Ось ваш вінець, леді

Розділ десятий

Ледь чутно, неначе з якоїсь бездонної прірви, до мого слуху долинув жіночий крик. Мене це не надто хвилювало, допоки крики не стали гучнішими, — тоді мені хотілося лишень, аби вона замовкла.

Я розплющив очі та роззирнувся. Проте мерехтливе світло свічки, яке, здавалося, плавало понад моєю головою, вельми дошкуляло, тож я знову заплющив очі. Зараз та жінка, що кричала, замовкла, і мені подумалося, що це добре. Я спробував поворушити руками, та не зміг цього зробити. Отоді вже я почав виявляти цікавість до того, що зі мною сталося.

Я знову розплющив очі, й цього разу все згадав. Мені неначе вихлюпнули в обличчя відро води — таке навальне було те повернення до тями. Спробував сісти, та виявилося, що мене зв'язали. Голова боліла, проте щосекунди ставала яснішою. Я завжди казав, що маю міцний череп.

Отож, я лежав на підлозі, а мої руки були зв'язані за спиною якоюсь тоненькою шворкою, що впивалася у зап'ястки. То було збіса боляче.

Просто наді мною горіла самотня свічка, приліплена на камінній полиці. Її світло відкидало тіні, що витанцьовували кімнатою.

Я обережно підвівся навсидячки. У голові шалено загупала кров, тож довелося ненадовго заплющити очі й відпочити. Тоді зіп'явся на коліна і, зрештою, звівся на ноги. Ті бандюки не завдали собі клопоту зв'язати мені ноги. Аби відновити кровообіг, я зробив кілька кроків туди й назад кімнатою. І вже за хвилину-другу, якщо не рахувати болю у голові, я почувався нівроку.

Тієї миті двері відчинились, і на порозі з'явився високий, худорлявий тип. Він підійшов, злегка накульгуючи, тоді зупинився у проймі дверей та подивився на мене.

— Привіт, Ґасе, — сказав я йому. — А я вже був подумав, що ти зламав собі карк.

У тому мерехтливому світлі Ґас міг би завиграшки налякати більшість людей. Він мав цілковито пласке обличчя, маленькі очиці та щільно стиснутого рота. Скидалося на те, що кістки Гасового обличчя докладають усіх зусиль, аби пробитися назовні крізь шкіру свинцевого кольору. Його перенісся було видалене хірургічним способом.

Ґас увійшов до кімнати та зачинив за собою двері. Зачиняв він їх дуже повільно та демонстративно. Я одразу відчув, що ми з ним не поладнаємо.

— Я знаю, як давати раду з такими мудрагелями, як ти, — заговорив він. У його голосі бриніло якесь протяжне квиління, і це звучало, наче грамофон, у котрого закінчився завод[33]. — Коли я з тобою закінчу, ти вже не будеш такий чванькуватий.

Я почав повільно відходити від нього.

— Ну ж бо, Ґасе, не роби нічого такого, що не сподобалося би твоїй мамці, — сказав я. — Давай-но краще ми з тобою усе спокійно обговоримо.

Промовляючи так, я намагався щосили тиснути на ту шворку, одначе вона була така тоненька, що загрожувала радше порізати мені зап'ястки, ніж розірватися.

А Ґас і далі наближався до мене кімнатою, аж поки зрештою моя спина наштовхнулася на стіну. Я встиг розрізнити лише легкий посміх на обличчі Ґаса, який замахнувся на мене кулаком.

Я розрахував час удару і завбачливо відвернув голову. Ґасів кулак промайнув повз мене, дряпаючи мені вухо. Тоді він ударив лівою, та я вивернувся й прийняв удар на плече. Як на такого сухорлявого й нещасного, на перший погляд, чолов'яги, удари в нього були нівроку потужні. Я розумів, що довго не протримаюся.

Аж ось він знов угатив правою, неначе паровим молотом, цілячи прямісінько у центр мого обличчя. Я припав на коліно та схилив голову на груди. Ґасів кулак розмаяв моє волосся. Тоді я хутко випростався та зацідив йому коліном у живіт. Можете собі таке уявити? Цей мерзотник утратив пильність і пропустив такий удар.

Він засичав, неначе пробита шина, з якої виходить повітря, та повалився навзнак. Я не збирався затримуватися тут і панькатися з Ґасом. Тож, зробивши крок назад, ретельно прицілився та щосили вдарив його ногою у скроню. Бандит розпластався на підлозі, широко розкинувши руки. То був добрячий удар. Ґас залишився нерухомо лежати на долівці.

Я став над ним, аби за потреби зацідити ще раз, одначе той вже геть до мене збайдужів. Пересвідчившись, що Ґас остаточно мене покинув, я простягнув руки до підлоги та переступив через них, перемістивши зап'ястки з-поза спини перед себе. Ретельно оглянув шворку. Тоді поглянув на свічку й вирішив, що варто спробувати. Кілька разів обпікся, але таки звільнився. Шворка луснула після того, як я втретє підніс її до вогню. Я розтер свої затерплі зап'ястки, повертаючи до них життя, а тоді почухав потилицю.

