Найкращий сищик та падіння імперії

Кіно, бунтівники і рятівна газета

пробув у Криму всю весну і початок літа. Щодня купався, багато ходив Карадагом, добре харчувався, увечері пив місцеве вино, час від часу записував щось із останніх історій, не так для друку, як для власної пам’яті. У гості до мене приїздила співачка Настя, яка була у Криму на гастролях, співала по офіцерських санаторіях, щоб сприяти оздоровленню захисників Отєчества. Коли Настя поїхала, я трохи засумував, після чого збільшив відстані прогулянок і запливів. Лікарі пошепки казали мені, що здоровий, як бик, але у медичній карті наполягали на подальшому лікуванні і хронічних хворобах. Інколи лікарі зверталися з дрібними проханнями — то повернути викрадений гаманець, то знайти конокрадів. Я радо займався цими нескладними справами.

Якось я повертався з прогулянки по Карадагу, коли побачив біля санаторію велике біле авто і кількох людей коло нього. Люди когось чекали, а судячи з того, що робили це біля будиночка, в якому я жив, потрібен їм був саме я. Обережно наблизився і роздивився, що гостей було троє, як не рахувати водія. Два чоловіки і жінка, молода і гарненька білявка, що безтурботно сміялася. Я вийшов до них із кущів.

— Доброго дня, — привітався.

— Іване Карповичу! Доброго дня! — До мене кинувся чоловік років сорока, кругленький, щокатий, з лисиною і смішною краваткою. За ним підійшли інші гості. — Дозвольте відрекомендуватися, Сава Якович Южаков, власник Південної кінофабрики. Він потиснув мені руку, помітно хвилювався, в його очах був якийсь мисливський азарт.

— Це Олександр Олександрович Колягін, наш режисер, а це прекрасна Марі Кораллі, наша акторка, нова зірка російської сцени, — представив Южаков усіх.

Я потиснув руку Колягіну, поцілував ручку мадемуазель Кораллі, яка підморгнула мені й роздивлялася з неабиякою цікавістю.

— Іване Карповичу, ви приділите нам кілька хвилин? — спитала вона хрипкуватим голосом, і я аж трохи знітився від бісиків в її очах.

— Так, заходьте, — запросив я і провів гостей до невеликого холу санаторію, де увечері збиралися поранені та лікарі, щоб поговорити, випити, пограти в карти.

Ми всілися за столом. Час був обідній, поранені були в їдальні.

— Отже, Іване Карповичу, ми прибули до вас із пропозицією, — почав Южаков.

— Слухаю вас.

— Південна кінофабрика зараз провадить у Ялті зйомки фільму. В нас був сценарій, був план, ми вже зняли кілька епізодів, коли трапилися деякі події, які поставили під загрозу подальші зйомки.

— І що ж сталося?

— Виявилося, що наш сценарист співпрацював із бунтівниками. Його арештували, а нам було заборонено вести зйомки за його сценарієм, — зітхнув Южаков. — Ось уявіть: знімальна група у Ялті, обладнання все там, у виробництво вкладено досить багато грошей — і тут така оказія! Ми опинилися без сценарію!

— Візьміть якийсь інший.

— Нам потрібен сценарій із подіями на Півдні. У Криму чи на Кавказі! Таких сценаріїв у нашої кінофабрики немає. Поки їх напишуть, мине час, якого у нас теж немає! — гарячкував Южаков.

— І чим я можу вам допомогти? — не зрозумів я.

— Іване Карповичу, продайте нам свою історію про пригоди на Кавказі!

— Що?

— Це ж чудовий вихід! Про події багато писали у газетах! Ви знову стали дуже популярні. І тут виходить фільм про ваші кавказькі подвиги! Запевняю вас, що кіно матиме популярність!

— Вибачте, але історії поки немає. Я нічого не писав.

— Іване Карповичу, нам потрібен тільки ваш дозвіл! Фабула історії більш-менш відома з газет, усі ці напади на потяги, снайпери, дикунська кавалерія, німецький шпигун-геній і англійська красуня, яка вас урятувала! Зараз до нас їдуть одразу два досвідчених сценаристи з Одеси, вони зроблять із цієї історії цукерку, але мені потрібен ваш дозвіл. То я і приїхав вас просити надати його! Іване Карповичу, будь ласка!

— Тепер війна, кому там цікаві якісь тилові пригоди? — засумнівався я.

— Уже третій рік війни, Іване Карповичу, і люди зморилися від неї. Люди хочуть забути про війну, вони бажають розважатися і відпочивати. Аж ось виходить стрічка про нові пригоди Івана Карповича! Звісно, ми дещо змінимо, як то кажуть, додамо перцю, кілька сюрпризів, щоб глядачі не думали, що знають, як усе буде!

Я подумав, що всі мої попередні історії з кіно були повними небезпеки і повторювати їх я не хотів. Закрутив головою і тут же відчув, як у мене щось уперлося. Чиясь приємна ніжка. Я подивився на Марі, її обличчя стало хитрим, лисячим.

— Які ваші умови? — спитав я Южакова.

— Три відсотки від зборів. Це великі гроші, бо на фільм чекає великий успіх!

— Тисяча рублів авансу, ще тисяча по завершенні зйомок, п’ять відсотків зборів, і я матиму право прибирати зі сценарію дурниці. Також я обиратиму артиста, який гратиме мене, — сказав я.

У Южакова зробилося обличчя, наче я не сказав, а вдарив його між очі. Режисер Колягін розгублено закліпав очима. Марі полоскотала мене своїми прекрасними пальчиками. Здається, підтримувала мої умови.

— Іване Карповичу, я розумію, що ви не знаєтеся на кіновиробництві і думаєте...

— Я думаю, що у мене є товар, а ви — покупець. Торгуватися я не люблю, або так, або ні, — сказав я впевнено. Радий був би будь-якому його рішенню. Розум підказував, що ще раз зв’язуватися з кіношниками не потрібно, натомість тіло, роз’ятрене лоскотанням прекрасної Марі, бажало нових пригод. Нехай усе вирішує доля.

Южаков засмикався, наче карась на гачку.

— Іване Карповичу, ми вже досить-таки витратилися на фільм і...

— Саво Яковичу, ну що ми будемо торгуватися, як на базарі? Якщо вам потрібен час, то подумайте, а ото щось пояснювати і переконувати мене не потрібно.

Пальчики Марі так впиналися мені у бік, що якби Южаков зараз підвівся і пішов, я би побіг услід і зменшив вимоги. Але він не відчув мого настрою і кивнув:

— Що ж, Іване Карповичу, я згодний на ваші достатньо жорсткі умови.

— Я озолочу вас, Саво Яковичу, не хвилюйтеся. Складімо договір просто зараз, завіримо його в нотаріуса — і до справи.

— Договір? Нотаріус? Ви мені не довіряєте? — Він спробував образитися.

— Довіряю, інакше не мав би з вами справ. Але ми ж цивілізовані люди, мусимо знати, що слід домовлятися про все на папері, бо він кращий за пам’ять людську. Недарма ж і Святе Писання було записано, щоб не покладатися на недосконалість людських спогадів. Я зараз.

Пішов до кімнати і повернувся звідти з папером та чорнильницею. Южаков сидів похмурий, здається, він очікував, що задурить мені голову за допомогою обіцянок та Марі, а платити був не налаштований.

— Саво Яковичу, ви чимось невдоволені? Якщо мої умови здаються вам неприйнятними, то...

— Пишіть швидше договір! Нам треба повертатися до Ялти. А ці гірські дороги — вони так заколисують! — твердо сказав Южаков.

Я склав договір у трьох примірниках. Ми домовилися, що в Ялті вони завірять їх, а коли я приїду, то отримаю свій примірник і аванс. Гості сіли до авта, на прощання Марі так поцілувала, що я аж здригнувся весь. І не міг заспокоїтися до вечора, коли добряче випив. Якщо когось алкоголь підштовхував до стрибків у гречку, то мене навпаки заспокоював і схиляв до сну.

Наступного дня від Южакова надійшла телеграма, і я відбув до Ялти на пароплаві. Насолоджувався краєвидами Криму, сидів у затінку і попивав чай. В Ялті мене чекала Марі з екіпажем.

— А де Южаков? — поцікавився я.

— Він відбув до Сімферополя зустрічати Ольгу Миколаївну, — чомусь роздратовано називаючи ім’я, повідомила Марі.

— Хто це?

— Зірка! — Марі аж форкнула. — Гратиме Олександру Сайрус. Хоча їй тридцять чотири роки, куди їй грати Олександру!

— О, а кого ж гратимете ви?

— У мене і ролі немає, напишуть якийсь епізод, — сумно сказала Марі.

— Яке нехтування талантами! — обурився я.

— Іване Карповичу, вигадайте для мене щось, — попросила вона.

— Що?

— Ну, якусь роль. Не епізод, а саме роль. Я хороша актриса, я — молода! А мене хочуть загнати у масовку, головну ж роль віддають якійсь старій шкапі!

— Неодмінно щось вигадаю, — пообіцяв я і удостоївся поцілунка, який зовсім мене розканабоїв. — Куди ми зараз? — спитав я хрипко.

— Я покажу вам вашу квартиру, де ви житимете.

— О, дуже добре! — зрадів я.

По дорозі попросив візника зупинити біля крамниці, купив шампанського, тістечок і квітів.

— О, що святкуємо? — поцікавилася Марі.

— Початок моєї роботи на Південну кінофабрику!

Коли приїхали на квартиру, досить скромну, але цілком прийнятну, я вже був божевільний від пристрасті і одразу обійняв красуню.

— Одну хвилиночку, моя пречудова Марі, — сказав я їй і забіг у ванну для проведення деяких санітарних операцій, до яких мене привчила ще Єлизавета Павлівна.

Випурхнув із ванни в самих лише кальсонах, які залишив, щоб не дуже світити тим клятим пораненням на м’якому місці, яке я отримав на Кавказі від підступних рук німецького шпигуна. Я думав, що Марі вже буде лежати у костюмі Єви на ліжку, але натомість вона сиділа за столом, одягнена, і трохи зніяковіло дивилася на мене. Тут уже і я почав ніяковіти, тим більше, що мої наміри недвозначно випиналися з-під кальсонів. Я відчував себе так, наче голий вибіг на сцену і побачив переповнену залу.

— Марі, я щось неправильно зрозумів? — спитав я чесно.

— Іване Карповичу, вибачте, не зараз, — попросила вона.

— Що трапилося? — здивувався я, бо ж, здавалося, правильно витлумачив її зацікавленість мною.

