Одного разу на Дикому Сході

Розділ 9 Москва дає добро

Вже вранці загін Єрофеєва і Лібермана підійшов до Шпилівки. Проїжджали гармату, яка встряла дулом у землю. Це була та сама гармата, яку відкинув від будинку Шпиль. Перелетіла болото під пагорбом, долетіла аж до села.

— Це він! Той велетень! Уявляєш, яка сила! — закричав Ліберман.

— Нічого собі! — прошепотів Єрофеєв, який бачив на війні багато чого, але тільки не таке, щоб гарматами кидалися. Наказав відрити і спробувати полагодити.

— Далі буде. Всім тримати тишу! Треба підійти непомітно, можливо, тоді в нас буде шанс схопити велетня сплячим. Або накачати ось цим, — сказав Ліберман і вказав на велику сулію зі снодійним, яку обережно везли, обкладену сіном. — І не стріляти без наказу.

— Слухай, може, почекаємо, поки підтягнеться артилерія з Охтирки? — спитав Єрофеєв, який звик діяти обережно, щоб не втрачати дарма людей, яких і так небагато.

— Артилерія нам не допоможе. Сам бачиш, — Ліберман кивнув у бік гармати, що стирчала з землі. — Залишай людей тут, щоб не було зайвих утрат. Ми візьмемо лише кілька десятків. І побільше мотузок та кайданів!

Невеличкий загін піднявся на пагорб. За ним їхали два вози зі всіма ланцюгами, мотузками та кайданами, які вдалося зібрати в Охтирці. Навіть з колодязів знімали, як комісар і наказав. Піднімалися тихенько, зброю тримали напоготові, коли вийшли на місце, де була розтрощена Вовча дивізія. Перелякано та ошелешно дивилися на розчавлені і розірвані тіла.

— Що тут було? — роззирався Єрофеєв, який аж побілів від побаченого.

— Я ж тобі казав, що це справжня машина! Машина вбивства! Він голіруч знищив Вовчу дивізію! — збуджено шепотів Ліберман.

— Оце так сила! — прохрипів Єрофеєв і скривився, бо не чекав такої потуги.

Наказав спішитися. Далі піднімалися пішки. Крадькома пройшли у розбиті ворота, побігли до будинку, зайшли всередину. Єрофеєв був перший, бо солдати були перелякані, треба було давати їм приклад. Зайшов у двері. Всередині нікого не було. Побачили сходи до підвалу, спустилися. Але там було порожньо. Порожньо у кімнаті, де спав Шпиль, порожньо у сейфі, дверцята якого було зірвано вибухом.

— Чорт! Де він міг подітися? — закричав Ліберман. — Обшукати тут все!

Шукають, але Шпиля немає. Всі дивувалися, що будинок зберігся цілий, не пограбований. Тільки Ліберман не дивувався. Він же бачив, хто його охороняв. Тицяв чоботом розірваний вибухом сейф, кусав губи.

Прискакав вістовий і доповів, що зв’язок налагодили і телеграму до Москви відправили.

— Отримана відповідь! — подав комісару аркуш. Той поспіхом схопив і читав.

— Що там, Борю? — поцікавився Єрофеєв.

— Відповів особисто Фелікс Едмундович! — Комісар підняв палець догори, бо дуже поважав Дзержинського. — Каже, що відправляє сюди кращих людей! Спеціальний загін комісара Люшкова! Панцерний потяг з ними вже виїхав! А з Харкова сюди доправляють професора Кончалабу, головного фахівця з чудовиськ! Справа державного значення! Як я і казав!

— А хто цей Люшков? — спитав Єрофеєв, який трохи не любив оцих посланців з Москви, що часто вимагали неможливого і не боялися покласти хоч полк, хоч декілька, аби тільки доповісти про успіх.

— Комісар. Я його по Одесі знаю, де ми бандитів викорінювали. Залізна людина, справжній боєць! Тепер у чека курує спеціальні проекти.

— Які такі проекти? — не зрозумів Єрофеєв.

