Найкращий сищик та падіння імперії

Імперія відповідає, а Іван Карпович зустрічає Афродиту

о це, в біса, таке, Ваню? — спитали мене. Сидів я у штабі військової контррозвідки, в оточенні кількох генералів та купи полковників, які роздивлялися мене обурено і здивовано водночас. Я ж роздивлявся тоненьку книжечку на дешевому папері, але з купою картинок, почасти непристойного змісту. Якийсь чоловік, високий та широкоплечий, чомусь із оселедцем, і довговолоса красуня, з такими формами, що очей відірвати не можна було. Вже і так ця парочка і сяк, і у вагоні, і на природі, і в готелях, навіть у автомобілях! Підписи під цими майже порнографічними картинками свідчили, що це Іван Карпович Підіпригора та польська красуня Беата. — Що це таке? — повторив запитання один із генералів, мабуть, найголовніший тут.

— Не можу знати, — чесно відповів я. Одразу зрозумів, що справа серйозна, бо арештували мене прямо у санаторії, де лікував я рани, і під охороною двох десятків поліцейських та ескадрону козаків із кулеметами та гарматою доправили до Феодосії, звідки вже повезли до Петербурга в окремому вагоні. У мене нічого не питали, взагалі не розмовляли зі мною, тільки дивилися перелякано, наче на смертельно хворого, чи що. Я нічого не розумів, думав, що це мені голову морочать, намагався не хвилюватися.

У Петербурзі мене висадили в якомусь ангарі й повезли у супроводі кількох панцерників, наче вінценосну особу. Потім завели до цієї зали, де на мене дивився чи не весь штаб військової контррозвідки, зняли з рук кайдани і дали цю книжечку — «Польська красуня, або Неймовірні пригоди Івана Карповича Підіпригори у російському тилу». Була в тій книжечці якась маячня, я б із неї сміявся, але бачив серйозні погляди панів офіцерів і розумів, що жартувати вони не налаштовані.

— Як це не знаєш, Ваню? Твої ж пригоди!

— Моє тут тільки прізвище, яке у лайні зрадницькому полощуть, а більше нічого немає, — запевнив я.

— Але ж от примітка є, що книжку цю надруковано з дозволу видавництва «Глорія мунді», Краків, яке купило у тебе права! Скільки грошей заробив на зраді, Юдо? — крикнув генерал.

— Ваше високоблагородіє, договір із «Глорія мунді» в мене був, але підписаний у 1913 році, коли ще ніхто не знав, що буде війна. І в договорі тому йшлося про давні мої оповідання. Моя копія договору зберігається у нотаріуса Капуцинова, у Ромнах, у чому ви можете легко переконатися. І такої маячні серед переданих мною оповідань не було і не могло бути, — тихо і впевнено відповів я.

— Тоді звідки це взялося? — Генерал помахав книжечкою у мене перед обличчям.

— Не можу знати, але хочу зауважити, що і раніше видавалися мої фальшиві пригоди, тобто вигадані побрехеньки, до написання яких я стосунку не мав. Особливо багато їх було видано у 1913 році, через що мої видавці почали зазнавати великих збитків і зменшили мені виплати. Я кілька разів звертався до поліції, але та не змогла чи не схотіла вплинути на ситуацію. Тоді я провів власне розслідування, вийшов на дві друкарні в Харкові і одну в Нижньому Новгороді, де друкували фальсифікат. Довелося особисто спілкуватися з власниками друкарень, щоб переконати їх повністю припинити незаконну справу.

Всього я розповідати панові з контррозвідки не став, але одна друкарня згоріла, а господарю другої я на руках позначив ножем, де наступного разу рубатиму сокирою, якщо не припинить красти. Граф пропонував вирізати на лобі напис «злодій», але я вирішив, що то вже занадто.

— Після нашого спілкування власники друкарень зробили правильні висновки, і у продажу залишилися тільки книжки з моїми справжніми пригодами. Але бачу, що фальсифікат знову розквітнув, поки я в армії. — зітхнув я і розвів руками.

— Не просто фальсифікат, Ваню! А фальсифікат іноземний, фальсифікат із Відня, який масово поширюють у наших військах! Ці книжечки кидають із аеропланів, залишають на покинутих позиціях, ми зафіксували їх появу в іноземній кореспонденції, що потрапляє до імперії! Наші вороги користуються відкритою порнографією, щоб підігріти цікавість солдатів та офіцерів, які потрапляють на гачок, бо ж разом із порнографією їм у голову вбиваються антидержавні думки та висловлювання!

— Я дуже обурений цим фактом! — запевнив панів офіцерів. Вони дивилися на мене без особливої довіри.

— А може, Ваню, ти таки вирішив попрацювати на два фронти? — спитав генерал.

— Фронт у мене, як у патріота імперії та дому Романових, один, ваше високоблагородіє! Чути підозри, не підкріплені жодними фактами, мені дуже прикро!

— А ти не ображайся. Краще поясни, чому ось цей фальсифікат, як ти кажеш, дуже схожий на твої справжні оповідки.

— Пане генерале, та ну що ви! Це порнографія якась! Дешева мелодрама навпіл зі сміхотворними вигадками! Я досить скромно оцінюю літературну вартість власних історій, але в жодній із них ви не знайдете такої хворої фантазії, як у цьому лайні! — Я з огидою кинув книжечку на стіл. Була вона зручного формату, якраз під кишеню гімнастерки, а ще з тими сороміцькими малюнками, які б не пройшли поза увагою солдатів, що нудилися без жіночого товариства у окопах. То я б не здивувався, якби ця брехня набула у військах великої популярності.

— Але ж автор знає деталі вашої біографії та звички!

— Кожен мій постійний читач знає те саме, бо неможливо писати про свої пригоди і не згадувати про себе. До того ж більша частина звичок та думок, які тут описані, зовсім не мої, а вигадані. Це фальсифікат, панове офіцери, підробка низької якості, брехлива та нахабна. Можливо, одною з цілей було вдарити саме по мені, похитнути мою репутацію стовпа самодержавства. Ворог наш дуже хитрий, — зітхнув я.

— Що ворог хитрий, у цьому сумнівів немає! Але от чи ворог не сидить перед нами? — суворо сказав один із генералів, а інші схвально закивали.

Я зрадів, що це запитання, а не вирок. Озирнувся назад, мовляв, сподівався побачити якогось ворога у себе за спиною. Там нікого не було.

— Не зрозумів, ваше високоблагородіє, — доповів начальству і подивився найщирішим поглядом з усіх можливих.

— Може, ти, Ваню, писав це лайно?