— У мене зараз місячне. Доведеться почекати день чи два. Вибачте, — знизала вона плечима.

— А, ось так! Тоді ви мені вибачте. Просто, Марі, у мене досі дрижаки по шкірі в тому місці, де ви мене лоскотали своїми пальчиками. Ну, я трохи і пустився берега.

— Аж трохи намочилися, — Марі усміхнулася і кивнула на кілька мокрих плям на кальсонах.

— Частково взяв ванну, — пояснив я.

— Не всі чоловіки так дотримуються гігієни.

— Навчений, що як за стіл треба сідати з помитими руками, так і на ложе кохання треба вкладатися з чистим приладдям, — кивнув я.

— У вас були хороші вчительки.

— Гріх скаржитися, — кивнув я, згадав Єлизавету Павлівну і трохи засумував. — З вашого дозволу одягнуся.

Невдовзі повернувся.

— Що ж, вип’ємо шампані?

— Можна, — кивнула вона. — Я ось і келихи приготувала.

Я налив, нахиляючи бокали, щоб піна сходила і не заважала налити побільше.

— Ну що ж, за Південну кінофабрику та її новий фільм, завдяки якому я зустрів вас, Марі. — Ми почаркувалися, випили. Шампанське мені зазвичай не подобалося, але зараз здалося доречним. — Що ж, Марі, розкажіть, що тут робите і чи пан Южаков не втаїв чогось такого, що б мені варто було знати?

— Та ні, він розповів усе як є. Ми збиралися знімати пригодницьке кіно. За сценарієм пара молодят вирушає у весільну подорож на Кавказ, там дівчину викрадають кавказькі абреки, які вимагають викуп. Тоді хлопець іде на пошуки коханої і після карколомних пригод знаходить та рятує її. Цікавий сценарій, але в його автора виявилися зв’язки з бунтівниками. У підвалі його будинку працювала друкарня, на якій друкували листівки, які потім розповсюджували на фронті. Після арешту автора цензура заборонила знімати за його сценарієм. Сава Якович впав у відчай, коли я нагадала про вас. Як і багато хто, стежила за вашими пригодами на Кавказі. А там же і абреки є, і лінія кохання, нам не треба нічого переробляти, можемо одразу почати знімати. Сава Якович погодився, і ми поїхали до вас.

— Що ж, дякую, Марі, я ваш боржник.

— Відплатіть мені роллю. Набридло грати у масовці. Я хочу роль, хай не головну, але більш-менш важливу. Ну і щоб глядачі мене запам’ятали. Вигадайте якусь гілку сюжету.

— Вигадувати я невеликий мастак, але спробую. А цей Южаков, у нього є гроші?

— Гроші є, але їх завжди не вистачає, бо Сава Якович хоче якомога більше грошей. Тому одразу в роботі у нього зараз шість картин.

— А на аванс для мене вистачить?

— Так, Сава Якович пообіцяв якомусь купчику з Таганрога другорядну роль, і той позичив йому грошей. Якраз на ваш аванс і на деякі поточні витрати.

— Марі, а ви добре обізнані, як на акторку.

— Я допомагаю Саві Яковичу вести справи. Він людина великих масштабів, але дуже не любить порядку і записів, тому цим займаюся я.

— Але про роль усе одно мрієте?

— Так.

— Що ж, тоді за роль! — Ми випили ще шампані, я спитав про плани на сьогодні.

— Зараз можете відпочити, а по обіді приїде Сава Якович і можна буде подивитися претендентів на вашу роль.

— Їх кілька?

— Кілька десятків. Коли стали відомі наші плани знімати фільм про вас, Іване Карповичу, до Південної кінофабрики почало звертатися багато акторів. Усі хочуть зіграти вас, бо ж розуміють, що це певний шлях до слави.

— Диви як, я думав, буде один, у кращому випадку два актори.

— Ні, значно більше. Не тільки актори кіно, але й театру, здебільшого з півдня імперії, але їдуть і з півночі, навіть зі столиці, їдуть за свої гроші, ми дорогу не оплачуємо, але люди готові ризикнути заради права зіграти вас.

— Щось мені здається, що я попросив замало грошей, — усміхнувся я.

— Та ні, ваші умови дуже хороші, мало хто в імперії може про таке мріяти. Мені сподобалося, як ви вели справу.

— У мене була важлива перевага.

— Яка?

— Южакову це було потрібно, а мені — ні. В такій ситуації легко стояти на своєму.

— Ну, тут ви маєте рацію.

Ми допили шампанське, і я запропонував прогулятися.

— Відпочити не хочете? — спитала Марі.

— Я останні місяці тільки й роблю, що відпочиваю.

Ми пішли гуляти Ялтою, я насунув капелюх на обличчя, щоб мене не пізнавали. Було спекотно, але ми намагалися гуляти парками та алеями, де ховалися у тіні.

— Іване Карповичу, а от я хотіла вас запитати.

— Про що?

— А що сталося під Карсом? — Марі здивувала мене. — У газетах описували якось незрозуміло. Наче було велике військо турецьких інсургентів, а ви проти них сам, потім бій, а потім нападники розбіглися, лишивши багато вбитих. Я не сумніваюся, що ви добре стріляєте і взагалі найкращий сищик імперії, але в цій історії чогось не вистачає.

— У ній не вистачає правди, — визнав я. — А вона така: я тікав від нападників на тарантасі, мене зігнали з дороги, мчав полем, місцевість гориста, колесо тарантаса попало на камінь, і я злетів, ударився головою і знепритомнів. Тарантас помчав далі, нападники — це були не турки, а курди, тамтешні кочовики, — помчали за ним далі, не помітивши мене у кущах. Вони наздогнали тарантас, побачили, що мене там немає, почали шукати, але я встиг утекти, вночі натрапив на село, яке виявилося вірменським. Так і врятувався.

Марі усміхнулася і закрутила головою.

— Вам, звісно, видніше. Але ходять різні чутки...

— Які саме? — начебто здивувався я.

— Що частину ваших нападників було спалено, наче блискавками. І це так налякало тих кочовиків, що вони перейшли на бік нашої армії.

— Ну, це вже побрехеньки, — засміявся я.

— А те, що вам пропонували стати князем трапезундським, це правда?

— Не те щоб пропонували, а просили у намісника призначити. Той не погодився, і добре, бо який там із мене князь?

— Дивні речі кажете, Іване Карповичу. Усі люди влади бажають, а ви ні, — зауважила Марі.

— Бо скільки знав людей, а жоден від того, що владу отримав, кращим не став, — пояснив я. — Багато хто гіршим зробився. То для чого мені та влада? І так у мене недоліків багато і гріхів стільки, що як зібрати їх та повантажити, то довга валка вийде.

— Ну, мабуть, ви кажете правду, — кивнула вона.

— Пообідати не хочете?

— Та можна.

Зайшли ми до ресторації на набережній, замовили обід. Примітив я якогось хлопця — він усередину зайшов, побачив нас і вийшов. Наче раніше я його бачив.

— Марі, а більше бунтівників у знімальній групі не залишилося?

— Ні, а чого ви питаєте?

— Та цікаво просто. — Перепросився і вийшов на вулицю. Озирнувся. Наче нікого не побачив. Повернувся, пообідали ми, поїхали на знімальний майданчик. Дорогою дивився я, чи немає хвоста.

— Чого все озираєтеся, Івану Карповичу? — спитала Марі.

— Звичка така в мене. Сам стежив багато, то завжди дивлюся, чи за мною не ходять.

— І як?

— Наче нікого немає.

— То добре, — усміхнулася вона. Здається, не сприймала моїх слів серйозно.

Коли прибули на знімальний майданчик, Южаков був вже там, так само як і Колягін.

— Іване Карповичу, радий вас бачити! — зрадів Южаков. — Ось договір, ось гроші, а он там актори. Вже двадцять семеро, і ще їдуть! Просто диво якесь, скільки акторів хочуть вас зіграти!

— Що ж, зараз їх подивимося, — кивнув я, сховавши гроші та копію договору, який про всяк випадок прочитав. — Ви ще нікого не набачили?

— Ну, є в мене кілька фаворитів, ходімо обирати.

Ми пройшли до великого намету, в якому всілися на дивані перед дерев’яним настилом. На нього вивели сімох претендентів.

— Ну, як вам, Іване Карповичу? — спитав задоволений Южаков, а я схопився за голову. — Ви чого?

— Що це за непотріб? — пошепки спитав я, щоб не ображати акторів, які стояли на сцені у напружених позах, які, мабуть, мусили засвідчити впевненість.

— Іване Карповичу, це найкращі актори півдня Росії!

— Я не кажу, які вони актори, я кажу, що вони не підходять для ролі Івана Карповича Підіпригори.

— Чим не підходять? — трохи роздратовано спитав Южаков.

— Дивіться, показую тільки один раз! — крикнув я і побіг на сцену. Був трохи роздратований тим, кого збиралися відібрати для ролі. — Ось цей! — Я підійшов до першого претендента. — По-перше, лисуватий! По-друге, ноги колесом. Найкращий сищик імперії — і ноги колесом? Та як таке може бути? Наступний! — Я продемонстрував другого кандидата. — Барило величеньке, з таким барилом на пічці лежати, а не справи розслідувати! До того ж банькатий. Хай Бог милує! Третій! Чорнявий, наче циган! Це не найкращий сищик імперії, а конокрад якийсь. Ще й вухо поламане! Четвертий. Що це за шпала? Та він же на дві голови мене вищий. Його на городі поставити, щоб ворон лякав! Наступний. Слухайте, це ж той, рязанська пика! Очі блакитні, волосся біляве. Ще берізку йому під руку, він тільки з берізкою ходити мусить! Ще один. Нічого поганого про це обличчя не скажу, Господь уже що хотів, сказав. Пропоную йому грати роль німецького шпигуна барона фон Герке, щоб глядачі з першого погляду не сумнівалися, хто лиходій! Останній.

Я його по спині поплескав, бідолаха аж шкереберть полетів зі сцени.

— Тоненькі вусики, волосся бріоліном намазане, груди запали, наче у туберкульозника. Та на такого абрек чхне, і відлетить цей жевжик за Кавказький хребет!

— Іване Карповичу! Виберіть самі! — образився Южаков і наказав привести решту претендентів.

Їх привели, вишикували на сцені. Я пройшовся, подивився, почухав голову. Підійшов до одного.

— Хто такий?

— Актор провінційних театрів.

— А до того ким був?

— У цирку акробатом.

— Пройдись на руках.