— Там все засекречено. Не можу нічого розповідати. Ось приїде, спитаєш у Генріха Самуїловича, він як можна, то розповість, — Ліберман почав задоволено насвистувати. Видно, що приїзд комісара Люшкова його надихнув. — З ним ми точно спіймаємо, бо хоч і молодий, але дуже досвідчений у цій справі! Але й самі сидіти на печі не будемо. Що там заслони на шляхах? — Ліберман бігав кімнатою з палаючими очима.

— Та нічого, — Єрофеєв знизав плечима і сплюнув. — Загорулько — місцевий, він тут всі ходи-виходи знає. Кажуть, що міг податися і до річки Снів.

— Треба і там все перекрити!

— Та там такі місця, що незрозуміло, що перекривати, — скривився Єрофеєв.

— Що за місця? — здивувався комісар.

— Погані місця, — комполку не знав, як пояснити, те, що він чув від місцевих про ту кляту річку.

— Андрію, що ти верзеш? Як таке може бути, щоб місця були погані? — Ліберман аж зітхнув, дивуючись такій неосвіченості бойового товариша, що вірив у дурні забобони.

— А як таке може бути, що у тебе вуха виросли, наче лопухи? — знайшов що відповісти Єрофеєв. — Місця тут такі. Погані.

— Все одно нам потрібно їхати на ту річку Снів! — дратувався комісар, якому неприємно було чути про вуха.

— Борю, ти поясни, кого ми шукаємо: велетня чи тих, зі скарбами?

— І тих і цих! І думаю, що вони разом.

— Разом? — здивувався комполку. — Як разом?

— Здається, велетень до тієї дівки прикипів. Коли він всіх «вовчиків» розкидав на мотлох, вона, ну Міра та, до нього вийшла. Щось сказала, і він сів біля неї, наче ведмідь дресирований. Потім вона його до будинку повела. Наказала — і пішов за нею!

— Ох і дівка!

— Я тобі казав, що то за дівка! — кивнув Ліберман.

— Диви, навіть чудовиська до рук прибрала! То ти думаєш, що вони його з собою узяли?

— Чи узяли, чи само пішло. То вже неважливо. Головне наздогнати їх. Вирушаємо на річку Снів! — закричав Ліберман.

— Та тихіше ти! — гаркнув на нього Єрофеєв.

— А що?

— А те, що у нас у полку більшість місцеві. І їм скажи на річку Снів йти, так вони розбіжаться одразу, бо чули, що там.

— Не розбіжаться! Розстріляти десяток для науки, і не розбіжаться! — гнівно закрутив головою Ліберман, який знав, що з цими селюками тільки так і треба. Поки крутив, вуха випали з-під кепки. Ліберман почервонів і взявся їх ховати.

— Борю, послухай мене. Куль бійці бояться, це факт. Але річки Снів бояться ще більше! Це по-перше. А по-друге, в них же зброя теж є. Добре пам’ятаю, як офіцерики перед нами револьверами махали і як ми їх потім стріляли, наче зайців. То не треба лізти самотужки у зашморг. Хай краще не знають, куди йдемо, — комполку говорив тихо, але переконливо. Комісар слухав і тільки кивав.

— Чорт! Андрію, з ким доводиться за революцію битися! З якимись темними, забобонними селянами! Вони ж без ідеї! Оце б не ми їх мобілізували, а денікінці або уенеровці, вони б у них проти нас воювали. Череда! Куди гонять, туди і йдуть! А не так, щоб горіли вогнем за перемогу революції! Тьху!

— Вже що є, Борю. Моряків чи робітників з Червоної Пресні або Сормово на все не вистачить. А ці селюки, вони ж непогані солдати. Хоча так, безідейні. Ось той же Чет, скільки я йому розповідав про революцію, про комунізм, про новий чудовий світ! А йому все байдуже! Тільки б на хуторі сидіти та земельку дряпати.

— Зовсім у них немає польоту! — погодився комісар. — Наче сірі миші! Хуторяни! Ото і прислів’я у них таке: «Моя хата скраю, нічого не знаю». А хіба можна так себе поводити у час всесвітньо-історичних перетворень! Не можна! Ну чорт з ними, поїхали! — Ліберман кинувся до дверей, а Єрофеєв скривився.

