Найкращий сищик та падіння імперії

Вкрай небезпечна подорож до ріки Снів

аню, ну чого ти сидиш з таким обличчям, наче хтось помер? — спитала мене Афродіта.

— Та цей... такого ж раніше не було! Ніколи! — розгублено прошепотів я. — Завжди працював, завжди!

— Ну, буває і таке. Не хвилюйся, приїдемо до Петрограда, сходимо до лікаря, — заспокоювала мене графиня.

— Але як так? Невже я вже старий? — переймався я.

— Ваню, облиш ці дурниці! Ти в чудовій формі! Ти розробив майже геніальний план і знищив тих убивць!

— Афо, до чого тут мій план, коли ось це не працює! — дратувався я.

— Що, невже ніколи не бувало такого?

— Жодного разу! Як це? — я аж за голову схопився.

— Може, тебе налякала моя залізна нога?

— Дорога Афо, ви тут до чого? Це ж я зламався! Може, це прокляття тих убивць?

— Ваню, що за херня? Які ще прокляття? Ти ж сам розповідав, що просидів багато годин у холодному болоті!

— І що?

— Застудив дещо, ось тому зараз нічого й не вийшло. Ми тебе вилікуємо, і все буде добре! Тільки не переймайся. Не думай про це.

— Та як же не думати! Господи, сором який!

— Ну, почалося! Ваню, припини, ти ж найкращий сищик імперії, а плачешся, наче баба дурна!

— Але, Афо, ви ж самі все бачите! Як таке може бути? — Я розводив руками і дивився сам на себе. Був сам собі огидний.

— Так, Ваню, бачу, що ти нудитимеш до самого Петрограда. Заспокойся. Вип’ємо, чи що.

— Добре, — легко погодився я.

Ми випили дві пляшки коньяку, це був подарунок від пана Бекіра. Вранці боліла голова, але не від коньяку, а від згадки про те, що трапилося увечері.

— Так, Ваню, їдьмо, дуже хороший лікар, — сказала графиня.

— Афо, я його не відчуваю. Це точно прокляття! — поскаржився я.

— Господи, якщо в тебе починаються шмарклі, ти ж не вбачаєш у цьому прокляття? Треба просто вилікувати їх — і все. Тут те саме!

Ми прибули до лікаря. Той жив у великій квартирі на Пречистенці, де і приймав пацієнтів. До лікаря була велика черга, мені було ніяково, я хотів утекти звідти, коли до нас вийшов сам професор.

— Графине, радий вас бачити! — Вони були знайомі, лікар елегантно поцілував руку Афродіті.

— Пилипе Пилиповичу, чудово виглядаєте. Не могли б подивитися мого хорошого товариша? А то у нього трапився казус по чоловічій частині. — Вона говорила з посмішкою, а я весь розчервонівся і вкрився потом.

— Графине, як я можу відмовити вам! Прошу, заходьте! — запросив він мене до кабінету.

— Ваню, давай, — Афродіта аж підштовхнула мене. Я намагався опанувати себе, заспокоїтися. Господи, не хлопчик же, щоб ось так хвилюватися.

Я зайшов, Афродіта залишилася за дверима, лікар запросив сісти.

— Як вас звати? — поцікавився в мене. Такий приємний чоловік за п’ятдесят, з борідкою і розумними очима.

— Іван Карпович.

— Прізвище?

— Підіпригора, — сказав я.

Він записував, потім зупинився, подивився на мене.

— Що, той самий? Найкращий сищик імперії? — спитав професор. Я ледь від сорому не згорів.

— Так, той самий... — Дивився у підлогу і хотів провалитися крізь неї.

— Яка велика честь, Іване Карповичу! Чесно кажучи, я спочатку не ставився до вас серйозно, думав, що це так, для народу забавка. Але коли побачив ваші пригоди у мого асистента Івана Арнольдовича, то і сам зацікавився. Почав читати і захопився!

Він вихваляв мене, а мені було зле, аж нудило, паморочилося.

— Вам погано, Іване Карповичу? — помітив мій стан професор.

— Ні, все добре, — збрехав я.

— То з чим ви до мене прийшли?

— Та той... — Я не знав, із чого почати, і подумав, що це було схоже на численні випадки, коли до мене приходили клієнти і нітилися, не знали, що сказати. Я їх підбадьорював. А тепер сам нітився, як дурень. Припинити і говорити, як є! — Професоре, в мене той, зникла чоловіча сила. Не відчуваю його. Минулої ночі це сталося. Зі мною дама була, а я наче анахорет який. Висить у мене, наче злодій на шибениці.

— Таке вже раніше бувало?

— Ніколи. Завжди працювало все добре, — запевнив я.

— Венеричні хвороби у вас були?

— Були. Двічі гонорея, з недосвідченості. Але давно це було, і повністю вилікувався, — доповів я.

— Мені треба вас оглянути. Знімайте штани, — сказав професор.

— Що? — зніяковів я.

— Штани знімайте, — спокійно сказав Пилип Пилипович.

Я зняв штани.

— Спіднє теж. — Він надягнув гумові рукавички.

— Спіднє? — перепитав я.

— Так, мені ж треба вас подивитися. Та ви не хвилюйтеся так, Іване Карповичу. Знімайте. Ви ж в армії служили, там уже вас оглядали.

Я кивнув і спустив спіднє. Професор підійшов, узяв мене у долоні, обдивився.

— Ну, жодних захворювань не бачу, на вигляд здоровий. Тепер поверніться до мене спиною і нахиліться вперед. Ось так.

Я нахилився, відчував себе дуже незатишно, аж тут той професор зробив таке, що я підхопився, повалив його на підлогу і приставив браунінг до голови.

— Ти що твориш? — закричав я. Аж весь тремтів.

— Іване Карповичу, ви що? — перелякано залопотів професор.

— Ваню, ти що? — Це до кабінету забігла графиня. — Відпусти Пилипа Пилиповича, негайно!

Я почав натягати на себе штани, Афродіта допомогла підвестися професору, наказала мені сховати пістолет.

— Пилипе Пилиповичу, ви не ображайтеся, просто Ваня ніколи не був у лікарів вашого напряму і неправильно все зрозумів... — пояснила Афродіта.

— Графине, як неправильно, та ви знаєте, куди він свої пальці засунув! — лютував я.

— Ваню, це медична необхідність! — суворо сказала Афродіта. — Професор хоче тобі добра. І я хочу, щоб ти вилікувався! То, будь ласка, потерпи, а не хапайся за пістолет!

— Іване Карповичу, це розповсюджений прийом. Його у книгах описали. Я вам усе поясню, щоб не було непорозумінь, — примирливо сказав професор. Дістав із книжкових полиць тлустий том, погортав його, показав мені дивні малюнки. — Ось, дивіться. Це просто масаж. Так, незвичний, особливо вперше, але це ефективний засіб. Я думаю, ви застудили простату, через це й проблеми.

Я подивився малюнки, почитав, що там написано, знову розчервонівся.

— Вибачте, професоре. Я просто не знав. Дуже незвично, дивно. Вибачте, — залопотів я.

— Нічого страшного, Іване Карповичу, це я мусив вам пояснити і попередити, — сказав професор. — То продовжимо?

— Ну, як треба, то треба, — кивнув я.

Графиня вийшла. Я нахилився, вперся ліктями у кушетку. Зціпив зуби. Спочатку було просто неприємно, а потім стало так боляче, що я ледь не знепритомнів. Застогнав, затремтів.

— Все, все, Іване Карповичу, — сказав професор. — Піднімайтеся, надягайте штани. Ну що, як я і думав, у вас там запалення. Доведеться лікувати. Уколи, пігулки, цей масаж.

— Знову? — скривився я.

— Іване Карповичу, ви на Кавказі в руки жарини брали і витерпіли. То не перебільшуйте! — наказав професор.

— Слухаюсь, не перебільшувати, — кивнув я.

— Завтра зранку до мене.

