Одного разу на Дикому Сході

Розділ 5 Небезпечні перегони

Вовча дивізія отамана Куделіна зайшла до села. Місцеві чинили опір, а потім відступили до лісу. Та що там відступили — втекли, бо всі ж боялися потрапити в полон до «вовчиків», які тепер господарювали у селі, метушилися, бігали з двору у двір. Але хати стояли порожні, ніякої поживи не було, навіть у церкві.

— Так що, панотче, кажете, немає грошей? — спитав отаман Куделін. Він сидів у розкішному кріслі біля церковних воріт. Перед ним на колінах стояв священик, добряче побитий і виваляний у пилюці.

— Струнко! — підказали панотцю і гепнули у спину прикладом. Священик витягнувся, як міг, тримав спину рівно, тремтів з переляку.

— Немає, пане отамане, зовсім немає, — священик квапливо говорив і вклонявся отаману.

— А як же так? Церква у багатому селі, а грошей немає? Що за диво таке? — поцікавився Куделін. — Ну хіба не диво? — звернувся він і до своїх бійців. Ті зареготали, що, звісно, диво: де не бували, а такого не бачили.

— Так, пане отамане, вже сім реквізицій було! — аж застогнав священик і затряс ріденькою борідкою. — Золото і срібло зі святих образів зрізали, все начиння забрали, навіть хрест із мене зірвали срібний! Оце ось мідний зробив і йому радий, хоч перед Господом соромно за зубожіння моє! Але звідки ж гроші, пане отамане? У ці ж бо часи!

— Ну, немає, так немає, — сказав Куделін і вдавано розвів руками. Аж зітхнув, так сумував отаман із прикрого відкриття. Підвівся з крісла, пішов від церкви, священик дивився йому вслід. Вже встиг з полегшенням подумати, що минуло лихо і не така страшна ця Вовча дивізія, як розповідали, аж тут постріл. Панотець повадився на землю. Куделін здув дим з дула револьвера і зареготав: — Ще один мученик! Скільки вже народу до раю відправив! Страшно прямо! Може, і сам за це в рай піду, — отаман аж навпіл перегнувся, так йому було весело, і за ним реготали його бійці, які любили свого отамана. — Рушаймо!

Отаману подали коня, крісло повантажили на віз, де, окрім усього, ще патефон та рупор з пожежної частини.

— Пане отамане, пане отамане! — закричали кілька вершників, що мчали сільською вулицею в шапках з вовчими хвостами. — Нові вісті, пане отамане! — вершники злетіли з коней і вклонилися Куделіну.

— Ну, слухаю, — сказав він строго, як то і личить справжньому отаману.

— Червоні загін відправили кудись на північ. Кажуть, що до Шпилівки.

— І що за загін?

— Сотня Щабель, гармата, кулеметів кілька. А очолює його комісар Ліберман.

— О, жидок той. Цікаво. Відомо, чого поїхали?

— Наче женуться вони за якоюсь дівкою.

— Дівкою? — зацікавився Куделін.

— Так, вона в полоні у червоних була, її розстрілювати повезли, а вона втекла. Когось вбила, когось зманила і зникла. То шукають її.

— Диви, яка вправна дівка! — кивнув отаман.

— А тут ще поклали наших. Сімох. Вони в лісі були, дорогу на Шпилівку якраз Стерегли. Шарпали, як хто їхав. А тут їх пошарпали. У трьох куля у лобі.

— У лобі?

— Ага! Прямісінько над носом. Як тоді, біля потяга, — закивали бандити.

— Невже та сучка знову тут об’явилася? — здивувався Куделін і зрадів.

— Більше ніхто кулі так точно в лоб не кладе.

— Цікаво, цікаво, — замислився отаман і за мить вирішив: — А поїхали і ми у Шпилівку! Подивимося, чому це так там медом намазано, що навіть комісар Ліберман туди поперся. Може, і курву ту знайдемо!

Банда рушила з села. Вершники по троє, за ними кілька тачанок з кулеметами і вози зі здобиччю. Вже майже на виїзді з села Куделін зупинився. Побачив, як з-за тину позирнула на банду дівчина.

