Одного разу на Дикому Сході

Розділ 7 Битва на пагорбі

Чет підняв голову. Побачив за огорожею панського будинку Дубківського з кулеметом. Закрутив головою, бо не вірив власному щастю.

— Як ви могли? — закричав Дубківський. — Як ви могли? Ви зрадили не мене! Ви зрадили Україну!

— Ходімо, — сказала Міра. Чет схопив валізи і потягнув їх до будинку. Дубківський дав кілька черг по «вовчиках», які знову хотіли атакувати. Остаточно відступили.

Чет затягнув валізи за огорожу і там їх кинув.

— Треба ще кулемет, — сказав він.

— Як ви могли? — спитав Дубківський. Дивився з презирством і розчаруванням, ледь не плакав. Спересердя закрутив головою, і з кашкета випали його здоровезні вуха. Він на них і уваги не звернув, просто сховав назад. — Я ж вам повірив! Ви ж наші люди! Чете, ти — селянин, український селянин! Це ж твоя Батьківщина! Вперше за багато століть має шанс здобути незалежність! Про це мріяли наші діди-прадіди!

— Слухай, зараз це не на часі, — сказала Міра.

— А ти взагалі племінниця самої Лесі Українки! З такого роду! Та ти перша мусиш за Україну стояти! А ти що зробила! Як ти могла? Як ви могли?

— До ночі протриматися. А потім спробувати втекти, — сказав Чет, який визирнув з-за кам’яної огорожі і дивився на дорогу.

У цей час отаман Куделін внизу слухав своїх бійців, які повернулися з пагорба.

— Кулеметом почали сікти! Ми їх уже майже взяли, а тут кулемет!

— Валізи з ними? — спитав отаман.

— З ними.

— Важкі?

— Важкі! Дівка взагалі підняти не могла, лише тягнула. Та й мужик ледь ніс.

— Це добре, — посміхнувся отаман.

— То вона! Вона! — знову закричав «вовчик», який запам’ятав Міру під час пограбування потяга. — Та сучка! Яка в лоба лупить!

— Вона? Добре, — кивнув отаман і аж засміявся. — Хороша компанія зібралася. І що ж у тих валізах? Мабуть, щось добре.

Бійці зареготали і аж облизуватися почали у передчутті багатої здобичі, якою давно вже не було у цих обдертих краях.

— То вона! Я її впізнав! Пане отамане, впізнав! — ніяк не міг заспокоїтися «вовчик». Постріл, і він впав у пилюку.

— Ну як впізнав, то ти більш не потрібний, лайно, — сказав отаман.

— А що з полоненими червоними робити? Як завжди? — спитали «вовчики».

— Як завжди, — кивнув отаман.

Полонених, їх усього десяток, поставили на відстані кількох метрів один від одного. Новобранці будуть мчати верхи і стинати їм голови. Одним ударом шаблі. Вовча дивізія славилася цим умінням. Отаман їхав уздовж полонених, подумував, чи і самому не рубанути. Куделін любив пускати кров. Раптом побачив комісара Лібермана. Придивився і зареготав. Бійці з переляком поглядали на свого отамана, бо він робився страшний, коли ось так сміявся.

— Пізнаєш мене, жиду? — спитав Куделін, який зупинив коня біля Лібермана і дивився на нього згори. Ліберман скосив очі вбік. — Я ось тебе впізнав. Я ж тебе довго шукав, та все ніяк знайти не міг. Навіть з каторги втік, щоб горлянку тобі перерізати. Та ти ж у підпіллі був, спробуй тебе знайти. Пам’ятаєш банк? Як ти нас на сходах поклав. Чесних бродяг обшустав, наче селюків якихось. Перестріляв, гроші забрав і пішов. Тільки ось мене не вбив. Тільки продірявив. Ось тут. — Куделін торкнув себе біля серця. — Але я міцний, вижив. Суд пройшов, каторгу, втік звідти, шукав тебе. Уже і забувати став, бо тепер он які веселі часи. Коли ось ти. Цікаво іноді трапляється, — отаман недобре всміхнувся. Ліберман дивився в землю. — Тепер я тобі борг віддам. Чуєш, жиде? З відсотками віддам, там багато за ці роки набігло. Особисто буду віддавати. У мене є спеціалісти людей катувати, але з тобою сам буду працювати. А я це вмію. То готуйся, жиде. До страшного готуйся. Зараз тих жевжиків візьмемо, подивимося, що там у них у валізах, що так їх бережуть. А потім я тобою займуся. І ти тоді лікті кусатимеш, що не он там у полі лежиш, а в полон потрапив. Лікті, бо що нижче, я тобі відріжу. По шматочку. І ще багато чого відріжу.