— Ніяк ні! Боронь Боже! — закрутив я головою.

— Нам стало відомо, що ваша знайома Єлизавета Павлівна виїхала за кордон без дозволу!

— Виїхала? — Я знову зітхнув. — Це я винен, вона дуже образилася на мене за зраду. І доньку, Моніку, з собою забрала! Навіщо я тоді в гречку стрибнув? Піддався хоті... — Я за голову схопився, ледь не волосся дерти почав.

— Єлизавета Павлівна допомагала вам у літературній праці?

— Ні, тільки читала, коли вже у журналах виходило. Допомагав мені граф Осика-Маєвський. Він же вів переговори з видавцями.

— І де цей граф?

— Пішов добровольцем ще раніше за мене, мріяв написати великий роман і прославитися. Ми з ним листувалися, але вже довгенько він не відповідав. Я дізнавався, з його полку надійшла відповідь, що зник безвісти десь у Карпатах.

— Не зник, а здався у полон!

— У полон? — здивувався я.

— Саме так! Дивно виходить, що всі люди, які з тобою пов’язані були, Ваню, тікають із нашого Отєчества. Єлизавета Павлівна втекла, граф теж.

— За Єлизавету Павлівну я казав, що мій гріх. Зрадив, а вона — жінка з характером, дуже образилася, перервала всі відносини, поїхала, щоб бути від мене подалі. Що ж до графа, то впевнений, що не здався він, а потрапив у полон випадково. Бо ж великий патріот нашого Отєчества та государя імператора.

— А ось наша агентура доповідає, що патріот цей опинився у Відні! І що ось це лайно — саме його рук справа! — закричав генерал, схопив книжечку і жбурнув її на стіл.

— Як? Що? — Я вдавав, що розгубився, хоча насправді одразу зрозумів, чиї пальці знати у цій справі. Граф і тільки граф. Ще коли переробляв він мої історії, то все намагався вигадок якихось сороміцьких додати, бо казав, що без них прісно виходить. Я цього не дозволяв, бо вважав, що правда важливіша, і як вигадками читача годувати, то швидко йому набридне. А тут же графа ніхто не зупиняв. То він і навигадував, особливо про тілесні втіхи, про що дуже любив Климентій Євграфович пофантазувати. Я того не розумів. Усі ми люди, але як почне вирувати в мене тіло, то знаходжу втіху у знайомих модисток чи у відповідному закладі. А ось граф — той любив постраждати, сидів, вигадував якихось неземних красунь, писав усілякі сороміцькі речі, потім їх перечитував і страшенно тішився.

— Графе, що то ви пишете таке, що й до рук узяти соромно? Краще б з’їздили до Ромен і не на папері, а по-справжньому жінок подивилися, — казав я у мирні часи, коли Маєвський гостював у мене.

— Ах, Іване Карповичу, та хіба в Ромнах жінки? Грубі та примітивні істоти! Хіба можна їх порівнювати з моїми красунями? — питав мене патетично граф.

— Наскільки я знаю, жінки влаштовані однаково, хоч у Ромнах, а хоч у Парижі. Чоловіки теж. І нема тут чого ускладнювати.

— Іване Карповичу, от одразу видно, що ви мужик! Дитя природи! Ото у вас все і просто! А я ж мрійник і поет!

Схоже було на те, що ці якості граф не втратив і в полоні. Ну і малюнки до книжечки цієї сам малював. Беата в нього вийшла з таким тонким станом і пишними грудьми, що я ніколи таких жінок не бачив.

— То ви думаєте, що це граф написав? — кивнув я на книжечку.

— Може, і граф, але відповідальності це з вас не знімає! Ви знаєте, що книжечку цю надруковано накладом у сто тисяч екземплярів?

— Сто тисяч? — Я хотів сказати, що це ще небагато, бо так бувало, що і по триста тисяч мене друкували, і без таких малюнків.

— Сто тисяч! І все розповсюджується на фронті, серед наших частин, а вже звідти потрапляє в тил. Тільки на польових поштах під час перевірки кореспонденції виявили близько сотні таких книжок. Але ж це тільки дурні надсилають поштою, інші везуть додому під час відпусток! Появу цього непотребу вже зафіксовано у Москві, Нижньому Новгороді, Ярославлі, Харкові та інших містах імперії!

— Ну негідники! Треба знищити цю бридоту! — попросив я.

— Ми знищуємо, коли знаходимо. Але до нас потрапляє лише невеличка частина. Решта осідає в людей і активно читається, тобто австрійська отрута робить свою чорну справу!

— Боляче це чути, ваше високоблагородіє! Як я можу допомогти любому Отєчеству і обілити власне ім’я, заплямоване підступними австріяками? — Я аж підхопився, показав, що готовий будь-що робити, аби виправити становище.

— Сідай, Ваню, сідай, — сказав генерал.

— Слухаюся! — Я сів.

— Дивися, Ваню. Ситуація херова. Військова контррозвідка, тобто ми, зробили все, щоб урятувати тебе від розстрілу, поручилися за тебе, взяли відповідальність. А тут таке! Ці книжки. Сором і скандал! Дякувати Богові, що государиня про це нічого не знає, але невдовзі дізнається, бо книжечки ці, наче таргани, розбігаються по всій державі.

— Що ж робити, ваше високоблагородіє? Ви тільки накажіть! — скрикнув я.

— Добре, Ваню, що бажаєш виправити ситуацію. Ми в тебе віримо і тобі поки що довіряємо.

— Дякую! — Я знову підхопився. — Дозвольте стояти! Не можу сидіти перед таким вельмишановним панством!

— Добре, Ваню, стій. І слухай. Ворог завдав нам важкого удару, і наша відповідь мусить бути адекватною. По-перше, доведеться тобі повернути цивілізований вигляд. А то що це таке: ти приїхав з Криму, наче босяк якийсь: бородатий, патлатий, засмаглий, циган циганом, ніхто тебе і не пізнає. Треба, щоб пізнавали. По-друге, з завтрашнього дня, коли повернуть тобі нормальний вигляд, почнеш їздити по різних світських заходах.

— Я? По світських заходах? — аж злякався. — Пане генерале, та я ж там зганьблюся! Я ж людина дика! Не можна мене у світ пускати!

— Треба, Ваню, треба. Ми до тебе приставимо капітана Мельникова, він, здається, колись у Києві світським левом був, пояснить тобі, як поводитися. Будеш їздити, світитися всюди, щоб тебе люди бачили.

— А що як підійдуть, говорити почнуть? Що тоді робити?