Він легко на руки скочив і пройшовся.

— Битися вмієш?

— Та доводилося.

Я на нього кулаком, він відскочив — і мене, тут уже я ледь встиг обличчя прибрати, ще кулаком, він відповів, я за руку схопив, хотів заламати, та виявився хлопець слизький, наче циганська дитина. Вирвався. Сильний, вправний. Не те щоб на мене схожий, але зовнішності нашої.

— Ти сам звідки?

— З Кобеляцького повіту Полтавської губернії.

— О, земляк майже. — Поплескав його по плечі, стрибнув зі сцени, підійшов до Южакова.

— Оце він мене гратиме.

— Іване Карповичу, він із вихрестів!

— Тобто православної віри! — зрадів я і спитав. — Прізвище як?

— Білан, — відповів хлопець.

— Підходить. Вибирайте цього.

— Іване Карповичу, ще претенденти їдуть.

— Та хто б не їхав, а кращий уже не приїде. Він, — наполіг я. — Коли приїздять хлопці, що сценарій писатимуть?

— Завтра.

— Ну, тоді до завтра. Піду відпочину з дороги, — пішов я, щоб не почали мене переконувати, аби іншого актора обрав.

Повернувся до квартири, яку мені зняв Южаков, сів думати, куди б ото втулити Марі, щоб була у неї хороша роль. Дещо вигадав, коли постукали у двері. Підійшов обережно, став збоку, тримав браунінг.

— Хто там?

— Іване Карповичу, це я, — почув голос Марі.

Відчинив.

— Не хочете прогулятися? — спитала вона.

— Залюбки.

Погуляли містом, повечеряли, ще трохи пройшлися, потім я відвіз Марі до її квартири, біля набережної. Побажав на добраніч, отримав поцілунок, вона зникла за дверима, а я пішов собі. Потім почув щось, наче скрик її. Прислухався. Тиша. Могло здатися, але вирішив повернутися. Думав про її пальчики, досі відчував лоскотання у боці. Підійшов до парадного, відчинив двері і зайшов із браунінгом у руці. Всередині було темно, я став придивлятися і зразу отримав по руці. Якимось кийком, дуже боляче, браунінг утримав, але натиснути на гачок не міг, бо руку наче паралізувало. З темряви на мене кинулися. Зустрів когось лівою, нападник захрипів, другий звалив мене, я хотів закричати, коли мені до рота притулили якусь ганчірку. Я намагався вирватися, але мене міцно тримали, здається, одразу троє, один притискав до рота ту ганчірку, вона смерділа якимись ліками, потім мені почало паморочитися, я востаннє спробував вирватися, на мене наліг ще й четвертий, далі темрява.

Коли опритомнів, хотів розплющити очі, але виявилося, що це важко. Нічого не розумів, нарешті здогадався, що на очах пов’язка. У роті кляп, мотузки на руках та ногах. Мене якось так хитро зв’язали, що я лежав скручений бубликом. Мотузка від шиї, прив’язана до колін. Я не міг ударити ногами і головою теж. Темрява. І майже нічого не чутно. Тільки поштовхи, з яких я здогадався, що мене кудись везуть. Хто? І для чого? Як із цим пов’язана Марі? Здається, стежили за нею і напали на неї. Я почув її скрик випадково. Міг не почути або не повернутися. Вони ж могли вбити мене на місці. Але для чогось схопили, зв’язали, везли тепер кудись. Нічого не розумів, почав смикати мотузки. Та вони були міцні і зав’язані правильно.

Смикав мотузки весь час, поки ми їхали, а їхали довго, годин шість чи сім. Куди так довго можна їхати у Криму? Я спочатку боявся, що мене викрали турецькі шпигуни і зараз везуть на безлюдний берег, щоб переправити на корабель. Але ні, ми їхали занадто далеко. Може, до Сімферополя? А що там? Дуже боліли руки, шия та бік. Я намагався перевернутися, але ящик був затісний. Намагався мугикати, щоб привернути увагу викрадачів, але не вдалося. Доводилося терпіти. Це була мука. Нарешті ми зупинилися. Ящик кудись понесли, мабуть, сходами вниз. Потім відкрили. Мене витягли. Якийсь чоловік почав світити мені в очі, роздивлятися обличчя. Шелестів папір. Здається, порівнював мене з портретом у журналі.

— Точно він! Найкращий сищик імперії! Підіпригора! Треба повідомити Громова! — скрикнув чоловік.

Я його не бачив, засліплений яскравим світлом.

— Зараз ви заснете, Іване Карповичу, а ми про вас потурбуємося. Зробимо масаж, щоб не було гангрени на руках, розімнемо шию, все буде добре, не хвилюйтеся, — казав той самий чоловік. Оскільки кляп із рота не вийняли, я і відповісти нічого не зміг. Відчув укол і невдовзі знепритомнів.

Наступне моє пробудження трапилося у чомусь схожому на труну. Аж злякався, чи не поховали мене живцем. Та потім відчув коливання. Здається, мене везли кудись залізницею. У дерев’яному ящику, до дна якого мене міцно прикріпили широкими шкіряними ременями, які не давали змоги рухати жодною частиною тіла. Головою теж. Знов кляп у роті, щоб і звуку не міг подати. Я намагався зрозуміти, що ж відбувається. У Ялті залізниці немає, і з Ялти мене довго везли. Точно до Сімферополя. Звідти повезли у вагоні. Кудись далеко. До Петрограда? Військова контррозвідка? Але що їй заважало просто викликати мене і арештувати вже у столиці? Навіщо таємно нападати і таємно перевозити? А до чого тут Марі? Питань було забагато, доводилося чекати. Час спливав неквапливо, мене колихало. Я намагався смикатися у ящику, але був занадто міцно прив’язаний. Довго лежав, потім заснув. Прокинувся від поштовхів. Мене кудись несли, мабуть, із вагона, почав рватися, щоб люди відчули, що всередині хтось є, але люди не звернули уваги. Далі мене везли, чутно було, як стукають колеса по бруківці. Знову несли, сходами, здається, у підвал. Нарешті відчинили кришку.

— Диви, точно Іван Карпович! — сказав хтось, кого я не бачив, засліплений. — Доброго дня, найкращий сищику імперії. — Мене поплескали по щоці, а я навіть відповісти не міг. — Виймайте і несіть до клітки.

Поступово звикав до світла після довгих годин у темряві ящика. Я вже бачив якихось людей. Зараз виймуть, відв’яжуть від ящика, треба спробувати вирватися... Але мені знову вкололи снодійне, я знепритомнів. Отямився від гучних ударів по залізу. Розплющив очі, застогнав. Лежав у невисокій клітці з товстих металевих прутків. По ній для чогось били молотом. Якісь люди.

— Це ми, Іване Карповичу, заклепуємо дверцята до клітки. Ви ж — найкращий сищик імперії, кажуть, що можете відчиняти будь-які замки, то ми хочемо убезпечитися від несподіванок. Розм’якшувати залізо ви ж не вмієте? — питав мене якийсь веселий чоловік років сорока. У чорних штанях і білій сорочці. Я десь його бачив раніше, але не пам’ятав де.

— Хто ви? — спитав я.

— Мене звати Олексій. Руки не подаю, але суто з поваги до вас, Іване Карповичу. Кажуть, ви знаєте багато різних хитрощів, ще скалічите мене. — Він був дуже задоволений. — А ви мене не запам’ятали? Нас познайомила графиня Клейнміхель, прекрасна Афродіта. Вона так добре допомагала нам грошима, А потім відмовилася, мовляв, не любить примусу і дисципліни. Ми б так її не відпустили, ми вміємо впливати на людей. Ви ж чули про спадок Шмідта, який ми змогли забрати на потреби революції? Афродіті, якою б відчайдушною вона не була, довелося б таки поділитися з нами, але тут з’явилися ви, Іване Карповичу. Не знаю, можливо, вам здалося, що це кохання, але насправді графиня просто рятувалася від наших погроз. Уклала вас у ліжко. І ми змушені були відступити, бо не хотіли починати війну з найкращим сищиком імперії. Насправді я був не проти повоювати з вами, Іване Карповичу, мені здавалося, що вашу славу перебільшено, але ЦК вирішило інакше, а я поважаю партійну дисципліну.

— Що вам від мене потрібно? — спитав я, бо кляп уже зняли.

— Від вас — нічого, Іване Карповичу. Зовсім нічого.

— Тоді для чого ви викрали мене?

— Ну, ми не викрадали вас. Точніше, викрадали, але це трапилося випадково. Нам була потрібна чарівна Марі, здається, ви її знали. Ми підозрювали, що Марі була причетна до викриття нашого товариша, автора сценарію, за яким мусили знімати кіно. Ми збиралися викрасти Марі і допитати її, щоб зрозуміти, що їй відомо. Здається, вона звабила нашого товариша, закрутила йому голову і могла дізнатися про те, про що не мусила знати. Так от наша бойова група по Криму схопила її, а тут прибігли ви, Іване Карповичу. Як мені відомо, навіть проти чотирьох озброєних людей ви билися, наче лев.

І нам дуже пощастило, що першим же ударом ми змогли вивести вашу праву руку з улюбленим браунінгом, який відправив на той світ уже стільки ворогів імперії. Навіть з одною рукою ви чинили спротив, і добре, що у хлопців залишився рушник з ефіром, яким ми вас і заспокоїли. Думали, що просто залицяльник, але знайшли у піджаку кишені договір, підписаний Іваном Карповичем Підіпригорою. Потім роздивилися ваше обличчя, знайоме з портретів у журналах. Наші люди звернулися до мене, спитали, що робити. А в мене ж не було вибору, Іване Карповичу. Відпустити вас — це ж отримати найстрашнішого ворога з можливих. Ми начебто намагалися працювати чисто, але з ваших же розповідей нам відомо, що ви знайдете слід навіть після найчистішої роботи. Відпустити вас, а потім із жахом чекати моменту вашої появи і неминучої помсти? Е ні, це нам не підходило. Була ідея просто вбити вас, і ми до неї схилялися, аж поки я не подумав, що вбити вас — це знехтувати великою вдачею, яка сама припливла нам до рук! Ми схопили не абикого, а найкращого сищика імперії! Ми не маємо права вбити вас, мусимо розіграти якусь комбінацію, варту вашого світлого імені, Іване Карповичу! Я наказав доставити вас сюди, а сам ламав голову над тим, як би скористатися вами, вашою популярністю. Я вигадав просто-таки чудову операцію, Іване Карповичу! Думаю, ви мусите оцінити красу гри!