Отаман збуджено засміявся і вже збирався їхати, коли хтось з «вовчиків» сказав про вуха.

— Що — вуха? — не зрозумів Куделін.

— Вуха в нього того. Виросли, наче лопухи. Водички попив не там, де треба.

Комісару збили з голови кашкет, і Куделін зареготав, побачивши вуха Лібермана.

— Оце так лопухи! — Куделін зненацька вихопив револьвер і вистрелив. Куля пробила вухо, Ліберман скрикнув, заюшила кров. — Ну, не нудьгуй. Я скоро. І вушками твоїми займуся і тобою. Їдьмо!

Отаман помчав на пагорб. «Вовчики» доповіли, що кам’яний будинок, навколо мури, за мурами кулемет. І підійти можна тільки з одного боку, з дороги. З інших боків прірва. Той, хто будував цей палац, знався на тому, як зробити із житла фортецю.

— Ну кулемет не страшно. На кулемет у нас гармата є, яку ми у червоних узяли. Тягніть її сюди!

Куделін зупинився, коли до огорожі залишалося метрів сто. Далі пройшов трохи пішки, сховався за деревом.

— Чете! Чете! — закричав отаман. — Це Куделін! Пам’ятаєш мене?

Чет встановив вже кулемет, приніс набої і динаміт.

— Він тебе знає? — спитала Міра.

Чет кивнув. Згадав, як повертався з фронту. Увечері йшов Охтиркою, коли з темряви вискочило кілька тіней.

— Нумо, лебедику, віддавай наплічник свій, — сказав один. То був Куделін, тоді ще зовсім не отаман, а звичайний кримінальник. Блиснув ножем. — Віддавай, віддавай. Якщо не хочеш на перо присісти!

Чет неквапливо зняв гітару, яка була в нього на плечі. Та сама гітара, яку він захопив разом з німецьким полковником. Вже навіть грати трохи навчився. Грабіжникам гітара була не потрібна, їх наплічник цікавив. Чет зняв його та скривився. Не те що там було щось цінне, але сам факт, що от його, солдата, який повертається з війни, грабували якісь негідники, надзвичайно дратував. Зненацька кинув наплічник в обличчя Куделіну, інші бандити кинулися на нього, але Чет уникав їх кулаків і по одному крутив їм шиї, наче курчатам. Бандити попадали. Чет озирнувся. Куделін втік. З його наплічником. Здивований крутив головою.

— О гад! Швидкий.

Узяв гітару і пішов. Тепер ось знову зустрілися.

— Чете, Георгіївські хрести твої у мене! — закричав Куделін. — І документи. Почитав я їх, бо ж цікаво було, що за хлопець такий меткий! Так ось, Чете, я тебе поважаю, тому і пропоную мир. Чуєш?

— Чую, — відповів Чет.

— Я тобі пропоную валізи віддати. І бабу. Я їх візьму і піду.

— А мені що? — спитав Чет.

— А тобі — життя. Чете, це ж немало! — закричав Куделін і визирнув, щоб подивитися на огорожу.

Міра вистрелила з гвинтівки. Куля пролетіла біля вуха отамана. Той більше не висовувався з-за дерева.

— Диви, яка дівка! Гаряча! Я таких люблю! То як, Чете?

— Ні.

— Що ні?

— Ні.

— Чете, тут або все віддаси і живий, або все віддаси і Мертвий. Іншого виходу немає. Ти ж розумна людина, Чете.

— Потрібні валізи — спробуй узяти!

— Та спробую. В тебе, звісно, кулемет. Але в мене гармата. Он вже підвозять її. Що ти проти гармати зробиш, лебедику? Знову висадиш у повітря, як тоді у Синівці? Я ж знаю, що то ти був. Я ж дізнавався, бо цікаво було, хто такий розумаха. А Синівку ти дарма врятував, бо її потім червоні узяли, і немає більше Синівки. Чуєш?

