Одного разу на Дикому Сході

Розділ 11 Охтирські пригоди

Чет та Дубківський злізли з дерева і зайшли у гущину лісу.

— Що ти будеш робити, Чете?

Той знизав плечима. Мабуть, вперше за життя Чет не знав, що робити.

— Я не піду до них. Нехай розстрілюють того розпусника! — дратувався Дубківський. — Я ненавиджу його! Він зрадив маму, зрадив мене, зрадив Україну! Він же не згадував про нас навіть коли розбагатів, написавши ту кляту книжку! Лише кілька разів присилав мені невеличкі подарунки на Різдво! Йому було не до мене! Спочатку та хористка, потім ті чудовиська! Ось що його цікавило, а не я! Тепер нехай гине, мені байдуже!

Чет узяв його за руку, сам притиснув палець до губ, показав, що говорити треба тихіше. Ліс не такий вже і великий, їх могли почути. Пішли мовчки, потім Чет зупинився. Дубківський подивився на товариша.

— Що?

— Я піду.

— Але ти кохаєш Міру, а не ту жінку! — здивувався сотник.

— Я був поранений. Зима, морози. Я помер би, наче бродячий собака. Переді мною зачинилися всі двері. А вона обігріла мене. Була ласкава і піклувалася. А ще дитина. П’ять років. Він не винний. Хороший хлопець. Йому жити і жити. Не можу, — тихо сказав Чет. Дубківський здивовано подивився на нього, бо не чекав, що товариш може щось розповісти про себе.

— А як же Міра?

— Не питай, — Чет скривився і заскреготав зубами.

— Вони ж розстріляють тебе.

— Та жінка не винна. І дитина теж, — Чет стояв сумний.

— Вони можуть обдурити. Розстріляють і тебе, і їх. Це ж червоні!

— Там Андрій, якщо я прийду, він врятує їх.

Дубківський підійшов до Чета, обняв його.

— Цього разу я не піду з тобою, — сказав сотник. Чет кивнув головою. — Просто є деякі справи. Я ж казав, що у мене в Охтирці кохана. Треба зайти до неї, ну і ще дещо, — Чет слухав і кивав.

Вони ще раз обнялися, вже розходилися, коли Чет зупинився.

— Знайди Міру.

— Знайду, — пообіцяв сотник.

— Передай їй, що… — Чет осікся.

— Що передати? — спитав Дубківський. Але Чет мовчав. — Добре, я зрозумів, передам, якщо побачу.

— Якщо їй буде потрібна допомога, ти допоможеш?

— Ну звісно. Тільки думаю, що Міра зі всім упорається сама. Вона — молодець.

Чет кивнув. На тому і розійшлися. Дубківський вирішив ховатися у лісі до ночі. А Чет прокрався до міста і прийшов у штаб, який знаходився в охтирському будинку фон Шпіла. Там Чета побачив матрос Жникін, у якого все обличчя було суцільним синцем, бо туди потрапив шматок язика Шпиля.

— Попався, контра! — заволав матрос, підбіг до Чета і став його бити. Той ухилився від кулаків Жникіна, потім відштовхнув матроса так, що той аж покотився. Жникін вихопив з дерев’яної кобури свій маузер, може б, і застрелив, якби не підбіг Єрофеєв.

— Припинити! — закричав комполку і став між Четом і Жникіним.

— Уб’ю, контру! — ревів розлючений матрос.

— Сховай зброю! — гримнув Єрофеєв. Вони обмінялися з матросом поглядами, і Жникін хоч і скривився, наче оберемок щавлю з’їв, але сховав маузер. Комполку завів Чета у підвал.

— Відпусти жінку і дитину, — попросив Чет.

— Відпустимо, не хвилюйся, — пообіцяв комполку. Не поспішав йти. — Дарма ти таки прийшов. Розстріляють тебе, — прошепотів Єрофеєв.

— Чому бути, того не минути. Ви знайшли Міру?

— Так. Дванадцять верст звідси. Там пагорби попід Ворсклою, у них крейду добували, печери вирили. В одній Шпиль і сховався. Тільки він же здоровий, сам заліз, а ноги стирчать. Авіатор і помітив.

— А вона?

— З ним, мабуть.

Помовчали два товариші. Комполку взяв з кишені портсигар, точно такий, як і у комісара Лібермана. Їх подарував сам товариш Троцький після одної вдало проведеної операції.

— Закурюй, — запропонував Єрофеєв. Чет узяв цигарку, комполку сірником підпалив. Потроху диміли у темному підвалі. Кожен думав про своє. Точніше про свою.

— Якщо зможеш, допоможи Мірі, — ще раз попросив Чет. — За мене.

Раніше б Єрофеєв здивувався такому проханню. Бо ось вже стояла людина біля стінки і думала не про те, як самому врятуватися, а про долю іншої. Але зараз не дивувався. Бо і сам часто думав про ту дівчину, що підібрали після тортур Куделіна. Її звати Настя. Коли думав про неї комполку, то якось аж солодко, млосно ставало. І ще помітив, що смерті почав боятися. Жити йому тепер хотілося. І сам вже кілька разів думав про хутір, про те, щоб оселитися там з Настею і жити, дітей ростити. Сам себе питав комполку, а як же революція? Переконував, що не можна революцію забувати. Скільки крові пролито, товаришів загинуло! Не дарма ж! І комунізм попереду! Звісно, буде воювати і далі. А Настя — рано чи пізно війна закінчиться і будуть вони разом. І діти будуть. Бо ж комунізм для кого, як не для прийдешніх поколінь! Для їхніх з Настею дітей!