Отаке і пішло у мене життя. Вранці сеанс у професора, потім разом із капітаном і панотцем далі вигадуємо історії, увечері з графинею ходимо на світські зустрічі, щоб бачила мене публіка. Десь наприкінці тижня Афродіта вирішила спробувати, чи не почалося покращення, і тут уже тіло не підвело, гріх було скаржитися. Лежали у її будинку, розімлілі.

— От бачиш, Ваню, сила медицини. А ти боявся, — засміялася графиня.

— Та я не боявся, просто якось незвично.

— Слухай, Ваню, а чого ти на публіці завжди дурнем прикидаєшся? Наче оце я, досвідчена розпусниця, тебе схопила і тягаю за собою, як іграшку, а ти телепень телепнем.

— Того, Афо, що вимушений я приховувати теплі почуття до вас.

— Чому?

— Так склалися обставини, що я несу нещастя людям, про яких знають, що вони дорогі для мене. Тому намагаюся тримати всіх на відстані. І з вами граю у гру, наче це ви за мене вчепилися, а я просто пливу за течією. Прошу вас підтримувати це враження. Знайомим кажіть, що між нами нічого особливого немає, так, пригода якась, не більше.

— Дивний ти, Ваню.

— Так треба, Афо.

— Я зрозуміла. Просто мене частина чоловіків боїться, а частина хоче одружити на собі, бо мріє про мої мільйони. А ти, Ваню, ні те ні се.

— Мільйони мені ваші не потрібні, як і чиїсь інші. Боятися вас не боюсь, бо знаю і поважаю за характер ваш. Аби ото прибрати ще схильність до авантюр, то взагалі б добре було. Але сам такий, все мені не сидиться, усюди пригоду на свою голову знайду.

— Слухай, а якщо я тебе попрошу про щось, виконаєш?

— Звісно, виконаю, Афо, тільки ви не темніть, кажіть уже, що задумали.

— Тобто ти знав, що я попрошу про щось?

— Здогадувався. Інакше б чого ото найпривабливіша наречена імперії так мною зацікавилися.

— Ваню, в мене нога залізна. — Графиня постукала протезом по ліжку. — Яка вже я там найпривабливіша.

— Головне, що серце не залізне, а нога — то так, у кожного є свої недоліки.

— І давно ти знав, що я щось проситиму?

— Та від початку. Тільки я думав, що справа зі вбивцями — ваше прохання, але тепер розумію, що то просто перевірка була, на що я здатний. Здається, перевірку я пройшов.

— На відмінно, Ваню.

— То що тепер мені зробити треба?

— Ти чув про Райгород? — спитала Афродіта.

— Про що?

— Про Райгород або про Ріку Снів.

— Про Ріку Снів щось чув, — згадав я.

— Що саме?

— Ну, що краще там не плавати. Якісь темні та небезпечні місця.

— І все?

— І все.

— А про Райгород зовсім нічого?

— Зовсім. Що за Райгород? Місто? В якій губернії?

— Ні в якій. Це місто на Ріці Снів.

— А, зрозумів. І що мені потрібно зробити?

— Відвезти мене туди. — Графиня усміхнулася мені.

— Афо, для чого? — здивувався я.

— Ну, мені цікаво, що там у тому Райгороді, — просто пояснила вона.

— А що там?

— Кажуть, що це рай для героїв.

Я подивився на графиню. Вона не жартувала.

— Що це за маячня?

— Потрапити до Райгорода важко. Точніше, раніше був лише один шлях — плисти Рікою Снів. Це небезпечно, бо на тій ріці повно всілякої нечистої сили та чудовиськ, які постійно нападають на мандрівників і намагаються їх убити. Виживають тільки найкращі, справжні герої, сміливі, сильні та витривалі. Вони прокладають собі шлях до Райгорода шаблями.

— А про гвинтівки чи гранати вони не чули? — спитав я.

— Чули, але щоб потрапити до Райгорода, треба користуватися лише холодною зброєю. Такі правила. І ось люди пливуть, слабкі — гинуть першими, сильні — наступними, і тільки справжні герої, поранені та виснажені, потрапляють до Райгорода. І там із ними відбувається диво, бо всі рани миттєво загоюються, хвороби відступають, травми зникають. Тіло героїв перетворюється на ідеал, як буде після Страшного суду для праведників. Ідеальне тіло, ідеальний дух. Справжній рай для героїв, так описують Райгород. І я хочу побувати там, щоб подивитися, чи це справді так. Може, в мене там нога відросте, — графиня зареготала.

— Афо, але зараз уже зима, ріки вкрилися льодом. Чи Ріка Снів не замерзає?

— А я не хочу плисти туди.

— А як інакше?

— Я хочу полетіти. План такий: ми летимо удвох, на «Ньюпорі». До Райгорода трохи більше години польоту. Там ми сідаємо, я іду до Райгорода, а ти повертаєшся. За три дні прилітаєш на те саме місце. Я вийду до тебе. Можливо, схочу залишитися в тому Райгороді, тоді ти полетиш назад сам. А як ні, то забереш мене, полетимо удвох. Ось такий мій план.

— Так от для чого ви вчили мене пілотувати аероплан?

— Ага, для цього. То як, Ваню, зробиш?

— А в тому Райгороді точно безпечно? Може, підемо туди удвох, про всяк випадок?

— Ні, Ваню, я впораюся сама. Тобі треба лише злетіти з-під Райгорода, а за три дні повернутися.

— Треба так треба. Але як я поясню вашу відсутність у Петрограді?

— Тобі нічого не доведеться пояснювати. Я вже повідомила свої контори про те, що вирушаю на полювання. На тиждень. Я так і раніше робила, тому ніхто не здивується і нічого не підозрюватиме. Якщо я вирішу залишитися, я підготувала заповіт зі вказівками, що і як робити. Його видасть мій нотаріус. До тебе жодних питань не буде.

— І коли летіти?

— Та можна хоч завтра. Я відпросила тебе у контррозвідки на тиждень. Відвезеш мене і можеш бути вільним на три дні. Потім іще злітаєш.

— Я трохи невпевнений у своїй майстерності авіатора.

— Ваню, тобі треба злетіти звідти, а потім прилетіти туди — і все. Решту зроблю я.

— А біля Райгорода є злітна смуга? — поцікавився я.

— Немає. Але вона і не потрібна. Мені сподобалася твоя розповідь про польоти до німців. Взути аероплан у лижі, це ж так просто! І на сніг сідати зручно! А снігу цієї зими багато.

— А у вас є мапа тих місць, чи як ми будемо летіти?

— Мапи, Іване Карповичу, на жаль, немає, є тільки малюнок, схема. Але там усе просто. Ми вилітаємо з Новгорода-Сіверського, летимо до Ріки Снів, повертаємо і летимо за течією. Ріка Снів розділятиметься на кілька річищ, ми мусимо триматися завжди ліворуч. Так вийдемо до башти. Біля неї повертаємо і летимо за рікою далі. Потім побачимо золоті бані Райгорода.

— Афо, а чого ви самі не можете полетіти? Залишите аероплан біля стін — і все.

— А що як його вкрадуть чи зламають?

— Думаєте, це можливо?

— Я ж не знаю, що там, Ваню, краще буду обережною. То як, побудеш моїм особистим пілотом?

— Залюбки, Афо.

Наступного дня ми вирушили на південь, до Новгорода-Сіверського. Туди ж доставили у складеному вигляді графинин «Ньюпор». Його зібрали, надягли замість коліс лижі, ми зробили два випробувальних польоти. Я злітав і сідав майже без помилок.

— Все, Ваню, готовий, завтра летимо, — вирішила Афродіта.

І наступного дня ми полетіли. Хоча графиня й казала, що то зайве, але я взяв кулемет, англійський льюїс, гранати, пачку набоїв для браунінга та ніж. Бозна, що там на тій Ріці Снів буде, я вирішив підготуватися до всього.

— Афо, а ви казали, що там якась башта по дорозі. А хто її побудував?

— Тубільці, якісь дивні люди з оселедцями на головах, можливо, ваші, малоросійські.

— Вони не намагатимуться нас збити?

— Ні, в них зі зброї лише списи та шаблі. То дарма ви тягнете з собою цілий арсенал.

— Афо, так мені спокійніше.