Чет мовчав. Дивився у щілину і бачив, що дійсно «вовчики» встановлювали гармату.

— То як, Чете? Не хочеш іще пожити? — крикнув Куделін. Чет стиснув губи. Не чекав гармати. Якби не гармата, то до ночі б досиділи, а потім би втекли. Але з гарматою до ночі не доживуть. З гарматою їх перестріляють, як зайців.

— Чете? Заснув чи що? — реготав Куделін.

Чет мовчав. Міра подивилася на нього.

— Хочеш, йди. Я так не здамся, — сказала вона.

— Не можна здаватися, це скарби для України! — втрутився у розмову Дубківський, але на нього ніхто не звернув уваги.

— Чете? — крикнув отаман.

— Ні! — заволав Чет і посміхнувся, відчувши полегшення. Воювати йому було легше, аніж вирішувати. Воювати йому, як з гори котитися. — Ні! — знову закричав він.

— Ну, моя справа запропонувати. Вогонь! — наказав Куделін. Гармата здригнулася, снаряд полетів і на друзки розніс ворота. — Не передумав? — спитав отаман.

Чет не відповідає.

— Рознесуть вони тут все, — зашепотів Дубківський, який знову сховав вуха під кашкет. — Треба щось робити.

— І що? — спитала Міра.

Ще постріл. У стіну. Осколки каміння засвистіли у повітрі. Міра вистрелила з гвинтівки. Щоб не сидіти просто так. Хтось з «вовчиків» закричав. Поцілила Міра.

— Ще пара пострілів, і знесуть огорожу, — сказав Дубківський. Подивився на Чета. Ще постріл гармати. Великий шматок огорожі впав.

— Ну що, Чете, не переконав я тебе? — крикнув Куделін. — Не можна бути таким жадібним! Ти ж не жид, ти — козак славний! Ну чого ти схопився за ті валізи? Куди ти з ними подінешся? Не я, так хтось інший забере! Час нині такий! Невже пожити не хочеться? Га, Чете! Мало тобі війни було? Не навоювався?

Чет не відповідав.

— Ну, як знаєш. Вогонь! — наказав Куделін.

Постріл. І повалилося одразу кілька метрів огорожі. Зненацька пролунав рев. Грізний та страшний, від якого здригнулося повітря. І земля здригнулася, бо з будинку вийшов Шпиль. Втікачі дивилися на нього, Дубківський закрутив головою в захваті.

— Нічого собі! — шепотів сотник. — Справжній Шпиль! Шпиль Дубківського!

Шпиль дійсно був величезним. У темряві вони його усього не роздивилися, а зараз було добре видно. Заввишки метрів у шість, кремезний, з короткими і товстими ногами, з довгими руками, з головою, яка наче припнута до тулуба, майже без шиї. Він був одягнений у якесь хламиддя. В нього було грубе, наче витесане сокирою, обличчя. Маленькі оченята, що ховалися під величезними надбрівними дугами. Шпиль знову загарчав і вдарив себе в груди. Шпиля з-за огорожі «вовчикам» було не видно, але рик його їх налякав.

— Що це там у вас таке? Ведмеді дресировані чи що? — крикнув Куделін, який не розумів, що б це могло так рикати, але нічого доброго в тому рикові для себе не відчував. — Що це? — спитав отаман.

— А зараз подивишся! — крикнув йому Дубківський.

Шпиль було кинувся до сотника, який невчасно подав голос, але Куделін Наказав: «Вогонь!», гармата вистрелила і черговий снаряд зніс частину огорожі. Шпиль умить забув про Дубківського і вискочив з-за огорожі, легко перемахнувши її, хоч вона була у три метри заввишки.

Коли «вовчики» побачили Шпиля в польоті через мур, то замовкли, геть ошелешені побаченим. Шпиль гепнувся на землю, яка струснулася від його ваги. Комісар Ліберман, який сидів зв’язаний під возом, коли відчув те тремтіння землі, підхопився. Вдарився головою об віз, засичав, а потім замовк, бо побачив Шпиля. В очах комісара, який готувався до лютої смерті, запалав захват від побаченого.

— Нічого собі! — прошепотів Ліберман.