— Говорити, Ваню, говорити. Розповідати про подвиги на фронті, підтримувати патріотичні настрої, висловлювати впевненість у перемозі руської зброї.

— А якщо спитають про оце лайно? — Я кивнув на книжечку.

— Якщо спитають, то смійся, розповідай, що погані у австріяків справи, коли до такої відвертої брехні вдаються. По-третє, Ваню, треба буде відновити написання твоїх історій. Від початку війни тебе на сторінках журналів майже не стало, і читачі скучили, то й хапають усякий непотріб. Виправимо ситуацію, почнемо друкувати твої нові пригоди.

— Та які ж пригоди, коли я на службі, справ не розплутую? — спитав я, бо не про Львів же чи трупаків мені розповідати.

— А ти, Ваню, вигадуй. Пригоди, подвиги, все як раніше.

— Ваше високоблагородіє! Ніяк не можу! — аж закричав я. Генерал подивився на мене здивовано. — Ніколи не вигадував! Писав усе, як насправді було, а як вигадати щось треба, то у мене голова боліти починає! Помилуйте, пане генерале, не вмію я вигадувати! Якщо треба було щось вигадати, то граф це робив, та так, що мені тільки зупиняти його треба було. А сам я не вмію!

— Доведеться, Ваню, навчитися. Справа серйозна, — твердо сказав генерал.

— Слухаюсь!

— Тепер можеш іти. Капітан Мельников на тебе вже чекає.

— Слухаюсь!

Я вийшов і у приймальні побачив свого колишнього начальника, тоді штабс-капітана, а зараз капітана Мельникова. Він мене побачив, підхопився і поліз обніматися.

— Іване Карповичу, я вас такий радий бачити! Ходімо!

Повів до автомобіля, в якому було двоє філерів контррозвідки, що тепер стали моїми охоронцями. Слово честі! Їздив на авто, двоє охоронців, ще й капітан при мені для доручень. Ну, наче велике цабе я! Поїхали спочатку до лазень, потім до цирульника, який поголив мене начисто і підстриг. Далі до кравця. Одразу три костюми замовили.

— Господи, навіщо аж три? — злякався я.

— Це мінімум, потім іще замовимо. І не хвилюйтеся, Іване Карповичу, за все контррозвідка платить!

Мабуть, та книжечка добряче їм дошкулила, що он як заметушилися і гаманцем трясли щедро. Навіть вечерю у ресторані оплатили. У ресторані «Донон». Ну, я думав, що поїмо, по чарці вип’ємо — і все, та де там. Посадили нас у центрі зали, так щоб усі нас бачили. Миттю мене впізнали, і почали люди підходити, вітати мене у з приїздом до столиці. Казали, що скучили за моїми пригодами. Потім хтось крикнув: «Слава Івану Карповичу!», всі підвелися і почали аплодувати мені. Ну от як ти поїси, коли тебе всі роздивляються, наче ведмедя на ярмарку? Та шматок у горлянку не лізе! А ще не просто їсти треба, а щоб ніж у правій руці, а виделка у лівій. Незручно зовсім. І ні щоб півкурки принести чи реберець копу, миску гречки, капусти квашеної, так приносять щось таке, що на виделці лівою рукою і не втримаєш. А всі ж дивляться, очей не зводять. Ох і натерпівся я тоді, хай Бог милує! Вибрався з того ресторану у поті весь і такий змучений, що одразу попросився спати.

Мельников мене відвіз до готелю «Асторія», де у мене був хороший номер. Ну, і з наступного дня почалося світське життя: сніданки в гостях, обіди в ресторанах, бали та зустрічі. Мельников, так той аж розквітнув від усього цього, бо ж його стихія, а я, навпаки, так вимотувався, що аж вити хотілося. Тільки тим і рятувався, що наливали. Ото вип’ю, і легше стає, щось там патякаю патріотичне, обіцяю нові історії, брешу щось про подвиги на війні. Добре мені. Потім тверезіти починаю, і недобре стає, бо я ж людина проста, мені б на хуторі сидіти або у справі якійсь длубатися, а не літати з прийому на прийом. Але наказали світитися, то я і світився, як міг, а сам подумки вже лаяв графа. Це ж треба таку книжку устругати, що вирвали мене зі спокійного Криму, від моїх татар, і в цю вирву кинули!

На одному з прийомів познайомили мене з жінкою. Невисока така, чорнява, швидка, очі горять і одягнена по-чоловічому.

— Добрий день, Іване Карповичу, мене звати Афродіта Клейнміхель, — сказала вона і сміливо та міцно потиснула мені руку.

— Добрий день, — трохи зніяковів я.

— Читала про ваші пригоди з Нестеровим! Як вам польоти, сподобалися?

— Та добре, але коли вже Господь створив людину на землі, то там їй і краще.

— Господь так само створив людину, щоб вона могла робити аероплани! — усміхнулася вона. — Чула я, що і на війні була у вас пригода в повітрі.

— Від кого чули? — здивувався я.

— Від Івлєва.

— А, штабс-капітан! Він зараз лікується у Криму.

— Я знаю, ми з ним листуємося, — просто сказала вона.

— О, то ви знайомі?

— Так, і я, і він — члени Імператорського Всеросійського аероклубу.

— І ви? — здивувався я.

— І я, Іване Карповичу. До речі, політати не хочете?

— Політати? — Я в небо не хотів, але подумав, що політати — це ж десь за містом, можна буде вирватися з цього світського життя, від якого я вже стогнав. — Та залюбки. А коли?

— Та хоч зараз!

— Ну, не знаю, як це сприйме мій товариш...

— Мельников? Старий п’яниця он уже набрався, — кивнула Афродіта (що за ім’я таке?). — То їдьмо?

— Розумієте, я людина служива, мені спочатку треба сповістити начальство.

— Сповіщайте, думаю, він не буде проти, — впевнено сказала жінка.

— Одну хвилину, — попросив я.

Підійшов до Мельникова і спитав, чи знає він Афродіту Клейнміхель.

— Та звісно ж, знаю! — Мельников уже був тепленький і допивав черговий келих шампанського, хоча ще і обіду не було. — Багата спадкоємиця, у її батька величезні маєтки у Курській та Чернігівській губерніях. Ще та шибайголова! Захоплюється аеропланами, сама літає! Нещодавно зробила переліт до Казані!

— Неодружена?

— Ні, Іване Карповичу, не одружена і не одружиться.

— Чому? — здивувався я, бо виглядала вона миленькою, а великі статки хоч кого робили і гарнішим, і розумнішим.

— Тому, що характер нестерпний, витворяє, що хоче! Ви знаєте, що вона своєму жениху ніс зламала?

