Одного разу на Дикому Сході

Розділ 12 Спроба № 2

Чет у цю пору вже був за містом. Перемотав невеличку рану на руці і поспішав до крейдяних пагорбів на північ, де заліг Шпиль. Вийшов на дорогу, сподіваючись роздобути коней та зброю. Але війна ж, вночі ніхто не їздив. Спочатку швидко крокував, потім вже біг, бо думав про Міру у лапах чудовиська і хвилювався за неї. Вранці вже був біля пагорбів, зазирав у печери. Коли побачив з одної ноги Шпиля. Товсті і сильні, заляпані кров’ю чи самого велетня, чи вбитих ним червоноармійців. Чет обережно підійшов до входу в печеру і миті не вагався, поліз всередину, у вузьку щілину між тілом Шпиля та крейдяною стіною печери. Шпиль був такий величезний, що варто йому було ворухнутися і він розчавив би Чета. Але Чет вперто плазував до печери, колінами відчував калюжі чогось в’язкого. То була зчорніла кров Шпиля. Чет дивився у темряву і побачив Міру. В руці Шпиля. Велетень спав, але не випускав дівчину з кулака. Міра помітила Чета і ледь не скрикнула. Поглядом показала, щоб Чет тікав, бо ж тут було ризиковано. Чет показав, що без неї нікуди не піде. Вона показала на товстезні пальці Шпиля, що міцно тримали її, міцніші за будь-які ґрати. Шпиль застогнав і почав соватися, Чет ледь встиг вискочити з печери. Розумів, що голими руками велетня не здолаєш.

Побіг до річки, стрибнув з крутого бережка у річку, переплив її. Тут десь неподалік мусило бути село. Чет поспішав туди. Він був виснажений, ноги аж тремтіли, але не зупинявся, бо знав, що часу замало. Ось вже і городи, побіг кукурудзою, зазирнув у перший двір, прокрався до сараю, узяв там сокиру. Хоч щось. У наступному дворі почув коней в сараї. Вже краще. Озирнувся, прислухався. Та не було часу вичікувати. Зайшов до сараю. Там стояло трійко коней. Справні такі, доглянуті. Якраз те, що треба. Якось розтисне пальці Шпиля, забере Міру, а потім на коней і втечуть кудись далеко-далеко звідси. Надворі пролунав якийсь свист. Підозрілий. Чет обережно визирнув. Наче нікого. Треба було б почекати, щоб переконатися, що немає чого хвилюватися. Але Чет поспішав. Став виводити коней, і тут на нього кинули сітку, яка оплела його. Чет схопився за сокиру, але і розмахнутися не міг. Зверху стрибнули якісь чоловіки, вміло збили з ніг, притиснули до землі, заламали руки і зв’язали їх за спиною. Чет пручався, крутився, як навіжений, чоловікам було важко, але вони впоралися. Одягли на голову мішок, потім присіли трохи відпочити. Обговорювали ціну, яку отримають за Чета.

— Молодий, сильний! Менше десяти червонців і бути не може, — тихо гомоніли між собою мисливці, звичайні селянські хлопці, тільки що озброєні і вже з навичками досвідчених людоловів.

— Відпустіть мене! — захрипів Чет.

— Ти смієшся? Такий вилов! Зараз же війна, всі по хатах сидять, знаєш, як важко людину спіймати!

— Мені треба! Відпустіть! Краще ж для вас буде! — загарчав Чет, але хлопці тільки сміялися. Покурили і понесли кудись. Чет намагався вирватися, але схопили його вправні людолови, то зв’язали так, що тільки звивався, наче вугор.

— Диви, який неспокійний! — дивувалися.

— Може, по голові пригостити, щоб не смикався? — спитав один з людоловів.

— Ні, дядько непритомного не візьме. І за пошкодженого заплатить менше. Несемо, як є, — сказав старший. Далі тягли городами, потім принесли в якийсь двір.

— Ось, дядьку, — сказали хлопці і поклали Чета на землю. — Спіймали тобі раба.

Чиїсь чіпкі пальці почали мацати Чета, наче товар якийсь.

— Три червінці, — сказав хтось неприємним, трохи тремтячим голосом.

— Та що ви, дядьку! Молодий, здоровий, він же вам і десять років, і більше пропрацює!

— Жилавий, зламати його важко буде, — не погодився той, хто мав противний голос.

— Ну, дядьку, ламати ви вмієте, хоч кого зламаєте. За дев’ять віддамо.

— Три червінці. І штани нові.

— Дядьку! Нас же четверо! А ви оце нам одні штани!

— Одні штани і три червінці.

Торгувалися ще довго, нарешті зійшлися на п’яти червінцях і двох штанах.

— Ох, дядьку, і торгаш ви! Наче жид якийсь.

— Я ціну грошам знаю, ось і все. Несіть його вниз.

Чета понесли кудись сходами, потім поставили на ноги, одягли кайдани. Зняли мішок з голови. Він озирнувся. Якась маленька темна кімнатка. Його прикували до стіни. Так прикували, що ні сісти, ні лягти не міг.

— Ну бувай, хлопче, — сказали селяни і залишили Чета наодинці у темряві. Він одразу почав перевіряти стіни та кайдани. Але все міцно було зроблено. Чет закричав з люті. Смикався, але залізо було міцніше за нього. Прислухався. У цьому темному підвалі чутно було якийсь шум. Дивний шум. Чет не розумів, що це могло бути. Чет рвався, знову мацав стіни і кайдани. Так тривало кілька годин. Він навіть заснути не міг, бо ж був припнутий так, що міг тільки стояти. Намагався поспати стоячи, переконував себе, що треба відпочити. Як би там не було, що б не чекало попереду, а треба було відновити сили.