— Хто ви?

— Я — Олексій, я ж сказав.

— Хто ви і ваші люди?

— Ми — революціонери, РСДРП, більшовики. Думаю, ви були знайомі з моїми колегами під час роботи у Києві.

— Ви хочете грошей?

— Ну, гроші б нам, звісно, не завадили. Але, на жаль, усі ваші гроші, як нам стало відомо, лежать на рахунках у банках. Забрати їх без вас неможливо, а з вами — вкрай небезпечно. То нехай ваші гроші залишаються вашим спадкоємцям.

— Що ж вам потрібно?

— Кажу ж, від вас, Іване Карповичу, нічого.

— Для чого ж ви посадили мене у клітку?

— Щоб ви не втекли.

— І навіщо я вам тут?

— Для повалення самодержавства, — Він посміхався, щасливий від того, що відбувалося. Помітив моє здивування. — Не розумієте?

— Ні.

— Дивіться, Іване Карповичу, зараз влада у досить складному становищі. Війна триває і не приносить нічого, крім поразок, звісно, не враховуючи ваших подвигів на Кавказі. Так ось ми тільки програвали і відступали, втратили величезні території, зазнали серйозних втрат. Зараз фронт начебто стабілізувався, але уряд почав мобілізацію вже дивізій четвертої черги, що викликає велике невдоволення населення. Тим більше, що про перемоги поки що годі й думати. У великих містах існують труднощі з постачанням продуктів, особливо хліба. Не вистачає інших товарів. Для економіки імперії війна виявилася заважким тягарем, який руйнує її. Казна порожня, влада розгублена, настрої занепадницькі. Час працює на нас. Треба тільки почекати ще кілька років, і самодержавство впаде, навіть без особливих зусиль із нашого боку. Але ми не хочемо чекати, ми збираємося прискорити процес. Для цього ми мусимо щоденно демонструвати безпорадність та слабкість влади. І що можна вигадати краще, аніж знищувати самодержавство за допомогою його стовпа? Всі знають про ваші монархічні вподобання, про службу у охранці, про подвиги на війні. Ви досить популярні, ваші пригоди влада використовує, щоб відволікати народ від боротьби. Успішно використовує, і ось ви зникаєте. Ми повідомляємо про ваше викрадення і вимагаємо від влади виконати наші умови: звільнити близько сотні в’язнів та каторжан, забезпечивши їм виїзд за межі країни. До речі, ми робимо це від імені есерів. Нехай їх ненавидять ваші шанувальники. Звісно, влада не виконає наших умов. Вже зараз лунають обіцянки знайти вас і врятувати. Але ми сховали вас дуже добре. Кожен день, який влада проводитиме у марних пошуках, ставатиме доказом її безсилля. Кожен день викликатиме до влади дедалі більше зневаги і ненависті. День за днем, місяць за місяцем. Ми надсилатимемо ваші фотографії у цій клітці, можливо, відрізатимемо вам по пальцю, щоб налякати обивателів. Повірте, історія з вашим викраденням буде колись у всіх підручниках з історії Нової Росії, як перший крок у остаточному поваленні монархії.

Він зареготав. Я зрадів, що не дратувався на нього. Може, тому, що уявляв, як відкручую йому голову.

— То ви збираєтеся тримати мене тут довго? — спитав я.

— Так.

— А що потім?

— Потім подивимося. Точно можу вас запевнити, що живим ви звідси не вийдете. А вже чи самі якось зможете померти, чи ми вас уб’ємо, то не має значення. Головне, що ви заслуговуєте на смерть, бо все життя підтримували цей антинародний режим, який мусить бути знищений і буде знищений! Що ж, я пішов, думаю, що ми з вами вже не побачимося. За вами наглядатимуть наші люди. Правила будуть такі. Раз на два дні вони приходитимуть, приноситимуть вам їжу і забиратимуть оту бляшанку, яка під кліткою. Це параша, ваш туалет. Я розумію, буде смердіти, але ви ж відправили до тюрми стількох людей, що просто-таки зобов’язані відчути на власній шкурі, на що прирікали наших товаришів. Світло тут буде вмикатися лише на час, коли приходитимуть наші люди. То звикайте до темряви. Ага, я знаю, що ви тонкий психолог і вмієте впливати на людей. Нагадую, що вхід до клітки заклепаний. Щоб відчинити, потрібен майстер і спеціальний інструмент, якого тут немає. Тож можете не напружуватися у зваблюванні моїх товаришів. Навіть якщо ви якимось дивом переконаєте їх випустити вас, зробити цього вони не зможуть. Бо людина може піддатися словам вашим, але залізо не має вух!

— Я міг би запропонувати гроші...

— Іване Карповичу, ну яким же треба бути дурнем, щоб почати торгуватися з вами! Ви ж усе одно обдурите і зробите так, як вигідно вам. Єдина можливість вам не програти — це взагалі не грати з вами. То сидіть тут, за цими ґратами, наче живий мрець, і згадуйте тих революціонерів, яких колись схопили і позбавили волі, а то й життя. Прощайте, Іване Карповичу, не сумуйте, — він вже збирався йти.

— Що сталося з Марі? — спитав я.

— О, то вас досі цікавить її доля! А ви мужня людина, Іване Карповичу. Інший би хвилювався за свою шкіру, а ви думаєте про красуню-акторку. Це у вас такий пунктик на дамочках, яким ви завжди намагаєтеся допомогти, чи просто блуд? Марі ж така молода і гарна, свіжа, як весняна квітка! Ви встигли переспати з нею? Я чув, що ви маєте успіх у дам. Ну аякже, герой, загадкова особа, найкращий сищик імперії, багатій. Жінки торкалися ваших шрамів і наче дивилися кіно про пригоди!

— Що з Марі?

— Ми допитували її і трохи перестаралися. Передали куті меду, так же кажуть у вас у Малоросії, Іване Карповичу? Якось я був змушений переховуватися у Калачі Воронезької губернії, там наслухався вашої співучої говірки. Так ось, Марі довго не хотіла нічого говорити, хлопці розізлилися і перетиснули. Вона померла. На жаль. Ви не змогли її врятувати, але ви не мусите у цьому себе звинувачувати. Добре, Іване Карповичу? Ну все, бувайте. — Він помахав мені рукою і пішов до дверей. Залізних, на вигляд міцних. За дверима сходи і, можливо, ще двері. Може, навіть не одні. Зачинив за собою двері, невдовзі світло згасло.

Я у темряві почав навпомацки вивчати клітку. Сталеві прути десь у три пальці завтовшки, густо сплетені один з одним. Дуже міцні. Розмір клітки заважав мені встати на повний зріст або витягнутися. Підлога була теж із прутків. Сама клітка стояла на чотирьох дерев’яних колодах, до яких була міцно прибита. Під кліткою була бляшанка. У клітці валялися матрац, подушка і ковдра. Я поклав матрац. Ліг. Із підігнутими ногами. Навіть якщо лягти по діагоналі, не вміщався повністю. Доводилося лежати на боку. Прути впиналися у ребра. Було незручно. Ще більш незручно було думати про те, що мені тут сидіти тижні і місяці. Ну і бідолашна Марі...

Наступні дні я призвичаювався до життя у клітці. Перевірив усі її прутки, але їх було зроблено дуже якісно, без шансу зламати. Впирався спиною і ногами, намагався вигнути хоча б один бік клітки, але вона не помічала моїх спроб. Спочатку було важко спати, бо прутки продавлювалися крізь матрац, а потім звик.

Важче було звикнути до смороду з бляшанки під кліткою. Я привчився ходити у неї тільки перед появою моїх охоронців, що спорожняли її і приносили їжу. У мене не було годинників, я не бачив, чи день, чи ніч надворі, але я відчував час. І знав, що скоро прийдуть. Тоді й сідав над бляшанкою.

Охоронців було троє, вони змінювалися, здається, випадково. З усіма ними я неодмінно розмовляв. Вони мовчали, наче не помічали мене, довгою палюгою діставали бляшанку, потім кидали мені у клітку буханець хліба і оселедець чи шматок ковбаси. Це була моя їжа на два дні. Воду давали у глечику, він не пролазив через ґрати, стояв ззовні, я пив крізь ґрати. Одразу випивав якнайбільше, потім охоронець наповнював його знову, і це була вся моя вода до наступної появи.

Поки хлопці поралися, я безперервно патякав. На різні теми. Наприклад, я помітив в одного з охоронців обручку. Зазвичай бунтівники зверхньо ставилися до шлюбу і обручок не носили. Цей носив, то, можливо, шлюб для нього був важливим. З цим охоронцем я почав говорити про свою дружину. Ми хоч із Єлизаветою Павлівною не брали шлюб, але говорив саме про неї, що вона далеко, за кордоном, як я за нею сумую і як ревную. Про ревнощі я сказав, якраз коли охоронець подавав мені хліб. Побачив, як його обличчя трохи змінилося. Почав розповідати, як не можу спати, бо мені ввижається, що вона зраджує мене. Це ж за кордоном легко, там цінують російських жінок. Розповідав історії про зради і про ревнощі. Брехав, вигадував, дурив голову. Охоронець мовчав, але я знав, що він слухає. Я капав отруту йому у вуха, бо моїм єдиним шансом були ці охоронці.

Другого я піймав на усмішці, коли згадав про маленьку доньку, про Моніку, яка зростала десь далеко без мене. Як це важко бути батьком і не бачити власної дитини. Я розповідав, як вона сниться мені уночі, як я розмовляю з нею, гуляю, ношу на плечах, а потім прокидаюся у цій клітці і кричу від безсилля, бо вже ж ніколи не побачу мою дівчинку. Ще я згадував колискові, які співав їй, її перші слова, як вона хворіла і як одужувала, її улюблені ляльки. Я легко плакав і просив охоронця почекати, поки я закінчу свою чергову історію.

Третього я не міг довго спіймати. Говорив і про те, і про се, а він був байдужий, робив свою справу і йшов геть. Я помітив, що саме він приносив мені завжди черствий, часто пліснявий хліб, іржаві оселедці, смердючу ковбасу. Здається, він купував усе найдешевше. Інші охоронці так не економили, купували для мене більш-менш свіже. То він жадібний? Економить гроші, які йому виділялися для мого харчування? Я почав говорити з ним про гроші. Про те, як багато в мене грошей і з кожним днем їх стає все більше, а я не можу ними скористатися. Я розповідав, як це боляче, коли ти стільки сил поклав на заробляння грошей, а потім не можеш їх витратити. Я в деталях описував свої фінансові справи, всі ті тисячі, десятки тисяч рублів на різноманітних рахунках. Охоронцю, здається, подобалося про це слухати, хоч він намагався робити вигляд, що йому байдуже.