— Диви, яке яблучко наливне! Песе, взяти її! — наказав отаман, і здоровезний бандит, наче складений з брил м’язів, голий по пояс, той самий, що вибивав вікна у потязі, в якому їхала Міра, кинувся до двору. Хвіртка зачинена, та він в неї і не проліз би. З розбігу вдарив ногами у ворота і вивалив їх. У дворі Пса перестрів селянин, батько дівчини. Хоч і не молодий, але широкоплечий, жилавий. Та який би не був, а значно менший він зі Пса.

— Стій, гад! — закричав сердега і розставив руки, мовляв, не пропустить Пса. А той хижо посміхнувся, вихопив обушок з-за пояса. Засвистіли у повітрі металеві кульки і тріснув череп мужика, наче кавун переспілий. Завалився селянин мертвим, а Пес кинувся до нього, учепився зубами в горлянку і смоктав кров. Це його Куделін навчив, щоб страшніше виглядало, що всі про його дивізію тільки і говорили. Дівчина закричала, коли побачила, що роблять з її батьком. Пес залишив труп, схопив перелякану дівчину, відштовхнув матір, яка намагалася втрутитися, а зараз відлетіла до хати, наче іграшка від рук розгніваного дитинчати. Пес потягнув дівчину до отамана. Щось мугикав собі під ніс, задоволений, що виконав наказ.

— Батько віддавати не хотів, Пес йому шию зламав! — загомоніли бандити, які водночас і боялися Пса, і захоплювалися його силою та божевіллям.

У Пса була своя історія. Куделін забрав його з бродячого цирку, який пробирався до Одеси та натрапив десь під Єлисаветградом на Вовчу дивізію. «Вовчики» зґвалтували акробаток, перестріляли карликів, засмажили слона, а Пса, який у цирку піднімав гирі, привели Куделіну.

— Що за одоробло? — спитав отаман у власника цирку, який, побитий, валявся поруч. Власник вже беззубим ротом заплямкав і розповів, що купив хлопчика у селі на березі річки Івотки, де ще водилися жабоїди, легендарні богатирі, які колись винищили жаб-людожерів, що існували в тих краях. Жабоїди мали напрочуд слабкі розумові здібності, але були дуже витривалими і міцними. Ось Пес у три роки, коли власник цирку побачив його, вже міг убити собаку каменем, у п’ятирічному віці розгинав підкови, а в десять років піднімав коня. Хто був батьком Пса, невідомо, бо жабоїди були настільки примітивні, що не створювали сімей, а жили, наче тварини, у блуді. Мати ж Пса померла від грипу, який з-поміж інших хвороб вражав жабоїдів найбільше. Хлопчика підібрали селяни, які не знали, що з ним робити, диким та їдомим. Радо віддали його до цирку, де він почав виступати спочатку в номері «Феноменально сильна дитина-богатир», де рвав своїми невеличкими ручками колоди карт, розгинав підкови, закручував у вузол кочерги. Коли підріс, то перейшов у номер «Найсильніша людина у світі», в якому піднімав і крутив на дровеняці з десяток відвідувачів, жонглював гирями та тягнув переповнені трамвайні вагони. Останнім набутком Пса в цирку був номер «Залізний кулак», коли він вбивав голіруч биків, а також «Один проти всіх», в якому Пес легко перетягував канат із кількома десятками відвідувачів.

Отаман вислухав власника і вбив його. Потім їв печеню зі слонячого хобота. Кидав шматки Псу, який ловив їх на льоту і жадібно ковтав, навіть не жуючи. Наказав посадити Пса на ланцюг і не давати харчів. Годував тільки сам і жорстоко карав, якщо Пес сам знаходив десь їжу. Так Пес став собакою отамана Куделіна, ладною виконати будь-який його наказ.

Ось тепер він тримав непритомну дівчину на руках і дивився відданими очима на отамана, чекаючи наказу.

— Сюди її! — закричав Куделін і вказав на свого коня. Пес поклав дівчину поперек сідла, вона опритомніла, застогнала.

— Та тихіше ти! Тихіше, — сказав Куделін і посміхнувся, кинув Псу шматок хліба. Той вловив їжу ротом, своїми пишними губами, ковтнув не жуючи і радісно заверещав. Дивізія попрямувала далі, а отаман мацав дівці то сідниці, то груди, посміхався з її переляканого скиглення. Бандити дивилися на ватажка і крутили головами. Ох і душогуб! Сам чорт у людському вигляді!

Між тим загін червоних поспішав до Шпилівки.