Ми злетіли і повернули у бік Ріки Снів. Я дивився на засніжені поля внизу. Афродіта дала теплу маску, обличчя не мерзло, хоч і був вітер. Летіли довгенько над безлюдними зимовими полями, нарешті стало видно ріку. Графиня повернула і почала триматися річища. Ріка як ріка, розміром із Сулу, наче нічого дивного, але впадало в очі, що на берегах зовсім немає сіл. Завжди на ріках багато сіл, а тут жодного. Тільки ліси. Потім ріка почала дрібнитися, розбігатися на багато рукавів. Якщо плисти, то легко можна було заблукати, але згори все добре було видно, Афродіта впевнено вела аероплан уперед.

Попереду зачорніла якась цятка, що потроху наближалася. Ага, башта, вона. На стінах забігали якісь люди. Я дістав бінокль, роздивлявся їх і дуже здивувався, бо люди були одягнені у шаровари та жупани, озброєні шаблями, а ще й з оселедцями та вусами. Ну, як ото запорізькі козаки зі старовинних картинок. Окрім цих людей, були ще одягнуті скромніше, з поголеними головами і озброєні довгими кинджалами. Вони трималися позаду, були схожі на слуг. Наша поява всіх схвилювала, люди щось кричали нам, погрожували зброєю, мені було б цікаво роздивитися, що воно за башта така, але Афродіта повернули услід за рікою, і ми почали віддалятися. Праворуч від ріки виднілися ліси аж до небокраю, ліворуч смуга лісу, а далі поля, поділені лісосмугами. Але сіл усе одно видно не було. Потім ще одна чорна цятка, почав роздивлятися її й побачив справжню фортецю: високі кам’яні мури, башти, сторожу на них. Всередині фортеці була велика башта, на якій майорів червоно-чорний прапор. Що за дива такі? Що за краї? Як таке може бути посеред імперії? Тільки плечима стенав.

Ми полетіли далі. Нас трохи хитнуло, і наче повіяв вітерець. Я озирнувся навкруги. Чисте небо.

— Афо, ви нічого не відчули? — крикнув графині.

— Ваню, опусти зброю, все спокійно! — засміялася вона, бо я схопився за браунінг.

Авжеж, спокійно, ми ж летіли, повітря, навколо нікого, але мені зробилося страшно. Наче десь поблизу було щось надзвичайно небезпечне. Я сховав браунінг, узявся за льюїс. Це було смішно, навіть граків не було, з ким я збирався воювати? Спокійно, Ваню, спокійно. В мене почало гупати серце, відчув слабкість, сплюнув подалі вбік. А потім подумав, що щось не так. Бо мій плювок спочатку полетів униз, а потім почав повертатися до мене, злетів над аеропланом, далі став різко падати на нас, наче кібець на курча. Я не встиг ні про що подумати, руки діяли самі, наставив кулемет.

— Ваню! — крикнула Афродіта, яка нічого не розуміла.

Я почав стріляти. Просто у повітря, де чомусь літав мій плювок. І тут трапилося щось незрозуміле. З повітря потекла кров. Так, наче кулі пробивали дірку в цистерні з кров’ю. І страшний рик. Дірки, з яких лилася кров, а їх ставало все більше, бо я ж не припиняв стріляти, стрімко наближалися.

— Афо! — крикнув я.

Вона все зрозуміла, схопилася за важіль, і аероплан пішов різко вниз і ліворуч. Дірки і кров пролетіли повз нас, так близько, що аероплан завалився на правий бік і закрутився. Я ледь не випав з літака, а ось льюїс полетів униз.

— Що це було? — закричала Афродіта, коли їй вдалося вирівняти аероплан. В її голосі не було переляку, тільки хлопчачий захват від небезпеки. Бісова дівка, а мене аж трусило всього.

— Не знаю! — заволав я.

— Он воно! — Графиня показала вниз.

Я наробив у нападнику багацько дірок, із яких щедро юшила кров. Саме завдяки цій крові ми стали бачити огрядне тіло і шматки великих крил, а також пащу.

— Дракон! — невідомо чому зраділа Афродіта.

Я вихопив браунінг. Потім подумав, що розстрілював це падло з кулемета, і не допомогло, то куди там упоратися пістолету. Схопився за гранати.

— Підпускаємо, потім додаєте обертів — і вниз! — крикнув я графині. Вона кивнула.

В мене тряслися руки. Чортові забави. Не по мені вже вони! Я почав глибоко дихати, щоб заспокоїтися. Чудовисько важко, але набирало висоту, поступово наздоганяло нас. Давай, давай, ближче, ближче! Ось так! Я вирвав чеку гранати і кинув. Афродіта ледь не поставила аероплан сторч, і ми почали падати вниз. Вибух і рев чудовиська, якому вирвало шматок плоті. Воно намагалося летіти, але почало падати, закрутилося і полетіло вниз сторчголов.

— Ми його вбили, вбили! — закричала графиня і почала вирівнювати аероплан.

— Афо, летімо додому, тут небезпечно! — крикнув я, коли ми знову почали набирати висоту.

— Ні, Райгород уже близько!

— Там можуть бути такі самі чудовиська! Афо, плюньте на цей Райгород, прошу вас!

— Ваню, воно було невидиме! А ми його вполювали! Ми — герої, Ваню! — У Афродіти палали очі, вона була у захваті від того, що відбувалося. Марно було говорити, що це не ми полювали, а на нас полювали, і ми врятувалися лише завдяки випадковості. Аби я плюнув на мить пізніше чи за другий борт, чудовисько б атакувало нас і знищило.

— Он він, Ваню, Райгород! — закричала Афродіта і показала рукою вперед.

Я побачив попереду місто. Дивне місто, оточене високими мурами, з-за яких стирчали бані розкішних будівель. Я почав роздивлятися місто у бінокль і не побачив жодної людини на стінах.

— Там нікого немає! На стінах!

— Усі герої сидять у залах, що їм робити на стінах?

— Афо, пролетімо над містом, подивимося згори, що там!

— Не треба, це Райгород, я сідаю!

Афродіта почала знижуватися. Ми підлетіли до великого поля, що тягнулося аж до стін Райгорода. Аероплан м’яко торкнувся землі і ковзнув по снігу. Ми котилися і поступово втрачали швидкість. Зупинилися метрів за сто до стін. Афродіта не вимикала двигун. Сама стрибнула з аероплана на сніг.

— Афо, це місто схоже на мертве! — попередив я.

— Ваню, не хвилюйся!

— Візьми хоча б браунінг, про всяк випадок!

— До Райгорода не можна заходити зі зброєю! Ваню, все буде добре! За три дні прилітай сюди!

— А якщо ви не вийдете, що тоді?

— Тоді повертайся.

— Без вас?

— Без мене, Ваню, я ж доросла дівчина, а не дитя якесь. До зустрічі за три дні, тепер лети.

— Я почекаю, поки дійдете хоча б до воріт.

— Добре, почекай, а потім лети. Ну все, пішла. — Вона підстрибнула і поцілувала мене. В неї були хитрі і задоволені оченята.

— До зустрічі, Афо!

— До зустрічі, Ваню.

Вона пішла. В неї був дуже зручний протез, якщо не знати, то з її ходи не можна було здогадатися, що в неї правої ноги немає нижче коліна. Я стояв біля аероплана, стискав браунінг та гранату. Якби щось спробувало напасти на графиню, я захистив би її. Та нічого не нападало. Біле поле, високі стіни за якими жодних ознак життя. Місто наче вимерло. Афродіта вже була біля воріт. От якби вони виявилися зачиненими і вона повернулася! Це було б дуже добре, бо я хвилювався за неї. Але ворота відчинилися. Афродіта махнула мені рукою. Потім іще раз. Щось крикнула мені, я не почув за гуркотом двигуна, але графиня показала, щоб я летів.