— Якого біса? — здивувався Куделін, який вмить припинив посміхатися і забув про скарби у валізах, бо відчув смерть зовсім поруч. — Що це за одоробло? — крикнув отаман, наче питав у своєї дивізії.

— Це чудовисько! Чудовисько! — зашепотіли «вовчики». — Чудовисько барона фон Шпіла! Це воно! Всіх уб’є! — І «вовчики» вже ладні були тікати, вже підхопилися, щоб бігти світ за очі, аби подалі від цього велетня з поглядом, у якому сама смерть. Та пролунали постріли. Куделін убив кількох перших, що збиралися тікати.

— Стояти, боягузи! Чого злякалися? Зараз покажемо цьому бібіз’яну! Песе, давай! — наказав Куделін своєму охоронцю.

Пес вийшов. Він був здоровезний, поруч з ним звичайна людина виглядала, наче дитина. Але поруч зі Шпилем він був дитиною. Щоправда, озброєною дитиною. Потроху наближався. Шпиль спостерігав за ним, потім вишкірив зуби і загарчав. Пес посміхнувся. Можливо, він був такий тупий, що дійсно не боявся вмерти. А може, був упевнений, що зможе вбити цього неозброєного велетня. Пес почав помахувати своїм обушком. Металеві кулі зі свистом різали повітря. Потім Пес зненацька стрибнув уперед і вдарив супротивника. Шипи вирвали шматки зі Шпиля, але той наче не помітив. Пес відійшов, закрутився навколо Шпиля, розкручував зі свистом обушок. Знову стрибнув уперед, завдав удару, цього разу влучив у голову. Здавалося, що від такого удару голова Шпиля мусила розлетітися на друзки, а сам він впасти. Та Шпиль тільки похитнувся. Загарчав на Пса. Той заходив з іншого боку, встиг вдарити ще раз, та Шпиль зненацька кинувся до силача, схопив його і розірвав навпіл, наче кільце домашньої ковбаси. Загарчав так, що аж вуха позакладало, і відкинув шматки Пса подалі. По загону «вовчиків» пройшов стогін жаху.

— Вогонь! — закричав Куделін, який розумів, що ще мить, і його дивізія таки побіжить. Гармата мовчала, то він почав стріляти з пістолета. Стріляли й інші «вовчики», нарешті гримнула гармата. Снаряд потрапив у Шпиля, повалив його, вирвавши з боку великий шматок. Та Шпиль умить підхопився і побіг на «вовчиків». Сотні куль, які потрапили в нього, не змогли зупинити велетня. Шпиль робив величезні стрибки і ось вже був серед «вовчиків». Хапав їх, рвав на шматки, топтав, чавив своїми здоровезними кулаками. На всі боки розліталися пошматовані тіла, а Шпиль все вбивав і вбивав. Зупинився лише тоді, коли всі «вовчики» були вбиті або втекли, як отаман Куделін, що завжди вчасно вмів накивати п’ятами.

Настала тиша, у якій чутно було лише важке дихання Шпиля і стогони поранених «вовчиків». Шпиль підійшов до гармати, схопив її за дуло, розкрутив і кинув у бік болота. Гармата зі свистом полетіла. Шпиль пішов до огорожі. Чет навів на нього кулемет, та Міра схопила Чета за руку. Закрутила головою.

— Ні. — Міра вміла казати так, що повторювати не треба було.

Вона побігла у розтрощені ворота за Шпилем. Той, коли побачив її, зупинився і почав посміхатися. Він був величезний, весь у крові вбитих, страшний, з отим вирваним з боку шматком, та він посміхався, коли бачив Міру. Стояв і дивився на неї, схожий на малу дитину. Потім сів і щось забурмотів до дівчини. Міра пестила його руку, почала щось наспівувати. Потів відвела його до підвалу. Знову вкладала спати. Повернулася хвилин за двадцять. Чет з Дубківським вже спіймали коней «вовчиків», навантажили на них скарби.

— Можна їхати. Малюк спить, — сказала Міра.

— Шпиль. Називай його Шпиль, Шпиль Дубківського! — втрутився сотник. Він строго подивився на парочку. — Сподіваюся, ви не спробуєте мене знову обдурити?

— Третина твоя, — сказав Чет. — Заслужив.