— Так, Жникін. Візьми десять чоловік і їдь на хутір до того Загорулька. Захопи бабу, з якою він жив, може, діти є, їх теж бери, — наказав комісар Ліберман.

— Так товариш Єрофеєв заборонив те робити, — нагадав матрос.

— Товариш Єрофеєв занадто делікатний. Інколи забуває, що революція — це не інститут шляхетних дівиць. Нам не головне як, нам головне — перемогти. Візьмеш її, і до мене!

— Слухаюсь, товаришу комісаре! — радісно погодився Жникін, який теж вважав, що комполку якийсь занадто м’якотілий, тоді як революція вимагає залізної волі та безжальних рішень. І не чикатися, а рубати з плеча. Бо он того ж самого Загорулька комполку особисто вмовляв служити в Червоній армії, хоча б міг просто наказати оточити та вбити. Вмовляв, коли пристрелити треба було. Тепер би не бігали за тим Четом.

Жникін відбув з десятком бійців. Як і личить матросу, досі погано їздив верхи, не любив цього, волів ходити пішки. Але ж був наказ їхати, то поїхав, трясло його на коні, наче оклунок з дертю, що викликало посмішки у бійців, які всі селянські хлопці і ще з дитинства навчені були їздити верхи.

Загін Лібермана рухався далі на Шпилівку лісовою дорогою, тією, по якій їхали і Чет з Мірою. За годину побачили галявину, а на ній ще куріла спалена хата людожерів.

— Попіл гарячий! Вночі спалили! — доповіли бійці.

— Диви, хтось нас випереджає. Може, знайомі наші? — посміхнувся Ліберман.

Вже за галявиною помітили сліди коней.

— Троє коней! — крикнули бійці.

— Троє? Дивно. Чи вже знайшли собі товариша? А може, одного коня під вантаж узяли? — уголос розмірковував Ліберман. — Ну, нехай, вперед! Треба їх наздогнати!

Нагнав коня, загін рушив за ним. Копита коней били по піску, інколи чіплялися за коріння дерев, що виперлося на дорогу.

Чет, Міра та Дубківський вже мчали полем. Всі озброєні, Міра була у чоловічому одязі, ще і кашкет на голову приторочила. Стала схожа на якогось міського босяка.

— Ну що, скоро вже Шпилівка? — спитала у Дубківського.

— Зараз згадаю, — сотник закрив очі, рухав губами.

— Що ти робиш? — здивовано подивився на нього Чет, який думав, що коли відстань треба з’ясувати, то, навпаки, дивитися треба, а не очі закривати.

— Мапу уявляю, — пояснив Дубківський, очей не відкрив. — Так, ми приблизно ось тут, — тицяв кудись у повітря пальцем. — Ну тоді ще версти три-чотири до Шпилівки.

— А будинок фон Шпілів далеко? — поцікавилася Міра.

— Та недалеко, на пагорбі поруч із селом. Але там болото, його минати треба, гак давати серйозний. Ну, це так по мапі, може, місцеві ще якісь дороги знають.

Їхали далі. Чет намагався триматися трохи позаду, щоб бачити Міру хоча б краєм ока. Він остаточно втратив спокій, зробився якийсь знервований. Прикушував нижню губу і косував на Міру, яка була схожа на хлопчика і на коні трималася так, наче все життя верхи тільки і їздила. Лише кілька білих кучерів, що випали з кашкета, видавали її. Чет відвів погляд, але потім знову дивився на неї, не міг відірватися.

— Я ж сподіваюся, ви теж за Україну? — зненацька спитав Дубківський.

— Що? — не второпала Міра.

— Ну, віддасте скарби на благо нашої Батьківщині?

— Це куди? — з серйозною мармизою поцікавилася Міра.

— Уряду Української народної республіки. Україні дуже потрібні гроші, щоб зброю купувати, щоб не залежати від когось там. То домовилися?

— Домовилися, — Міра кивнула головою і відвернулася, щоб сотник не помітив її зухвалої посмішки. Та її помітив Чет, аж застогнав від надміру пристрасті, яка запалала в ньому пекучим вогнем. Сам відвернувся.

— Що таке, Чете? Тобі погано? — спитала Міра, знову з посмішкою. — Чете? — дивилася на нього, як мисливець на впольовану дичину.

Він мовчав, потім побачив попереду струмочок.