— Борю, не можна. Людям відпочити треба, всю ніч у дорозі були.

— Андрію, нема коли відпочивати! Ти розумієш ціну питання!

— Борю, розумію. Але не можна. Люди ще потерплять, а коні — ні.

— То підемо пішки! Це наказ! Це важливо! Тут вирішується доля світової революції! Тобто ми все одно переможемо, бо інакше бути не може, це ж історична необхідність! Але чи переможемо за рік, чи за десять років, ось у чому різниця! Вперед! — кричав Ліберман.

— Ні, Борю, ні. Відпочинемо, зранку підемо. Повір мені, що так швидше буде, аніж вночі пішки плентатися. Чи думаєш, я не хочу перемоги світової революції? — комполку строго подивився на комісара. Той скривився. — Не можна інакше, Борю, ось повір.

— Ну нехай, але завтра рано-вранці!

— Рано!

Єрофеєв вийшов у двір. Підійшов до воза, де сиділи дві медсестри. Поруч з ними лежала дівчина. Та сама, яку забрав собі отаман Куделін, побавився і кинув умирати прямо на дорозі. Солдати Єрофеєва її підібрали. Комполку випадково побачив і якось аж здригнувся. Бідолашна, була вона вся у синцях, плакала і тремтіла. Слабка та беззахисна. І так йому боляче за неї стало, таку несподівану хвилю ніжності до неї відчув, що аж серце почало калатати. Його серце, яке, вже думав, скам’яніло геть і нічим його не візьмеш.

Але ось узяло. Чи то вік, а було вже Єрофеєву за тридцять, чи то ще щось, але зачепився він серцем за ту дівчину. Її повинні були ж у першому селі залишити. Але кому там вона потрібна? Побита, зґвалтована, слабка, а ще війна навколо! Наказав комполку узяти з собою, наказав лікувати і піклуватися. Час від часу приходив до неї, дивився. Кусав собі губи.

Була та дівчина схожа на іншу. З сусіднього села на рідній Рязанщині. Ту звали Маша, і така вона була приємна та голосиста, що всі до неї клинці підбивали. І Андрій Єрофеєв теж. Стрункий, чубатий, ходив на заробітки до міста, купив собі нові чоботи та сорочку з жилеткою, картуз модний. Вогонь-парубок! Подобався він Маші, і сиділи вони поруч на вечорницях, і цілувалися гаряче і все ішло до того, що сватів треба засилати. Коли батьки Машині вирішили віддати її за іншого. За сина мірошника. Заможна родина, хата і комора під залізом, аж два млини на річці стоїть, коней десяток мають, батраків наймають. Хіба не буде Маша з ним щаслива, та й батькам щось від тих багатств перепаде! І нехай не подобався той мірошників син Маші, так це ж шлюб, це справа серйозна, тут важливе питання, а не ота дурня, що подобається чи ні. Маша вже і плакала, і в зашморг лізла, сам Андрій приходив з її батьками розмовляти. Але сказали йому, що бідар він і родина в нього — старці, власної землі — зась, як з такими людьми родичатися можна? Андрій не втримався, пішов та набив пику супернику. Андрія у холодну кинули. Поки там сидів, і весілля відгуляли. Переказували йому, що Маша спочатку сумна була, плакала за столом, а потім випила наливок солодких, висохли сльози, посміхатися почала, навіть танцювала.

Ледь не збожеволів від того Андрій і пішов добровольцем на фронт. Якраз японська війна почалася. Думав там загинути. Але пощастило, не загинув. З полону повернувся, далі в армії служив, додому не приїжджав, щоб не показувати обличчя своє, тигрою пошматоване. Вже на німецькій війні про комунізм дізнався, про всесвітнє братство, коли усі люди рівні, а не так, щоб от комусь усе, і млини, і Маша, а комусь нічого. Прямо питав, у агітаторів, чи можливо таке буде при комунізмі, щоб за багатого дівчину віддавали, хоч вона іншого кохає. Агітатори казали, що у комунізмі не буде ані бідного, ані багатого, усі люди рівні і всі люди вільні. І якщо кохає кого дівчина, то з ним і буде, ніхто її не примусить за іншого піти. Бальзамом були ті слова на Андрієві рани, повірив він і пішов за агітаторами. Про минуле намагався не згадувати. Вже після революції якось проїздом був у рідних місцях, вирішив заскочити до своїх, дізнатися, що і як. Посидів з братами та сестрами, про Машу нічого не питав, та хтось і сам розповів. Що чоловік її, син мірошника, пияком виявився, а оце нещодавно залився. Мірошник же почав до Маші лізти, снохачити тобто. Вона пручалася, а він її силою узяв. Від сорому Маша пішла і втопилася. Якраз у ставку біля млина, де глибоко було.