Він стоячи задрімав, згадав про Міру, почав вириватися та кричати від гніву. Мусив її врятувати з рук чудовиська, а замість цього потрапив оце до підвалу. Лайно! Бився у залізі, здер шкіру там, де кайдани тримали, але нічого не досяг. Поволі заспокоївся, далі дрімав, потім знову бісився, і так тривало довго, аж поки не прийшов якийсь чоловік років за п’ятдесят. Повісив гасову лампу, поставив металеве цеберко, в якому для чогось приніс купу жарин. І кочергу. Чоловік занурив кочергу в жарини, потримав там, а потім зірвав з Чета сорочку. Приклав до тіла вже розпечену кочергу. Шипіння, запах паленої шкіри. Чет застогнав і почав рватися у кайданах, чоловік посміхнувся.

— Ти ба не кричиш! Міцний ти. Ну нічого, і не таких ламали, — чоловік мав противний голос, це він купував Чета. Зараз знову занурив кочергу в жарини. І знову притиснув до тіла Чета. Засмерділо смаленим, Чет весь аж здригнувся, але і цього разу не закричав. Чоловік прибрав кочергу, поклав її грітися у жарини, а Чет перевів дихання.

— Що тобі потрібно? — захрипів Чет. А чоловік засміявся.

— Нічого.

— Навіщо ти мене катуєш?

— Так треба.

— Хто наказав тобі?

— Я сам собі господар, — чоловік знов приклав кочергу до Чета. — Ти мусиш стати травою, а для цього я випалю з тебе усе людське.

Чоловік посміхнувся і уважно спостерігав за Четом, чекав, що той нарешті закричить. Але Чет тільки зубами скреготав.

— Впертий який! — здивувався чоловік і прибрав кочергу від Чета. — Ну нічого. Зараз упертий, а завтра — трава.

— Трава? — захрипів Чет, якій не розумів свого ката.

— Трава. Он як вони, — чоловік відчинив залізні дверцята у стіні, які вели у велику, погано освітлену кімнату поруч. Там сиділи голі люди в ошийниках і старанно працювали. Хтось перетирав збіжжя на борошно, крутячи кам’яні жорна, хтось робив глиняні горщики, хтось ткав. Кілька десятків чоловік, що зосереджено працювали, не звертаючи уваги ні на що навколо. Люди, не схожі на людей, радше на якісь верстати. Чоловік закрив двері. — Скоро і ти станеш таким.

— Не стану! — заревів приголомшений Чет.

— Станеш. Біль, голод і змореність виснажать тебе, заберуть усе людське і ти станеш травою. Це не я вигадав, це — німці, а німці свою справу знають. Станеш, — посміхався чоловік і знов приклав розпечену кочергу до Чета. Той і цього разу не закричав, лише глухо застогнав, намагався скрутитися, але кайдани тримали міцно. — Та ти диви! Ач, який впертий! Ну нічого. Коли ти станеш травою, ти будеш вірним рабом і працюватимеш на мене так старанно, як тільки зможеш. Зрозумів? — чоловік знову занурив кочергу в жарини.

— Я знаю, де золото, — прошепотів Чет, який весь тремтів від опіків. Чоловік посміхнувся.

— Думаєш мене обдурити?

— Ціла валіза. З будинку барона фон Шпіла. Золото у зливках, золотий пісок і червінці, а ще купка діамантів, — хрипко розповідав Чет, сплюнув криваву слину. Він так стискував зуби, щоб не закричати, що тепер у нього був повний рот крові.

— Навіть не думай мене обдурити, — чоловік ще раз припік Чета кочергою і пішов, залишивши його у темряві. Чет тремтів, стогнав, а потім згадав про Міру і стиснув кулаки. Знову смикав кайдани. Не міг просто висіти на них, треба було щось робити, хоча б щось! Але кайдани були сильніші. Чет стогнав і ледь не плакав від відчаю. Бо Міра була в лапах чудовиська, а він зав’яз тут, можливо, навіть назавжди.

За деякий час чоловік повернувся, присвітив Чету в обличчя.

— Якщо у тебе було золото, якого біса ти прийшов до села і намагався вкрасти коней?

— За мною гналися червоні, я ледь втік від них, але втратив коней. То сховав золото у печерах за річкою, а сам пішов до села. Думав узяти двох коней, одного для валізи, бо вона занадто важка, і одного для себе. Але мене спіймали.

— Занадто важка?

— Я ледь тягнув її. Там багато золота. Пуди.

— І воно в печерах?

— Так, у крейдяних печерах за річкою.

— Якщо ти брешеш, я буду так катувати тебе, що ота розпечена кочерга буде здаватися тобі раєм. Ти розумієш?

— Так.

— Кажи, де саме сховав валізу.

— Ні.

— Кажи!

— Я міняю золото на волю. Веду тебе до скарбів, а ти відпускаєш мене.

Чоловік зареготав.

— Ти маєш мене за дурня? Думаєш, я не розумію, що ніякого золота немає, а ти все вигадав, щоб урятувати свою шкуру!

— Мою шкуру вже нічого не врятує, — Чет кивнув на опіки. — А ось зливки у валізі завдовжки у мою долоню. Ось такі завтовшки. — Чет показав пальцями скутої руки. — На них вибитий двоголовий орел. Червінці і пісок у шкіряних мішечках, а діаманти у металевій скриньці. Здоровезна чорна валіза з замком. Фон Шпіл, мабуть, хотів утекти з тими скарбами, але не встиг.