— Як?

— Ударом. Вона ж боксом займалася!

— Боксом? — не повірив я.

— Боксом, боксом! Виписала собі тренера аж із Англії, ну і молотила груші. Потім батьки задумали її одружити. Вона сказала, що піде заміж тільки за того, хто переможе її на ринзі. Всі сприйняли це як жарт, тільки Афродіта не жартувала. Коли приїхав до неї свататися один хлопчик із поважної родини, вона його покликала до саду, а потім напала і відлупцювала, зламавши ніс! То який там заміж, Іване Карповичу, самі подумайте!

— Нічого собі! — тільки головою я покрутив.

— До того ж у неї нога залізна, — пошепки сповістив Мельников.

— Як?

— Розбилася на аероплані, дивом вижила, протез їй у Німеччині зробили. Інша б трималася після того подалі від аеропланів, а ця польотів не залишила. Божевільна жіночка, Іване Карповичу, а чого ви питаєте?

— Так от вона запрошує мене політати.

— Хто? — Мельников, коли випивав, розумував не дуже швидко.

— Пані Афродіта.

— Графиня?

— Вона що, графиня?

— Так! Ще й мільйонерка! — запевняв мене Мельников і тут побачив, що Афродіта підійшла і стоїть перед ним. Аж удавився шампанем, бідолаха.

— Спокійно, спокійно, Мельников, — сказала графиня і поплескала по плечах. — Що, пліткуєте тут про мене?

— Та ну що ви, що ви? — Мельников знітився. — Не збирався навіть! Ні!

— Відпустите Івана Карповича зі мною?

— Куди? — отетеріло спитав капітан.

— Політати. Ми швидко, авто вже чекає.

— Та я не знаю. Нам ще треба побувати...

— Тоді я забираю його! Ходімо, Іване Карповичу! — Вона схопила мене за руку і потягла. Я вдавав, що збентежений, але сам дуже радів, що вдалося піти з цього чергового збіговиська, де люди лише дудлили шампань та патякали. Ото вони у вищому світі так і жили, нічого до пуття не робили, тільки пліткували та гуляли.

— Сідайте! — сказала графиня, коли ми підійшли до авто. Сама відчинила двері і сіла на місце шофера.

Я ошелешено дивився на це диво.

— Та сідайте ж! — Вона відчинила мені передні двері. Я сів, і ми зірвалися з місця.

— А шофер де? — поцікавився я.

— Я сама люблю кермувати! — Вона завзято трималася за кермо, тиснула на газ, обганяла, об’їздила, сигналила.

— Вас поліція зараз зупинить!

— Не зупинить! У мене ж придворний номер! — Графиня кричала, в неї палали очі, ми летіли вулицею, наче божевільні.

— Слухайте, а вас у світі не засміють, що сама кермуєте? — спитав я, бо знав, що для панів без шофера їздити — ганьба.

— У світі всі знають, що з мене краще не сміятися! — Вона зареготала і почала сигналити візнику, який перегороджував нам дорогу. Той сахнувся до узбіччя, ми полетіли далі.

— Ну ви й кермуєте, мене аж у піт кинуло, — видихнув я.

— Який же руський не любить швидкої їзди! — Афродіта знову сміялася.

— Я не люблю.

— Ну так ви ж хохол, звикли на волах їздити — цоб-цабе!

— Звідки ви про волів знаєте? — здивувався я.

— У мого батька є маєтки у Чернігівській губернії. Я там часто відпочивала влітку, спілкувалася з місцевими. Ось:

— заспівала несподівано потужним низьким голосом.

Ми у цей час вилетіли на перехрестя, там стояв городовий, який спочатку підняв руку, щоб зупинити нас, а потім, мабуть, роздивившись номер, віддав честь і струнко витягнувся. Ми промчали поруч із ним, графиня і не думала зменшувати швидкість.

— Кажуть, що ви мазепинець, Іване Карповичу? — спитала Афродіта.

— Брешуть, сучі діти.

— Шкода. А що, не хотілося вам стати великим гетьманом малоросійським?

— Це ви навіщо питаєте? — Подивився на неї з підозрою, чи не контррозвідки агентеса. Хоча ні, занадто вже вона велика шибайголова.

— О, бачу, злякалися. Якийсь ви ляканий, Іване Карповичу! А ще найкращий сищик імперії!

— Воно як біля стінки постоїш, то переляк потім серце таким осадом укриває, що не продряпаєш.

— Біля стінки? Це як? — зацікавилася вона.

— Вас ніколи не розстрілювали?

— Ваню, давай на ти. Ніколи не розстрілювали, а тебе?

— Намагалися.

— Як цікаво! — Вона не сміялася, а захоплено дивилася на мене. — Розкажи, як це?

— Не хочу.

— Чому?

— Дуже неприємний момент, і розповідати немає про що, — сказав я суворо і насупився.

— Ну добре, розумію. Хоча мені було б цікаво постояти біля тієї стінки, відчути, як це.

Я промовчав. Ми далі летіли Петроградом. Потім виїхали за місто, невдовзі прибули на летовище, яке охороняли солдати. Графиню знали, пропустили через ворота, ми під’їхали до великих сараїв. Ще тільки вийшли з авта, коли до нас викотили новенький двомісний аероплан.

— Мій улюблений «Ньюпор» останньої моделі! — сказала Афродіта.

— Де ви його узяли?

— Я пожертвувала гроші на три аероплани для Імператорського повітряного флоту з тією умовою, щоб один залишився для мене. Оце нещодавно привезли морем, пароплав атакували німецькі підводні човни, але він таки доплив до Мурманська. Сідай.

Я поліз до місця позаду, Афродіта засміялася.

— Хочеш покерувати аеропланом? — спитала мене.

— Ні.

— Просто це місце авіатора, а для пасажира переднє.

— Тоді пересяду, — погодився я.

— І одягнися, сьогодні вітряно, щоб не застудився, — наказала графиня.

Сама вдягла шкіряну куртку з теплою підкладкою, шолом, окуляри, замоталася шарфом. Мені дали одяг, і я вбрався так само. Сів на переднє місце, технік штовхнув гвинт, запрацював двигун. Ми трохи постояли, потім рушили з місця, виїхали на злітну смугу, ще почекали, нарешті рушили. Аероплан швидко набрав швидкість і легко відірвався від землі. Ми піднімалися, земля ще більше віддалялася від нас, люди вже перетворилися на якихось мурах. Афродіта поплескала мене по плечу, я озирнувся.

— Ну як тобі? — прокричала вона.

— Добре, дякую!