Я заліз на її місце, помахав рукою. Вона теж помахала. Розвернув аероплан, додав обертів і рушив з місця. Набирав швидкість, потім відірвався від землі. Озирнувся. Афродіта стояла біля воріт і махала мені рукою. Я хитнув їй крилами і полетів далі. Уздовж ріки. За деякий час побачив унизу вбите чудовисько, яке зараз розривали на шматки страшні істоти, яких я раніше не бачив. Господи, що за жах? Я перевірив браунінг. Дивився навколо. Бо чудовиська могли бути ще.

Спокійно долетів до башти, на якій було повно народу. Оті пани з оселедцями та їхні голомозі слуги. Погрожували списами та шаблями, а потім я побачив у одного гвинтівку. Відвернув аероплан і став набирати висоту. Постріл, іще один. Чорт забирай, звідки в них зброя? Добре, що я не став знижуватися, щоб роздивитися їх. Інакше могли і підстрелити. Онде одна з куль пробила крило. Я повернув від фортеці і полетів уздовж ріки далі. Без пригод долетів до летовища, там спокійно сів. Тепер треба було чекати.

Біля летовища стояв будинок, де я міг жити. Там було повно дров і хороша пічка, я щедро топив, сидів у теплі і записував останні пригоди. Коли хотів їсти, то смажив яйця і картоплю. Пив багато чаю. Жилося мені там непогано, але час минав неспішно, бо я хвилювався за графиню. Вже лаяв себе, що залишив її саму.

Ледь дочекався, коли спливло три дні, і полетів до Райгорода. Зі мною був новий льюїс, який зміг знайти і надіслати мені пан Бекір із Криму, за що я йому був дуже вдячний. Ще узяв манліхер про всяк випадок. Летів готовий до нападів, але у повітрі було спокійно. Знову минув башту, де здійняв переполох. По мені знову стріляли, але я тримався на безпечній відстані. Летів далі над рікою. Залишків чудовиська не побачив, мабуть, його з’їли повністю, а може, просто занесло снігом. Коли побачив стіни Райгорода, схопився за бінокль, щоб подивитися, чи немає графині. Але на полі нікого не було. Я підлетів, зробив коло, друге, кілька разів вистрелив, потім кинув униз гранату. Вибух. Якби Афродіта була поруч, вона б неодмінно почула і вибігла. Або її не було, або вона не могли вийти. Я зробив іще коло. Треба було вирішувати, що робити далі. Так, Афродіта казала, що в такому разі я мав просто повернутися, але я не міг її залишити в біді. А що вона була в біді, сумнівів у мене не було.

Я розвернув аероплан і почав набирати висоту, щоб подивитися, що там за стінами Райгорода. Полетів до міста, а воно несподівано почало складатися, наче зроблене з доміно! Спочатку зникли бані будівель, потім стіни, все складалося і зникало у великих норах під землею! Я летів над містом, а міста вже не було! Зовсім! І тут я подумав, що, можливо, це був не Райгород, а якась засідка для легковірних. Ось місто вже повністю зникло під землею. Я літав розгублений і не знав, що робити. Потім помітив, що в одному місці від Райгорода вела пробита у снігу дорога. Скоріше, стежина, якою нещодавно проїхало кілька вершників. Можливо, Афродіта була серед них?

Я полетів над стежиною, вона вивела мене до дороги, я зробив коло, думав, куди б повернути, повернув праворуч. Пролетів десь хвилин п’ять і побачив попереду купу димових стовпів. Якесь поселення чи місто, живе. Не наближався, подивився у бінокль. Точно місто, на відміну від Райгорода, повне життя. Вовтузився натовп, коптили повітря димарі. Я трохи відлетів, побачив зручну галявину неподалік дороги. Її затуляла смужка лісу. Я вирішив сідати. Літати більше не міг, бо пального могло не вистачити на повернення. Приземлився, докотився до дерев. Потім нарізав ножем гілок із ялин, замаскував аероплан. Пішов лісом у бік міста, яке побачив. Коли ліс закінчився, заліз на дерево і почав роздивлятися у бінокль. Але нічого не побачив, окрім того, що місто було оточене високими стінами, на яких чергували...

Я подивився раз, ще раз, іще. Господи, на стінах чергували ведмеді у червоних одностроях! Ведмеді з сокирами у руках! Не один, я нарахував більше десятка. Цирк це якийсь, чи що? Ті самі ведмеді стояли і при воротах до міста. Потрапити всередину було непросто. Побачив, як ворота відчинилися і з них виїхав загін. Попереду троє вершників у довгих чорних накидках, які закривали їх із головою. Вершники тримали довгі списи і їхали верхи на дебелих чорних конях. За кожним із вершників тягнулася низка людей зі зв’язаними руками і з колодками на шиях. Незважаючи на мороз, люди були лише в дранті і босі. Вершники нещадно лупцювали їх батогами і гнали кудись. Я роздивлявся полонених. Серед них були і жінки, але Афродіти, дякувати Богові, не було. Я сподівався, що її залізна нога завадить продати її швидко. Але що вона була у тому місті, я не сумнівався. Пішов до дороги, сховався у кущах. Хотів прибитися до якоїсь валки, яка їхатиме до міста, щоб потрапити всередину і знайти графиню.

Але мені не щастило. Спочатку до міста пострибав цілий загін дивних істот, трохи схожих на людей, але вкритих смухом, а ще замість двох ніг у них була одна, дуже потужна і з широкою ступнею. Завдяки тій нозі істоти стрибали на два-три сажні, і я був упевнений, що могли стрибати ще далі. Істоти були озброєні луками і виглядали досить войовничо. Потім пробігли істоти, схожі на мурах, але розміром із величезного собаку. Я потроху замерзав, коли почув тупіт копит. Дуже зрадів, коли побачив вершників. Один був схожий на тих людей, що я бачив на башті дорогою до Райгорода: кремезний чоловік із оселедцем і вусами, при шаблі, в червоних шароварах і червоному кожусі. Він їхав клусом попереду на красивому гнідому коні. За ним бігла низка людей зі зв’язаними руками і колодками на шиях. Позаду цих бідолах скакали на невеличких кониках двоє голомозих хлопців у сіреньких кожухах, озброєні кинджалами. Ці двоє наганяли рабів канчуками. Чоловік, що їхав попереду, навіть не озирався, що там робиться у нього за спиною.

Я вибіг на дорогу, чоловік підняв коня дибки і зупинився. Зупинилися і раби, а також ті двоє позаду.

— Хто єси? — спитав чоловік. Я його розумів, але він говорив дивною мовою, не схожою ані на нашу говірку, ані на говірку великоруських губерній.

— Мандрівник, — збрехав я. — Слухайте, а можете мене взяти до міста? Тут, неподалік.

— Звідкіль єси? — Чоловік недобре усміхнувся і труснув оселедцем.

Він спрямував коня до мене. Я не довіряв йому, я бачив його впевнений погляд мисливця і руку його, яку він тримав на шаблі.

— Стій, — попередив його я.

— Не смій знаменати ми, що здарити маю! — обурився він. Їхав на мене. — Імати и! — наказав він тим двом із кинджалами, і вони кинулися на мене, наче хорти на здобич.

Я вихопив браунінг і вистрелив. Не в них, а в їхнього господаря, який вихопив шаблю і був готовий допомогти своїм слугам. Чоловік завалився з коня, голомозі зупинилися і перелякано дивилися то на нього, то на мене. Власник червоних шароварів плазував на снігу, лаявся і хрипів.

— Імати и, пси мдлисті! Імати! — наказував він своєю дивною говіркою.

Один зі слуг кинувся на мене з кинджалом і впав із простреленою головою. Другий упав на коліна і схилився переді мною. Раби у колодках перелякано дивилися на те, що діялося, і не втручалися. Чоловік у шароварах спробував підвестися. Дивно, що він був іще живий, я ж цілився у серце. О, він таки піднявся. Здається, під жупаном у нього був панцир. Вдруге я вистрелив йому в голову. Тепер він уже впав остаточно.

Я повернувся до слуги, який далі стояв на колінах, устрявши обличчям у сніг. Штовхнув його чоботом.

— Кинджал віддай.

Він слухняно віддав.

— Куди ви їхали?

— На Велике Торжище! — сказав цілком зрозуміло, а не тією химерною говіркою, як його господар.

— Це те місто попереду?