— Україні потрібне все золото, — не погодився Дубківський.

— Моє золото — моє золото, — пояснив Чет.

— Так не можна говорити! Ми — українці і… — почав було Дубківський.

— Слухайте, нам треба ще виїхати звідси. Тоді і поговоримо, — поставила крапку в розмові Міра.

Вони сіли на коней і поїхали дорогою вниз від будинка фон Шпіла. Тримали зброю напоготові, бо «вовчики» могли бути поруч. Але залишки Вовчої дивізії тікали з такого переляку, що змогли зупинитися лише за багато верст.

Ніхто з «вовчиків», коли тікали, не помітив, як зник комісар Ліберман. Він зміг розв’язати собі руки і зараз біг до Охтирки, де був штаб полку. Натягнув на голову шапку, щоб не бовталися кляті вуха. Він біг би ще довго, та зустрів загін матроса Жникіна, що повертався з заручниками, жінкою, у якої жив Чет, та її маленьким сином.

— Нумо стій! — закричали солдати Ліберману, коли побачили його на дорозі. Не впізнали спочатку, бо був весь у крові та пилюці, вже бігти не міг, а йшов хитаючись, наче п’яний. — Стій, стріляти будемо! — крикнули бійці і нагнали коней. Комісар зупинився. Але стояти не міг, так виснажився, що впав. До нього підскочили, наставили гвинтівки, бо звикли бути обережними.

— Тю! Так це товариш комісар! Це товариш комісар!

До бійців поквапився Жникін. Так поспішав, що ледь не гепнувся з коня. Не любив він верхи їздити, він же матрос, а не якийсь там степовий дикун. Ледь втримався Жникін, під’їхав, трохи не розтоптав Лібермана, та бійці схопили коня за повіддя. Обережно зліз, присів.

— Товаришу комісаре, що трапилося? — спитав у комісара. Але той був непритомний. Матрос поплескав його по щоках, обережно, бо все ж таки комісар, біла кістка революції. — Товаришу комісаре, товаришу комісаре!

Нарешті той почав опритомнювати, здивовано подивився на Жникіна.

— Що трапилося, де загін? — спитав матрос.

— До штабу! Швидше до штабу! — заволав комісар. Спробував підвестися, але ноги його не слухалися.

— А де загін? Де хлопці? — схвильовано питав Жникін.

— Немає! На Вовчу дивізію наштовхнулися! Швидше до штабу! — кричав Ліберман. Жникін підозріло подивився на нього, як на божевільного.

— Що з вами, товаришу комісаре?

— Коня! До штабу! Справа державного значення!

— А заручники? Баба бійця Загорулька та дитина.

— Та плювати! Мені терміново треба до штабу!

Жникін залишив кількох солдатів із заручниками, а сам помчав з Ліберманом до Охтирки. За кілька годин вже були на місці.

— Борю, що трапилося? — здивувався Єрофеєв, коли побачив скривавленого і нервового товариша.

— Потім, Андрію! Потім! Терміново потрібен телеграф! Зв’язок з Москвою!

Комісара повели до телеграфу, але там сказали, що зв’язок перерваний. Ліберман роздратувався, погрожував розстріляти всіх, вимагав, щоб Єрофеєв дав йому наган.

— Борю, та чого ти так? Куди поспішати? — здивувався комполку.

— Туди. Ця справа на контролі у самого Фелікса Едмундовича!

— У самого? — здивувався Єрофеєв.

— У самого! Терміново потрібен зв’язок! Справа державного значення! Зв’язок!

— Та який же зв’язок, коли дроти перебиті? — перелякано знизав плечима телеграфіст. Його вже декілька разів ставили до стінки, але не розстріляли, бо без нього зв’язку взагалі не буде.

— Відремонтувати! Терміново! — заволав Ліберман вже не таким тонким голосом, як раніше. Набрався впевненості, відійшов від переляку.

— Зробимо! Відновимо! — пообіцяв телеграфіст. — Тільки дроти перебиті десь за містом, охорона потрібна, бо ж банди там!

Єрофеєв наказав цілій роті прикривати відновлення зв’язку. Командири всілися чекати. Ліберман важко зітхнув, закурив цигарку, забувся і зняв шапку. Помахував нею, бо спекотно було.