Так я знайшов тему для розмов із кожним. Вони з’являлися що два дні, на п’ять-сім хвилин, яких мені вистачало, щоб робити свою справу. Від самої їх появи я починав говорити. У мене був час, щоб подумати над виступом, підготувати його, розвішати гачки, які могли зачепити охоронців. Я пояснював їм, що нуджуся від самотності, вибачався і починав говорити. Вони ніяк не реагували, робили свою справу мовчки і йшли. Я залишався у темряві, починав думати, що буду казати далі. Так, іноді мене охоплював відчай. Я вигадував цілі операції, щоб привернути увагу охоронців, а ці дурні нічого не помічали, робили своє і йшли. Мені хотілося лаяти їх, проклинати, але я стримувався, чекав, поки заспокоюся, і починав думати, що говорити далі. Бо іншого виходу не було. Тільки говорити з ними, тільки намагатися якось вплинути на них, думати про це, готуватися до цього, щоб не збожеволіти у тій темряві.

Я заборонив собі думати про те, що буде далі. Тільки говорити з охоронцями. Зрадлива дружина, донька далеко і гроші-гроші-гроші! Вони приходили, завжди по одному, я щиро радів і заводив свою платівку. Я плакав, сміявся, хапався за голову і за серце. Я грав так, як не зіграв би жоден актор, бо ж їх не саджали у клітку і не тримали у темряві місяцями. Я придивлявся до охоронців. Сподівався побачити якісь знаки того, що вони реагують, що я проліз їм у серце і почав виїдати їх ізсередини. Але вони були незворушні, робили свою справу і йшли, чортові опудала! Я дратувався, але глибоко всередині, а з охоронцями я був запопадливим, я лив і лив у їхні вуха отруту. Вони йшли, а я залишався у темряві і готувався до наступного виступу. Я не знав, хто з охоронців прийде наступного разу, тож мусив вигадати і тримати у голові одразу три виступи.

Цілими днями я думав про викрадачів. Здається, це була невеличка група. Кілька людей у Криму і четверо тут. Я не знав де, але підозрював, що це околиці Петрограда. Олексій і троє охоронців. Маленька група. Чому мене не показували партійному керівництву? Їм же, мабуть, було б приємно подивитися на таку здобич. Бунтівники мене дуже не любили ще з часів моєї служби в охоронному відділенні. Та і вже у відставці я їм кілька разів дошкулив. Але от тут мене нікому не показували. Ну добре, зберігали таємницю, бо ж мене розшукували. Та, може, моє викрадення було таємницею і для керівництва партії?

Це був перспективний напрям. Я почав говорити охоронцям про те, що Олексій порушив партійну дисципліну, сам вирішив провести операцію зі мною, не повідомивши ЦК. Керівництво буде невдоволене, може покарати, причому не тільки Олексія, але й їх, бо це вони не доповіли про те, що відбувалося, стали його поплічниками.

— І тепер він же не відпустить тебе, ніколи не відпустить до твоєї дружини за кордон, бо боятиметься, що ти там розкажеш про мене. Олексій триматиме тебе при собі будь-що-будь! І йому начхати на твої почуття! На те, що ти кохаєш дружину! — шепотів я Першому. Він не звертав уваги на мої слова. Точніше, вдавав, що не звертає уваги. Але це зовсім інше! Він слухав! Слухав.

— Замість того, щоб ростити свою дитину, ти вимушений прислужувати мені, — шепотів я Другому. — Бо так наказав Олексій. Олексій, який порушив партійну дисципліну, який сам фактично став вигнанцем з партії і потягнув за собою вас! Він затіяв цю гру, щоб зробити собі кар’єру, щоб довести керівництву свою здатність до великих справ! А на тебе йому плювати і на дитину твою плювати! Він зневажає тебе, бо вважає, що справжній революціонер мусить бути вищим за батьківські почуття. Так він любить говорити? Еге ж? Але насправді він же не знає, що таке батьківські почуття! Не знає, що таке тримати на руках шматочок життя, твого життя, твоє продовження, твою плоть і кров! Він не відчував цього і не розуміє тебе, йому начхати на твої почуття! Ти лише пішак у його великій грі, пішак, яким він легко пожертвує, коли буде потрібно!

— Цей Олексій — фанатик. Я пропонував, йому гроші, хороші гроші за свою волю. А він сказав, що гроші йому не потрібні, що він плює на них, — обурювався я перед Третім. — Але не можна ображати гроші! Вони цього не вибачають, вони помстяться за це, можете не сумніватися! Бо гроші люблять повагу! А цей Олексій, він не має до них поваги, бо ніколи не заробляв гроші сам, копієчка до копієчки! Каже мені «Що там твої десятки тисяч! Я плював на них!». Не плюй на гроші, бо вони запам’ятають і помстяться! Ненавиджу людей, які не люблять гроші, які не розуміють, як приємно мати гроші! Коли мені платили гонорар, я приходив додому і розкладав гроші на ліжку. Діставав ще і з сейфа. Розкладав не стосами, а в один шар, і дивився на них. Ніколи не віддавав готівку до банків, бо це ж як рідних дітей віддати! Тільки сидіти і дивитися, тішитися, гладити, розмовляти з улюбленими купюрами! Гроші треба поважати, їх треба любити, тоді вони до тебе прийдуть, розумієш?

Я бачив, як його очі робились повними ніжності, цей чоловік любив гроші.

— Як же я сумую за своїми грошиками! Не про світло думаю, не про їжу, а про грошики, купюри, щоб розкласти їх на ліжку, прилягти зверху і відчувати їх запах! Ось про що мрію! І нехай Олексій сміється з наших мрій, я не звертаю на нього уваги, бо він багато чого не розуміє!

Охоронці йшли, але я знав, що вода м’яка, а камінь продовбує. Готувався до наступних зустрічей. Якось лежав, охоронці мали прийти ще за кілька годин, коли почув, як клацають замки на дверях. Заплющив очі, щоб вони не засліпли від світла.

— Іване Карповичу, добрий день, — почув я голос Олексія. Це було велике розчарування, бо для нього я виступу не готував. — Так, виглядаєте ви не дуже. Схудли, пожовтіли. Ми привезли вас таким засмаглим м’язистим дикуном, а зараз ви перетворилися на якогось книжкового черв’яка, що днями не бачить сонячного світла. Як справи, Іване Карповичу? Може, почастуєте і мене тими історіями, які розповідаєте охоронцям? У вас якийсь дивний набір тем: про невірну дружину, втрачену дитину і гроші. Але мушу визнати, літературний талант у вас є. Хлопці доповідають мені про те, що ви їм патякаєте, я завжди з інтересом читаю їхні доповіді.

Нарешті я розплющив очі. Побачив його зацікавлений погляд. Олексію дуже хотілося знати, чи здогадувався я, що охоронці доносять йому. Не здогадувався, але з того, що почув, зрозумів, що охоронці розповідають Олексієві далеко не все. І це добре. Я усміхнувся, Олексій, трохи розчарований, узявся розставляти якусь техніку, яку приніс із собою.

— Що це таке? — спитав я.

— Фотоапарат, Іване Карповичу. Зроблю зараз кілька знімків вашої милості, а то в газетах почали писати, що ви померли, і цікавість публіки до вашої персони почала зменшуватися. Ми ж мусимо показати, що Іван Карпович живий, страждає у полоні, а влада нічого не робить, щоб його знайти та врятувати. Нехай публіка обурюється злочинною бездіяльністю режиму.

Він встановлював фотоапарат, якісь лампи. Я мовчки сидів.

— Іване Карповичу, що ви там сопете? Розкажіть щось! Чи для мене у вас історій немає? Що б ви мені розповідали, щоб підкорити і змусити працювати на вас? Іване Карповичу, ну, не будьте таким сумним! Починайте, як ви думаєте, на що мене можна спіймати? — сміявся Олексій.

— На революцію, — сказав я.

— Що? — Він здивовано подивився на мене.

— Зараз, коли частина партійного керівництва за кордоном, а частина у засланні, ви один із найголовніших тут, очолюєте боротьбу, берете гроші з партійної каси, все добре. Але коли влада впаде, керівництво повернеться, і ви знову станете тим, ким і були до передвоєнного розгрому, — другорядним партійцем, до думки якого ніхто не буде дослухатися.

— Маячня! — Він занадто активно почав заперечувати мені й сам це зрозумів. — Балакайте, що хочете, я вас не слухаю.

— І ви це розумієте, однак далі длубаєте режим, хоч ви особисто зацікавлені у тому, щоб він зберігався якомога довше.

— Я хочу революції і встановлення нової влади, як і всі мої товариші! — закричав він. Потім закрутив головою і вибіг, просто вибіг.

Я сидів. Спокійно чекав. Я і раніше вмів чекати, філеру без цього не можна, але у клітці я дуже вдосконалив цю свою навичку. Олексій повернувся хвилин за десять. Усміхався.

— А ви молодець, Іване Карповичу! Я вважав вас простим дурником, вміння якого годяться лише для провінційних обивателів, а ви ж, виявляється, справді небезпечні, наче кобра. Одразу вганяєте ікла і пускаєте у кров свою словесну отруту!

— Цю операцію зі мною ви ж ні з ким не погоджували. ЦК не знає, колеги теж, це ваша ініціатива, спроба самотужки затіяти велику гру, щоб потім отримати нагороду, пробитися якщо не в саме ЦК, то хоча б якнайближче до нього.

— Іване Карповичу, я вас не слухаю! — Він вовтузився з апаратурою.

— Провал знищить вас, бо у партії не схвалять таке нахабне порушення дисципліни, до того ж із ганебними наслідками. А судячи з того, як ви заметушилися, провал близький.

— Я вас не слухаю! — Він увімкнув ліхтарі, які почали світити мені в обличчя.

— І тепер ви вже злякалися результатів цієї гри. Ви не можете нікому довіряти, чекаєте, що вас ось-ось викриють.

— Нічого не чую!

Він підійшов до клітки і розгорнув біля неї газету. Свіжу, вона ще пахла друкарською фарбою.

— Свіже число «Вечірнього часу», найпопулярнішої газети Петрограда. Щоб усі бачили, що фото теж свіже, — пояснив Олексій.

Він відійшов до апарата, а я схопив газету, затягнув її до клітки. Він не чекав такого.

— Що? Що ви зробили? — скрикнув він.