— Так.

— Для чого ви їхали?

— Щоб продати рабів!

— Це раби твого господаря?

— Це раби нашого куреня.

— Чому ти розмовляєш інакше, ніж твій господар?

— Бо я не місцевий.

— А звідки ти?

— З рабського краю.

— Це де?

— Це там, звідки і ти. Так його тут називають.

— Ти чув щось про Райгород?

— Я туди плив.

— І не доплив?

— Доплив. На кораблі нас залишилося троє, решту вбили чудовиська, коли ми побачили Райгород. Зраділи, зайшли до нього, а він виявився фальшивим. Нас схопили і продали.

— На Торжище?

— Так. Але дорогою я зміг утекти. Хотів вибратися назад, додому, я сам із Житомира. Але мене схопили Паничі. Ти вбив одного з них. Вони дуже жорстокі. Мені пощастило, що вони не вбили мене, а ще я став слугою, а не рабом.

Я не дуже розумів, про що розповідав цей хлопець, але мені було неважливо. Головне, що я знав, де Афродіта.

— Твого пана знав хтось на Торжищі?

— Ні. Він їхав туди вперше.

— Якщо я надягну його одяг, зможу пройти за пана?

— Ні.

— Чому?

— У них оселедці. Слуги мають поголені голови, а рабам заборонено стригтися. А ви ні те, ні се.

— Якщо буде оселедець, то мене приймуть за пана?

— Так.

— Добре.

Я закинув тіло вбитого на коня, відігнав рабів із дороги. Дав уцілілому слузі ніж.

— Поголи мені голову, залиш оселедець. І краще не намагайся напасти на мене! В мене є зброя, яка плюється вогнем! — Я показав пістолет.

— Я знаю, це браунінг, — кивнув хлопець.

— Ти розбираєшся у зброї?

— Я був три роки у бойовій групі есерів.

— Он як! — здивувався я. — А чому тебе потягнуло до Райгорода?

— Ми хотіли робити революцію і там. Задум був пробитися до міста і залучити до революційної боротьби тамтешніх героїв.

— Цікаво, цікаво. Голи.

Він став зрізати з мене волосся.

— А звідки я вас знаю? — спитав він згодом. — Я десь вас бачив, але не можу зрозуміти, де.

— Мабуть, помиляєшся.

— А як ви пробралися сюди? Ріка Снів у кризі. Невже пішки?

— Так, на лижах. — Про аероплан я не хотів розповідати.

— На лижах! А чудовиська?

— У мене був кулемет та гранати.

— О як! А ви теж ідете до Райгорода?

— Ні, моя знайома подалася туди кілька днів тому. Я думаю, що тепер вона на Торжищі, і хочу витягти її звідти.

— Її вже, мабуть, продали.

— У неї протез замість правої ноги, може, це відлякає покупців.

— Протез? Тоді вона, може, ще там. А що потім?

— Потім будемо вибиратися назад.

— Візьмете мене з собою? — спитав хлопець. Він уже зрізав волосся, тепер намагався голити мені голову, намотавши оселедець на кулак.

— А чим тобі тут погано?

— Тут мене вб’ють. Слуга мусить битися, якщо на Панича нападають. Якщо Панич загине, то слуга не має права жити. Такі тут правила. Візьміть мене з собою. Я знаю ці краї, я вмію битися, я буду корисним!

— Добре, тільки допоможи мені витягнути мою знайому.

— Я допоможу!

— Чому вони виглядають так погано? — Я кивнув на рабів, що тупцювали у снігу. Босі та майже голі, на морозі! Худі, дрібні, з численними шрамами, опіками, ранами. Господи, я не бачив іще людей у такому стані, я ж багато чого бачив!

— Паничі тримають рабів у голоді, примушують багато працювати і жорстоко карають. Такі тут правила.

— Я думав, що рабів уже немає.

— Тут є.

Хлопець доголив мені голову.

— Мусить зійти, — сказав він.

Я увібрався в одяг та обладунки вбитого, які були на мене завеликі.

— Добре. А що там за ведмеді в одностроях стоять на воротах?

— То охорона торжища. Їм треба дати грошей. У пана на поясі висить кисет із монетами.

— Скільки давати?

— Чотири монети. Тоді вони пропустять нас.

— А що робити на торжищі?

— Треба їхати до будинку, де живе ще один Панич. Але він одразу зрозуміє, що ви чужий. Тож ми мусимо продати рабів по дорозі, знайти вашу знайому, викупити її і забратися геть, якомога швидше, поки Панич не здійняв тривогу.

— Добре, так і зробимо. І дивись, якщо спробуєш щось утнути, я пристрелю тебе. Повір, я стріляю дуже добре.

— Я знаю, Іване Карповичу, — несподівано сказав він.

Я пильно подивився на нього.

— Звідки ти мене знаєш?

— Ну, я читав про всі ваші пригоди. Воно-то, звісно, ви — наш ворог, працювали в охранці, але коли живеш на нелегальному становищі, то в тебе багато часу. От я вас і читав. Тепер пізнав.

— Ну, тоді як тебе звати?

— Григорій Іволгін.

— Ну що, Гришо, їдьмо.

І ми поїхали до Торжища.

— А чому в тебе кінь такий дивний? — спитав я.

— Це не кінь, а мул. Суміш віслюка та кобили.

— Ага, зрозумів, я бачив таких у Туркестані.

— Паничі їздять на конях і озброєні шаблями, а слуги їздять на мулах і озброєні кинджалами. Такі тут правила.

— На Торжищі ще є хтось, кого нам треба боятися?

— Там є охорона, шестируки на птахах. З ними краще не сперечатися. Але вони прибігають, лише коли виникає суперечка, а так не втручаються.

Шестируки? На птахах? Я нічого не розумів, але ж головне було знайти Афродіту, а щоб зрозуміти все, що тут відбувається, ніякої голови не вистачить. Витягти графиню і тікати звідси.

— А що там, в імперії, як справи? — спитав Гриша.

— А ти давно тут?

— Та вже третій рік.

— Про війну чув?

— Ага. Ще не перемогли німців?

— Ще ні. То їдь назад, як їхав, підганяй рабів.

Я намагався їхати нешвидко, щоб бідолахам у колодках не було важко. Це ж треба, які нелюди! Людей босими на мороз виганяти! Я закрутив головою, перевірив браунінг і гранати, поправив шаблю. «Афо, будьте на Торжищі, бо інакше доведеться шукати вас у цих нестерпних краях, повних чудовиськ. Будьте тут, Афо!» — просив я подумки.

Біля воріт віддав монети ведмедям, вони відчинили, і ми заїхали до Торжища. Я побачив натовп, що вирував на ньому, і зупинився отетерілий. Господи, кого там тільки не було! Чудовиська всіх видів, мене ледь не знудило від цієї жахливої різноманітності.

— Їдьмо, їдьмо! — прошепотів Григорій. — Ліворуч, а потім прямо!

Я поїхав, Григорій почав вихваляти рабів, тою самою говіркою, якою розмовляв його покійний пан. Ось підбігла якась баба, не просто баба, а верхи на чоловікові, що ледь ноги переставляв. Почала торгуватися. Пропонувала двадцять монет, Григорій вимагав тридцять дві. Баба кричала, била собі у груди, казала, що ми не рабів пригнали, а мерців. Григорій на коліна ставав, волосся на собі рвав, стверджував, що це найкращі раби на всьому Торжищі. Зійшлися на 28 монетах. Жінка забрала одного з рабів і поїхала.

— Чого вона на мужику їздить? — ошелешено спитав я.

— Це Зубатка. В неї зуби в одному місці, вона їх вганяє у потилицю жертви і підкоряє її, примушує носити себе. Але бачиш, стара її жертва заслабла, їй потрібні нові ноги, приїхала сюди по них. Тепер пересяде на нову жертву, а стару вб’є, — пояснив Григорій, який був на Торжищі як риба у воді.

Підходили ще чудовиська, Григорій торгувався, як скажений, бився за кожну монету.

— Може, не торгуйся ти так, нам треба продати швидше і шукати мою знайому, — сказав я йому.