Про це як почув Андрій, то, підхопився, на коня заскочив, поїхав до мірошника і застрелив його. Андрія заарештували, але швидко відпустили, бо ж мірошник був соціально чужий, а Андрій — свій.

Після того вирішив Єрофеєв, що серце у нього зробилося кам’яне і більше вже не буде там хвилювань, наче у дуба старого, який і листочка зеленого не випустить. Став він солдатом революції, про неї тільки думав, нею жив. Воно то, звісно, природа своє брала, вимагала, бували в нього коханки, чоловік же був молодий, здоровий. Але не більше того. У серце нікого не пускав, зачинено воно було, як здавалося, назавжди.

Коли ось на тобі. І сам комполку не розумів, чого він учепився за цю дівчину. Що на Машу схожа, така ж чорноволоса та броваста, так хіба мало схожих було? Що побита і слабка, так і цього добра бачив багато. Бо ж війна. Але ось зачепила і все тут. Був кремінь, а став пух. Оце треба було йти, відпочити, поспати перед походом, а він тупцював біля воза, дивився на дівчину, що тривожно спала.

— Нічого, молода, виживе. До весілля все заживе, — сказала одна з медсестер. Посміхнулася, бо ж не сумнівалася, хто женихом на весіллі тім сидітиме. Бачила погляд комполку, бачила, як набрякли сльозами очі його грізні. Уже весь полк знав, що закохався командир. Дивувалися, чого саме у неї. У побиту та катовану. Міг би вибрати іншу. Он у них в Охтирці серед заручників такі кралі були! Офіцерські жони! Білошкірі та гордоокі. Оце їх би на поталу віддали! Але комполку і сам не гам і другому не дам. Не підпускав нікого до заручниць, хоч вони були ворогині революції і все одно до стінки їх поставлять рано чи пізно. Сам же у цю дівку закохався, яка і мала ще, і в руках у «вовчиків» побула. Дивний комполку, дивний.

Поки червоноармійці розумували про кохання комполку, Чет, Міра та Дубківський поспішали степовою дорогою.

— Слухай, ти наче якийсь тевтонський лицар! — сміялася Міра з сотника, який натягнув собі на голову чавунок. Звичайний чавунок, у якому в селах варили борщі чи ліниві вареники. Чет тільки головою крутив, мовляв, нічому вже не дивувався від цього сотника. Але Дубківський на це не зважав.

— У Бар-Кончалаби чітко написано, що чавунок на голові — єдиний шанс урятуватися від чорних вершників! — запевнив сотник, серйозний та переляканий. — І ви одягайте! — Дубківський тримав у руці ще два чавуни, які взяв з павучої хати. — Чорні вершники можуть вбивати думками! Треба захистити голову від їх впливу! Чорні вершники — найстрашніші! Ну, окрім невидимого чудовиська!

— Є і таке? — єхидно спитала Міра, яка не схильна була вірити у всю цю маячню.

— Є! У книжці Бар-Кончалаби про нього цілий розділ! Там таке, що і читати страшно! Що вже казати про те, щоб зіштовхнутися з чудовиськом насправді! — Сотник у захопленні крутив головою, через що чавунок сповз йому на очі, гупнув по носу. Дубківський аж засичав, все це виглядало смішно, наче виступ клоуна в цирку. Чет та Міра посміхалися. Сотник поправив чавунок, помітив посмішки, роздратувався, що йому не вірили. — Це правда! Страшна правда! Невидиме чудовисько!