— Скучив за новинами, давно не читав преси.

— Віддайте газету!

— Купіть нову, цю я залишу собі.

— Іване Карповичу, ви хочете зі мною погратися? Добре! Зараз! — Він був розлючений. Побіг кудись, приніс кілок. Мабуть, хотів бити мене, але важко бити людину у клітці. Тоді він почав шуряти крізь ґрати. Я схопив кілок і вирвав його. Олексій аж заревів від роздратування. Вибіг. Судячи з того, що фотоапарат та обладнання залишив, він збирався повернутися. Я міркував, що б йому сказати, але потім подумав, що треба дещо зробити. Подивився на газету, яку тримав у руках. На першій шпальті йшлося про іменини цісаревича Олексія. Я вкусив себе за палець. Боляче, аж кров потекла. Провів під ім’ям спадкоємця престолу. Потім ще зробив шість поміток на газеті. Коли повернувся Олексій. З револьвером. Наставив на мене, закричав: — Віддай газету, інакше я пристрелю тебе!

Здається, він не жартував. Він був розлючений. Слабка людина, яка відчуває свою слабкість, може наробити дурниць. Я почекав мить, потім подав йому газету.

— Спокійно. Фотографуйте.

Він хрипко засміявся.

— А ти злякався, Іване Карповичу! Простого револьвера злякався! Жити хочеш? А я тебе знищу!

— Знищать тебе твої ж товариші, коли дізнаються, що ти тут витворяєш, — засміявся я.

— Пішов ти!

Він обережно узяв у мене газету, поклав її біля клітки, щоб було видно верхню частину першої шпальти, сховав револьвер і підійшов до фотоапарата.

— У ЦК рано чи пізно дізнаються, що ти утнув, і знищать тебе, бо ти ж зміцнив імперію, об’єднав простих людей у ненависті до бунтівників, які викрали Івана Карповича і знущаються з нього, — вів далі я.

— Я не слухаю тебе! — Він сфотографував мене з газетою. Підійшов до мене і усміхнувся. Ненависть аж капала з його нервових вуст. — А тепер знаєш, що тебе чекає, Іване Карповичу?

Він зробив паузу, мабуть, щоб відчути свою владу наді мною.

— Я вирішив провчити тебе, бо ти занадто нахабний. Ти чомусь думаєш, що і досі найкращий сищик імперії, але ж насправді ти миша, яка попала у мишоловку! Ще живий, але вже мрець. І я зіб’ю з тебе пиху, Іване Карповичу! Я зроблю так, що ти стоятимеш переді мною на колінах і проситимеш про порятунок. Чуєш? Посміхаєшся? Тобі смішно? Подивимося, хто буде посміхатися за десять днів! Десять днів без їжі та води! І мені начхати, чи виживеш ти, Іване Карповичу, чи ні! Здохнеш — закопаємо тебе у лісі, виживеш — проситимеш про пощаду, а я подивлюся, чи дати тобі трохи води, чи ні! Ось! — Він ударив ногою по глечику. Там іще було трохи води, глечик перевернувся, і вода витекла. — Ти сам цього схотів, Іване Карповичу! Ти не зрозумів, що правила гри змінилися. Раніше ти вигравав, бо грав із людьми, але тепер я — твій бог, і в мене ти не виграєш! Зрозумів? — Він плюнув мені в обличчя і відскочив, мабуть, боявся, що я можу відповісти йому тим же.

Він забрав усю техніку і пішов. Вимкнув світло. Темрява. Я подумав, що мене чекає. Здається, він не жартував. Десять днів без їжі та води. Я згадав розповідь Миколи Боброва, як він урятувався з затонулого пароплава і багато тижнів плавав на човні в океані. Микола казав, що відчай убиває швидше, аніж спрага чи голод. Думка про те, що тебе так ніколи і не знайдуть у морі, виснажувала найбільше. Те саме і зараз. Я вирішив, що головне не впадати у відчай. Десять днів, то десять днів. Спробувати вижити. Про всяк випадок у мене було кілька шматків хліба у подушці. Гірше було з водою, бо зберігати її було ні в чім. Але у підвалі було прохолодно, сиро. Спека не повинна була дуже вже допікати. Я роздивився прутки клітки. Вони були трохи вологі. Випари води, які осідали на сталі. Я підібрав глечик. У ньому залишилося води на кілька ковтків. Мій запас. Я все ж сподівався, що той Олексій не мучитиме мене цілих десять днів. Три-чотири дні вистачить, щоб людина почала божеволіти і стала на коліна.

Але Олексій тримав слово. Дуже довго до мене ніхто не приходив. Важко сказати, скільки. Я міг приблизно відміряти два дні, але ще два дні вже починали розпливатися. До того ж я почав непритомніти. Я намагався триматися. Час від часу підводився і робив неспішні рухи, щоб розім’яти тіло. Їв шматочок хліба. Спочатку їв, а потім не зміг, бо у роті було сухо, слина закінчилася, хліб погано жувався, а потім дер горлянку. Дуже хотілося пити. Глечик давно спорожнів. Час від часу я лизав пересохлим язиком ґрати клітки на яких виступало трохи пари. Не знаю, чи давало це хоч щось. Лизав, потім лежав, потім підводився, примушував себе рухатися, хоча б кілька рухів. І думати будь про що, тільки не про те, як хочеться пити. Страшенно хочеться пити. Пити, пити, пити!

Я думав про воду, вона мені ввижалася у снах, я чув її дзюрчання, ловив її пересохлими губами, я пив би власну сечу, але перекинув бляшанку, щоб не спокуситися на це. Я божеволів. Спухлим, сухим язиком лизав ті кляті металеві прути. Лежав, лизав, вив від безсилля і відчаю, непритомнів, знову лежав, дивився у темряву, слухав тишу. Спочатку ще думав, що говоритиму, коли хтось із них, чи Олексій, чи охоронці, прийдуть. А потім уже і думати про це не міг. Згадував минуле, уявляв Моніку, Єлизавету Павлівну, Уляну Гаврилівну, балакав з Ізабеллою. Не міг заснути, лежав у якомусь напівсні. Ввижалася вода.

Коли мені здавалося, що я пливу у воді, що її багато, я прокидався. Вже не підводився, просто перевертався з боку на бік. Щось шепотів собі, переконував сам себе не божеволіти, витримати, і тоді все буде добре.

Не знаю, скільки минуло часу, але одного разу я почув клацання замка. Навіть зрадіти не міг. Світло. Нічого не бачив. Кроки, хтось підійшов до клітки і роздивлявся мене.

— Ви живий, Іване Карповичу? — З голосу я впізнав Третього. Кивнув.

— Води, — прохрипів я.

— Я дам, але багато одразу не пийте. Кілька ковтків, потім іще. Нап’єтеся, але поступово, — попередив охоронець.

Я кивнув головою, підліз до ґрат. Він дав мені чашку. Вона не пролазила всередину, але я вже звик пити крізь прутки. За кілька ковтків випив усю чашку.

— Почекайте. — Третій прибрав перекинуту бляшанку з-під клітки, мітлою вимів випорожнення, посипав сухим попелом, щоб не так смерділо, поставив бляшанку назад.

— Ще!

— Води! — попросив я.

— Пізніше.

Я впав на дно клітки. Стояв на колінах, схиливши голову.

— Як довго до мене ніхто не приходив? — спитав, коли зміг.

— Сім днів. Олексій наказав не приходити десять днів, але я подумав, що ви загинете. Оце прийшов, таємно.

— Дякую, — прохрипів я.

— Мені потрібна інша подяка. Що ви запропонуєте мені, щоб я зміг отримати гроші і витягти вас звідси? — в лоб спитав Третій.

Ще кілька днів тому я був готовий до цього запитання, я би одразу запропонував, що робити і як, але зараз я був занадто слабкий, думки не слухалися мене, я хотів щось сказати, але мені ввижалася тільки вода. Ще води, пити!

Я вдарив себе по обличчю. Я був слабкий, це був не удар, а так, поплескування.

— Що ви робите? — злякався Третій.

— Збираюся з думками. — Я вперся головою у ґрати, мені важко було її тримати. — Скільки ти хочеш?

— Сто тисяч, — чітко відповів він.

— Такі гроші тільки у банку.

— Скільки є не в банку?

— Десь близько семи тисяч.

— Цього замало.

— Я можу написати лист, за яким тобі видадуть гроші.

— Ні, у банку мене одразу арештують.

— Лист не до банку. Є одна жінка, яка може заплатити за мене. Лист буде до неї.

— Що за жінка?

— Графиня Клейнміхель.

— Це ота божевільна з залізною ногою?

— Одна з найбагатших жінок імперії.

— Чому вона платитиме за вас?

— Бо я врятував її від смерті. Вона мій боржник, і вона знає, що я поверну гроші, на моїх рахунках їх достатньо.

— Як вона повірить, що я не брешу?

— Я напишу їй лист. Вона впізнає почерк і деякі подробиці з листа, які знаємо лише я та вона.

— Чому вона не спробує здати мене поліції?

— Бо я напишу, що на кону моє життя. Зрозумій, у мене не одна сотня тисяч у банку. А життя в мене одне. І мені значно спокійніше заплатити тобі й вирватися з цієї клітки, аніж щось видурювати, ризикуючи залишитися тут, — пояснив я з останніх сил.

— Мені треба подумати, — сказав Третій.

— Дай води.

Він дав іще чашку, потім ще і ще. За кілька годин я випив два глечики, після чого Третій дав мені буханець хліба.

— Їж. Ковбаси не приніс, бо тобі не можна зараз ковбаси, нехай шлунок звикне до хліба. Завтра я прийду і приберу. Не виглядай дуже добре, щоб ніхто не здогадався, що я тобі допоміг.

— Здається, я зараз не можу виглядати добре. Якщо вирішиш отримати гроші, подумай, як відчинити цю кляту клітку.

— Подумаю.

Він пішов. Я з’їв трохи хліба. Мені хотілося увіпхати всю буханку у рот, я ледь втримався. Сховав під подушку. Полежав, пожував іще шматочок. Коли знову клацання замка. Я злякався, чи не Олексій це. Ні, прийшов Перший. Приніс води. Я пив жадібно, щоб він не здогадався.

— Не поспішай, потроху, тобі може бути зле після води. А чого в тебе бляшанка порожня? — спитав охоронець.

— А чим мені було її заповнювати? — слабким голосом поцікавився я.

— Олексій наказав не ходити до тебе десять днів, але я не хотів, щоб ти помер, — пояснив охоронець.