— Тоді тримайся! — Вона усміхнулася, в її очах промайнули бісики, я схопився за сидіння, бо зрозумів, що зараз щось трапиться. Аероплан несподівано завалився в лівий бік. Я злякався, що випаду, але виявилося, що лякатися було зарано, бо аероплан продовжив свій рух, і ось ми вже летіли головою до землі і пузом аероплана до неба. Потім аероплан вирівнявся, і ми знову летіли догори головами. — А зараз як? — спитала вона.

— Дуже добре! — Я повернувся до неї і усміхнувся. Вона хотіла побачити мій страх, але не побачить його! — А можна ще?

— Ще? — здивувалася вона.

— Ще! Чи тобі неприємно? — спитав я.

— Та будь ласка!

Вона знову крутнула аероплан. Я подумав, що вчасно надягнув льотну куртку. Бо вона міцно притискала мій сюртук, тримала і браунінг, і гаманець. Я сам міцно тримався за сидіння. Відчув рух у чоботі. Там у мене був ніж, який я носив із собою про всяк випадок. Таке враження, що ніж збирався випасти з чобота. Я спробував ногою притиснути його, руками допомогти не міг, бо мусив триматися за сидіння, щоб не випасти самому. Ледь не залишився без холодної зброї, коли Афродіта нарешті вирівняла аероплан.

— Досить? — спитала вона. Я повернувся до неї з розчервонілим, але задоволеним обличчям.

— А ще щось можете? Ну, таке, щоб вразило!

Графиня закусила губу. Я розумів, що нариваюся, але й сам любив пограти.

— Вразило? Добре!

Афродіта кивнула головою, і двигун аероплана заревів. Я вихопив ніж із чобота, не знав, куди його приткнути, схопив зубами, коли аероплан почав задиратися вгору. Спочатку мені здалося, що ми просто набираємо висоту для якогось маневру, а потім ми почали завалюватися вже кудись назад. Я схопився руками за своє сидіння, мені до горлянки підкотив сніданок, тільки й думав, щоб утриматися, бо ж сидів попереду, і мої блювоти б не пройшли повз графиню. Ми завалювалися ще більше, і от уже летіли вниз головою, завалювання тривало, я хотів заплющити очі, але не дозволив собі, бо мені здалося, що з заплющеними очима буде ще страшніше. Нарешті ми почали вирівнюватися і ось уже летіли, як звичайно.

— Ну як тобі? — крикнула графиня.

Я дістав ніж із рота, кілька разів глибоко дихнув, сподіваючись заспокоїти організм. Та де там, усередині все завирувало, я звісився якомога нижче за правий борт і спорожнився від сніданку. Втерся хустинкою і повернувся до графині.

— Оце так політ! А ще щось умієш? — Мені навіть не треба було вдавати, що очі божевільно палають. Вони й так палали. Графиня засміялася.

— Ну, ще так ще! — крикнула вона. Майже одразу аероплан завалився вперед і став падати. Ми дедалі швидше летіли до землі, яка наближалася, набігала на нас. Я подумав, що перший гепнуся об землю. Потім вирішив, що за такого удару байдуже, хто перший, хто другий. А графиня ще той шибеник, вона он мріє під стінкою при розстрілі постояти, то може і об землю гепнутися! Але кричати про порятунок було вже пізно, я втиснувся у сидіння і дивився, як набігає на мене чорна осіння земля. Ближче, ближче, ближче! Я вже бачив сліди борозен, коли аероплан несподівано став вирівнюватися. Вуха заклало, мені здавалося, що хтось втискує мене у сидіння, що на плечі насунулася якась страшна вага, аж дихати важко, аероплан пронісся так близько до землі, що мені схотілося зачерпнути її рукою, і ось уже ми набирали висоту. Я повернувся до графині й побачив, що вона зблідла і важко дихає. Здається, я навіть не зрозумів тієї небезпеки, яка була поблизу.

— Афродіто, я вже думав, що ми гепнемося! — закричав я і радісно усміхнувся.

Вона закрутила головою.

— А ти впертий, Ваню.

— Так точно! — кивнув я.

— Покерувати аеропланом хочеш? — несподівано спитала вона.

— Як?

— Сідай! — Вона вистрибнула зі свого місця. — Давай! — Одною рукою трималася за крило, а другою запрошувала мене сісти.

Я злякався, бо це вже зовсім були небезпечні жарти, але відступити не міг. Переліз, сів.

— Посунься трохи! — наказала вона. Сіла позаду, поклала мої руки на штурвал. — Тримай його. Відчуй, що йому підкоряється аероплан. Потягни на себе. Що відбулося?

— Ніс задерся вгору!

— Правильно. Тепер від себе.

— Ніс опустився, зад задерся!

— Правильно!

Ми літали так десь годину. Спочатку в мене мало що виходило, але потім я більш-менш навчився набирати висоту та знижуватися.

— Повертай до летовища! — наказала Афродіта. — Сідатиму сама, тобі ще зарано.

Я не суперечив, тільки спостерігав за її рухами, як вона майстерно вивела аероплан на злітну смугу, потім почала знижуватися, скинула оберти двигуна, трохи задерла ніс, аероплан наче злітав, а насправді потроху падав, ось колеса торкнулися землі, і ми покотилися. Коли вже вилізли біля ангарів, я відчув, що спітнів так, наче під дощем побував. А ще слабкість і ноги тремтіли. Підбігли офіцери.

— Афо, що ви витворяли! Ви ж ледь не вдарилися об землю!

— Та нічого, я тримала все під контролем.

— А петля Нестерова та бочка! Це ж небезпечні маневри, на цих «Ньюпорах» їх іще ніхто не робив!

— Ну от я зробила! Їдьмо, Ваню, пообідаємо десь!

Ми пішли, я відчував заздрість у поглядах офіцерів. Ревнували Афродіту? Сприймали мене як чергового мисливця за її грошима?

Афродіта знову сама сіла за кермо, і ми поїхали.

— Ну як ти, відчув політ? — спитала вона.

— Так, але на землі мені краще, — чесно сказав я.

— Ваню, та ну! Що тут на землі робити, хіба що на автах ганяти, так і то після аероплану в цьому ніякого задоволення. А там же, у небі, ти наче птах! — вона закрутила головою. — Політаємо ще?

— Не знаю, чи відпустять мене, я ж служива людина.

— Відпустять. Кілька генералів у контррозвідці — товариші мого батька, а військовий міністр Олексій Андрійович Поліванов — хресний моєї мами. Думаю, мені не відмовлять.