— Що можна писати про чудовисько, якого не видно? — не розуміла Міра.

— Його стає видно, коли воно вбиває. Кров жертв прискається на його тіло, і його стає видно! Але після вбивств невидиме чудовисько завжди поспішає до річки, щоб вимитися. Воно вміє літати, і у нього страшні ікла! Професор Бар-Кончалаба пише, що сам бачив, як невидиме чудовисько або Невидимець, перекусив людину навпіл! Навпіл, як кінь буряка!

— А чорні вершники, чим вони вбивають? — спитав Чет.

— Можуть подумки, а можуть своїми списами. Але найгірше, то попасти до них у полон!

— А що там, у полоні? — Міра посміхалася, вона зовсім не вірила у ці страшні історії, просто цікаво було їй послухати дивні вигадки. Дубківський цього не помічав, продовжував захоплено розповідати.

— Тих, хто потрапив до них у полон, чорні вершники везуть у свій замок з глибокими підземеллями. Там приковують до стін і садять на обличчя жаб.

— Жаб? — спокійно перепитала Міра.

— Так, величезних чорних жаб, які охоплюють голови жертв лапами, широко відкривають пащу й упинаються в обличчя. Уявляєш? — Дубківський аж затремтів від огиди.

— А навіщо? — далі цікавилася Міра.

— Жаби збирають людські почуття.

— Які почуття?

— Жах, відчай, біль. Коли жаба одягнена на голову, чорні вершники починають катувати жертву. Ріжуть на шматки. Жертва кричить, а жаба збирає її почуття.

— Навіщо комусь чужий жах чи відчай?

— Достеменно цього Бар-Кончалаба не знає. По одній з версій, чорні вершники годуються тими почуттями. По іншій, роблять з почуттів якесь зілля для продажу на великому ярмарку. Можливе і те і інше. Як би там не було, але попасти у полон до чорних вершників, то найгірше, що може статися. Краще смерть.

— І довго вони катують людей? — Міра вже не посміхалася.

— Доти, поки жертва ще може виробляти почуття.

— Поки не вмирає?

— Після довгих катувань у жертви настає отупіння. Коли вона вже нічого не відчуває. Вона ще жива, але її можна різати навпіл і нічого з неї не вичавити. Ані болю, ані страху, вони живі тілом, але мертві душею. Таких чорні вершники віддають на харч ведмедям, які їм служать.

— Ведмеді? — Міра аж головою закрутила.

— Ага, дресировані ведмеді, вони навіть трохи вміють розмовляти.

— Що це за цирк?

— Не цирк, а так і є. Великі ведмеді у червоних мундирах з золотими позументами. Їх Бар-Кончалаба назвав ведмеслугами. Так написано в книзі, навіть малюнок є, — Дубківський впевнено кивав головою. Чавунок знову сповз йому на обличчя, гепнувся об ніс, сотник зойкнув.

— Цирк та й годі! — сказала Міра чи то про розповідь, чи про того, хто розповідав, і нагнала коня. Порівнялася з Четом, який їхав стривожений і напружений.

— Ти теж віриш у чорних вершників? — спитала вона, помітивши його хвилювання.

— Про них написав професор Харківського університету Бар-Кончалаба! Великий дослідник чудовиськ Слобожанщини! Нехай і покидьок! — закричав позаду Дубківський. Чет мовчав. Міра дивилася на нього.

— То ти віриш?

— Не знаю… — Чет скривився. — Погано, якщо дідусь хоче нас покарати.

— Хто такий цей дідусь?

— Не знаю. Але він тут головний. Нечиста сила. Треба тікати звідси.

— Куди? Позаду червоні!

— Нехай краще червоні.

— Не панікуй, Чете, — Міра здивовано дивилася на нього. Такого Чета, нервового та пригніченого, вона ще ніколи не бачила. Навіть тоді, біля будинку фон Шпіла, коли він поліз на вірну Смерть, щоб врятувати Ті від шабель «вовчиків». Коли вона відчула, як серце сіпнулося. І зовсім не від страху смерті, що маячила поруч.