— Якщо не будемо торгуватися, нас почнуть підозрювати, — пояснив хлопець. — Ой, одноноги! Ви з ними розбирайтеся! — він чкурнув за мою спину, переляканий.

До нас наближався натовп тих дивних істот на одній нозі, яких я вже бачив. Вони пристрибали, почали щось волати, як ото цигани на базарі, коли хочуть забити баки і щось украсти. Побачив, що відв’язують одного раба. Я вихопив шаблю.

— Ану розійдися, кропивне сім’я! — так гаркнув, що аж відскочили, схопилися за свої луки.

Їх було багато, мені б і браунінг не допоміг. Сподівався тільки на те, що порядок на Торжищі має бути, бо інакше чудовиська давно вже один одного перетрощили б. Одноноги вишикувалися підковою, цілилися в мене з луків, я ж стояв із шаблею і думав, чи міцний панцир у вбитого Ліною Панича. Одноноги почали кричати, стрибали, послали кілька стріл, які пролетіли біля мене. Лякали. А я не боявся, махав шаблею і рикав, не підпускав чудовиськ до рабів. Раптом одноноги заверещали і кинулися врозсип.

До нас підскочили четверо дебелих чудовиськ із собачими головами і шістьма руками, які стискували різноманітну холодну зброю: шаблі, обушки, кинджали, списи, сокири, булави. Приїхали ці потвори на величезних птахах, які були вищі за коня, з потужними лапами, схожими на курячі, тільки значно більшими. Шестируки сиділи в сідлах, прикріплених до птахів. Щось погрозливо закричали мені.

— Сховайте шаблю! — закричав Григорій, сам вибіг уперед, впав на коліна перед шестируками і почав щось розповідати незнайомою мені мовою. З його жестів я зрозумів, що розповідає про напад одноногів. Шестируки послухали, кивнули і поїхали далі. Я захоплено дивився на їхніх птахів. Не бачив іще таких дебелих. До того ж дзьоби були в них оббиті залізом — отже, птахи і самотужки могли брати участь у бою! З такими дзьобами легко могли відкусити голову чи пробити найміцніші обладунки. Ото б таку кавалерію мати!

Ми поїхали далі. До нас підходили, купували рабів після запеклого торгу. В нас залишилося усього двоє рабів, коли я почув голос Афродіти. З великого шатра, напнутого серед торжища. Вона співала якусь пісеньку французькою. Як же добре, що співала, а то проїхали, і не почув би!

— Що то за намет? — спитав я у Григорія.

— То цирк барона Балтики, — перелякано відповів він.

— Моя знайома там. Це вона співає.

— Погано, — скривився Григорій.

— Чому?

— Якщо барон узяв її в артистки, він не продасть її. Або вимагатиме купу грошей!

— Почекай тут, я подивлюся.

— Вхід до цирку коштує десять монет. І стежте за кисетом. Тут частенько крадуть.

— Добре.

Я пішов до намету, заплатив, увійшов усередину. Там побачив купу чудовиськ, що вирячилися на сцену. На ній стояла Афродіта, з синцями на обличчі. Їй так обрізали сукню, що був помітний протез, яким графиня стукала по дерев’яному настилу, робила рухи, як незграбна лялька, і співала оту пісеньку. Задоволена публіка реготала. Афродіта — ні. Я подумав, що примусити її ось так виступати було важко. І той барон Балтика знав, як ламати людей через коліно.

Афродіта доспівала пісню і пішла зі сцени під вереск чудовиськ. Не просто пішла, виявляється, їй на шию вдягли нашийника з ланцюгом, її потягнули зі сцени, наче собаку. Я аж зубами заскрипів. Вийшов на вулицю, Григорій продав уже останніх рабів, здав мені гроші.

— Вона тут? — перепитав він.

— Тут. Виступає на сцені. На барона якось можна вплинути? Він справжній барон?

— Він — слизьке чудовисько, схоже на величезного кальмара.

— Кого? — не зрозумів я.

— Кальмара, це така тварюка з морських глибин.

— Якого біса він барон?

— Кажуть, купив титул у Петербурзі. Так чи ні, невідомо, та й ніхто не перевірятиме, бо Балтику тут бояться і поважають, — пояснив Григорій.

— Хто ти єси? — несподівано пролунав крик. Григорій тут же впав на коліна і затремтів.

Я розвернувся і побачив ще одного чоловіка з оселедцем, у червоних шароварах і жупані. Чоловік гнівно потирав вуса лівою рукою, а правою тримався за шаблю.

— Це брат Нечай із куреня Мухи! — крикнув з землі, точніше, із снігу Григорій.

— Мовчи, пес! — розлютився чоловік. — Хто ти єси?

— Я — Нечай із куреня Мухи, — відповів я, хоча про Нечая і про курінь чув уперше.

— Полжиш, пся крев! — заревів він і вихопив шаблю.

— Сам пся крев! — закричав я.

Вихопив шаблю і кинувся до нього. Він був високий, жилавий, широкоплечий, з того, як тримав шаблю, видно було, що досвідчений боєць і буде мені непереливки. Але про що мені з ним було розмовляти, коли я нічого не знав? Рубонув повітря, відстрибнув, він почав атакувати. Тут мені стали в пригоді прийоми, яких мене навчила графиня, коли ми готувалися задіяти трупаків проти села вбивць. Я відбивався, не підпускав його близько, наче боявся, що у рукопашній він мене здолає, він це теж відчув, напирав. Потім ми зійшлися в ударі шаблями. Вперлися грудьми один в одного. Він був дуже сильний, він тиснув на мене, а я вдарив його лівою рукою в обличчя. Він отетерів від цього, мабуть, це було не за правилами. Я вдарив його ногою у коліно, він поточився, залаявся, я відскочив і атакував, він відбив мої випади шаблею, а я знову ударив його ногою і повалив у сніг. Він миттю перевернувся на спину, хотів підвестися на ноги, але наштрикнувся горлянкою на мою шаблю. Захрипів, ударив. Я відскочив, залишивши шаблю в його горлянці. Він схопився за неї, але виймати не став. Просто важко підвівся і пішов на мене. Він був смертельно поранений, але я був голіруч.

— Тримай! — крикнув Григорій і кинув мені свій кинджал. Ось це було вже краще. Кинджалом я відбив два удари нападника. Відчув, що вони слабшають. Почекав. Чоловік захитався і впав на коліна. Залаявся. Вихопив шаблю у себе з горлянки, звідти ринула кров. Він завалився долілиць. Я стояв і важко дихав. Торжище наче нічого й не помітило. Чудовиська ходили собі, не звертали на нас уваги.

І шестируки не набігли.

— А де ті, на величезних курках? — спитав я.

— Вони втручаються лише тоді, коли суперечки між різними істотами. А коли між однаковими, це не їхня справа, — пояснив Григорій. — А звідки ви вмієте битися на шаблях?

— Ну, я ж найкращий сищик імперії, — розвів я руками.

Ми повантажили тіло вбитого на коня, прикрили попоною.

— Тепер ходімо до того Балтики, побалакаємо. Скільки у нас монет?

— Двісті сорок чотири.

— А раб коштує від двадцяти до тридцяти?

— Але ваша знайома — артистка, артистки цінуються значно дорожче.

— Все одно ходімо.

— Мені треба стерегти коней, інакше їх можуть викрасти! — не дуже переконливо сказав Григорій. Здається, він дуже боявся.

— А як же я розмовлятиму з цим бароном?

— А він розуміє всі мови і може розмовляти ними!

— Добре. Чекай мене тут. — Я пішов до намету. Сказав, що мені потрібен барон. Охорона відповіла, що він не приймає. Я дав охоронцям — здоровезним муринам із одним оком на лобі — по кілька монет, і вони провели мене за намет. До невеличкого будинку на колесах. Над будинком був димар, звідки валив щедрий, чорний дим, який буває від вугілля.

Мурини пішли, залишивши мене перед дверима. Я постукав. Тиша. Постукав ще. З-за дверей вийшов карлик із величезними вухами. Подивився на мене зі спокійною гордістю, мовляв, «чого тобі?».