— Тоді літаймо! — радісно сказав я. Радів не так через те, що літатиму, як через те, що зможу втекти від світського життя, яке мені вже досить набридло.

Ми пообідали в якомусь ресторані, потім графиня відвезла мене до готелю, де вже чекав Мельников.

— Іване Карповичу, ну нарешті! На вас уже чекають!

— Хто?

— Наші спеціалісти, які відбиратимуть із вами теми для нових оповідань.

— Відбирати теми? Я пишу про те, що відбувалося насправді!

— Але ж вас попередили, що тепер треба буде вигадувати. Ходімо.

Ми піднялися в окремий номер, де на мене чекали офіцер із погонами капітана і панотець у рясі. Офіцер був худий, із гострими рисами обличчя і тонкими ламкими губами, які могли свідчити про непростий характер. Панотець, навпаки, був товстенький, з добродушною пикою і трохи азійським обличчям. Вони сиділи за столом, перед ними стояло по чорнильниці й лежало по кілька аркушів паперу. Трохи далі працювала дівчина з друкарською машинкою.

— Доброго дня, це Іван Карпович Підіпригора. Це капітан Кречетов, а це ієромонах Ілля зі Священного Синоду, — представив нас Мельников. — З ними ви складете потужний атакувальний кулак, який громитиме ворога на ідеологічному фронті.

— Сідайте, — запросив мене Кречетов. — Капітане, можете бути вільним, — сказав він Мельникову, той вимушено усміхнувся, трохи повагався і вийшов. З виразу обличчя було помітно, що хотів би залишитися. — Що ж Іване Карповичу, почнемо. Які у вас є ідеї щодо нових оповідань?

— Жодних, пане капітане. Я ж їх ніколи не вигадував, писав завжди, що було. — Я розвів руками. — Може, ви допоможете, бо тупий я до вигадок.

— Чого б і ні, допоможемо, — пообіцяв отець Ілля. — Капітане, а ви ж, здається, писали щось, навіть у журналах друкувалися?

— Це було давно, — чомусь розчервонівся Кречетов.

— Допоможіть, пане капітане, будь ласка! — попросив я. — У мене ж усе правда була. А коли й треба було щось вигадати, то граф допомагав, у нього так хвантазія працювала, що повсякчас мусив за руку смикати, аби не пустився берега! А зараз оце тільки сказали, що вигадувати треба, так у мене одразу голова заболіла, бо не звик я для цього.

— Нам треба дати гідну відповідь австріякам! — суворо наказав Кречетов. — Пропоную рухатися у двох напрямках: пригоди Івана Карповича за кордоном і його подвиги в тилу.

— А які можуть бути подвиги в тилу? — здивувався я.

— Про боротьбу з підступами супротивника! — відповів Кречетов.

— Наче вони хочуть наші святині якісь знищити, а ви їм заважаєте! — пояснив Ілля.

— А які святині?

— Ну, наприклад, мощі Олександра Невського. Він же тевтонів переміг колись. І ось тепер вороги хочуть знищити мощі Олександра Невського, щоб зламати хребет віри руського війська! — У панотця аж очі загорілися.

— Але ж мощі Невського під охороною у Олександро-Невській лаврі, — зауважив капітан.

— Вороги збираються висадити її у повітря! А Іван Карпович завадить цьому! Друкуй, рідна, друкуй! — наказав Ілля дівчині-секретарю.

— Не друкувати! Та що ви таке вигадуєте? Олександро-Невська лавра — один із головних об’єктів столиці, якщо вороги її можуть висадити у повітря, то виходить, що весь Петроград погано охороняється! Паніку зібралися розпускати? Не дозволю! — заверещав Кречетов.

— Так яка паніка, коли Іван Карпович шпигунів арештує? — злякався панотець.

— Не можна! — твердо заявив капітан.

— Ну не можна, тоді самі щось пропонуйте! — закопилив губу Ілля.

— Треба взяти якусь таку святиню, щоб зачіпала серця людей, але не була дуже важливою, і щоб не у Петрограді, — вже спокійніше пояснив Кречетов.

— Може, той, хочуть мощі Іллі Муромця з Києво-Печерської лаври викрасти? — запропонував я.

— Ні, не можна. Мазепинством тхне, — закрутив головою капітан.

— Та де ж тут мазепинство? — здивувався Ілля, мабуть, образившись за тезку. — Сам він із Мурома, з руської землі, а похований у матері міст руських!

— Зараз є дані, що той богатир насправді розбійником козацьким був. У Львові ми свого часу арештували кілька книжок, у яких Муромця зображено з оселедцем та шаблею, Москву штурмує. То давайте краще без нього.

Засіли ми думати, що б іще я міг рятувати від шпигунів ворожих.

— А може, вони проти града Кітежа щось замислили? — запропонував Ілля.

— Кітежа? — здивувався капітан.

— От, мовляв, є старовинний переказ, що колись почнеться велика війна нашого Отєчества проти лютого ворога, і буде вона важка, але коли спливе на поверхню Кітеж, то переможено буде ворога і слава дому Романових піде по всьому світу! Австріяки про це дізналися і послали своїх шпигунів, щоб висадити Кітеж у повітря, як тільки він на поверхню визирне!

— Яка історія! — Я аж у долоні заплескав. — Батюшко, та вам у літератори треба, який же талант!

— Ага, і от, значить, шпигуни вже вибухівку заклали, а Кітеж починає з води з’являтися, дзвіниці його, бані прекрасних храмів, шпигуни підпалюють бікфордів шнур, щоб висадити сю благу звістку в повітря, а Іван Карпович уже шнур перерізав і каже зі спини: «Руки догори!» Шпигуни руки піднімають, а тут як ударять дзвони з усіх церков Кітежа — і наше військо як піде в атаку, і гнатиме ворогів до Відня, Берліна і далі!

— Отче, та ви справжній талант! — закричав я.

Ілля задоволено усміхнувся, а капітан насупився, мабуть, заздрив.

— Зараз же двадцяте століття надворі, який Кітеж? — спитав Кречетов.

— Ваша благородь, людям таке сподобається! — запевнив я.

— І духопідйомна історія, і патріотична, що вам не подобається? — образився на капітана Ілля.

— Треба якусь сучасну історію!

— Ну то пропонуйте, капітане! — аж крикнув Ілля.

— Наприклад, ворожі вчені у Відні розробили якусь бацилу, яка може впливати на людину.

— Як впливати? Кахикати людина почне? — в’їдливо спитав Ілля.

— Ні, ці бацили, ці бацили, вони... — Капітан затнувся.

— Що вони? Що? — насідав панотець.