— Ти чуєш? — зненацька спитав Чет і подивився назад. Міра помітила в його очах майже паніку.

— Що таке? — Міра вже і сама відчувала щось недобре.

— Давай сюди чавуни! — закричав Чет сотнику. Схопив один, начепив на голову. — І ти одягай! — звернувся до Міри.

— Слухай, Чете, я більше довіряю гвинтівці, аніж чавуну на голові!

— Одягай! — Чет сказав, майже не розтискаючи губ. І вона одягла. Бо бачила його обличчя. Кам’яне від тривоги. А ще коні почали нервово форкати, і навколо стало темно, хоч ще був день.

— Що це? — здивувалася Міра. І голос її зробився хрипким від нервів.

— Це вони! — закричав Дубківський. Чавун на ньому тримався краще всіх, бо зсередини підпирався вухами.

— Ось вони, — вказав рукою Чет.

Вони побачили з десяток чорних фігур, одягнених у довгі плащі. На величезних чорних конях, з довгими списами. Чорні вершники наче летіли над землею і стрімко наближалися.

— Почалося, — сказала Міра і схопилася за гвинтівку. Постріл. Голова одного з чорних вершників відкинулася назад, бо в неї влучила куля. Але вершник не впав з коня, а мчав собі далі. І голова повернулася на місце, наче кулі й не було.

— Нате вам! — почав стріляти з револьверів переляканий Дубківський. Але чорним вершникам було байдуже.

— А якщо так! — прошепотів Чет і вихопив шаблю. Помчав назустріч, відбив удари списів і відтяв голову одному з чорних вершників. Ось покотилася вона разом з капюшоном, але тіло залишилося на коні, воно поставило коня дибки і помчало назад. Підхопило голову, встановило її собі на шию. Разом з капюшоном. І все трималося!

Дубківський підпалив і кинув в одного з чорних вершників шашку динаміту. Вибух. Вершник розлетівся на шматки разом з конем. Але ті шматки не просто залишилися лежати на землі, а почали сповзатися до купи, і ось вже знову чорний вершник був цілим, а інший вже притиснув Дубківського списом до землі. Тримав. Міра продовжувала стріляти, цілила в лоб чорним вершникам, потім била їх прикладом гвинтівки, але нападникам хоч би що. І ось вже кілька списів зупинили її, притиснули до землі. Чет ще рубався, зносив чергові голови, які знов поверталися на шиї. Чет гарчав і бився, коли побачив списи, що притиснули Міру до землі.

— Бийся! Не здавайся! — закричала вона, побачивши його погляд. Але Чет зупинився, кинув шаблю, плюнув і сів.

Чорні вершники задоволено замугикали по-своєму. Зрозуміло було, що вони не люди, а якісь потвори, сховані під своїми чорними, довгими плащами. Зв’язали руки полоненим, коли прискакав Куделін із шоломом на голові.

— Ага, попалися! Втекти думали! Від отамана Куделіна ніхто ще не тікав! Навіть ти, солдатику! І ти, красуне! — зареготав отаман. Побачив коня з валізами, підбіг до нього, схопив одну з валіз, почав відв’язувати. — Ось воно! Моє золото! Хотіли забрати моє золото!

Від хвилювання пальці не слухалися Куделіна, він ніяк не міг розв’язати мотузки. Коли удар. І спис одного з чорних вершників пробив Куделіна. Отаман застогнав, здивовано подивився на гостряк, що виходив у нього з грудей. Дивився, дивився, дивився, потім плюнув на нього кривавою слиною і впав. Чорні вершники розмовляли між собою якоюсь дивною шиплячою мовою. Зареготали. Принаймні на це було схоже їх кректання.

У цей час загін червоних поспішав уперед, до річки Снів. Попереду був хутір, де Куделін шукав дідуся. А от і сам дідусь сидів при дорозі, як завжди з кукурудзою, все чистив молочні початки. Не звертав уваги на військо. А це ж цілий полк! З гарматами, кулеметами! Єрофеєв насторожено подивився на дідуся. Але нічого підозрілого не помітив. Наближалися.

— Добридень, старий, — привітався комполку.