— А сто бісів твоїй матері! — аж підстрибнув Єрофеєв і шрами на обличчі в нього побіліли. — Борю, що це у тебе з вухами? — спитав комполку. Хоч він на двох війнах був і чого тільки не бачив, але вуха ті дуже вже дивували.

Ліберман почервонів, натягнув шапку, сховав вуха.

— Що трапилося, Борю? — перелякано спитав комполку.

— Та контрреволюційні краї! З джерельця водички попив і ось таке! — скривився Ліберман. — Але це неважливо!

— А що важливо? — не розумів Єрофеєв, який примушував себе не дивитися на товариша, але не міг, знай собі косував очима на розлогі вуха, що виглядали з-під шапки.

— Те, що ми можемо дуже допомогти перемозі світової революції! — Ліберман аж підвівся, наче на мітингу збирався виступати. Важко дихав, виглядав жалюгідно, але вогонь в його очах, впертість на обличчі показували, що він справжній боєць революції, який не відступить, не зрадить, не злякається!

— Таки є скарби? — здогадався комполку.

— Скарби? Я про них і забув! — зневажливо махнув рукою Ліберман. — Треба перекрити дороги і заарештувати чоловіка та жінку. Ну Чета твого і ту, Міру Б’янко! І з ними ще третій хтось, не знаю його, якийсь товстун. У них дві валізи золота, ми не повинні їх випустити!

— Добре, — Єрофеєв вийшов, віддав накази, потім повернувся. — То ти про золото хотів повідомити?

— Ні, до чого тут золото! Те золото так — копійки! — махнув рукою комісар.

— Як копійки? — здивувався Єрофеєв. — Там же наче на півтора мільйони золотом! Виявилося, що менше?

— Та ні, сума, може, і така, може, і більша. Але перебила її інша тема.

— Інша? — не зрозумів комполку. Скривився. Він часто не розумів свого товариша. Що могло перебити таке необхідне для республіки золото? — Про що ти кажеш?

— Про чудовисько, — спокійно сказав комісар.

— Про що? — Єрофеєв з подивом дивився на товариша, потім підійшов і понюхай. — Та ні, наче тверезий.

— До чого тут? — роздратувався комісар.

— Борю, ти ж комуніст! — нагадав Єрофеєв. — А верзеш про якихось чудовиськ!

— Я — комуніст, але чудовиська існують! І є спеціальна директива Фелікса Едмундовича про їх використання!

— Кого?

— Чудовиськ! На благо революції! Те, що я бачив, то щось надзвичайне!

— Та що ж ти таке бачив? — ніяк не міг уторопати Єрофеєв.

— Чудовисько. Велетня! Заввишки з будинок. Метрів шість, не менше!

— Шість метрів? — перепитав Єрофеєв. — Може, то пам’ятник?

— Який пам’ятник! Він же живий!

— Хто, він?

— Велетень! Схожий на людину, але величезний! А головне — його кулі не беруть! Та що там кулі, снаряди гарматні! — закричав Ліберман.

— Борю, так не буває, — закрутив головою Єрофеєв, який з тривогою дивився на товариша. — Ти з коня падав? Головою бився?

— Андрію! — Ліберман гупнув кулаком по столу. — Ти мені віриш чи ні?

— Ну, а як можна вірити? Нехай ще куля якось. У нас у полку був дивак один, так той сковороду в штани зашив, прикривав причинне місце. Якось з атаки повернулися, а він показує, що дві кулі у сковороду потрапило! Тобто врятувався сковородою. Але ж то кулі! А ось як це снаряд з гармати можна втримати? Ну маячня ж! — сказав Єрофеєв якомога спокійніше й узяв товариша за плечі. — А ти сідай, сідай.

Ліберман відкинув руки комполку.

— Кажу тобі, що пряме влучання було! З гармати! Сам бачив! На власні очі! Снаряд в нього потрапив, вибухнув! Його на шматки повинно було рознести, а тільки на землю повалило! Потім він підвівся і розгромив увесь загін Куделіна, усю Вовчу дивізію! — кричав Ліберман. — Усю! Самотужки! Та що там розгромив! Розтрощив! Може, кілька десятків утекло, не більше!

— Як перебив? — здивувався комполку. Він Вовчу дивізію зневажав, бо вбивці і грабіжники, але ж знав, що у бою були вправні. Так просто їх не переб’єш. — Чим перебив, Борю?