— То ти був у будинку фон Шпіла?

— Так.

— У тому, на пагорбі?

— Так.

— А велетень?

— Він спав. Я був уже далеко, коли він прокинувся і завив. Спробував мене наздогнати, але я заплутав сліди і зіштовхнув його спочатку з «вовчиками», а потім з червоними.

Чоловік ще раз подивився на Чета.

— Мені приводили кількох «вовчиків» і вони говорили, що дивізію розтрощив велетень. То, можливо, ти і не брешеш. І знаєш що? Я буду тебе катувати і ти все розповіси. Чи говориш правду і якщо так, то де сховав ті скарби. Коли людину ріжеш на смужки, вона все розповідає краще, аніж на сповіді, — чоловік узяв із-за спини гострий ніж. Чет посміхнувся. — Думаєш, що витримаєш?

— Червоні. Цілий полк поспішає до крейдяних пагорбів. Ти не встигнеш, — прохрипів Чет.

— Червоні?

— Полк Єрофеєва. І з ними ще два комісари з жидів.

Чоловік приставив до горлянки Чета ніж.

— Де ти сховав золото? Або ти скажеш зараз, або я приріжу тебе, наче вівцю! Кажи!

— Ні. Воля на золото.

Чоловік зробив рух ножем, і на шиї Чета виступило намисто крові.

— Кажи!

— Відпустиш, скажу.

— Я ж тебе заріжу, дурню!

— Воля, — вперто прохрипів Чет, наче не помічав ножа на власному горлі.

Чоловік вилаявся і таки прибрав зброю.

— Я ж уб’ю тебе, якщо дуриш, — він вибіг. Швидко повернувся, відстібнув Чета від стіни, додатково замотав руки мотузкою, щоб вже точно не вирвався. Повів нагору. Там була звичайна селянська хата. Хто б міг подумати, що ото таке підземелля було під нею? Чоловік допоміг Чету сісти на коня, без сідла. Сам сів на іншого, і рушили. Чоловік тримав руку на револьвері, ще й гвинтівка за спиною. Вискочили городами з села, пролетіли лугом і заростями лози. Бродом перейшли Ворсклу, вже їхали берегом. Почалися перші печери. — Де ти сховав?

— Здається, тут, — Чет кивнув на одну з печер.

— Здається? — підозріло перепитав чоловік.

— Там усередині повинна стирчати маленька гілка, я так позначив. Дивися уважно.

Чоловік стрибнув з коня, прив’язав його до деревця і поліз у крейдяну печеру. Чет теж стрибнув з коня, потім завалився на спину, просунув ноги між руками, щоб зв’язані руки були не позаду спини, а попереду. Підхопився і побіг у сусідню печеру. Позаду крики.

— Ах ти, суко! Де ти дівся? Виходь, я знаю, що ти тут! Виходь! — кричав чоловік. Мабуть, його крики почув Шпиль, він же був десь поруч. То он закрутився, загарчав, аж земля затремтіла. — Що це? — чоловік злякався, почав озиратися, крутився на місці, не знав, куди наставляти зброю. Чет вичекав, поки переляканий чоловік повернеться спиною, розігнався і стрибнув зі своєї печери. Збив ката з ніг, покотився з ним, впав у річку, там накинув кайдани рук на шию чоловікові і почав душити. Насідав, не випускав з-під води. Кат був міцний чолов’яга, пручався, намагався скинути Чета, двічі випірнав з води, але Чет знову кидався на нього і занурював у воду. Чет ревів, наче божевільний. І більше на поверхню не випустив. Судоми, і чоловік під водою завмер. Чет витягнув його на берег. Шукав по кишенях ключ від замка, яким були скуті його руки. Але ключа не було. Узяв з берега гвинтівку. Поставив ланцюг на дуло, пальцем ноги натиснув на гачок. Пролунав постріл, і руки стали вільні. Але постріл остаточно розбудив Шпиля. Він виліз із печери, ледь тримаючись на ногах, але Міру обережно держав у правій руці і не випускав. Чудовисько хиталося, але почвалало геть. Чет підскочив верхи до печери, а там вже нікого не було. Лише сліди. Чет поїхав за ними, скоро побачив Шпиля. Прицілився, але не вистрелив, бо ж Міра була у нього в руках. То заспокоїв коней, які відчували чудовиська і аж тремтіли, та їхав потроху слідом.

Десь за годину до пагорбів прибули і червоні. Комполку Єрофеєв з комісаром Ліберманом верхи, позаду торохтів панцирник комісара Люшкова і вози з кайданами, що привезли з Харкова. Також чани зі снодійним, яке повністю реквізували з міських аптек. Це Люшков вигадав.

— Якщо Шпиль став живий і його можна поранити, то приспати теж можна!

Єрофеєв обдивився спустілу печеру, у якій тільки і залишилося, що кілька калюж чорної крові.

— Втік, гад! — сказав Ліберман.

— Товаришу командиру, там вбитий один, — доповіли солдати. Єрофеєв поїхав туди, побачив мертвого господаря підземелля, який лежав на берегу.

— Хто такий?

— Та, мабуть, з сусіднього села. Сліди кінські звідти. Хтось його убив і поскакав он туди, — солдати показали напрямок, куди поїхав Чет.

— Шпиль теж туди пішов, — комполку здогадувався, хто може слідкувати за Шпилем. — Рота нехай зайде в село, подивіться, що там, — Єрофеєв не любив залишати позаду загадок, щоб не отримати удар у спину. — Полк, за мною!