— Коней треба напувати, — сказав і нагнав свого. Всі поїхали за Четом. Воно і дійсно треба напувати, бо спека, їдуть вже давно і самі пити хочуть.

— Холодна вода! — закричав Дубківський, який підбіг до невеличкого потічка в тіні здоровезного дуба.

— Дивно, — сказав Чет, бо помітив, як його кінь, що тільки-но мчав до струмка, почувши воду, тепер задкував від неї, наче чорт від ладану.

— Що дивного? — спитав Дубківський і занурився у струмок з головою. — Ой яка вода смачна! — Пив і пив.

Міра теж зістрибнула з коня, підійшла до потічка.

— Зачекай, — сказав Чет, узяв її за плече, щоб зупинити, і тут же смикнувся, забрав свою руку, наче не Міри торкнувся, а полум’я.

— Що? — Міра подивилася на нього трохи з-під лоба.

— Та коні щось не п’ють, — відповів Чет, почервонів і відвернувся.

І дійсно, всі троє коней тупцювали на місті, але до джерельця не підходили.

— Ой вода яка смачна! А ви чого не п’єте? — спитав Дубківський, який вже напився і зараз вмивався, полоскав голову У воді.

— Та якось не хочеться, — сказала Міра, яка здивовано спостерігала за конями. Перелякані, вони від води задкували, наче від вовка. — Я зараз прийду.

Відійшла до здоровезного, у кілька обхватів дуба, що височів поруч. Сховалася за ним. Збиралася присісти, поставила рушницю поруч. Коли зненацька гілки дерева потягнулися до Міри, схопили, сповили руки, закрили рота, дернові щелепи дерева розкрилися, і Міра зникла в них, як і не було. Коні почали тривожно іржати, бити копитами, хотіли втекти. Чет ледь їх стримав.

— Тихо! Тихо! Тихо! — відвів від джерела, бо там вони чомусь нервували. «Може, що дуб зашумів, заворушив гілками, хоча дивно це було, бо ж без вітру. Спека і тиша, чого ото дубу шуміти? Може, там, на висоті, десь вітер», — подумав Чет і подивився у небо.

— Давай я потримаю коней, а ти піди попий, — сказав Дубківський, який задоволено кректав і крутив мокрою головою.

Чет віддав йому повіддя, пішов до води, а потім різко зупинився. Наче щось згадав. Стояв трохи розгублений, потім повернувся і став дивитися на Дубківського, який тримав коней, намагався їх заспокоїти, а ті тільки більше нервували. Сотник помітив здивоване обличчя Чета.

— Що таке?

— А що в тебе з вухами? — спитав Чет. Бо у Дубківського вуха зробилися великі, як лопухи. Розміром з дві долоні кожне. А то і більше. Здавалося, вони досі збільшувалися.

— А що з вухами? — ніяково посміхнувся Дубківський. Подумав, що це жарт якийсь, бо в нього були акуратні та красиві вуха. Ось його кохана з Охтирки, вона полюбляла за ті вуха покусувати, і то був узагалі рай. Дубківський згадав солодке минуле і замріяний узявся одною рукою за власне вухо. Хотів переконатися — хвилюватися немає чого. Помацав. Посмішка зникла. Кинув повіддя, схопився обома руками за вуха. Коні, відчувши волю, помчали геть. — Господи, що це? — перелякано спитав Дубківський. І далі мацав свої вуха, які не впізнавав. — Що це, Чете? Що це?

— Міро, не пий! — крикнув Чет і побіг до джерела. Міри там не було. Побіг за дуб. Там теж не було. — Міро, де ти? Міро?

Тиша. До джерела підбіг Дубківський, став на коліна, почав роздивлятися себе у воді.

— О Господи! — Вуха були вже як три долоні завбільшки. І дійсно схожі на лопухи. Або на слонячі вуха. Чет бачив слонів у бродячому цирку, який проходив їх краями, втікаючи до Одеси. Потім, кажуть, потрапив у руки до Вовчої дивізії, і не стало цирку. Чета вразила та велика і сильна істота зі смішним шнобелем і царською ходою. Дубківський читав Про слонів у книгах про мандри. Бачив чудові картинки. Вуха! Такі самі!

— Міра зникла! — закричав Чет. — Міра зникла! — Він смикнув затвор гвинтівки і не знав, куди бігти і що робити. Дубківський зареготав.

— Чого смієшся? — вибухнув Чет.