— Допоможеш? — перепитав Чет, не дочекавшись відповіді.

— Запав на неї?

Чет мовчав. Він закрив очі і бачив її. У руках Шпиля, страшного та величезного, вона була ще більш тендітна і беззахисна. Його Міра десь далеко наодинці з тим чудовиськом, а Чет тут, у підвалі, і нічим не може їй допомогти. Аж застогнав.

— Що таке? Ти поранений? — спитав комполку. Чет мовчав. — Ми зранку виступаємо. Мусять прийти нові кайдани з Харкова, міцні. Схопимо велетня і відправимо до Москви. А за неї не хвилюйся. Вона ж потрібна, щоб Шпиля тримати у покорі.

Ще постояли, помовчали, потім комполку пішов. Вже на вулиці стояв і думав, як йому бути. Завтра ж доведеться віддати наказ про страту. Чета! Ліпшого товариша, людини, яка йому життя врятувала! І нічого не вдієш! Нічого! Закректав комполку. Розуміє, що таке життя. Революція, громадянська війна. Хіба не доводилося йому бачити, як брат ішов проти брата, син на батька, друг проти друга? Та скільки разів таке було! Що тут поробиш? Не може світле майбутнє прийти просто так, мусить воно скупатися в крові жертв, загартуватися у відчайдушній борні! Так Боря говорив.

Поки комполку розумував на вулиці, у штабі матрос Жникін прийшов до комісара Люшкова, щоб доповісти про контрреволюційні зв’язки комполку Єрофеєва.

— Захистив того покидька, Загорулька! Вони, бач, на війні разом були! А що він ворог революції, так Єрофеєву і байдуже! Хіба так можна? Або от дівку узяв, яка в банді у Куделіна була, у самій Вовчій дивізії! Ходить біля неї, розмовляє з нею. А вона, може, шпигунка, бандам допомагає! Це ж класова сліпота якась! Треба відсторонити його від командування полком, розслідування провести! Ненадійна він людина! Якщо треба, то і до стінки! Бо з контрою сплутався! — тихо, але обурено говорив Жникін і дивився кудись убік. Йому соромно було перед товаришем комісаром за власне обличчя синього кольору.

— Боляче? — спитав комісар з такою інтонацією, наче дійсно хвилювався за обличчя матроса.

— Та нічого, — Жникін важко зітхнув. — Це ж за революцію. Не просто так.

Люшков зненацька вдарив матроса кулаком прямо в обличчя. Жникін впав на підлогу. Хто б подумав, що міг так вдарити комісар своїм невеличким пухленьким кулаком? А так вдарив, що он гепнувся Жникін і валявся кулем на підлозі. А комісар підскочив і ще ногами додав. Добре хоч не в чоботях, а в черевиках був.

— Скотино! Це через тебе операція провалилася! Якби не ти, ми б уже Шпиля в Москву відправили! А ти поліз ту дівку розстрілювати! Ідіоте! — кричав Люшков і бив носаками матроса.

— Вона — контра! Вона наших вбивала! — кричав з підлоги Жникін. — Її до стінки треба!

— Тебе до стінки! Тебе! Дурню! — волав Люшков. На шум прибіг Ліберман. — Забери цього покидька, щоб я його не бачив більше! Інакше застрелю, наче собаку! Розжалувати у рядові! На кухню його, нехай картоплю чистить! Більше він нічого не вміє! До зброї не допускати, ідіота такого!

— Генріху, тихо, не хвилюйся, — заспокоїв товариша Ліберман. — Пішов звідси! — гримнув на Жникіна. Той ледь підвівся, витер кров з обличчя, захитався і пошкандибав геть. Ліберман зачинив за ним двері.

— Розстрілювати таких йолопів треба! — все дратувався Люшков.

— Він же балтійський матрос, з самого початку за революцію, як його розстріляти?

— І що? Та він сьогодні революції такої шкоди завдав, як мало хто з ворогів! — нагадав Генріх.

— Та нехай, забудь про нього. Лягай, відпочинь, завтра важкий день.

— А ти куди? — спитав Люшков, що приглядався до товариша, який встиг і помитися і поголитися, навіть одеколоном сприснувся.

— Та є тут одна справа, — посміхнувся Ліберман і підморгнув.

— Вже кралю собі завів? Ну ти швидкий! — вмить заспокоївся Люшков.

— Генріху, життя коротке, треба встигати.

— Слухай, а там мені нічого немає? Може, подруга яка?

— Ні, дівчина одна.

— Просто я на ту білявку надивився і якось розбурхався, — пояснив Люшков.

— Ага, дівка така, хвилююча. Он навіть Шпиля розпалила. А ти до шпиталю сходи. Там сестрички непогані є. Або он у підвалі ЧК заручниці, всі паночки, офіцерські підстилки. Там теж є, що вибрати. Все, побіг я.