Загін рушив за Шпилем. Той, поранений, вже не стрибав, а ледь тягнув ноги. Кожен крок давався йому все важче. Чет давно обігнав його і їхав попереду, вже зрозумівши, що Шпиль прямував до будинку на пагорбах. А загін Єрофеєва якраз наздоганяв Шпиля.

— Товаришу комполку, велетень попереду! — доповіла розвідка. Єрофеєв став дивитися на Шпиля у бінокль.

— Ну що, Борю, що будемо робити? — спитав Єрофеєв.

— А ти що б порадив? — Ліберман вже бачив, на що здатний Шпиль, то намагався бути обережним.

— Та що, вести далі. Хай заляже, а потім вже снодійним закидаємо його.

— Може, краще зараз атакувати? Диви, як він хитається, здається зовсім без сил. А то відлежиться трохи, спробуй тоді його візьми. Зараз Люшкова спитаємо.

Комісар вже приторохтів на панцирнику, а ось обоз відстав.

— Генріху, що будемо робити? — спитав Ліберман і подав Люшкову бінокль. Той уважно дивився з хвилину.

— Ледь чапає, зараза.

— Ага.

— І баба у нього в руці.

— Так.

— Атакуємо, — наказав Люшков. Він боявся, що зникне десь чудовисько, якщо не спіймати його зараз. — Стріляти по ногах, щоб не втік. А тулуб і голову бережіть. Нам він живий потрібен. Повалити його, а там снодійне підвезуть. Все зрозуміло?

— Товаришу комісаре… — втрутився невдоволений Єрофеєв.

— Що?

— Він то, може, і хитається, але сили в нього багато. Великі втрати будуть.

— Комполку, а ти хотів революцію без втрат робити? Не буває так! За прийдешню перемогу світової революції треба платити зараз і платити кров’ю. Вперед! Схопити чудовисько!

Єрофеєв заскрипів зубами, але виконав, що сказали. Надіслав кінноту обігнати Шпиля, зустріти кулеметним вогнем з тачанок.

— По ногах бийте, щоб завалити! По ногах! — кричав комполку. Далі мусила підійти піхота. У крайньому випадку і гармати є. — Вперед!

Кіннота з тачанками швиденько обійшла Шпиля і зайняла позиції. Ось вже дивилися в його бік кулемети з тачанок, а велетень плентався, хитався, наче п’яний.

— Вогонь! — кулемети почали стріляти по ньому. Шпиль хотів втекти від них, почав відступати, але побачив позаду піхоту, яка теж відкрила вогонь. Шпиль заричав, притиснув Міру до себе, щоб захистити від куль. Круг оточення навколо нього швидко стискався. Шпиль сів і розгублено дивився на нападників. Потім лівою рукою загріб землі, виривши глибоченьку яму. У цей окопчик обережно поклав Міру, а сам двома руками зліпив з землі грудку десь діаметром у метр. Замахнувся і пожбурив її у бік кінноти. Грудка полетіла каменем і збила одну з тачанок, розтрощила її незгірше, аніж снаряд. Шпиль зліпив і кинув ще одну грудку і ще одну, він вибивав тачанки з кулеметами, наче глечики з тину.

— Гармати до бою! — наказав Єрофеєв, який зрозумів план Шпиля. Але запізно, він вибив вже всі тачанки, які були з кіннотою, і ось вже біг на неї. Два ескадрони кинулися в атаку, стріляли, але Шпиль не звертав уваги на кулі, розкидав вершників у різні боки, наче вітер тополиний пух. Йому було важко, він гарчав, але продовжував убивати, не зупинявся і на мить. На кого не вистачало рук, тих рвав і перекушував навпіл своєю страшною пащею. Залишки кінноти почали тікати від роз’ятреного чудовиська.

— Піхоту вперед! — закричав Люшков, але Єрофеєв не виконав наказ.

— Ставте мене до стінки, а знищити полк не дам! Шпиль зараз всіх розмете! — твердо сказав Єрофеєв, ледь рухаючи побілілими губами. Хотів наказати, щоб стріляли гармати, але Люшков заборонив, злякався, що снаряди вб’ють Шпиля. Командири лаялися між собою, а чудовисько тікало.

— Впустили, впустили! — волав Люшков.

— Він іде в будинок на пагорбах, — сказав Ліберман, який подивився на мапу. — Там ми його і візьмемо, — він хотів заспокоїти Люшкова і Єрофеєва, які готові були вбити один одного. — Припиніть! Який приклад даєте солдатам?

Шпиль неспішно віддалявся, загін червоних залишився, щоб поховати загиблих. Чет дивився за цим здалеку, а потім поїхав за Шпилем. Той плентався до самого вечора, ось вже і Шпилівка, он будинок на пагорбах. Треба було обходити болота, але Шпиль чомусь зупинився. Чет подумав, що сили залишили чудовисько, а воно несподівано узяло розбіг. Важко стрибнуло і таки перелетіло через болото. Нехай і плюхнувся у воду, але вже при березі, виліз і почав дертися на пагорб. Не зупинявся. Мабуть, знав, що якщо зупиниться, то не знайде сил лізти далі. Чет дочекався, поки чудовисько вилізе на пагорб, і поїхав в об’їзд. Ледь тримався у сідлі, виснажений та блідий. Але не зупинявся.

На пагорбі був, коли вже остаточно стемніло. Залишив коней за огорожею, сам тихенько пройшов до будинку. Почув у підвалі Стогони. То поранений Шпиль. Міра щось говорила йому. Вона принесла згори простирадла, знайшла спирт і тепер обробляла рани. Вона вміла це робити, зупинила кров, уклала чудовисько, хотіла піти, але Шпиль узяв її в руку. Міра намагалася показати, що їй незручно. Тоді Шпиль запхав її до кімнати, де стояв сейф, а сам ліг так, що привалив двері своїм тілом. Тоді вже заснув. Тривожно. То стогнав, то гарикав.