— Я ж читав про це! — аж закричав Дубківський. — Читав!

— Про що?

— Про цей струмок! У книзі професора Бар-Кончалаби «Сто див Малоросії»! Там був докладний опис! Ну дурень! Як же я не здогадався! — Дубківський гепнув себе кулаком по лобу. — Ну що я за дурень! Ну чого не можу скласти одне до одного! Про людожерів знав — потрапив у полон! Про вухастий струмок знав — напився води! Ну що я за ідіот? І-ді-от! — Сотник гепав себе кулаком по голові на кожному складі слова і нервово реготав.

— Міра зникла! — Чет підбіг до сотника і почав трясти його за плечі. — Міра зникла! — потім прибрав руки, яких торкнулися вуха Дубківського. Ошелешено дивився на них.

— Та куди б вона зникла? — заспокоїв Дубківський і закрутив головою. Його величезні вуха створювали рух повітря. — Диви, і віяла не треба! — він був у справжньому захопленні, як мала дитина, що побачила вперше якесь диво.

— Та забудь ти про свої вуха! — заволав Чет. — Міра зникла! За дерево зайшла. Ось сліди, — Чет потягнув Дубківського, показав на піску невеличкі, наче виточені, сліди Міриних ніг. — Ось вона зайшла за дуб, ось гвинтівка її стоїть, а її самої немає. І слідів більше немає.

— Може, вона просто втекла? — сказав Дубківський. — Схотіла сама узяти скарби, щоб не віддавати Україні?

— Ні, вона б рушницю узяла.

— Ну так, без зброї тікати немає сенсу, — погодився Дубківський.

— Дивися! — скрикнув Чет і вказав на шматок кашкета, який був на Мірі. Тепер той шматок чомусь стирчав з кори дуба. Стирчав, а потім зник. Наче ото хтось облизнувся і прибрав залишки їжі на губах. — Ти бачив? — закричав Чет.

— Ходімо! — Дубківський зненацька схопив його за лікоть і потягнув.

— Куди? — Чет струсив його руку, бо не любив, коли до нього торкалися. Хіба що жінки, та і то не всі.

— Ходімо поговоримо, — тихо і якось перелякано сказав Дубківський і відійшов від дуба. Виглядав приголомшеним, хоча і намагався бути спокійним. Та його вуха пульсували і налилися червоним.

— Про що говорити? Міра зникла! — Чет був схожий на дикого звіра, махав гвинтівкою, готовий у будь-яку мить кинутися на ворога, тільки нехай скажуть, де той ворог.

— Ходімо! — гримнув сотник та знову схопив Чета за руку, але той вирвався. Тоді сотник відійшов сам. Чет ошелешено дивився на дуб. Торкнувся пальцями кори. Кора як кора.

— Та іди вже сюди! — закричав Дубківський з відстані. — Швидше, я знаю, де вона!

— Де? — Чет побіг до нього, наче курча до курки. Прибіг, помітив вуха сотника, відвернувся, бо дуже вже кумедно виглядав Дубківський.

— Міра у дубі, — зашепотів сотник Чету.

— Що? Що ти верзеш? — обурився Чет.

— У середині дуба! У стовбурі!

— Маячня!

— Якби я розповів тобі, що мої вуха стали як лопухи, ти теж би не повірив? — спитав Дубківський і узявся за свої вуха. При бажанні він міг прикрити одним вухом все своє обличчя. Оце так лопухи!

— Як вона могла опинитися у дубі? Там дупел немає! І для чого? — роздратовано спитав Чет.

— Дуб схопив її. Я читав про таке в книзі професора Бар-Кончалаби! — прошепотів Дубківський.

— Хто це в біса такий?

— Це дослідник див Слобожанщини. При цараті його книги заборонялося видавати, бо вважалося, що у благодатній державі, що перебуває під владою дому Романових, не може бути ось таких див. То він видавав їх як художню літературу, а не наукові праці. Вже після того, як царя скинули, кілька книг таки надрукували, як треба. Я читав одну, і там було про дубів-викрадачів. Так само, як і про струмок слонячих вух!

— То вона у дубі? — Чет подивився на дерево з такою ненавистю, наче хотів спалити його поглядом. Вже збирався бігти туди, щоб звільнити Міру, коли Дубківський зупинив його.

— Зачекай! Що ти збираєшся робити?