— Завтра ж важкий день, — нагадав Люшков.

— Після хорошої ночі весь день як на крилах літаєш, — реготнув Ліберман.

— Ну давай, літун, не перелітай.

Ліберман побіг сходами до дверей, зустрів професора Бар-Кончалабу, якого водили робити досліди у дивом вцілілій лабораторії земської лікарні. Професора завели до підвалу, штовхнули за ґрати, де вже сидів Чет. Бар-Кончалаба напружено думав про щось, бурмотів під ніс, потім відчув присутність іншого та спитав:

— Тут є хто?

— Є, — сказав Чет.

— Хто ви?

— Я — Чет.

— Ви той хлопець, що втік разом з моїм сином?

— Так.

— А де Славко?

— Залишився у лісі.

— З ним все добре?

— Мабуть.

— Я за нього дуже хвилююся.

— Здається, він на вас ображений.

— Я знаю, — професор Бар-Кончалаба зітхнув у темряві. — Я винний, я робив помилки, я був егоїстом, думав лише про себе. А тепер настав час платити за те, що було скоєно.

Професор замовчав. Мабуть, щось думав, бо почав ходити камерою, бурмотів щось собі під ніс, потім знову звернувся до Чета.

— Він — хороший хлопець, Славко. Трохи наївний, але хороший. І він ненавидить мене, бо любить. Тобто хотів би любити. Але я зробив стільки помилок! Якби я тільки міг якось виправити ситуацію! Я був би згоден на будь-що! Але життя — складна річ. У ньому не завжди буває так, як ти хочеш. Точніше, майже завжди все відбувається не так.

Чет мовчав. Якби було світло, можна було б побачити сльози на його очах. Сльози, у які і сам Чет не вірив, бо він ніколи раніше не плакав. І ніколи не відчував оцей складний букет почуттів зі страху, ніжності, радості та суму. Все через Міру. Він боявся за неї і радів їй, відчував шалену ніжність і сумував, що дівчина зараз далеко.

— Розумієте, я зараз нічим не можу йому допомогти! Я ніколи йому не допомагав, я жив своїми справами, спочатку тією жінкою, до якої пішов з родини, потім книгою, всіма цими дослідженнями чудовиськ. Я був такий заклопотаний, що забув про сина. Я наче спав! І ось тільки тепер я прокинувся, побачив свої помилки, захотів їх виправити, але виявилося, що вже запізно. Прикро.

Професор ще довго каявся у своїх колишніх гріхах, говорив, що хоче втекти звідси, щоб зустріти сина і поговорити з ним.

— Не можна вмирати, не сказавши головного! Я хочу, щоб він простив мене! Він — моя єдина дитина! — аж плакав Бар-Кончалаба. — Господи, дозволь мені вибачитися перед ним! Не словом, а справою.

Чет професора майже не слухав. Навіть коли той підхопився і скрикнув, не звернув уваги. Думав про Міру. Та Бар-Кончалаба знайшов Чета у темряві, схопив за плечі і почав трясти.

— Як же я раніше не здогадався? Як же я не подумав? — кричав професор.

— Що таке? — здивувався Чет такій поведінці, прибрав руки професора.

— Це ж підвал охтирського будинку фон Шпіла! — кричав Бар-Кончалаба.

— І що?

— Тут має бути таємний вихід у двір! Той вихід, яким втік Шпиль, коли сюди прийшла поліція перевіряти скарги на барона!

— Тихо! — сказав Чет і закрив рот професора. — Не кричіть! Мусить бути вихід? — Професор щось замугикав. Чет прибрав руку.

— Так! Вихід! — прошепотів Бар-Кончалаба.

— Але я перемацав всі стіни, нічого не знайшов.

— Має бути якийсь таємний важіль, який відкриє хід. Покійний фон Шпіл полюбляв такі хитрощі.

— Тоді шукаємо! — наказав Чет.

Удвох лазили підвалом. Нічого не знайшли.

— Може, є інший підвал? — спитав Чет.

— Ні, десь тут. — розгублено сказав Бар-Кончалаба. — А може, нагорі? Ставайте мені на плечі!

Чет заліз на плечі професора, той кректав, але тримав. Чет борсався руками у темряві, коли, нарешті, знайшов щось.

— Є! — прошепотів Чет.

— Що там?

— Якась наче бурулька.

— Рухається?

— Зараз спробую.

Чет штовхнув те, що намацав, ця бурулька спочатку не піддавалася, а потім рушила з місця, і в підвалі пролунав потужний скрегіт, який чутно було і на вулиці.

— Відкрилося! — хрипко прошепотів професор, Чет зістрибнув з його плечей. І дійсно, у стіні відкрився отвір. Полізли туди. Загримотіли замки, бо солдати почули шум і зараз відчиняли двері до підвалу, щоб подивитися, що скреготало.

— Нумо, професоре, швидше! — підганяв Чет. Вони лізли нагору. Ось вже вибралися в сад за будинком. Вже були сутінки. Позаду кричали солдати, які помітили відсутність полонених. — Швидше!