— Добридень. — Дідусь підняв голову і примружився на сонці. Він був весь аж жовтуватий, видно, що рідко бачив білий світ. — Шукаєте когось?

— Шукаємо, діду, — кивнув Єрофеєв, але Ліберман смикнув його за рукав. Показав, щоб зайвого не патякав.

— А що діду, знаєш щось? — спитав комісар.

— Та щось знаю, — тихенько кивнув дідусь і узявся за новий початок. — Знаю, що вам от краще тут почекати, а далі не їхати. Тих же, кого шукаєте, привезуть вам.

— А звідки ти знаєш, кого ми шукаємо? — Ліберман підозріло подивився на старого.

— Та знаю.

— Розповідай все, діду! А то гірше буде, — пригрозив комісар.

Старий засміявся:

— Не буде.

— Це чому? — роздратовано спитав Ліберман.

— А ось знаю.

— Що ти там знаєш, старий? — Комісару не подобався цей дивний дід, що зовсім їх не боявся, хоч вони були озброєні, і війна ж… — Зараз поставимо тебе до стінки, і все!

Дідусь наче й не почув про стінку, знай собі мружився на сонці, хоч мусив розуміти, що погрози комісара — то не порожні слова.

— Нумо взяти його! — наказав Ліберман, і кілька бійців рушили до діда.

— Документ у мене є, — зненацька сказав старий.

— Який-такий документ? — презирливо скривився комісар.

— А ось подивися, — з корзини, де лежали нечищені початки, узяв дідусь аркуш, складений учетверо, і простягнув Ліберману. Той змушений був нахилитися з коня, щоб узяти. Дав знак солдатам почекати, розгорнув аркуш зі зневажливим виразом обличчя і став читати. Вираз обличчя змінився на подив. Ліберман прочитав, потім перечитав знову. Тепер на його обличчі була розгубленість. Блимав очима, важко дихав скривленим ротом, наче вдарили його по голові.

— Борю, що таке? — спитав Єрофеєв. Ліберман показав йому, що від’їхати треба. — Що трапилося? — спитав комполку, коли вони були в полі, метрах за п’ятдесят від дідуся.

— Знаєш що це? — Ліберман папірцем помахав.

— Що?

— Розпорядження про невтручання у справи.

— Що?

— Цим розпорядженням забороняється втручання у справи на землях при річці Снів! — крізь зуби сказав Ліберман.

— Борю, ким забороняється?

— Самим Леніним!

— Що? Та не може бути! — обурився комполку.

— Дивися! Ось почерк його і підпис, і печатка Реввійськради! — Ліберман подав аркуш товаришу і розгублено крутив головою.

— Як це не втручатися, Борю? А якщо контра за цим старим ховається? — спитав Єрофеєв, який роздивлявся документ.

— Ти це бачиш? — підвищив голос Ліберман і тицьнув в аркуш. — Це наказ! Чув про революційну дисципліну?

— І що робити?

— Не знаю, — Ліберман поморщив чоло, думав, як діяти далі. — Ну нехай, поїхали до старого.

Той все кукурудзу чистив.

— То ти знайдеш тих, кого ми шукаємо? — спитав Ліберман.

— Знайшов уже.

— Дивися, вони люди небезпечні. Наче й упіймаєш уже їх, а вони — раз, і втекли. Ще ті хитруни.

— Знаю, — дідусь кивнув. — Ви он там за гайком станьте, відпочиньте трохи. А до вечора і привезуть їх.

— Не хочу я погрожувати, діду, але дивися, що нас тут полк цілий. Якщо спробуєш обдурити, то краще не треба. Випалимо тут все, не дивлячись на документ, — попередив Ліберман. Дідусь кивнув, що розуміє. — А ще там, окрім людей, валізи дві. Вони теж потрібні, — нагадав комісар.

— Валіза одна, — сказав дідусь.

— Дві валізи, старий хрич, дві! — вибухнув Ліберман.

— Одна, лебедику, одна. Її привезуть, — відразливо захихикав дідусь.

— Слухай, старий, я ж тебе до стінки за таке поставлю! Думаєш, ні? — злісно спитав Ліберман.