— Я хочу визволити її!

— Голими руками?

— У мене є зброя! — Чет стиснув гвинтівку.

— Твої кулі дубу до дупи! До того ж ти можеш поранити її! — розважливо сказав Дубківський.

— Тоді що робити? — Чет аж застогнав, так хвилювався за Міру.

— Не знаю. Бар-Кончалаба писав, що дуб можна примусити віддати його жертву, наставивши на нього гармату.

— Але в нас немає гармат!

— Я знаю. Але й бомби теж подіють.

— У нас немає і бомб! Вона помре всередині? — Чет аж побілів весь.

— Ні. Дуб викрав Міру, щоб віддати її володарю лісу, — авторитетно пояснив Дубківський.

— Кому?

— Таємній істоті, що володарює в лісах. Йому підкорюються всі дерева, вони хапають красунь і віддають їх володарю лісу, який злягається з ними, і красуні народжують йому оцупки, які він навесні висаджує і тим самим продовжує життя лісу.

— Я не віддам Міру нікому! — аж заричав Чет.

— Я знаю, як її врятувати, — прошепотів Дубківський з гордим виглядом.

— Як?

— Гас у тебе залишився у каністрі?

— Та щось плескається.

— От ним і налякаємо. І ще готуйся стріляти по корінню, — попередив сотник.

— По корінню? У землю? — здивувався Чет.

— Це незвичайні дуби, вони можуть ходити. На корінні своєму. То стріляй по ньому, щоб не втік разом з Мірою.

— Не втече! — крізь зуби пообіцяв Чет і побіг ловити коней, до одного з яких була приторочена каністра з гасом.

Між тим загін отамана Куделіна поспішав шляхом серед полів.

— Батьку, червоні розділилися! — доповіли Куделіну. Той все мацав дівку, яка висіла у нього поперек сідла. Вже і не стогнала, бідолашна, знепритомніла.

— Як розділилися?

— Десяток поїхав назад, кудись у бік старого села. А інші лісом на Шпилівку рушили.

— Дивно, — вишкірив зуби Куделін. — Чого це їм ділитися?

— А ще хтось людожерів спалив.

— Спалили? — здивувався отаман. — Тих покручів? — Куделін вражено закрутив головою. — Важко і повірити!

— Двері зачинили і підпалили. І на вікнах ставні позачиняли. Так усі і згоріли, — доповіли «вовчики».

— Старійшина теж?

— Всі.

— Погано. Це так ніхто і не скаже, де вони своє золото ховали. А золота в них немало було, — мрійливо сказав Куделін.

— Та звісно ж! Скільки років при дорозі жили, людей різали, — закивали бійці.

— Це гірше за все. Бо ж трупи навіть ми не розбалакаємо. Так, Песе? — засміявся Куделін і звернувся до свого кремезного охоронця.

Той теж сміявся і кивав. Він був здоровезний, з вузлами м’язів, з голеною головою і тою своєю страшною зброєю — обушком відразу з трьох куль з шипами, на довгих ланцюгах, якими він вже вбив багатенько людей.

— Але пошукаємо, сказав Куделін.

Коли загін опинився на спаленому хуторі, «вовчики» почали штрикати багнетами землю, сподіваючись таки знайти золото людожерів. Відкопали хід у підвал, але там був тільки труп одного з людожерів.

— Шию звернули, — доповіли бійці.

— Шию? Знаю я, хто так вміє, — зареготав Куделін. — То це і ти тут, Чете? Гарна компанія зібралася!

Наказав їхати далі. Сам плескав дівчину по обличчю, хотів, щоб опритомніла. Йому подобалося чути її стогони і плач, мучити живе тіло. Ось дівчина знову застогнала, Куделін зрадів, а бійці закрутили головами, захоплюючись своїм отаманом.

Червоні в цей час швидко їхали польовою дорогою.

— Товаришу, комісаре! Джерело попереду, — доповіли солдати Ліберману.

— Добре, а то пити хочеться, спека он яка, — комісар важко дихав через спрагу, аж язик висолопив.

Загін червоних поспішав до того самого джерела, біля якого зупинялися Чет, Міра та Дубківський. Щоправда, дуба там вже не було. На місті дерева зяяла величезна яма, навколо якої тхнуло гасом.