Чет спустився вниз, тримаючи гвинтівку напоготові. У підвалі було темно, Чет нічого не бачив. Піднявся нагору, тихенько зірвав штори, пошматував їх на смуги, які зв’язав у мотузку. Прив’язав один кінець до верху великої шафи з посудом. Мотузку протягнув униз. Щосили смикнув. Сервант гучно гепнувся на підлогу. Шпиль прокинувся, загарчав і поліз на гору, ледь не розчавивши Чета, який наче влип у стіну. Шпиль виліз з підвалу, почав Оглядати будинок.

— Міро! — покликав пошепки Чет.

— Я тут! — вона відчинила двері.

— Тікаємо! — схопив її за руку, але Шпиль вже повертався. То довелося Чету ховатися у кімнаті. Шпиль відчинив двері, зазирнув, побачив Міру, яка Посміхалася йому і махала рукою. Заспокоївся, задоволено мугикнув. Потім принюхався. Чет у цю мить ховався за дверима, зовсім поруч з чудовиськом. Міра заговорила до чудовиська. Не заговорила, а замугикала, як матір до немовляти, без слів, просто якісь приємні звуки. Шпиль посміхнувся, задоволено дивився на Міру, а потім зачинив двері, привалив їх своїм тілом і заснув.

— Чете!

— Міро!

Вони обійнялися і жадібно цілувалися.

— Я не могла втекти. Шпиль не пускав.

— Я не міг прийти раніше.

— Що далі?

— Може, є якийсь вихід звідси? Таємний.

Вони шукали, перевіряли і стіни і стелю, але вихід, здається, був тільки один, і його закрив собою Шпиль. Вони покинули нишпорити в кімнаті, їм і без цього було чим зайнятися.

Вранці загін червоних підійшов до будинку на пагорбах. Розвідка доповіла, що чудовисько спить у підвалі. Туди принесли снодійне, звичайний хлороформ. Просто вилили до підвалу і втекли. Почекали хвилин десять.

— Тепер можна подивитися, що там, — комісар Люшков узяв протигаз. З ним пішли Ліберман і ще кілька солдатів. — Комполку, залишаєшся нагорі. У випадку, якщо чудовисько нас знищить, приймаєш командування на себе. Треба схопити його. Вбивати тільки в крайньому випадку, коли буде небезпека його втечі. Шпиль або буде служити революції, або його не буде. Головне, щоб ним не скористалися контрреволюційні елементи, — наказав Люшков.

— Слухаюсь, — кивнув Єрофеєв. Вони вже поговорили між собою і вирішили забути минулі образи та звинувачення.

Комісари в протигазах пішли до підвалу. Запалили там ліхтар. Шпиль спав. Люшков торкнувся його, перевіряв сон, але той виявився міцним. Комісари піднялися.

— Провітрити там усе і закувати його, — наказав Люшков.

— А там, окрім Шпиля, нікого немає? — спитав Єрофеєв, який помітив біля огорожі двоє припнутих коней. Хтось на них приїхав і залишився.

— А хто там повинен ще бути? — спитав Ліберман.

— Ну, дівка та, — про Чета Єрофеєв вирішив не згадувати.

— Ні, здається більше нікого. Велетень міг убити ту дівку. Давайте, несіть залізо! Швидше! — підганяв Люшков.

У підвал занесли величезні металеві кайдани, зв’язали спочатку ноги, потім руки Шпиля, який був непритомний.

— А хтось же йому рани обробив, — дивувалися солдати. Їм швидко ставало зле, бо ж у повітрі було ще багато хлороформу, але їх змінювали і робота не зупинялася. Ось вже Шпиль був сповитий у залізо.

— Тепер треба його витягти! — наказав Люшков.

Шпиля обв’язали двома товстими морськими канатами в які впряглися по сотні бійців у кожний.

— На раз-два! Раз-два! — Ривок, і Шпиля ледь зсунули з місця.

— Коней давайте! — Люшков зрозумів, що самотужки солдати не справляться.

Впрягли і кілька десятків коней, підпирали тіло велетня палями, сяк-так витягли Шпиля з підвалу. Чудовисько тільки стогнало, але не опритомніло.

— Треба стягнути його з пагорба, а там вже повантажимо на вози, — сказав Люшков.

Шпиля потягнули вниз. Він був дуже важкий, але вниз — не вгору. Сяк-так тягли. Після Шпиля на дорозі залишалася глибока канава. Поки всі тягнули Шпиля, з підвальної кімнати обережно вийшли Чет та Міра. Піднялися нагору, там вислизнули через вікно. Сховалися на крутому схилі, потім прокралися до дороги. Вона ж єдина вела з пагорба. Ось Чет побачив, як один з червоноармійців відійшов до вітру. Схопив бідолаху і скрутив шию, солдат і крикнути не встиг. Чет зняв з нього одяг і швиденько увібрався солдатом.

— Товаришу, допоможи, — попросив Чет ще одного солдата.

— Що? — той підійшов, і ось вже був одяг для Міри. Два червоноармійці з гвинтівками за плечима почали спускатися дорогою. Допомогли штовхати Шпиля, ось вже і вниз спустилися. Там на велетня чекав спеціально зроблений віз, скручений з кількох звичайних. На ньому і планували повезти до станції в Охтирці, де вже чекав паровоз із кількома броньованими вагонами і вантажною платформою.

