік Фабрики. Там тривало своє життя. Побачив, що до Фабрики наближається довгий ешелон. Чергова порція сировини. Я вийшов із авто і закурив. Треба було якось долати час. Довгі, наче лютневі бурульки, миті. А потім земля струснулася у мене під ногами. І я побачив, як дахи цехів, які тільки-но було видно за мурами, почали зникати, провалюватися вниз, а на їхньому місці виростали гриби пилюки. Ще вибухи, ще. Цехи зникали один за одним, потім почали валитися стіни. Невдовзі на місці Фабрики вже висіла величезна хмара пилу та диму. Ешелон зупинився за кількасот метрів, потім дав задній хід. Біля Фабрики почали збиратися люди, які намагалися роздивитися, чи залишилося від неї хоч щось.

Я сів до авта і поїхав геть. Забрав із лісу Антона і розповів, що йому краще тікати подалі. Авто залишив у Бахмачі, до Києва доїхав потягом, там перевдягнувся і повернувся до столиці, де моєї відсутності не помітили. У Петрограді говорили про великий вибух у Конотопі, але офіційна версія була така, що вибухнув тамтешній арсенал, не виключено, що це справа рук диверсантів. Про Імператорську фабрику повної переробки ніхто не згадував.

Я з тривогою ліг спати, чекав, чи почую той голос, і думав, що він скаже мені цього разу. Почув сміх і слово «Козак!». Більше нічого, але я прокинувся вранці щасливим. Наскільки можна бути щасливим у Петрограді в листопаді, коли тут панують сирість, сірість та холод. Я засів за свої історії, про Фабрику не згадував. Мене сповістили, що Антон із тією дівчиною виїхали за кордон через Владивосток. Так Антон і хотів. Його дружина, Ірен, завагітніла. Хоч не змогла врятувати шлюб, але дуже тішилася, що матиме дитину. Вона жила у Криму, з чужими документами, зігріта увагою пана Бекіра. Я був радий за неї. Стосовно ж баченого на Фабриці — наказав собі забути про те. Бо не все під силу людині.