— Дякую. А він хоче. Щоб спочатку помер я, а потім ти зі своїми товаришами.

— Що ти верзеш? — здивувався Перший.

— Він викрав мене і сховав тут без дозволу ЦК. Він хотів пограти у серйозну гру, бо думав виграти, а переможців же не судять. Та він програє, бо моє зникнення публіка сприйняла зовсім інакше. Я став іще більшим героєм, аніж був. Я не зламався у полоні, не зрадив государя, дав приклад для інших. Тепер Олексій злякався. Зі мною покінчити легко: вбити і закопати десь, але залишаєшся ще ти. А у Олексія завдання тримати тебе тут, не дати виїхати за кордон.

— Що? — Перший занервував, кусав губи.

— Він сам так сказав. Я не знаю, для чого йому потрібно тримати тебе тут. Але підозрюю, що це наказ когось із-за кордону. Хтось хоче і далі спокійно жити там, подалі від тебе і поруч із твоєю дружиною.

— Вона не зраджує мене! Ми кохаємо одне одного! Просто тут Лізу ледь не арештувала поліція! Ліза вимушена була втекти, бо інакше її б чекав суд та каторга!

— Добре згадай усі подробиці тих подій. Чи не було чогось підозрілого? Чи не був це чийсь хитрий план, щоб дозволити їй виїхати за кордон, не викликавши підозр? Чому ти не поїхав із нею?

— Мені наказали залишитися тут.

— А я що кажу! — переможно вигукнув я.

Він аж підскочив, був украй роздратований.

— Я підозрював, але в мене не було доказів! — схопився він за голову.

— Тут є єдиний вихід — поїхати на місце і розібратися у всьому самотужки, — порадив я.

— У мене немає грошей і дозволу на виїзд, я взагалі у бігах, бо дезертирував з армії.

— Грошей я можу дати. Документи можуть зробити вірні люди, які й через кордон переведуть. У мене є зв’язки у Великому князівстві Фінляндському. Звідти до Швеції, а там уже їдь куди хочеш.

— Я не можу зрадити партію!

— Хіба ти зрадив? Тебе зрадили! Забрали в тебе дружину, а потім Олексій штовхнув на цю справу! Він же потім тебе ще зробить винним, що це ти вигадав викрасти мене, а не він! Їм же, Олексію і коханцю твоєї дружини, ти потрібен винним, зрадником, і вони тебе зроблять таким у будь-якому випадку!

— Ліза мені не зраджувала, ні! — закричав Перший.

— Звісно, що ні! Але якщо їй скажуть, що ти порушив партійну дисципліну, пішов проти волі ЦК, зрадив товаришів у боротьбі, то що вона подумає? Ці люди дуже хитрі! Олексій — справжня гадюка! Повір, я багато бачив покидьків, але такого — ні!

Він слухав мене, схопившись за голову, про щось думав, я не заважав.

— А як мені знати, що ви мене не обдурите? Ви ж дуже хитрий, Іване Карповичу.

— Хіба хоч у одній історії я дурив людей, які мені допомагали? Я завжди відплачував добром за добро! Ось зараз я знаю, хто винний у всьому, — Олексій. До нього я буду безжальним, тут можеш не сумніватися. А тобі я відплачу добром. Дам гроші, забезпечу документами і вікном на кордоні. Не хвилюйся.

— Це тільки слова, — засумнівався Перший.

— А що я можу тобі дати з цієї клітки, окрім слів? Але подумай сам. Ти вже врятував мені життя, коли приніс воду. Якщо ти даси мені ще волю, я буду винний тобі дуже багато! Чув ти колись, щоб про мене говорили, наче я невдячний?

— Ви служили в охранці, а я — революціонер.

— Я — багата людина, а ти той, хто мене врятував. Я щедро заплачу за своє життя.

— Якщо дружина дізнається, що я зрадив партію...

— Ніхто нічого не дізнається. Олексій буде мертвий, ти ледь утечеш від поліції. Потім муситимеш поїхати за кордон. А що тобі залишалося на межі арешту? Твоїм ворогам не буде в чому звинувачувати тебе. А ти будеш поруч із коханою жінкою. І при грошах. Тоді не доведеться думати про кусень хліба чи проситися нахлібником до панів з ЦК!

— Ви добре розповідаєте, але мені казали, що вам не можна довіряти.

— Олексій казав? Ну, тобі вирішувати. Але подумай, кому ти більше мусиш довіряти? Людині, яка допомогла вкрасти у вас жінку, чи мені. Дай води.

— Мені треба подумати.

— Думай. Добре думай! — Я випив іще чашку води.

Перший пішов. Я чекав, що прийде і Другий, але його не було.

Чекати завжди важко. Особливо коли здається, що щось іще має трапитися. Минуло багато часу. Не знаю, скільки. Якщо мене маринували сім днів, то, мабуть, минуло ще два дні. Коли прийшов Третій.

— Пишіть лист, — дав мені аркуш паперу, олівець та книжечку моїх же пригод, щоб я писав на ній, між рядками.

Я письмово попросив графиню допомогти мені. Звертав увагу на те, що моє життя під загрозою, і обіцяв повернути всі гроші. Наприкінці згадав кілька моментів із пригод на ріці Снів, щоб Афродіта не сумнівалася, що це я.

— Якщо мене арештують — ви загинете, Іване Карповичу, — попередив Третій.

— Якщо все буде добре, то невдовзі ви станете багатою людиною, — теж попередив я.

Він пішов. Хотілося пити, але я наказав забрати воду. Якщо Олексій прийде, я мусив виглядати змученим. Суха шкіра, напівбожевільний погляд. Клацання замка. Олексій? Ні, Перший.

— Ось. Це ножівки по металу. Пиляйте ґрати. За кілька годин я повернуся.

— Я занадто слабкий, допоможіть мені, — попросив я.

— Ні, Олексій може щось запідозрити. Пиляйте.

Він пішов, темрява. Але я вже знав, де пиляти. Три заклепки тримали кришку. Зрізати їх — і я вільний. Почав пиляти. Було дуже незручно, але після цих місяців у клітці я вже нічого не боявся. Пиляв і пиляв. Одна заклепка. На неї пішло три ножівки. Залишилося ще три. Треба працювати обережніше, не поспішати. Пиляв далі. Ще одна. Уважніше! Друга. У мене залишилася одна ножівка. Пиляв нею, а коли вона зламалася, вже уламками. Потім почув якийсь шум. Здається, крики за дверима, потім постріл, ще один, боротьба. Я підклав матрац, ковдру, подушку під спину, влігся, вперся і почав бити ногами по кришці, яку тримала одна надпиляна клепка. Аби це було до мого полону, я б вибив кришку одним ударом. Але я дуже заслаб, ноги підгиналися, а не били. Тоді я підвівся і поліз у щілину в куті, де клепки були перепиляні. Я знав, що головне просунути голову, а там уже якось пролізу. Було боляче, але просунув голову, почав лізти далі. Я став дуже худий, тому проліз. Ось уже плечі, потім по пояс виліз. Зігнувся, витягав по одній нозі. Одна застрягла, довго смикався, нарешті виліз. Сів. Зробилося зле. Намацав на підлозі один із уламків пилки. Гостренький. Хоч якась зброя. Поліз до дверей. За ними було тихо. Але я чув крики і постріли! Я скривився, бо останнім часом у цьому клятому підвалі мені почало багато чого ввижатися. Тепер сидіти біля дверей і чекати. Напасти на першого, хто прийде, і вибратися звідси.

Я сів біля дверей. Почекати довелося кілька годин, коли знову почув голоси. Заплющив очі, бо зараз мусили увімкнути світло, але ні. Темрява. Замок відчинили. Такого ще жодного разу не було, щоб двері відчиняли у темряві! Я не знав, що і думати, я був готовий кинутися з пилкою.

— Іване Карповичу! — почув я голос Афродіти Клейнміхель. Цей голос, наче несподіваний удар у голову, збив мене з ніг. Я не чекав.

— Графиня! — прохрипів я і почав сповзати по стіні.

— Дайте ліхтар! — наказала графиня. Промінь світла, вона увійшла до підвалу, побачила мене під стінкою. — Іване Карповичу, я прийшла вас рятувати, а ви тут самі все зробили! А ось і знаменита клітка! Фотографію з неї заборонили друкувати у газетах, то вона розійшлася листівками!

Вона присіла біля мене.

— Господи, що вони з вами зробили? Хлопці, ану беріть його! — наказала графиня. У підвал зайшли два дебелих хлопці, легко підхопили мене. — Несіть до авто, Івану Карповичу треба до лікарні.

— Ні! — захрипів я. — Олексій!

— Про Олексія не хвилюйтеся, він мертвий. Як і його два товариші, яких ми знайшли на сходах. Здається, вони перестріляли один одного. Ваша робота, Іване Карповичу? — Графиня посвітила на сходах. Там лежали Перший і Третій. Мертві. Здається, Перший прийшов першим, Третій застав його, почалася суперечка і постріли.

Мене винесли з підвалу. Перший поверх якогось будинку.

— Де ми?

— Це Оранієнбаум. Ми з Олексієм бували тут кілька разів, але я і гадки не мала, що тут такий глибокий підвал!

— Зачекайте, — попросив я хлопців, графиня кивнула, і вони зупинилися, притримуючи мене.

Я озирався навколо. Була вже осінь. Пізня, бо листя майже повністю осипалося з дерев. Світило сонце, було дуже добре. Я заплакав, бо знову побачив світ.

— Тихо, Іване Карповичу, тихо. — Графиня підійшла до мене і обійняла. — Найкращому сищику імперії не личить плакати.

— Не везіть мене у лікарню, — попросив я.

— Чому?

— Не хочу, щоб мене бачили таким. Якщо можна, я побуду у вас.

— Вам потрібен лікар!

— Попросіть лікаря Бенедіктова. Він погодиться допомогти.

— Це той, який лікував вас на Кавказі?

— Він.

— Добре, Іване Карповичу, тоді їдьмо до мене.

Мені допомогли залізти у авто, я сів, Афродіта була поруч, притримувала мене. Один із хлопців сів за кермо, другий — на переднє сидіння. Ми рушили з місця. Хлопці були високі, широкоплечі, засмаглі. І з-під шапок в них стирчали оселедці.

— Хто це такі? — спитав я пошепки у графині.

— Мої друзі з Ріки Снів. Я ж там була вже тричі. Подумала, що мені знадобляться надійні товариші, то запросила їх із собою. Вони погодилися допомогти.

— Як ви знайшли мене?