Чет з Мірою потроху відходили від натовпу червоноармійців. У них був простий план: вкрасти коней і втекти. Хороший план, але Міру зненацька схопив за руку Жникін. Він був з ножем, у брудному переднику, бо ж заслали його на кухню чистити картоплю бійцям на обід. Він ото сидів зі своїм пожовтілим обличчям, чистив і дивився навколо, коли побачив молодого солдатика, який видався йому чимось знайомим. Схопив за руку й одразу впізнав.

— Ах ти ж суко! — тільки і встиг крикнути, як покотився, отримавши від Міри стусана, але тривогу підняв, і ось вже всі наставили на Міру гвинтівки.

— Стійте! Не стріляти! — крикнув Чет. Він був біля комісара Люшкова, приставив йому його ж револьвер до голови. — Відпустіть нас, і комісар залишиться живий!

Сам Люшков мовчав. Тільки зубами скрипів, дратувався, що ось так по-дурному вийшло все.

— Добре, Чете. Відпустимо. Беріть по коню і тікайте. Але дивися, Чете, якщо щось із комісаром станеться, ми ж не відстанемо, — це Ліберман узявся керувати.

— Знаю, — кивнув Чет. Міру відпустили, вона узяла двох коней. На один застрибнула сама, на другого всівся Чет з комісаром. Помчали геть. Метрів за триста Чет скинув комісара на землю.

— За ними! — крикнув Ліберман. І залишки кінноти, кілька десятків, пустилися у гонитву. Ліберман помчав до товариша.

— Як ти, Генріху?

Люшков вже підвівся, тримався за бік.

— Та добре. Сучі діти, вже вкотре нас дурять! — комісар аж кулаком пригрозив услід Чету. — Ну нічого, головний улов наш. Повезли його до Охтирки.

Шпиля повантажили на величенний віз, впрягли всіх коней, які були, ще й солдатів приставили з боків пхати. Ось так і поїхали.

Між тим Чет та Міра потроху відривалися від погоні, яка не дуже-то і намагалася їх наздогнати, бо всі знали, як ця парочка стріляти вміла. Але попереду з’явився загін кінноти.

— Махновці! — закричали червоні і почали зупиняти коней. І помчали назад до своїх. Чет та Міра узяли ліворуч. Сподівалися, що махновці не спокусяться двома вершниками, будуть переслідувати більший загін. Але махновці пустилися за ними. Десь сотня, а основна маса посунула далі, щоб розбити червоних.

— До бою! — закричав Єрофеєв, коли почув про махновців. Солдати розсипалися обабіч дороги, почали рити хоч якісь окопчики. Он вже і гармати встановили, а кулемети комполку тримав при собі, бо ж махновці хитрі, можуть ударити в лоб, а можуть з боків.

— Під Шпиля треба вибухівку підкласти! — наказав Люшков.

— Навіщо?

— Якщо не втримаємося, то висадити його в повітря. Щоб махновцям не дістався! Або революції, або нікому!

Єрофеєв наказав покласти під віз зі Шпилем ящик динаміту.

— Оборону тримати і не тікати! Побіжите, то посічуть вас, наче капусту! — гримів комполку.

Чет та Міра тікали полем, махновці почали по них стріляти і поступово наближалися, бо коні в них були свіжіші. Широко розкинулися степом, поступово обходили з боків. Чутно було, що позаду почався бій. Постріли гармат, дріб кулеметів, а потім і Шпиль заревів, прокинувся таки. Тут ще у небі аероплан заторохтів. Летів собі, а потім побачив погоню і повернув, ось наче завис на Четом та Мірою. Чет вже стріляти зібрався, ще у війну він один німецький аероплан збив пострілом з гвинтівки «манліхер», коли з кабіни визирнув пілот і помахав рукою. Чет би, може, і не впізнав, але тут з авіатора злетів кашкет, і на вітру почали полоскатися великі червоні вуха.

— Та це ж Дубківський! — крикнула Міра. Він махав їм, що треба брати ліворуч. І сам туди полетів. Чет із Мірою узяли ліворуч, утратили у відстані, ось вже махновці наблизилися і почали стріляти. Влучили в коня Міри, та вже летіла на землю, але Чет підхопив її, посадив поперед себе. Вони влетіли у невеличкий гайок при дорозі, проскочили його і знову опинилися на полі. А там якраз сідав аероплан Дубківського. Чет та Міра помчали до нього, зістрибнули з коней, літак почав потроху розганятися. Але махновці були швидші, то Чет і Міра почали стріляти. Збили кількох, тільки тоді переслідувачі почали зупиняти коней. Аероплан же важко відірвався від землі і почав потроху набирати висоту.

— Де ти взявся, чортяко? — закричала Міра, яка перезаряджала наган.

— Та ось лечу — бачу, знов тікають. Дай, думаю, допоможу, а то ж не втечуть, — зареготав Дубківський. Його очі горіли радістю і через авіаційні окуляри.

— А це що ще таке? — спитав Чет, який розгледів у аероплані дві валізи. Ті самі, що узяли з будинку фон Шпіла!

— А то золото! — гордо промовив Дубківський.

— Звідки? — в один голос спитали Чет та Міра.

— Та я ж батька зустрів. Під мостом, — почав розповідати сотник.

Під мостом у Охтирці, де двоє ховалися від патрулів червоних, сиділи тепер у тиші.

— Ти хто? — тихенько спитав Дубківський свого товариша по схованці.

— А ти хто? — спитав товариш. Дивно, голоси видавалися один одному знайомими.

— Славику? — нерішуче спитав професор Бар-Кончалаба.

— Тату? — здивувався сотник.

— Славку!