Чет тягнув Бар-Кончалабу за собою, в штабі зчинилася тривога, вартовий вистрелив по тінях у темряві. Чет перекинув професора через паркан, переліз сам, вже бігли нічною вулицею. Позаду чулися крики переслідувачів. Вони б швидко наздогнали їх, бо професор був старий і після кількох десятків кроків вже почав задихатися, ледь пересував ноги.

— У кущі і сидіти тихо! — прошепотів йому Чет. Штовхнув професора до кущів, а сам почекав, поки солдати підбіжать. Щоб помітили його. Тоді тільки побіг. Постріли. Одна з куль дряпнула руку, але то була дрібниця. Чет відволік солдатів від кущів, у яких засів професор, а потім вже тікав городами. Погоня відстала. Солдати бігали зі смолоскипами, кричали, метушилися, але слід утратили.

Ще до втечі Чета та Бар-Кончалаби комісар Ліберман, вийшовши зі штабу, попрямував до маєтку в центрі Охтирки. До вулиці виходив двоповерховий будинок, який належав родині Німчинових. Німчинов-старший очолював місцевий банк, був у правлінні залізниці, мав кілька економій поблизу міста. Заможна людина, то міг собі дозволити побудувати один з найкращих у Охтирці будинків. Але тепер там розміщувався полковий шпиталь, а колишні господарі жили у будиночку для прислуги, яка давно вже розбіглася. У невеличкому та ошатному будинку старий Німчинов жив разом зі своєю донькою, красунею Оксаною, яка от прямо зараз дивилася на себе в дзеркало. Фарбувала губи, пудрилася, щипала брови. Батько дивився на все це і знесилено крутив головою у німому докорі. В цьому заляканому старому і не впізнати було колишнього охтирського туза, якого навіть у Харкові поважали за вміння вести справи. Але тепер він з господаря життя перетворився на якусь тінь, що ледь жевріла лише заради доньки. Так просила покійна жінка, коли вмирала. То Німчинов і тримався, хоч давно волів би померти, бо хіба це життя?

— Тато, ви погуляєте сьогодні увечері? — спитала Оксана.

— Свого пархатого чекаєш? — з образою спитав Німчинов.

— Тату! — докірливо зітхнула Оксана.

Німчинов знову закрутив головою, демонстрував свою незгоду.

— Куди котиться світ! — прошепотів старий. — Православна дівчина зустрічається з жидом! Більш того — з комісаром! Господи, добре хоч мати твоя не бачить цієї ганьби! — Німчинов перехрестився і зітхнув. Раніше він був майже атеїстом, любив пожартувати з попів і забобонів, але важкі часи зробили його релігійним. Тепер ходив до церкви, навіть у хорі співав тоненьким тенорком. — Оксано, доню, покинь його, благаю!

— Тату, ми вже про це балакали! — холодно відповіла дівчина.

— Доню, це ж ганьба! З жидом, з комісаром!

— Тато, раніше, може, і була ганьба! А зараз життя змінилося, геть змінилося! Я не можу залишатися в примарах минулого, мені зараз треба жити!

— Але жид, та ще й комісар! — старий Немчінов аж заплакав, так йому було боляче за доньку.

— Він дарує подарунки і він приємний, як чоловік.

— Ти говориш, як шльондра! — вибухнув батько і тут же сам злякався своєї нестриманості.

— Тату, завдяки цій шльондрі у нас є що їсти, нас не вигнали з цього будиночка, а вас не розстріляли за контрреволюцію, як більшість ваших знайомих! — нагадала Оксана. Вона не кричала, їй і не треба було кричати, достатньо підпустити у голос металу, і батько вже був зламаний. — Підіть погуляйте, подихайте свіжим повітрям. Тільки обережно, у місті комендантська година, щоби знову не довелося визволяти вас з комендатури.

Старий зітхнув і приречено почвалав з хати. Він вже звик до того, що нічого не розумів у новому житті, то лише терпів його. Оксана полегшено зітхнула, коли за батьком зачинилися двері. Вона наполягала, щоб батько пішов, бо будинок був маленький. Кухня та кімната. Їй досі ніяково було зустрічатися тут з чоловіками, відчуваючи, що батько все чує. То випроваджувала його погуляти. Останній раз подивилася у дзеркало. Вона була гарна. Не дивлячись на те, що останні роки були важкі, не дивлячись, що складно з парфумами, але вона була гарна. І вона зможе влаштувати своє життя, щоб не жевріти, не бути тінню, як її батько, а жити по-справжньому! Цей Борис, він був непоганою кандидатурою. Він зробив хорошу кар’єру у червоних, і в нього були неабиякі перспективи. До того ж він подобався їй як чоловік. Вона буде з ним, що б там батько не казав. Жиди теж люди, а комісари тепер найкращі з людей. У них влада, а влада збуджувала. Коли Боря розповідав, як страчував та милував, вона відчувала солодке збудження. Чоловікові личать влада та рішучість.

У двері постукали. Це мусив бути Борис.

— Заходь, — Оксана була з ним на «ти», це Борис так схотів, бо казав, що на «ви» спілкуються виключно недобитки з колишніх. Оксана не хотіла бути недобитком.

До будинку зайшов комісар Ліберман. Веселий, очі аж горіли. Одразу поліз цілуватися. Обіймав Оксану, м’яв її, шепотів щось на вухо, якісь сороміцькості, на які був великий майстер. Вона млосно сміялася і удавано виривалася. Те, що дається легко, має малу ціну. Оксана вже знала жіночі мудрощі.