— Мені треба поговорити з бароном.

— Барон зайнятий, — відповів карлик.

Я подав йому кілька монет. Він подивився на мене з презирством вищої істоти. Як можна бути удвічі нижчим і дивитися зверхньо?

— Скажи, що в мене є хороша пропозиція стосовно одної артистки. — Я хитро усміхнувся.

— Чекай, — карлик зайшов за двері. Мені довелося почекати довгенько, хвилин, може, десять. Ну аякже, великі начальники ніколи не приймають одразу. Ось карлик знову вийшов. — Заходь.

Я зайшов. У будиночку на колесах було добряче натоплено. Карлик потупотів попереду, провів мене до кабінету. Звичайний кабінет, із робочим столом і стільцями. Тільки за робочим столом сиділо якесь слизьке опудало з численними щупальцями. Ага, он, здається, очі, а он — рот.

— Що ти хотів мені запропонувати? — спитав барон.

Я аж сіпнувся, бо це одоробло розмовляло, наче людина.

— Я хочу купити ту дівку з залізною ногою.

— Для чого Січі та дівка?

— Вона дещо знає, що для нас цікаво.

— А чому ти розмовляєш не так, як січовики?

— Бо новенький. То ти продаси?

— Скільки ти пропонуєш? — спитало чудовисько.

— Сто п’ятдесят монет.

Чудовисько все затремтіло. Здається, сміялося з мене.

— Ця дівка заробляє для мене стільки за день.

Я сказав про 150 монет, щоб мати можливість підняти ціну до 200. Але тепер це не мало сенсу.

— Скільки за неї хочеш?

— Дві тисячі монет.

— Але вона — каліка!

— Тому і коштує дорого! Рабинь із двома ногами багато, а з залізною — вона одна.

— У мене немає стільки монет.

— На Січі є раби. Приведи сотню, і ми поговоримо.

— Добре, ми подумаємо.

Я вийшов із будиночка. Монет не було, рабів не було. Треба було міркувати, де їх дістати. А потім я подумав, що, можливо, є простіший шлях. Я пішов до намету. Знову мурини з оком на лобі. Я дав два десятки монет і попросив подивитися на дівку з залізною ногою. Вони провели мене. До клітки, в кутку якої сиділа Афродіта. Її вдарили батогом, примусивши підвестися.

— Яка красуня, — сказав я.

Афродіта підняла голову, впізнала мене, усміхнулася, хотіла щось сказати, але побачила мій палець на губах. Замовкла. Я подивився. Замок на дверях клітки і замок на нашийнику. На поясі одного з муринів я бачив цілу зв’язку ключів. Треба було вирішувати: або діяти нахабно і жорстоко, бити в лоб, або відступити і планувати щось інше. Але я не хотів залишатися тут, серед цих мерзенних чудовиськ. Треба втекти звідси якомога швидше.

— Хай вона танцює і співає, — попросив я одного з муринів і дав йому ще монет.

— Танцюй і співай, — наказав він графині. Вона почала танцювати і співати. Я засміявся, схилився навпіл, узявся за шаблю. Мурини теж сміялися. Вони були на дві голови вищі за мене. Дуже сильні, гори м’язів. Тепер вони переламалися навпіл і реготали з графині. Дуже зручно. Я рубонув, і голова першого покотилася по землі. Другий хотів заревіти, але я рубонув раніше. Він упав. Я показав, щоб Афродіта співала далі, сам реготав. Узяв ключі в мурина, потицяв ними в замок, знайшов, відчинив, затягнув тіла всередину. Потім підібрав замок до нашийника. Точніше до ланцюга, нашийник зняти не вдалося.

— Спокійно, Афо, більше не співайте. Ідіть за мною, — прошепотів їй.

Ми вийшли з клітки, я зачинив її. Тіла муринів склав у куточку, накрив ковдрою, наче там хтось сидить.

— Ваню, дякую, — прошепотіла графиня.

— Поки немає за що, Афо.

Я не хотів іти до виходу, розрізав намет за кліткою, виліз на вулицю.

— Зараз вийдемо, на нас чекають коні. Сідаємо і спокійно їдемо до воріт. Не панікувати, — прошепотів я.

— Дай мені якусь зброю, — попросила Афродіта. Я дав їй ніж.

— Стій, куди ти? — здивувався я, коли одразу побігла кудись.

— У мене тут боржник. Я швидко! — Вона кинулася за шатро.

— Афо! — прошипів я, бо не міг кричати, щоб не привертати уваги. Я хотів їй сказати, що не треба думати про борги, зараз час рятуватися, а не мститися. Але вона вже забігла за намет. Змушений був піти за нею. Я здогадувався, по кого вона. Справді, вона побігла до входу будиночка на колесах, де сидів той слизький барон.

Я зайшов збоку, там був чорний вхід із будиночка. Відчинив його булавкою, яку носив із собою про всяк випадок. Пройшов усередину, почув хрипіння.

— Ти прийшла мене вбивати, дурне дівча! Ти хотіла вбити барона Балтику, — слизький шелест, що означав сміх. Я зазирнув до кабінету. Афродіта смикалася на підлозі, оплетена щупальцями чудовиська. — Як ти втекла? Тобі допоміг той дурень у шароварах? Я одразу зрозумів, що він не з Січі! Зараз накажу його спіймати і привести сюди!

Я хотів завадити, коли відчув, що щось уперлося мені в спину. Щось схоже на дуло рушниці. Карлик! Як же я забув того клопа?

— Руки догори! — сказав карлик. — Бароне, я спіймав цього покидька!

— О, та він тут? — зрадів Балтика.

Мені залишалося сподіватися, що карлику незручно тримати рушницю маленькими долонями і він не зможе натиснути на гачок достатньо швидко. Я різко крутнувся, постріл обпік мені спину, але не більше. А ось барон застогнав. Здається, карлик поцілив його! Удар, карлик полетів у куток, я заскочив до кімнати.

— Стій, інакше я вб’ю її! — заверещав барон. Я побачив, як зі слизу виліз великий дзьоб, що навис над головою Афродіти. Він справді міг її вбити.

Графиня закрутила головою, говорити не могла, бо її рот був заліплений щупальцем. Вона подавала знак, щоб я стріляв, убив чудовисько, незважаючи ні на що. Але я не міг нею ризикувати.

— Поклади браунінг! — наказав барон.

Я кивнув. Обережно став класти зброю, коли графиня несподівано вивернулася і пірнула головою під одне зі щупалець чудовиська. Я вихопив шаблю і рубонув. Барон устиг ударити дзьобом, але удар попав на його ж щупальце, а потім барон перетворився на шматки. Я сік його, наче капусту восени. Очищав графиню, наче качан. Нарешті зрізав усі щупальця. Графиня підхопилася, витерла рот від слизу і поцілувала мене. Узяла в мене шаблю і докришила барона.

— А ось тепер можна і тікати! — Вона усміхалася, її очі горіли від задоволення. Шалена дівка.

— Ходімо до коней, — сказав я.

— Ні, їдьмо у будинку! Тільки підкинь вугілля! — Афродита зареготала.

— Що? — здивувався я.

— Ось дивися. — Вона пройшла, і я побачив щось схоже на кабіну. — В будинку встановлений паровий котел, і він може пересуватися самотужки.

— Ми будемо дуже помітними!

— Барон частенько їздив Торжищем, не хвилюйся. Давай вугілля!

Я відкрив пічку і почав кидати туди вугілля. Вогонь спалахнув.

— Ще, ще! — кричала Афродіта. Я кидав іще. — О, тепер їдьмо.

Ми зрушили з місця. Об’їхали намет, виїхали на вулицю. Там чекав Григорій. Він страшенно хвилювався, тепер побачив будинок на колесах і перелякано роздивлявся його. Я помахав йому з вікна, щоб їхав за нами. Він побачив мене, вирячився так, наче вовкулака побачив, але потім зібрався і поїхав. Ну от і добре.

Ми їхали вулицею. Ніхто не дивувався будинку, мабуть, до нього звикли. І це ж хороша ідея!