— Вони підштовхують людину... е-е-е... простих людей до революції! — крикнув Кречетов. — На бунт піднімають! І ось шпигуни везуть до Росії кілька склянок із цими бацилами, щоб розповсюдити їх у найбільших містах! Але ж військова контррозвідка працює дуже добре, то тих шпигунів, які їхали до Петрограда, арештували, бацили забрали. Але відомо, що така ж сама група рушила до Москви! Івану Карповичу доручено знайти їх і знешкодити!

— Як? — здивувався я.

— Ну, деталі ви вже самі вигадуйте, наше з панотцем завдання — надати вам загальний вектор для письма! — задоволено сказав капітан. Помітно було, що йому ідея з бацилами сподобалася.

— А паніки вона не викличе? Уже ж ходили чутки, що німці отруюють воду, хліб, цукерки. Навіть погроми німецьких крамниць були! — засумнівався Ілля.

— Але ж Іван Карпович їх знайде, забере бацили, які потім буде знешкоджено, — каже Кречетов, а потім несподівано кричить:

— Ні, не знешкоджено!

— А що?

— Государ попередить Відень та Берлін, що у разі повторення таких провокацій зброю буде спрямовано проти них! Таким чином ми примусимо ворога утримуватися від неджентльменських дій!

— Ну, може, й так. Але ідея про Кітеж мені теж подобається, — сказав Ілля.

— А ніхто не проти. Тобто у нас є вже дві історії. Друкуйте, — наказав капітан секретарці. Він почав диктувати спочатку маячню про град Кітеж, який піднімається з дна озерного та віщує перемогу руської зброї, а потім про революцію у цих, у пробірках. Я мовчав, а сам думав, як ото писати таке лайно? Це ж треба було вигадати аж таку нахабну брехню! Що про мене читачі подумають? Тільки зітхав.

Нам принесли чай і пиріжки для перекусу. Поїли і сіли думати далі.

— Дві історії про роботу в тилу в нас є, тепер би вигадати історії про події на ворожих територіях, — проголосив капітан. Судячи з його задоволеної пики, якісь задумки в нього вже були.

— Треба щось про боротьбу з уніатами та папістами, — запропонував Ілля. — Про мучеників за віру. Ну от що після відступу наших військ із Галичини австріяки почали катувати місцевих православних, священиків навіть вирішили розстріляти, а Іван Карпович втрутився і врятував їх, перевівши через лінію фронту.

— Не треба згадувати про відступ наших військ, бо це тимчасово, і дуже швидко ми не тільки повернемося на старі кордони, але й захопимо нові території. Краще більше зосередитися на тому, як наші слов’янські брати страждають під німецьким ярмом Габсбургів, — запропонував Кречетов.

— Під німецьким та жидівським! Жиди ж там усім заправляють! Майже всі посади зайняли! Я був на Буковині, у Чернівцях, так там, страшно й подумати, жид градоначальником був! — розповів Ілля.

— Градоначальником? — здивувався капітан. — Зовсім ті австріяки показилися!

— У них же навіть смуги осілості немає! Ото жиди де хочуть, там і оселяються! Ну хіба не ганьба?

— Я чув, що жидам у австрійській армії служити можна, і навіть офіцери там є! — додав я.

— То треба розповідати про німецько-жидівське ярмо, яке з бідних слов’ян кров п’є! — аж закричав Ілля.

— О, про кровопивство, це цікаво! Вампіри всілякі! У вас же було щось про вампірів, Іване Карповичу? — спитав капітан.

— Про кого? — не второпав я.

— Ну, чудовисько кров пило з немовлят.

— А, так то вовкулак був! — пояснив я.

— То вовкулак був, а це буде німецький граф. У Карпатських горах він володіє замком і землями, на яких працюють слов’янські селяни з навколишніх сіл! — захоплено розповідав капітан.

— А чи є у тих горах німецькі графи? — поцікавився я.

— Ну, добре, нехай буде мадярський князь, стовп імперії Габсбургів. Він — єдина влада у горах і чинить свавілля щодо селян, які вже писали скарги до Відня, але їм звідти відповідали, що всілякі там православні русини мусять терпіти та підкорятися, а не скаржитися.

— А князь іще й показав дозвіл від самого папи римського, щоб катувати православних, поки вони не перекинуться в унію! — додав Ілля, якому історія теж сподобалася.

— Ага, і ось селяни, які далі терпіти вже не можуть, збираються у своїй маленькій сільській церкві і просять у Бога про допомогу. І тут їм являється... хто там їм можете явитися з небесних покровителів? — поспіхом спитав Кречетов у Іллі.

— Архангел Михаїл, архістратиг небесних сил!

— О, архангел Михаїл являється бідним жителям і радить написати листа зі своїми бідами государю імператору всеросійському, Миколі Другому, бо він же головний захисник православних по всьому світу. І ці бідні, неписьменні, змучені німецько-жидівським ярмом селяни просять дячка з церкви написати листа, який таємно надсилають до Петрограда. Государ отримує лист і переймається бідами бідних селян у Карпатах. Він викликає до себе Івана Карповича...

— Мене?.. Государ?.. Та ну ви що! — захвилювався я.

— Спокійно, дослухайте, Іване Карповичу, — наказав капітан. — Отже, государ доручає вам терміново відбути у Карпати і допомогти православним, руським людям, які там живуть. Звісно, що поїхати відкрито на ворожу територію Іван Карпович не може, тому йому допомагаємо ми, військова контррозвідка, яка готує документи і допомагає дістатися до Карпат.

— А як? Може, зробити так, що ви мене туди на аероплані відвезли? — запропонував я.

— Ні, наші розвідники перевели вас через лінію фронту, а далі ви вже пішки. Ось ви добираєтеся до того села у горах. Звісно, що себе не називаєте, бо вас же одразу арештують слуги того князя, якого тут усі бояться. Ви називаєтеся простим подорожнім, починаєте розмовляти з місцевими і...

— Зачекайте, а як же я розмовлятиму, якщо я їхньої мови карпатської не знаю? — здивувався я.

— Та це ж руські люди, вони по-нашому балакають, ну, хіба що вимова трохи інша. А ось ви їх розпитуєте і дізнаєтеся, що у горах творяться страшні речі!

— Які? — лякається Ілля, аж піт утирає.

— Виявляється, що той мадярський князь забирає у селян дітей! Маленьких дітей, немовлят! Тільки жінка народить, як одразу набігають князівські слуги...

— Жиди! Пархаті це, точно! — закричав Ілля.

— Та нехай будуть і жиди, так от набігають і обдивляються хлопчика. І якщо він їм подобається, то забирають, незважаючи на сльози і вмовляння батьків!