— Ах ти моя антилопка! — Ліберман хрипко засміявся. — У мене для тебе дещо є!

Поклав на стіл пакунок з різною смакотою. Недарма наказав провести обшук базару для боротьби зі спекуляцією. У пакунку були і соковита шинка, і пляшка солодкого вина, і цукерки, і копчена риба, навіть два марципани, що невідомо як потрапили до Охтирки. Оксана захоплено дивилася на всі ці скарби. Людина, якій довелося голодувати, дивиться на їжу іншими очима. Оксані ж довелося. А тут була не просто їжа, а ціла гора минтусів! Поцілувала комісара, почала накривати на стіл, поставила самовар, щось балакали, але недовго, бо Ліберман схопив її, потягнув до себе, почав палко цілувати, потім розстібував ґудзики на сукні і підштовхував до ліжка.

Він такий нестримний, такий запальний. І як чоловік досить витривалий, хоча не вмів бути ніжним. Нічого, вона його навчить, думала Оксана, яка сама вся аж тремтіла від бажання. Зняла з комісара шкірянку, цілувала, скинула його кашкет і тут з нього випали якісь м’ясисті клапті.

— Господи! Що це? — Оксана відсахнулася від Лібермана. Той намагався її затримати, але дівчина вперлася спиною у стінку і відштовхнула комісара ногами. Той гепнувся з ліжка. — Що це? — закричала вона і так скривилася, наче побачила поруч з собою жабу.

— Оксанко, не хвилюйся! — зашепотів Ліберман, виставив руки, намагався заспокоїти дівчину. — Тихо, тихо!

— Борю, що це? — вона аж тремтіла, і голос її бринів від огиди.

— Це вуха, це мої вуха! — комісар швиденько сховав їх. — Просто не чіпай кашкет, і все! — Він знову поліз цілуватися, але побачив її побіліле від огиди обличчя і зупинився. — Ось і самовар готовий, — спробував він змінити тему.

Пили чай мовчки.

— Звідки вони? — спитала Оксана за деякий час, коли вже трохи заспокоїлася.

— Та води попив невдало.

— Як це води попив?

— Їхали полем, спека, а тут струмочок. Солдати, гади такі, не попередили. Я напився води, а струмочок виявився поганим. Виросло ось це. Та нічого страшного, — комісар посміхався і намагався виглядати бадьорим.

— Вони огидні.

— Я знаю. Я піду на операцію, їх одріжуть, — пообіцяв Ліберман.

Оксана згадала, що він і так обрізаний. Спочатку їй здавалося те огидним, вона ж ніколи не бачила такого. Але зараз звикла. Мабуть, і до обрізаних вух звикне. Згадала їх і аж сіпнулася. Які ж мерзотні! Навіть їсти перехотілося.

— А чому одне діряве?

— Отаман Куделін прострелив. Давай не будемо про них балакати. Їх скоро не буде, — насупився комісар.

— Добре. Вибач, милий, я просто злякалася. — Оксана не хотіла, щоб Боря на неї образився.

Ліберман широко усміхнувся і поліз через стіл, щоб поцілувати її. Оксана спочатку підставила щоку, а потім їй здалося, що вона відчула доторк його вух через кашкет. Здригнулася і ухилилася від його губ.

— Ну чого ти? — трохи роздратувався комісар. Ця дівчина йому дуже подобалася. Можна сказати, що він був закоханий, хоч, звісно, як революціонер та комісар ні в яке кохання не вірив. Він знав, що у відношеннях чоловіка та жінки головну роль відігравала природа, тілесні забаганки. А оте все кохання-зітхання — то вигадки і маячня старого світу, про які зараз варто було забути.

Він підхопився, оббіг стіл і схопив Оксану. Знову потягнув до ліжка. Там встиг роздягти і скинув штани сам, коли на вулиці зчинилася стрілянина. То охорона помітила втечу Чета та Бар-Кончалаби. Ліберман підхопився, смішний без штанів і в кашкеті.

— Милий, зостанься! — простогнала Оксана. Він розпалив її своїми пестощами, Оксана не хотіла, щоб він зараз пішов. — Будь ласка!

— Не можу. Там щось відбувається! — комісар швиденько одягнувся. — Мабуть, тривога, мені треба туди, — поцілував її і втік з наганом у руці.

Оксана залишилася у ліжку. Потім підвелася, одяглася, сіла за стіл і почала меланхолійно пити чай з цукерками. Згадувала про часи, коли вона була перша наречена не тільки в Охтирці, айв кількох навколишніх повітах. У неї був свій виїзд, дві свої кімнати, особиста покоївка. А ще цілий почет залицяльників, які ловили кожний її погляд. Ото було життя! Вона згадувала, як їздила з родиною у Біаріццу, як танцювала на балах у Києві. Та багато ще чого можна було згадати. Тільки боляче то було. Бо зараз їй доводилося власноруч чистити картоплю чи патрати курей, щоб зварити суп собі та батьку. Доводилося самій прати і прибиратися. А ще радіти оцим пакункам, які приносив Боря. Радіти, наче вона якась проститутка, що віддається за копійки!