— Та завдяки ж вам, Іване Карповичу. Ви добре все вигадали з тією газетою. Я тільки побачила фотографію, одразу звернула увагу, що ви дивитеся в очі, наче намагаєтеся щось сказати. Потім побачила, що ваш скривавлений палець вказує на газету. І що? Довго не могла второпати, а потім побачила, що ім’я спадкоємця помічене темною плямою, мабуть, кров’ю. І були ще такі самі плями, розкидані по всій газеті. Я взяла фотографію, знайшли той самий випуск газети і почала вираховувати, які літери ви відмітили. Порядок був такий: спочатку ті літери, що були ліворуч, потім інші. Це був ребус, і я його розгадала. Вийшло: «Графине — це...», ну а далі Олексій, так звуть спадкоємця. Я ще б могла подумати, що вас викрали за наказом спадкоємця престолу, але ви чомусь зверталися лише до мене, наче тільки я могла зрозуміти, що за Олексій. І тут я здогадалася, що це той самий Олексій, я ж вас навіть знайомила! Я одразу зателефонувала йому і попросила про зустріч. Він сказав, що не має часу. Виявився хитрим товаришем, бо відчув небезпеку і спробував утекти. Добре, що хлопці чекали його на порозі. Схопили, потім під’їхала я. Льоша дуже довго віднікувався, казав, що нічого про вас не знає. Він брехав дуже переконливо, але ви ж не могли помилитися.

— Не знайшов літери «ф», — кивнув я.

— Так, у вас вийшло «Граррине — це», але я здогадалася, що подвійна «р» означає «ф». Так ось, я наполягала, щоб він у всьому зізнався, він казав, що нічого не знає. Витримав кілька стусанів, я наказала обшукати будинок. І хлопці знайшли підвал.

— Підвал?

— Так, під будинком Олексія. Я думала, що ви там, але там виявилася дівчина.

— Дівчина?

— Так, Марі, якась артистка.

— Вона жива! Олексій сказав, що вбив її!

— Не вбив. Лише ґвалтував. Я давно підозрювала, що від нього всякого можна чекати, але ось такого!.. Марі була вагітна від цього покидька, і вона ж розповіла, що ви теж десь у полоні. Я повернулася до Льоші, а він спробував утекти, зі зв’язаними руками і ногами примудрився вистрибати з будинку, але на сходах послизнувся і впав. Розбив собі голову. Ми намагалися його врятувати, але марно. Він помер, я аж злякалася, що так і не зможу вас знайти, коли прийшов якийсь хлопець. Він збирався розповісти Олексію, що ви, Іване Карповичу, підмовили його звільнити вас і, можливо, ведете такі самі розмови з іншими охоронцями. Хлопець розповів, де дача, і ми приїхали сюди, рятувати вас. Але на сходах побачили трупи двох чоловіків, я так розумію, інших охоронців. До того ж ви примудрилися самі вилізти з клітки. Іване Карповичу, знову-таки дивуюся вашому вмінню виживати.

— Мені просто пощастило.

— Не без цього, але везіння — одна з частин уміння виживати! — Графиня зареготала.

— Один із загиблих мусив прийти до вас по гроші.

— Ага, хтось приходив, мені повідомляли з контори, але ж я була заклопотана пошуками, то не змогла зустрітися з якимось невідомим. А вони тримали вас у клітці постійно?

— Так, від літа.

— Ви дуже схудли, Іване Карповичу.

— Вони морили мене голодом.

— От же покидьки! І як добре, що я здогадалася розшифрувати ваш фокус із газетою! Хоча, так розумію, ви б усе одно вибралися. Іване Карповичу, Іване Карповичу! — Вона почали плескати мене по щоках, а я кудись плив.

Опритомнів уже в ліжку. Мені щось кололи. Я застогнав.

— Іване Карповичу, це я, — почувся голос лікаря Бенедіктова. — Кілька уколів, щоб вас підкріпити. Зараз вас погодують, і відпочивайте.

— Радий вас чути, — прохрипів я.

— Навзаєм. Я вже боявся, що ці бунтівники вас убили. А для чого вони морили вас голодом? Щоб ви зрадили государя?

— Так. Ви поки що не розповідайте нікому, що я знайшовся, — попросив я Бенедіктова.

— Я знаю, графиня мене попередила. Ви правильно вирішили, вам треба одужати, набрати вагу, а до того лише спокій і відпочинок. Я буду навідуватися до вас увечері, радше щоб побалакати, аніж через якісь побоювання за ваше здоров’я. Ви — міцний горішок, Іване Карповичу.

Лікар пішов, мене погодували бульйоном і хлібом. Потім графиня принесла мені купу газет, присвячених моєму зникненню. Спочатку всі вважали, що мене викрали турецькі шпигуни, потім — що я загуляв з Марі, яка теж кудись поділася. Нарешті прийшов лист від викрадачів, які вимагали звільнення кількох сотень бунтівників. Почався скандал, влада обіцяла знайти мене, пішов поголос, що мене вбито, за дані про моє місцезнаходження призначили винагороду в три тисячі рублів. Недорого мене цінували. Пішли чутки, що мене бачили чи то в Іспанії, чи то в Америці з Марі. Потім фотографія зі мною у клітці. У газетах її друкувати не дозволили, то там лише переповідали, що я живий і у полоні, казали, що мене катують, але я тримаюся присяги государю.

— Уявляю, який інтерес викличе ваша поява! Ви вже подумали, як з’явитеся на публіці? — поцікавилася Афродіта.

— Можливо, я цього не робитиму.

— Не зрозуміла! — графиня здивовано зазирнула мені в очі.

— Вам не здається, що мені варто просто зникнути? — прямо спитав я. — Перейти кордон, купити квиток до Іспанії і там сховатися. Я заморився від пригод. Хочу спокою, але тут його для мене не буде.

— А твій хутір, гроші у банку?

— Я написав заповіт ще до того, як пішов на війну. Все перейде у власність моїй доньці. Ну доведеться визнавати мене через суд покійним, щоб можна було отримати спадок, але це неважко.

— То ти справді хочеш зникнути? — спитала графиня.

— Хочу. Я заморився.

— А не почнеш вити від нудьги вже за місяць? Ти ж сищик, тобі треба розслідувати справи. Чи сподіваєшся вести слідство і в Іспанії?

— Ні, що ви. Щоб бути хорошим сищиком, треба добре знати життя. А що я знаю про життя в Іспанії, окрім того, що там тепло? Я хочу спокою. Куплю собі землі й потроху займатимуся землеробством там, як не вийшло тут.

— Слухай, Іване Карповичу, а може, їдьмо зі мною, на ріку Снів? — запропонувала Афродіта.

— Ні, я ж кажу, що з мене досить пригод. Я хочу відпочити. Для цього треба втекти звідси.

— Тобі допомогти?

— Як?

— У мене є фабрика у Князівстві Фінляндському. Ну і знайомства. Я легко можу домовитися, щоб тебе переправили до Норвегії. А звідти вже зможеш поїхати куди завгодно. Ну, і тобі ж потрібні гроші.

— А що з тим фільмом, який почали знімати у Криму? — згадав я про договір.

— Здається, вже зняли. Там був скандал, що на твою роль обрали якогось вихреста, але власник Південної кінофабрики сказав, що це твій вибір і він не порушить твоєї волі. Зараз подивимося у газетах. — Графиня щось почала шукати. — О, ось воно! «Дивовижні подвиги або повна історія пригод Івана Карповича Підіпригори на Кавказі»! Як тобі назва?

— Жах.

— Показують у театрі «Мажестік». Хочеш подивитися?

— Як? Мене ж усі побачать у залі.

— Легко організую приватний перегляд. Викуплю зал, і кіно покажуть тільки для нас.

— Графине, не треба таких витрат!

— Іване Карповичу, тут ось пишуть, що фільм іде з надзвичайним успіхом: аншлаги, квитки коштують удвічі більше, аніж на інші стрічки. Ти щось із цього отримаєш?

— Так, хоча моя копія договору пропала. Але ще одна мусила залишитися у нотаріуса в Ялті.

— Я попрошу передати її. Отже, Іване Карповичу, я — багата людина, ти — багата людина, то що нам рахувати ті копійки? Гуляймо!

— Дайте мені хоч набратися сил, — попросив я.

— Добре.

Ми подивилися кіно за два дні. Вночі для нас організували окремий сеанс у порожній залі. Я від побаченого схопився за голову. Бо там і стріляв з кулемета одною рукою, і розганяв величезні армії вершників, озброєний лише гвинтівкою, і ловив зубами кулю підступного снайпера, розтинав шаблею ворогів Отєчества навпіл, ледь не брав штурмом Константинополь, і інше, і інше.

— Іване Карповичу, ну чого ти похнюпився? Дуже цікаве кіно! Такі пригоди! Звісно, на Ріці Снів іще цікавіше, але і тут непогано!

І актор тебе грає хороший, недарма ти його обрав.

— Лише до актора немає у мене зауважень. А так навигадували бозна-чого! — поскаржився я.

— Та ну, тут он у газеті написано, що зараз знімається фільм «Кітеж-град врятований, або Пригоди Івана Карповича Підіпригори на дні»! Теж, мабуть, цікаво!

Я тільки рукою махнув.

— Так і знав, що з кіношниками не треба зв’язуватися. Ну, сам же дурень.

— Марі про вас питала. Хвилюється дівчина. Що їй сказати? — спитала графиня.

— Не знаю навіть.

— Умієш ти, Іване Карповичу, жіночі серця завойовувати. Черговий роман?

— Та який там роман, Афродіто, тільки й того, що бік пальчиками ноги полоскотала!

— То як із нею бути?

— Скажіть, що живий я, щоб не хвилювалася, вона ж вагітна. Живий, виконую таємне завдання. Про мене краще не згадувати. Взагалі мене щось останнім часом так і оточують вагітні.

— Може, ви, Іване Карповичу, старовинний бог родючості? Культ навколо вас треба організувати?

— Ой, не треба тут язичництва, графине. Я бачив такі культи, що борони боже, — зітхнув я, згадавши про при пригоду у Овруцькому повіті. Сподівався, що це було найстрашніше, що я міг побачити у житті.

— Говориш загадками, Іване Карповичу, — усміхнулася Афродіта.

— Змушений, бо є такі речі, про які говорити не можна, — зітхнув я.

— То як, ти хочеш втекти за кордон?

— Хочу.

— Тоді будь у Петрограді. Я повідомлю.

— Добре. Чекатиму, — пообіцяв я.

Я остаточно вирішив утекти звідси.