— Голіруч! Розтоптав, розірвав, розчавив! У нього куль висадили кілька сотень, і нічого!

— Ти точно це бачив? — перепитав Єрофеєв.

Ліберман підвівся, поклав руку до серця, подивився в очі комполку.

— Урочисто клянуся Розою Люксембург, — сказав комісар, і Єрофеєву після такого нічого не залишалося, як повірити. Бо ж Роза Люксембург — свята революції, комісар Ліберман носив при серці її портрет і якщо вже поклявся її ім’ям, то тут можна було не сумніватися.

— Не розумію, як це так? — розвів руками комполку.

— Та і я не розумію, як! Але то неважливо! Бо натомість я розумію, що якби ось такого велетня поставити на службу революції, то можна було б великі справи робити! А якщо виробити їх кілька тисяч? Та ми б за рік усіх ворогів революції розтовкли по всьому світу! — Ліберман знову підхопився і заговорив голосно. — Ось чому треба негайно сповістити Москву! Там спеціалісти є, окремий відділ чека, який цим займається! Треба, щоб вони негайно прибули сюди!

— Що ж це виходить, революцію будуть чудовиська робити? — сумнівався Єрофеєв. — Якось це неправильно. Трудящі мусять піднятися, узятися за зброю і… той, як там кажуть, на власних багнетах установити комунізм на всій землі.

— Це було б добре! Але ж треба дивитися правді в очі! У нас могутні вороги! Які можуть не дати своїм робочим і селянам підвестися! То нам треба прибрати цю наволоч, щоб вона не заважала переможній ході революції!

— Але чудовиська… — аж скривився Єрофеєв.

— А хоч би і чудовиська! Та будь-хто! Хоч нечиста сила! Головне, щоб революція перемогла! — кричав Ліберман.

— Просто якось недобре виглядає, — нерішуче бубонів Єрофеєв.

— Що там некрасивого? Сам подивися! От у нас кулемети англійські, «максими». Начебто вони чужі, з буржуазної Англії. Але ж вони на благо революції служать! Так і те чудовисько буде на її перемогу працювати! Ти тільки уяви, Андрію! Якби мати тисячу таких солдатів, яких і снаряди не беруть! Це хоч тепер можна всю контрреволюцію тут розбити і понести волю народам світу! — Комісар знову нервово заходив кімнатою. — Це такий крок до перемоги всесвітньої революції! Величезний крок! — Ліберман стягнув кашкет і втирав ним піт, який виступив на його чолі. Єрофеєв знову перелякано дивився на комісара. Особливо на його вуха. Господи, що ж це за вуха! Налилися червоним, пульсували усі, страшно дивитися було, хотілося рубанути шаблею і відсікти їх геть, наче жаб якихось, що присмокталися до комісарської голови! Комполку ледве відвів погляд і кивнув, мовляв, згоден. Знав, що товариш Ліберман всією душею за революцію, то не буде абищо торочити.

Ліберман зупинився, про щось міркував.

— Ми не будемо чекати! — закричав комісар. — Виступимо зараз же! Оточимо будинок фон Шпіла, щоб чудовисько нікуди не втекло! Вперед! — Комісар побіг до дверей.

— Борю, стій! — Єрофеєв схопив товариша за руку.

— Що? Треба поспішати!

— Вуха сховай! Ти ж комісар, — Єрофеєв і сам почервонів, бо йому незручно було бойовому товаришеві вказувати його ваду.

— А! От чорт! Забув! Це ж треба було так вляпатися! — Ліберман заходився ховати вуха під кашкет.

— А чого одне діряве? — спитав комполку.

— Куделін прострелив.

— Як він тебе не вбив?

— На потім залишив. Хотів помучити. Та не встиг.

— Куделіна чудовисько теж вбило?

— Та куди там! Втік, гад! Тільки побачив, куди все повертається, так і втік. Чудовисько і мене б убило, та я мертвого вдав. Навіть не дихав, поки воно поруч ходило. Ну все, сховав чортові вуха! Ходімо!

Вони вийшли, Єрофеєв наказав виступати. Солдати були невдоволені, бо ніч вже скоро, але супроти командира піти не наважилися.