От як перевернулося життя. Але вона не буде скиглити, не буде чіплятися за те, що було. Інакше стане такою, як батько, який весь у спогадах, який не хоче бачити, що все змінилося і вороття немає. Вона — молода та красива, вона — розумна, як би не летіло життя шкереберть, вона втримається на ногах і зробить все правильно.

Оксана налила собі вина. Пила та посміхалася. Знала, що Боря ще повернеться. І в них буде кохання. А за місяць чи два вони одружаться. Потім треба буде поїхати з міста, кудись, де її не знають. Щоб не дошкуляли її походженням. Вона в анкетах пише «донька банківського службовця», а хто там розбереться, чи її батько був дрібним клерком, чи головою правління. Боря говорив, що коли революція переможе, то вони переїдуть жити до Москви. Це їй подобалося. Москва — велике місто, не ця провінційна діра — Охтирка. Оксана закрила очі і поринула у мрії про майбутнє столичне життя. Блискуче, розкішне, з великою квартирою і покоївкою, це обов’язково. А ще у Бориса буде службове авто з водієм.

Вона уявляла, як їде на якийсь бал, коли у двері постукали. Невже Боря так швидко повернувся?

— Борю? — вона підвелася іти до дверей, потім згадала, що не зачинила їх. І за дверима те зрозуміли, бо вже зайшли. То був Дубківський. Він прокрався городами до міста, вже був поруч, коли зчинився галас біля штабу, треба б було перечекати, поки все вляжеться, але сотник не міг більше чекати. Він так хотів побачити Оксанку, що побіг до будинку коханої, хоч дуже ризикував. Спочатку кинувся у більший будинок, але там були Поранені та медсестри, а ще охорона на вході. Почав обходити, хотів заглядати у вікна, коли побачив її у вікні будинку для прислуги. Кинувся, відчуваючи, як калатає серце. Оце забіг у середину. Оксана спочатку його не впізнала.

— Хто ви такий? — спитала перелякано. Часи були тривожні, тільки і чекай біди.

— Оксано, це я! — Він був у брудному одязі, давно не голений, нервовий, бо ж крався темними вулицями, повсякчас ризикуючи зіштовхнутися з патрулем. — Це я, Славко! — він посміхнувся. І тоді вона згадала цю усмішку.

— Славко?

— Я! Славко!

Вона ошелешено дивилася на нього. А він дивився на неї і млів. Бо вона була надзвичайно гарна. Густе та блискуче волосся, висока грудь, тонка талія, хвилі стегон. Сотник схопився рукою за стіну, щоб не впасти. Вона згадала їх роман. Не перший у неї, але такий же пристрасний. Цей Славко прийшов до Охтирки з мазепинцями, як називав старий Німчинов армію УНР. Був сотником. Оселився в будинку Німчинових, ще в тому, великому будинку. Хоч він був озброєний, господар у місті, але поводився чемно, не дозволив міщанам розграбувати будинок, навчив Оксану їздити верхи. Саме за містом, десь на лугах попід Ворсклою сталося те, що і мало статися між молодими та гарними. Славко почав писати їй вірші і носити букети, розповідаючи про світле українське майбутнє. Оксана в те майбутнє не дуже вірила, батько взагалі чекав, коли повернеться цар-батюшка і наведе порядок. Але коли є кохання, політика відступає на другий план, вони їздили на Ворсклу, кохалися, і все було добре. А потім червоні почали наступ. Під містом загриміли гармати. Славко пообіцяв відігнати червону пошесть і повернутися до коханої. Але червоні кинули великі сили і мазепинцям довелося відступати. І Славко пропав. Це було кілька місяців тому. Оксані довелося зробити аборт, бо вона не хотіла народжувати байстрюка. Вже почала забувати про сотника, який був непоганий, тільки що забагато балакав та був занадто мрійливим, а чоловікові це не дуже личить. Аж ось на тобі, прийшов.

— Що ти тут робиш? — спитала Оксана. В неї були погані передчуття.

— Прийшов за тобою, — посміхнувся Дубківський і солодко зітхнув.

— Що?

— Прийшов за тобою, кохана Оксанко! Я ж обіцяв! — Дубківський дивився на неї і посміхався, бо бачив, що вона розквітла. Така була вже гарненька, прямо персик. І дочекалася його, дочекалася! А як могло бути інакше, коли вони заприсягнись один одному в довічному коханні? Він згадував зелений-зелений луг над Ворсклою. Вони лежали на його шинелі і говорили, що будуть кохати одне одного вічно, що б там не було.

— Я прийшов за тобою, моя кохана! — урочисто промовив Дубківський, намагаючись підпустити у голос басу. Для серйозності.

— За мною? — Оксана аж скривилася, бо не розуміла, що відбувається. Звідки сотник узявся в Охтирці? — Ти що, вже у червоних служиш?

— Боронь боже, мила! Як ти таке і подумати могла! — обурився Дубківський. — Щоб я та з тими ворогами України? Та ніколи!

— А як ти тут опинився?