— Поставиш, — кивнув дідусь. — Спочатку ти, потім тебе. Ти ж документ читав.

— Ти документом не прикривайся! Невідомо, як ти його отримав! — крикнув комісар.

— Кажи-кажи, та не забалакуйся. Чи натякаєш на щось? — зненацька строго спитав дідусь. І Ліберман осікся.

— Гаразд, поїхали, відпочинемо трохи, — тихо сказав комісар, дивився при цьому кудись убік.

— Документ поверни, — нагадав старий. Ліберман повернув аркуш. Повели загін до гаю. Там стали табором. Зброю тримали напоготові, ескадрон один верхи сидів, ладний у будь-яку мить почати бій. Гармати встановили, під кулемети окопчики вирили. Не застанеш їх зненацька.

— Я десяток у розвідку послав, щоб слідкували за хутором про всяк випадок, — доповів Єрофеєв.

— Добре.

— Як думаєш, не обдурить нас дід?

— Не знаю, — Ліберман був злий на старого. — Я б його власними руками пристрелив, якби не документ!

— Та облиш, Борю. Якщо сам товариш Ленін видав цей документ, то так треба. Нам, може, і не зрозуміло, навіщо, але треба для перемоги революції. Не наша справа лізти туди.

— Тут все наша справа, Андрію, все? — не погодився комісар. — Ну нічого, сьогодні документ, а завтра ми прийдемо, тут порядок наведемо, випалимо всю цю нечисту силу!

— Ти ляж, відпочинь. Скільки вже не спав. Сил треба набратися, — сказав Андрій і поплескав товариша по плечу.

— Та не можу заснути, все про цю справу думаю. То про велетня, то про скарби.

— Вже одна валіза?

— Я буду керівництву доповідати! Ми ще за другою валізою повернемося! — Ліберман заскреготав зубами і пригрозив кулаком якомусь невидимому ворогу.

Єрофеєв переконав друга лягти в затінку, трохи відпочити. Комісар ліг і швидко заснув. Комполку перевірив охорону, здивувався, що від розвідки ніяких звісток. А тут ще коні якісь перелякані стали, іржали, копитами землю рили, форкали.

— Нумо перевірити, що там з розвідкою! — Ще десяток Єрофеєв послав. Швидко повернулися бійці, перелякані всі, наче курчата під яструбом.

— Товаришу командиру! Ось! — показали кількох хлопців, з першого десятка. А в тих очі божевільні, самі всі посивілі і сказати нічого не можуть, тільки тремтять і скиглять. — Усі такі, весь десяток!

— Що з ними трапилося? — здивувався комполку, бо відправив бійців, а отримав якихось калік.

— А бозна. Ми приїхали, а вони валяються на землі ось такі вже. І поруч трійко зв’язаних. І валіза. А коні, коні розбіглися перелякані, не спіймаєш їх.

Єрофеєв усе дивився на своїх бійців. Нормальні ж хлопці були, а тепер огарки якісь.

— От нечиста сила! — сплюнув. Хотів перехреститися, але він ж був Червоної армії командир, як можна хреститися? Стримався. Подивився на полонених. — А чавуни на головах для чого?

— А так і було. Ми вирішили не знімати, — доповіли бійці.

— Ось ти, сучко! — це прибіг матрос Жникін, який побачив Міру. — Це ти вістовому голову відтяла! — Жникін кинувся до дівчини. Задушити, чи що, хотів, але Міра вдарила його головою з чавуном у ніс, а потім ногами, і впав матрос, заюшений весь, у пилюку. Схопився за маузер.;

— Припинити! — наказав Єрофеєв. — Будіть комісара, всім підйом! Повертаємося до Охтирки! Валізу в тачанку, полонених на віз! Подвійну, потрійну охорону! Щоб очей з них не зводили! Жникін, ти відповідальний. Головою!

Полк швидко рушив до Охтирки. Збожеволілих залишили, бо нині же війна, не до них. Їх швидко спіймали місцеві чудовиська, чи то ходячі дерева, чи хижохатки, чи інші. Багато там було всілякого людожерського звір’я.