— Ванюшо, ще вугілля! — крикнула Афродіта. Я підкидав.

— Як ти? — спитав я.

— Могло бути гірше! Аероплан далеко?

— Десь версти три від Торжища. Я сховав його в деревах, — кричав я, кидаючи вугілля.

— Чудово. Ти вчасно з’явився, я вже, чесно кажучи, думала, що доведеться самій вибиратися.

— Мені пощастило, що я знайшов Торжище, а вас іще не продали.

— Та яке там продали, Ваню! Я ж там стала зіркою, моя залізна нога зробила справжній фурор! — вона сміялася, так наче ми не ходили по лезу ножа. — Приготуй монети ведмедям.

— Скільки?

Вона не встигла відповісти, позаду пролунав дзвін.

— Чорт! Нас викрили. Нічого, прорвемося!

Я кинувся до неї в кабіну і побачив, що до воріт іще метрів сто, на вулиці всі метушаться і кричать, а ведмеді взялися зачиняти ворота.

— Ми не проїдемо, — сказав я.

— Спробуємо таран! — закричала Афродіта. Здається, вона була щаслива від того, що відбувалося. Вона таки занадто любила ризик!

— А потім?

— Головне — вирватися з Торжища! Давай вугілля, Ваню!

Я кинувся кидати вугілля у котел. Ми покотилися до воріт, будинок барона їздив дуже-таки неквапливо, ведмеді встигли зачинити ворота і вишикувалися перед ними, виставивши вперед свої алебарди. Ми поступово набирали швидкість і котилися на них. Легко пробили стрій ведмедів, ударилися об ворота і зупинилися.

— Задній хід! — закричала Афродіта. Ми від’їхали.

— Зачекай, у мене гранати! — Я вихопив дві гранати, вискочив, підбіг до воріт, стрибаючи через убитих ведмедів. Побачив величезну замкову щілину. Туди якраз уміщалася рукоять одної гранати, другу поклав зверху, вирвав чеку і побіг, потім упав за ведмежою тушею. Вибух, будинок барона знову покотив на ворота, я ледь вистрибнув із-під коліс. Удар — і будинок проломив ворота, вони відчинилися! Я побіг за ним, наздогнав, ускочив усередину.

— Вугілля, Ваню! — кричала графиня, і я кидав у піч лопату за лопатою.

— Там за нами якийсь вершник, людина! — крикнула Афродіта.

Я визирнув. Це був Григорій.

— Зніми його, Ваню!

— Ні, це свій!

— Чорт, одноноги!

Я визирнув і почув знайоме голосіння. Одноногі чудовиська з луками вистрибували з воріт і переслідували нас. Хатка котилася занадто неспішно, щоб утекти від них. Я вибив вікно.

— Гришо, їдь уперед! — крикнув слузі, а сам став стріляти.

От якби мені сюди манліхера, я б тут навибивав очок, але доводилося стріляти з браунінга. І з нього поцілив кількох чудовиськ. Інші почали стріляти з луків під час своїх довжелезних стрибків, коли наче зависали у повітрі і могли добре прицілитися. Стріли застукотіли по стінах і даху будинку. Розбили кілька вікон.

— Вугілля, Ваню!

Я підкинув ще і ще. У кабіну залетіла стріла, вп’ялася біля графині, але та не звернула уваги. Я перезарядив браунінг і знову почав стріляти. На кожен мій постріл прилітало по кілька стріл, я мусив перебігати від вікна до вікна. Збив іще кількох чудовиськ.

— А де льюїс, Ваню? — спитала Афродіта.

— В аероплані!

Я вистріляв іще три обойми, після чого одноноги відстали. Ми доїхали приблизно до того місця, де треба було повертати до лісу. Але в полі будиночок миттю застряг у снігу. Ми вискочили.

— Гришо, сюди! — крикнув я.

Він під’їхав, ми сіли на коней і поїхали, не дуже швидко, бо снігу в полі було багато.

— Куди ми, Іване Карповичу? У лісі від чудовиськ не сховаєшся! — панікував Гриша.

— У нас аероплан, не бійся, — засміялася графиня.

— Аероплан? А ми всі вмістимося?

— Ти що, теж із нами? — спитала графиня.

— Так, із нами, — кивнув я. Гриша допомагав, він заслужив. Ми доїхали до смуги лісу, проїхали її і вискочили на галявину.

— А де аероплан? — спитала графиня.

— Бачите, як добре я його замаскував! — зрадів я. — Он, купа молодих ялин. Він під ними!

Ми гнали коней, які важко борсалися в глибокому снігу. Сяк-так добралися до аероплана, почали скидати гілки.

— Шестируки! — заверещав Гриша і схопився за голову.

Я побачив, що на іншому боці галявини виїхав загін шестируків на тих своїх величезних птахах. Шестируки помчали до нас. А нам треба було злітати в їхній бік.

— Чорт, вони нам крила порубають! — скривилася графиня.

— Заводьте і злітайте! — наказав я, сам дістав із аероплана льюїс, скочив на коня і помчав назустріч чудовиськам. Почув, як позаду завівся двигун. Почав стріляти. Перші шестируки посипалися разом зі своїми птахами. Я сік короткими і точними чергами, потім кинув ще й гранату, зупинив коня і стріляв далі. Повернувся, побачив, що аероплан наближається. Випустив останні набої, відвів коня убік, щоб аероплан не зачепився крилом, погнав уперед. Аероплан потроху наздоганяв мене, я пропустив його, а потім пришпорив коня і стрибнув з сідла у крісло, де мене підхопив Григорій. За мить ми відірвалися від землі і зразу впали, знову котилися на лижах, на нас мчало кілька шестируків, що махали всією своєю зброєю. Я вихопив манліхер, збив їх, і ми нарешті відірвалися від землі. Важко набирали висоту, ледь не зачепили верхівки дерев. У нас полетіли стріли одноногів, я відповідав пострілами, потім перезарядив обойму, визирнув. Одноноги залишилися позаду. Ми летіли.

— Здається, врятувалися! — прошепотів Григорій.

— Ваню, летимо! — Афродіта була наче п’яна від ризику.

Я перезарядив манліхер. Пам’ятав про невидиме чудовисько і про те, що краще не розслаблятися завчасно. Був напружений, визирав з літака, готовий відкрити вогонь. Але все було спокійно. Ми підлетіли до ріки й полетіли вздовж неї.

— Там буде башта, не підлітай, бо в них є гвинтівки! — попередив я.

— Та башта належить Січі! — пояснив Григорій. — Розповісти вам про неї?

— Ні, чути нічого не хочу про ці краї! Забуду їх, як тільки ми прилетимо! — чесно сказав я.

І ми долетіли. Щоправда, не до летовища, бо закінчилося пальне, довелося сідати в полі, але це були вже звичайні краї, без чудовиськ. Нас підібрали селяни, відвезли до села, Афродіта наказала забрати аероплан і відправити його до Петрограда. Ми поїхали туди потягом. У купе Григорій цілу ніч розповідав Афродіті про краї, в яких ми побували.

— Ваню, я збираюся туди повернутися, летімо з нами! — закричала графиня.

— Ні, не люблю чудовиськ, — закрутив головою я. — І вам не раджу. Афо, навіщо вам ті жахливі краї?

— Це ж майже єдина біла пляма сучасності! Все вже встигли розвідати і вивчити, а Ріку Снів — ні! То я її вивчатиму і тим прославлю своє ім’я!

— Афо, втратити там життя значно простіше, ніж здобути славу. І вам усе одно ніхто не повірить про тих чудовиськ!

— Повірять! Я привезу фотографії, або ні, я привезу живих чудовиськ! Це буде як сафарі!

Графиня загорілася цією ідеєю, і зупинити її було годі й думати. Вона кілька разів запрошувала мене полетіти з нею, але я відмовився, бо не любив ризикувати життям невідомо заради чого. Залишився у Петрограді, де мені наказали писати нові історії моїх пригод, які навигадували капітан із панотцем. Афродіта готувала великий похід на Ріку Снів навесні. Григорій їй допомагав, ми тепер майже не бачилися, лише інколи вона телефонувала.