— Що це воно тут було? — спитав комісар. Зістрибнув з коня, дивився на яму, здивовано крутив головою, але якось пояснити те, що бачив, не міг. Ну і не треба, в нього було чим перейматися. Підійшов до води.

— Товаришу комісаре, ви б краще не пили, — попередили його бійці, яким не сподобалося, що коні задкували від джерельця, хоча спека і мусили б пити.

— Це чому ще? — здивувався Ліберман.

— Та воно якось не той, — солдати знизали плечима, кривилися, крутили головами. — Он бачите, коні не п’ють. Нечиста якась справа.

— Дурня! — гримнув Ліберман. Як справжній боєць революції, не вірив він у забобони.

— Вода тут якась не така, — забубоніли солдати.

— Яка це «не така»?

— Ну, не така, зачарована. Не пийте краще, — непевно говорили солдати і відводили погляди, бо і самі точно не знали, чим саме погана вода. Але ж коні не пили, мабуть, відчували якусь небезпеку, хоч і незрозуміло, яку саме.

— Нумо припинити цю маячню! Ви — солдати армії революції чи хто? Що це ще за чари? Вірити в них, то проявляти дрібнобуржуазний страх! Робітники та селяни ніяких чар не бояться! — закричав комісар і нахилився до джерела. Почав пити. Вода була прохолодна і на диво смачна. Але ані солдати, ані коні до струмка не підходили. Ліберман підняв голову, подивився на них. — Нумо, на водопій всі! Більше зупинятися не будемо! Пити воду, напувати коней! — комісар пив далі, бо після вчорашнього спирту з комполку дуже сушило.

Солдати почали тягти коней до джерела, але ті пручалися, впиралися копитами так, що не зрушити їх було з місця. Ліберман ще попив, потім умився, підвівся. Злісно подивився на солдатів.

— Ото вже темна ніч! Просвіщати вас і просвіщати! Ну нехай, не хочете — не треба! Але щоб потім водопою не просили! — гримнув Ліберман і заліз на коня. Ще раз подивився на ту яму з-під дуба. Наче снаряд великий вибухнув. І звідки гасом тут тхнуло? Але не до запитань зараз було. — Рушаємо! — наказав комісар. — Треба поспішати до Шпилівки.

Загін рушив, всі дивилися на Лібермана, який з поважним виглядом їхав попереду. Минуло кілька хвилин, і загоном почали поширюватися якісь смішки.

— Що таке? — грізно озирнувся комісар. Солдати дивилися в землю, ховали посмішки. «Оце ще селюки!» — подумав Ліберман і покрутив головою. З ким доводилося захищати революцію! Ось коли в нього були балтійські моряки та сормовські робочі, ото була справа! Коли всією душею за світову революцію, коли йшли в атаку і гинули з посмішкою! А ці хохли! Зібрали їх по селах, примусили служити, але хіба про революцію вони думали, про класову боротьбу чи новий чудовий світ без експлуатації, який був попереду? Ні! Думали вони про свої хатинки, про хліб, що залишився у полі, про скотинку, про землю! Хоч ти їм що кажи, хоч по десять разів на день проводь заняття з політичної грамотності, а все даремно. Ось і зараз сміялися невідомо з чого. З нього! Ну звісно, комісар, жид, він їм був чужий, ворожий, вони давно б вже його на багнети підняли, якби не дисципліна і страх перед покаранням! Ліберман кивнув головою і з подивом відчув, що голову йому обвіває приємний вітерець. Сміх позаду посилився. Комісар грізно озирнувся і поклав руку на кобуру з маузером. І ось вже солдати не сміялися, їхали з кам’яними обличчями, губи прикусили, щоб не пирснути від сміху. Але тільки відвернувся, як знову захихотіли, дивлячись на комісарські вуха, що пнулися з-під шкіряного кашкета Лібермана.

Вуха росли і поступово піднімали кашкет. Комісар замислився над тим, чи скоро пожежа світової революції розгориться по всій Європі. Він хотів побувати у Лондоні, де знаходилася могила Карла Маркса. Вклонитися йому, поспілкуватися з англійськими робітниками, спитати їх, чому так довго квапилися з революцією. Ото якби відразу всі робочі світу повстали, наскільки б легше було здолати ворогів і встановити радянську владу на планеті!