— Прокрався, таємно! Це було дуже ризиковано, мене могли схопити і розстріляти, мене і хапали багато разів, але я тікав! Бо мусив дійти до тебе, як обіцяв. Чого тільки не зробиш заради кохання! Ох, мила, яка ж ти красива! — Дубківський кинувся до Оксани. Йому так хотілося обійняти її, притиснути до себе, відчути її тіло, таке ніжне і тепле! Він наслухався у підземеллі тих солодких стогонів Чета та Міри, він теж хотів тілесних насолод, тим більше, що його кохана Оксанка була поруч! Його Оксанка з ним! Він хотів її обійняти, але вона виривалася.

— Зачекай! — аж крикнула вона, дуже несподівано для сотника. Тобто, якби Дубківський звернув увагу на вираз її обличчя, то зрозумів би, що вона сприймає його не так вже й привітно. Але Славко був у солодких мріях. Він схопив її і поцілував, вклавши у поцілунок всю накопичену за місяці поневірянь і втеч ніжність та пристрасть. Він умів цілуватися, то зламав її опір, Оксана застигла у його обіймах, а потім палко відповіла. Ох, як жадібно вони цілувалися! Наче дикі звіри, водночас небезпечні та ніжні! А далі він почав знімати з неї сукню, а вона скинула з його голови брудний кашкет.

— Господи! Що це! — вона очам своїм не повірила, бо це були знову вуха. Величезні, наче у слона. Оксана бачила слона, колись в їх місто приїздив цирк. Червоні, здоровезні вуха, такі самі, як і у Борі! — Та ви що, знущаєтеся! — аж закричала Оксана.

— Не хвилюйся, мила, не хвилюйся! — шепотів Дубківський, який не хотів відриватися від коханої через ті кляті вуха. — Просто води попив не там, де треба. Поганий струмочок. Не хвилюйся!

Але Оксана відштовхнула його.

— Йди геть!

— Кохана, що таке? Ну подумаєш, вуха! Я їх зараз сховаю! Просто не берися за кашкет, і все! Оксаночко, як я за тобою скучив! Мила моя! Ну чого ти? Чого ти? — шепотів він і все хотів притиснути її до себе, але вона не давалася.

— Славко, забери руки!

— Чому?

— І сам забирайся, я прошу! — строго сказала Оксана.

— Як забирайся? Я ж за тобою прийшов! Мила, що ти таке кажеш?

— За мною? — здивувалася Оксана.

— Так! Поїдемо разом!

— Куди?

— До наших! А потім, коли виженемо червоних, повернемося! Поїхали, люба! Україна чекає на нас!

— Я нікуди не поїду! — рішуче сказала Оксана.

— Як? — ошелешено спитав Славко.

— А так!

— Але ж ми мусимо бути разом! А тут мені залишатися не можна, бо червоні мене розстріляють!

— То тікай!

— По-перше, Дубківський ніколи не тікає! Він не якийсь дрібний злодій, щоб тікати! — Славко став у позу, гідну якоїсь провінційної театральної вистави: руки в боки, груди колесом. — По-друге, я ж не можу піти без тебе! Ми ж обіцяли одне одному, ми ж кохаємо і…

— Це в минулому, — сказала вона. Тихо та вперто.

— Що? — Дубківський закрутив головою, наче почув якусь маячню, у яку не міг повірити. — Що?

— Наше кохання в минулому, — вона не посміхалася, вона дивилася на нього якимось чужим, холодним поглядом.

— Оксано, що ти верзеш? Припини! — він ще сподівався, ще це якийсь жарт.

— Я не кохаю тебе, — вимовила вона неквапливо і чітко. Не відводила погляду. Дубківський розгублено вирячився на неї. Він не чекав такого розвитку подій.

— Оксано, не жартуй так! Мені боляче це чути!

— Я не жартую.

— Як не жартуєш? Оксано! — Дубківський кинувся до неї, йому здавалося, що варто злитися у поцілунку з коханою, як все налагодиться. Але вона не дала себе обійняти, замість цього наставила на сотника пістолет. Такий невеличкий дамський браунінг, який подарував їй Боря. Бо ж часи були тривожні, злодіїв та бандитів повно, ось і озброїв кохану жінку для її ж безпеки.

— Не підходь, — попередила вона, і голос Оксани видався Дубківському дивовижно чужим та ворожим.

— Кохана, що трапилося?

— У мене є інший.

— Що? Як? — подиву сотника не було меж. — Як? — він перепитав, наче це було щось вкрай небувале.

— А так! Ти зник, невідомо, чи живий, чи ні! Скільки часу минуло!

— Ми ж присягалися чекати одне одного хоч все життя!

— Славко, ти був дитиною і залишився! Так не буває! Життя складніше за красиві слова!

— Але…

— Не наближайся! — вона знову наставила пістолет.

— Але…

— Просто йди звідси і не повертайся! Забудь про мене!

— Але…

— Все! Йди!

— Кохана, я не вірю! Ти розігруєш мене!

Дубківський схопився за думку, що Оксана жартувала, як за останню соломинку.

— Ти жартуєш, жартуєш!

— Ні. — Вона так подивилася на нього, що вмить погасила вогонь його надії.

— Але як ти могла? — тихо спитав він, розчарований, з розбитим серцем.

— Просто.

— Ми ж кохали одне одного!