— Забирають! Ну негідники! — Ілля аж кулаком по столу вгилив.

— А для чого? — цікавлюся я. — Може б, хай підросли трохи, а то ж із немовлям самі клопоти.

— О, тут вам і треба з’ясувати, куди це немовлят забирають і для чого! — Капітан задоволено усміхнувся. — Іван Карпович вирішує потрапити до замку. Але як? І тут він зустрічає прекрасну селянку, наприклад, Анастасію, яка працює служницею!

— Пане капітане, а хіба бувають селянки Анастасії, та ще й у Карпатських горах? — засумнівався я.

— Ще й як бувають. Так от, Анастасію у замку всі зневажають, як і всіх руських людей, тримають у чорному тілі. В неї молодшого брата колись забрали. А тут Іван Карпович виявляє до неї доброту, і вона закохується у нього.

— А можна без кохання? — попросив я, бо передчував, що знову сцени почнуться і в кущах, і на сіннику, і всяко.

— Ні, не можна, — строго відповів капітан.

— Іване Карповичу, кохання пом’якшує серце людське! Яка ж добра історія й без кохання? — запевнив Ілля.

— Ну, хоч без картинок! А то австріяки вже наробили таких справ, що мені в очі людям соромно дивитися!

— Без картинок, точніше, без картинок еротичного змісту, — пообіцяв капітан. — І ось Анастасія проводить вас через господарський двір. Ви потайки ходите підземеллями замку, такого страшного та похмурого, і раптом чуєте плач дітей, зовсім маленьких. Ви заглядаєте в одну з кімнат і бачите там кількох немовлят, яких тільки-но відібрали у батьків. І тут стає чутно кроки. Ви ховаєтеся, аж тут заходять слуги князя. Вони кладуть немовлят у великий ящик і забирають їх. Вантажать ящик у великий віз і везуть кудись. Ви прямуєте за возом.

— Як, біжу, чи що? — поцікавився я, бо трохи не второпав.

— Ну, тут уже самі додумайте. Може, до воза причепилися. Так ось, ви разом із возом прибуваєте до залізничної станції.

— Хіба у Карпатах є залізниця?

— Є! Вважатимемо, що є! — відмахнувся від запитання Кречетов. — І ось ви бачите, що ящик із немовлятами вантажать у вагон. Самі пробираєтеся туди. Потяг їде цілу ніч, а вранці ви прокидаєтеся у Відні.

— У Відні!.. — Я тільки головою закрутив.

— Так. І ви за ніч викинули з потяга слугу, який віз ящик, надягли його форму.

— А раптом мене щось спитають? Я ж ні німецькою, ні мадярською балакати не вмію! — захвилювався я.

— А слуга був німий, навмисно його вибрали, щоб зайвого не балакав. То й тобі питань не ставили. Приїхало авто і повезло ящик до палацу, — продовжував капітан, який дуже захопився історією.

— До палацу! — сплеснув долонями Ілля.

— До палацу! Імператорського. А там уже зібрався весь вищий світ Відня на чолі з Габсбургами. І всі вони чогось чекають. Іван Карпович сховався у якомусь кутку, не розуміє, що відбувається, коли бачить, що до зали несуть якісь величезні таці!

— Таці! — скрикнув Ілля.

— Повні всіляких страв, але в центрі кожної таці знаєте що? — Капітан переможно усміхнувся.

— Що?

— Смажені немовлята! — скрикнув капітан.

— Ой! — Дівчина, яка сиділа за друкарською машинкою, впала зі стільця непритомна.

— Тьху, що ви таке верзете! — образився Ілля. Я ж узявся допомагати дівчині підвестися.

— Та ви що, не розумієте? — закричав Кречетов.

— Чого не розуміємо?

— Того, що Іван Карпович розкрив страшну таємницю імперії Габсбургів!

— Яку ще таємницю?

— Що Габсбурги та їхній двір жити не можуть без свіжого слов’янського м’яса та крові православних немовлят! — закричав капітан, а дівчині знову стало зле.

— Що за жах? Припиніть! — вимагав я.

— Тому Габсбурги і почали війну, щоб захопити Росію і багато мільйонів православних, дітей, яких можна буде їсти! Вся війна почалася лише задля цього! Коли Іван Карпович зрозумів це, він зробив так, що палац вибухнув, а сам повернувся до своїх і розповів про все государю імператору під час особистого прийому. Той обурився і переконався, що недарма почав війну проти австрійських та тевтонських нелюдів! — урочисто сказав капітан.

— Хороша історія, вона не мине людських сердець! — заявив Ілля. — Тільки ще ж можна додати, що частину православних немовлят відправляли на стіл до папи римського! І про жидів треба щось додати. Наприклад, що це вони немовлят убивали і готували! Жидівські кухарі з палацу Габсбургів!

Дівчина, яка сиділа над друкарською машинкою, затремтіла і почала плакати.

— Не плач, друкуй далі! — закричав капітан і почав диктувати оті свої вигадки. Я слухав цю маячню ошелешений і розумів, що сорому мені не минути.

Коли дівчина надрукувала все, її відпустили.

— Все одно нічого кращого ми вже сьогодні не вигадаємо, — сказав капітан.

— Слухайте, наші успіхи треба відсвяткувати! — запропонував Ілля. Капітан зняв слухавку, і невдовзі до номера принесли коньяк. Ми розпили пляшку, капітан та панотець запропонували продовжити у ресторані, але я відмовився, сказав, що заморився. Пішов спати, але заснути довго не міг, бо згадував вигадане лайно і дратувався. Вигадники кляті!

Наступного дня зранку мене забрала графиня, і ми знову літали. Вдень ми засідали з Кречетовим та Іллею, увечері ж із Мельниковим з’являлися у світському товаристві. Про мою появу в Петрограді написали газети, цікавість до мене спалахнула, а потім швидко згасла, читачі чекали на нові історії, про що мені повідомили одразу кілька журналів. Однак часу писати в мене не було, то я тільки обіцяв. Бажання писати теж не було, бо ж ніколи ще я не писав те, що мені вказували, і сама думка про це викликала в мене огиду. Добре, що хоч ранішні польоти з графинею мене відволікали, хоча й тут мене непокоїло відчуття, що графиня до чогось мене готує, недарма вчить керувати аеропланом. Його я вже більш-менш опанував, легко злітав сам і кілька разів приземлявся, хоча ще почувався невпевнено і раз ледь не беркицьнувся, та Афродіта допомогла і виправила мою помилку. Я все чекав, до чого воно піде з графинею. І дочекався.