Комісар мрійливо думав про великі походи у майбутньому, а смішки позаду продовжувалися, робилися все гучнішими. І кашкет якось здибився. Ліберман заходився його поправляти, але той чомусь не хотів сідати на голову, як завжди. Пнувся та пнувся. Комісар ще раз спробував поправити кашкет, коли його рука наштовхнулася на щось незрозуміле. Мацав те незрозуміле. Позаду вже чувся регіт. А Ліберман боявся і подивитися на солдат, бо намацав у себе на голові щось таке, що і збагнути було важко. Залишив повіддя, вже тримався за вирости на голові обома руками. Здається, це були вуха. Здоровезні вуха. Лопухи цілі.

— Що це таке? — спитав ошелешений Ліберман у бійців. На його обличчі був відчай. — Що це в біса таке! — він вже не питав, він волав.

Солдати ледь стримували посмішки. Комісар розлютився.

— Що це таке? — він схопився за свій маузер.

— Товаришу комісаре, ми ж казали не пити води тієї, — вимовив один із солдатів, дядько років за п’ятдесят.

Ліберман прицілився маузером.

— Всіх до стінки поставлю! Чому не попередив командира? — заволав на бійця. Той знизав плечима.

— Та ми ж і не знали, товаришу комісаре. Просто помітили, що коні не пили. А коні — істоти розумні, то ми і подумали, що, може, якась не та вода. Але що ось так з вухами буде, так ми цього не знали, — спокійно запевнив солдат. Його товариші ледь стримували посмішки, таки боячись комісарського гніву.

— Дайте мені люстерко! — закричав комісар. І тут вже всі почали сміятися, бо де в загоні солдатів, набраних по селах, візьметься люстерко? Це у комісара колись воно малося, щоб перевіряти грим, коли ще ховався від поліції, перебуваючи у розшуку. Але то давно було, скільки вже часу минуло відтоді. — Як цього позбавитися? — спитав комісар і вказав на вуха.

— Та бозна. — Солдати сказали, що наче були якісь ліки, але де їх узяти невідомо. — По ворожках треба їздити, шукати.

— По ворожках? — гримнув Ліберман. — Оце буде комісар Червоної армії по ворожках їздити? Та як таке навіть подумати могли? Дурні! — комісар аж гарчав.

— Он вже і Шпилівка! — сказали йому, щоб хоч якось відволікти. Але Ліберман тільки роздратувався. Бо ж як він, комісар, солдат революції, заїде у село з такими от вухами, як у циркового блазня? Ганьба! Озирнувся. Зупинив коня, і загін зупинився. Комісар думав, що робити. Насправді йому хотілося поїхати геть, сховатися так, щоб його ніхто не бачив. Але він мусив добути гроші для революції, захопити скарби. Заради цього він готовий терпіти будь-яку ганьбу! То просто скрутив вуха у трубочки і сунув під кашкет, який натягнув глибше. Ну, наче сховав вуха.

— Вперед! — наказав Ліберман і загін поспішив до Шпилівки.

Село наче вимерло все. Не було видно жодної людини. Тільки біля одного двору сидів сивий дід, на якого подивишся і здивуєшся, що живий досі. Комісар зупинив коня біля старого.

— Доброго дня.

Дід подивився на комісара і посміхнувся, але незрозуміло, чи почув він щось, чи нічого, окрім як посміхатися, робити вже не міг.

— А скажи, діду, чи проїздив тут хтось? — спитав Ліберман.

Дід кивнув.

— А хто?

Дід щось пробурмотав, але спробуй його зрозумій. Та ось старий показав на покручених пальцях, що троє.

— Ага, троє проїздило. А куди поїхали? — спитав комісар.

Дід вказав тремтячою рукою кудись убік. Ліберман подивився туди і побачив далеко попереду, на пагорбі, будинок, що ховався серед дерев.

— О, так, здається, то він і є! Будинок фон Шпіла! Вперед! — наказав комісар.

Загін помчав селом прямо до самого пагорба, але перед ним виявилося болото. Метрів так сто завширшки. Колись тут і міст був, он стояли залишки паль, але давно вже був зруйнований. А без мосту через болото було не пройти.

— Обходити треба, — сказали солдати.

— Та бачу, — Ліберман заскреготав зубами. Коли з пагорба пролунав вибух. І якийсь рев, Ліберман задер голову, але що відбувалося на пагорбі, видно не було. — Вперед! — закричав комісар. І загін повернув на дорогу з села, яка веде до будинку в об’їзд болота.