— Тату!

Вони дуже зраділи, кинулися обійматися. А потім згадали про образи і відсахнулися один від одного. Сиділи мовчки, потім Дубківський почав говорити батьку про свої образи. Той просив вибачення, сиділи далі, аж забули, що людині у воді не місце. Та й світати потроху починало, треба було тікати.

— Славку, ходімо.

— Нікуди я з тобою не піду! — аж засичав Дубківський, який ще батька не вибачив. Але з-під мосту виліз, бо що там було ще робити.

— А куди ти підеш? — спитав професор.

— Куди треба!

— Куди?

— Чорта грабувати!

— Кого? — спокійно перепитав Бар-Кончалаба, анітрохи не здивований.

— Чорт одну валізу з золотом червоним віддав, а одну собі залишив. У червоних не забереш, її цілий полк охороняє, а ось у чорта спробувати можна, — пояснив Дубківський свій зухвалий план.

— Добре, чорта так чорта. Ходімо, — кивнув Бар-Кончалаба.

— Куди? — здивувався Славко, який не знав, де дідуся шукати.

— За скарбами. Допоможу я тобі.

— Вислужитися хочеш?

— Ні, я заради України, — запевнив професор.

— Та брешеш же!

— Ні, хіба ж про таке брешуть? Багато думав я і ось зрозумів, що неправий був, коли Батьківщину забув, — вимовив професор урочисто, після чого ще і витримав прискіпливий погляд сина.

— Ну добре, тоді ходімо, — кивнув сотник.

Вони пішли з міста, по дорозі зайшли до церкви на окраїні. Церква стояли покинута, бо панотця давно вже розстріляли і молитися заборонили. Бар-Кончалаба заліз у будинок панотця. Там все, що могли, вже забрали грабіжники, але професор знайшов кілька свічок, хрестик дерев’яний та горщик води свяченої.

— Навіщо це, тату? Краще зброю б десь узяти, — засумнівався здивований діями батька Дубківський.

— Там, куди ми ідемо, зброя не допоможе, — відповів Бар-Кончалаба, і син його послухав. Вже по обіді знайшли хутір в степу. Попросили у бабусі організувати зустріч з дідусем. Бабуся відмовилася, червінців хотіла, а де ті червінці? Тоді Бар-Кончалаба несподівано вправно повалив бабусю на підлогу і зв’язав мотузкою руки.

— Нічого собі! — ошелешено прошепотів сотник. — Звідки такі навички, тату?

— Синку, я ж чудовиськами займався. Там треба метким бути, інакше з’їдять, — спокійно пояснив професор і став капати на мотузку воском з церковних свічок.

— А це для чого?

— Щоб не перегризла, — пояснив професор.

— Ну ви, тату, даєте! — здивувався Дубківський, який не підозрював за батьком такої здатності до хитрощів. — А далі що?

— А далі в піч полізли, сину.

— Навіщо?

— До дідуся в гості.

Бар-Кончалаба недаремно вивчав місцевих чудовиськ, то дещо про нечисту силу знав. Ось і тут був правий. Опинилися у дідуся під землею, наставили на нього хрест, свяченою водою трохи пирснули, і віддав він скарби. Знов-таки зв’язали, свічкою покапали, щоб не перегриз.

— Але ж у чорта одна ж валіза залишилася? — здивувалася Міра. — Другу він же червоним віддав!

— Ага, віддав! — зареготав Дубківський. — Червоним він залізо фарбоване віддав, а не золото! У схожій валізі, а ті, що зі скарбами, обидві собі залишив! Це тато його розколов, я б не дотумкав до такого!

— А професор де? — спитав Чет.

— Та залишився, сказав, що хоче достеменно дослідити річку Снів. Я йому пропонував зі мною їхати, але він не схотів. Дуже вже любить чудовиськ своїх, — легковажно сказав Дубківський.

Ось вони з батьком стояли у полі. Дубківський тримав вуздечки двох коней. Один був для себе, на другому — скарби у валізах.

— Славку, ти так далеко не заїдеш. Дороги перекриті. То їдь до Охтирки, там спробуй аероплан захопити, яким мене привезли, — порадив професор. — Теж ризиковано, але шансів більше. Аеропланом ти зможеш кілька десятків верст зробити. Тільки палива побільше візьми. Воно там у них у каністрах.

— Добре, тату, дякую за пораду. Може, зі мною таки поїдете?

— Ні, Славку, залишуся тут, буду другу книгу писати, про річку Снів. Цікаві місця, дуже цікаві.

— Ну, як знаєте.

Вони дивилися кудись убік, потім мовчки обнялися, Дубківський сів на коня і поїхав геть. Професор довго дивився йому услід, на очах Бар-Кончалаби були сльози. Потім він неквапливо почвалав у протилежний бік. Ішов і плакав. За півгодини назустріч йому вже мчали чорні вершники, послані дідусем наздогнати зухвалих грабіжників. Професор зупинився, перехрестився, став читати молитви і чекати на свою смерть. Чорні вершники проштрикнули його своїми списами і відвезли тіло дідусю, який знай собі все чистив кукурудзу, хоч насправді то душі людські були, а не початки.

— Я до Охтирки доїхав, дивлюся, а полк з міста пішов! За вами та Шпилем! — розповідав далі Дубківський. — Я до аероплана, а там тільки два солдатики, і сплять обидва. Я їх зв’язав і полетів.

— А де ти навчився літати? — спитала Міра.

— У Києві. Я ж готувався Україні служити, техніку вивчав, бо ж за технікою майбутнє! І я хотів бути до майбутнього готовим! — похвалився Дубківський.