— Я — навряд чи. Просто про це було приємно говорити. До того ж ти був так собі у ліжку. Тепер я це знаю.

— Що? Що ти таке верзеш? — обурився Славко.

— Що є, Славику, що є. Тебе вистачало в кращому разі на кілька хвилин. А потім ти лежав поруч і балакав, балакав, балакав, виливав мені у вуха свої дурні мрії. Кілька хвилин, це ж майже нічого, — посміхнулася вона і відчула, що хоче дошкулити Славку ще більше. Зник невідомо де, а тепер з’явився і вимагає кудись їхати. Ідіот! Дурень! Мазепинець!

— Оксано, ну що ти кажеш? До чого тут якісь хвилини, коли я кажу про кохання! Про найсвітліше в світі почуття! До чого?

— Кохання вимірюється в хвилинах. І твій результат жалюгідний, — вона хрипко засміялася. І Славко гостро відчув, що вона чужа йому, зовсім чужа. І що його кохання, сильне і світле почуття, перетворюється на чорну ненависть.

У цей час Ліберман повертався зі штабу. Настрій було зіпсовано, бо двоє полонених втекли і бозна, чи не вплине це на подальші плани комісарів! Це ж треба! Знайти таємний підземний хід! Мабуть, професор здогадався, він же дуже багато знав про Шпиля та його господаря. Ліберман узяв портсигар, запалив цигарку. Цей портсигар йому вручив сам Троцький. Дарчий надпис вигравіював якійсь майстер з полонених. Ліберман сховав портсигар у внутрішню кишеню шкірянки, палив. Думки поступово переходили з неприємностей на Оксану, от зараз прийде і знову буде її м’яти, в неї ж таке приємне, пружне тіло. Він знав багато жінок, але мусив визнати, що з Оксаною йому було найкраще.

Комісар зайшов через центральні ворота, перевірив охорону шпиталю, а потім вже алеєю пішов до будинку прислуги. Йому здалося, наче почув у хаті жіночий скрик, але не був певен. Поквапився до дверей, зайшов у будинок і побачив чоловіка. З пістолетом. То був Дубківський, який відволік увагу Оксани і забрав її дамський браунінг. Могла б бути біда, бо він був украй розлючений її словами, але тут зайшов Ліберман. Чоловіки миттєво впізнали один одного, комісар схопився за свій наган, а Дубківський вже вистрелив, бо тримав браунінг у руці. Потрапив у груди, Ліберман упав, Дубківський хотів вистрелити ще раз, щоб добити ненависного комісара, але на нього кинулася Оксана, закричала. Дубківський почув крики і тупіт охоронців зі шпиталю, які були стривожені пострілом та криком. Оксана зірвала з нього кашкет і почала дерти вуха. Дуже боляче! Сотник закричав, відштовхнув Океану і побіг геть з хати. На ґанку його помітив один з солдатів, вистрелив. Дякувати Богу — не встиг прицілитися, то не влучив. Дубківський стрибнув у темряву і щосили побіг геть.

Солдати не дуже й переслідували його, бо страшно було отримати кулю, та й спробуй спіймай уночі. Підбігли до комісара, біля якого бідкалася Оксана. У його шкірянці була дірка від кулі. Ліворуч, там, де серце. Солдати вже дещо бачили і зрозуміли, що це була смертельна рана. Дивно тільки, що крові не видно. Завжди при таких пораненнях бувало багато крові. Оксана плакала, тримала голову комісара на своїх колінах, цілувала його в чоло. Їй здавалося, що воно вже охололо. Перебирала його вуха, які тепер не здавалися такими вже огидними. Коли комісар зненацька відкрив очі.

— Припинити плач, — сказав спокійно і посміхнувся. Оксана перелякано подивилася на нього. — Чого ти? — спитав комісар, поліз у внутрішню кишеню і взяв звідти портсигар, у якому застряла куля. Пробила дарчий напис Троцького, але далі пройти не змогла. Ліберман здивовано закрутив головою. — Оце так подарунок товариша Троцького!

— Борю! — Оксана почала цілувати його, а солдати дивувалися, що от же пощастило жидку. Смертельне влучання, а там портсигар!

Між тим Дубківський біг містом, на якомусь пустирі застрибнув у чагарники, де хотів сховатися і трохи відпочити. Але перечепився ногами за якусь колоду і полетів шкереберть. Колода зненацька заверещала, то була не колода, а людина, що теж ховалася в кущах. Обидва вкрай перелякалися, тут ще проходив поруч патруль, солдати почули крик і побігли, тицяли у кущі смолоскипами, стали перевіряти пустир. З нього вибігли дві фігури, Дубківський і той другий, що закричав. Тікали, добігли до невеличкої річки, через яку був перекинутий вузенький місток. Попереду теж з’явився патруль, он смолоскипи горіли. Дві тіні кидаються під місток і застигають у воді, тільки голови з неї ледь стирчать. Солдати збіглися, світили смолоскипами, заглядали і під місток, але там нікого не побачили, бо обидва втікача пірнули у воду, трималися за водорості, щоб не випливти на поверхню. Нарешті солдати розбіглися уздовж річки, тоді втікачі ледь висунули з води голови і жадібно почали хапати ротом повітря.