— Зачекай. Але тобі ж з Охтирки на захід летіти, а ми на сході, — сказав Чет, який розбирався в мапах ще з війни.

— Так я ж в Охтирку з валізами не поперся. Щоб не втратити їх по дорозі. Сховав, оце прилетів, забрав, зібрався летіти туди, де наші, а тут вас побачив.

— Шпиль! — зненацька закричала Міра. Сотник смикнув кермо літака і той різко завалився праворуч. Здоровезна рука Шпиля, який знову порвав всі кайдани, розкидав червоних, нагнав махновців та побіг за Мірою, просвистіла зовсім поруч. Якби він поцілив, то легко збив би аероплан, як людина збиває вертуху.

— Вище давай! — закричав Чет, який побачив, як Шпиль гепнувся на землю, покотився, але підхопився і знову побіг, зараз ще збирався стрибнути.

— Не можу! Навантажені дуже! — закричав Дубківський.

— Валізи за борт! — Чет спробував викинути одну.

— Не можна! Скарби потрібні Україні! — заперечив Дубківський.

— Він знищить нас! — закричав Чет.

— Ці скарби належать Україні! — не погодився Дубківський.

— Не сперечайтеся! — втрутилися Міра. Вона узяла з Валізи пару мішечків з золотим піском. Коли Шпиль знову стрибнув, кинула йому прямо в очі. Рука Шпиля прорізала повітря десь зовсім поруч, аероплан аж розвернуло, але Дубківський втримав його. Шпиль же впав на землю, підхопився, спробував бігти, але геть нічого не бачив, бо золотий пісок насипався в очі. Шпиль заревів, він все одно біг, врізався у дерево, у великий дуб, що ріс серед степу. Збив його, розтрощив, перечепився і покотився. Підхопився, знову біг, ще раз впав у калюжу. Всівся промивати очі. Тим часом аероплан стрімко віддалявся. Коли Шпиль відкрив очі, аероплана вже було не чутно і не видно.

Тим часом залишки полку Єрофеєва відійшли до села, де Чета продавали. Там закріпилися на випадок, якщо махновці знову підуть в атаку.

— Шпиль утік. Кудись на захід. Вже і земля не тремтить, мабуть, далеко, — доповідали солдати. — А ми тут знайшли дещо.

Єрофеєва відвели до підвалу, того самого, в якому катували Чета. Там і далі працювали люди, не схожі на людей. Єрофеєв заговорив до них, питає, хто вони і як тут опинилися, але люди не помічали його. Працювали і працювали, наче неживі, наче механізми. Комполку хапав їх, струшував за плечі, але дарма. Вони не звертали на нього уваги і намагалися будь-що працювати.

— Дивні, я ще таких не бачив! — Єрофеєв повів до підвалу комісарів. Вони здивовано дивилися.

— Що це з ними? — спитав Ліберман.

— Та звідки ж я знаю? — знизав плечима комполку.

— Треба допитати місцевих, — наказав Люшков.

Місцеві розповіли все, що знали.

— Голод, катування і темрява? — перепитав Люшков.

— Ага, а ще сонця їм не можна бачити. І неба. Від цього сумувати починають. А так сидять у підвалі на ланцюгу і працюють собі, — розповів один із селян. — Це дядько Григорій таке влаштував ще до революції. У німців навчився, щоб ото так рабів з людей робити.

— Як же цікаво! — захопився Люшков.

— Що цікавого, Генріху? — не второпав Ліберман.

— Як це що! Невже не розумієш?

— Ні.

— У країні тисячі, сотні тисяч ворогів радянської влади!

Ми їх розстрілюємо, це вихід, але який нам з того зиск, окрім спокою? А можна ось так же перетворювати ворогів революції у рабів і хай працюють на користь комунізму!

— Якось недобре це, — засумнівався Ліберман.

— Це класова боротьба! — відрізав Люшков. — Вороги мусять або померти, або працею служити революції! І це дуже дієвий метод перековки! Всю контру, всі соціально-ворожі елементи можна під контролем тримати і ще користь для перемоги всесвітньої революції мати! Уявляєш, скільки всього можуть зробити сотні тисяч таких робітників! А утримувати їх коштує копійки! Тут же навіть на охорону не треба витрачатися! Та це скарб, не гірший за те золото!

— Ну не знаю, — скривився Ліберман.

— Що там знати! Провести допити місцевих, дізнатися всі подробиці. Як катувати, чим годувати, ну і так далі. А я буду в Москві ставити питання про поширення цього досвіду всією країною. Думаю, що досить вже сподіватися на всіляких чудовиськ. Що дракон, що Шпиль виявилися абсолютно неконтрольованими! А от з переробки ворогів революції на її робітників користь буде неабияка! — Люшков був у захваті, радів, що його поїздка до Охтирки матиме користь для революції.

Між тим, аероплан летів. Позаду лунало ревіння Шпиля, але воно ставало все тихішим. Дубківський впевнено керував літаком, Чет та Міра цілувалися на задньому сидінні.

— Гей, тихіше там! А то аероплан розвалите! — жартівливо крикнув сотник на парочку.

— А де твоя кохана? — спитала Міра. — Вона ж наче в Охтирці була?

— Померла від тифу, — збрехав Дубківський.

— Вибач.

— Та нічого, життя триває. — Дубківський намагався посміхнутися, але виходило це в нього не дуже добре. Він сумував за Оксаною, але що він міг зробити, коли вона зрадила його. І нехай! Служитиме Україні, вона буде дамою його серця! Дубківський закрутив головою, на очах у нього виступили сльози. Сильно вже любив він Вітчизну.