З огляду на все, скидалося, що мені залишилося потурбуватися лише про гладуна. Я став навколішки коло Ґаса та швиденько обшукав його кишені. Якби дістав собі пістолета, то почувався би значно спокійніше. Проте пістолета не знайшов.

Упевнившись у відсутності зброї, я підвівся і тихцем підійшов до дверей. Уважав, що зможу знешкодити того грубаса, якщо вдасться заскочити його зненацька. Виявилося, що ліхтарик і досі зі мною. Рухаючись якомога тихіше, я вислизнув у коридор і якийсь час постояв там, уважно прислухаючись. Якщо я правильно визначив своє місцезнаходження, то Марді має бути за дверима у дальньому кінці коридору. Тому покрався у той бік, сторожко наслухаючи.

І ось я вже підійшов до тих дверей так близько, що майже вперся у них головою, коли це раптом несамовитий жіночий крик змусив одсахнутися назад.

Я вже ладен був увірватися до тієї кімнати, та вчасно зупинився. Мій задум полягав у тому, щоби виманити того гладкого типа назовні. Тож підняв руку та різко постукав у двері, а тоді відступив назад, туди, де починався сходовий прогін, і втиснувся спиною у стіну. У тому місці коридор круто повертав убік, тож я доволі надійно заховався за рогом.

На якусь мить запала тиша, відтак у коридорі з'явилося світло. Я присів і згрупувавсь, аби стати якомога меншою мішенню, та приготувався до неприємностей.

Однак нічого не сталося. Я ще нижче пригнувся до долівки та присунувся трохи ближче до рогу коридору. Власне, я нічим не ризикував, тому просто нашорошив вуха. Я почув сипле дихання гладуна. Певно, він теж стояв, прислухався до тиші та запитував себе, що то було.

— Ґасе? — прокрумкав він. — Це ти, Ґасе? — голос звучав так, ніби цей грубас був наляканий.

Я почекав, дозволивши тиші натягнути його нерви. Гладун вийшов у коридор і стояв коло дверей. З-поза його спини падало світло. Тримаючись якомога ближче до стіни та визираючи з-за рогу, я міг бачити цього типа, водночас залишаючись поза полем його зору.

Грубас здійняв голос і загукав:

— Гасе! Ти потрібен мені тут.

Я легенько постукав по підлозі руків'ям ліхтарика, здійнявши саме стільки шуму, аби гладун подумав, ніби щось почув, але не був у тому впевнений. Я бачив, як він підвів голову, щось буркнув собі під носа та рушив у мій бік. Напруживши м'язи, я терпляче чекав на його появу. І тієї-таки миті, коли я вже був певен, що цей тип ось-ось потрапить до моїх рук, він зупинився та зробив крок назад. Мабуть, добрий янгол цього товстуна застережно поплескав його по плечу. Грубас хутко повернувся до кімнати та зачинив за собою двері.

Ох, як же ж мені це подобалося! Хай там як, а я більше не міг дозволити собі чекати та марнувати час. Треба було увійти туди та ризикнути, наразивши себе на удар.

Та щойно я приготувався рушити до кімнати, мені почувся звук дверного дзвоника, що долинув десь із глибини будинку. Це мене зупинило. Я хутко чкурнув коридором до кімнати, у якій залишив Ґаса. Він ще й досі лежав горілиць і бачив солодкі сни.

Знову нетерпляче задеренчав дверний дзвоник. Це вже було серйозно. Якщо сюди нагодиться ще більше бандюків, я потраплю у справжню облогу. Врешті-решт гладун зважився на вилазку. Я чув, як він відчиняє свої двері та ступає до коридору. Відтак побачив, як поволі наближається мерехтливий промінь ліхтарика.

Чи зазирне він сюди, аби перевірити, чи тут усе гаразд? Якщо так, я мав щось вдіяти. Якщо ні, цей грубас може податися сходами вниз, і це дасть мені вдосталь часу, аби дістатись до тієї кімнати та подивитися, що ж у ній коїться.

Поки я все обмірковував, товстун вирішив за мене. Несподівано я побачив, як обертається клямка дверей, і зрозумів, що той тип вирішив зазирнути до кімнати. У мене вже не лишалося часу на те, щоби прибрати Ґаса подалі з очей. Той так і лежав на видноті у світлі свічки. Я поквапливо став за дверима та зачекав. Двері тихенько прочинились, і гладун просунув у шпарину свою голову. Якби я не був у такій халепі, це видовище здалося би збіса кумедним. Той грубас лише визирнув з-за дверей і відразу прикипів очима до Ґаса.

Не даючи гладунові нагоди отямитись, я усією своєю вагою кинувся на двері, придавивши його голову до одвірка. Зараз він скидався на експонат з вистави виродків. Його очі вибалушилися та крутилися навсібіч, аж поки зрештою зупинилися на мені.

— Вгамуйся, братчику, — сказав я та, добряче замахнувшись, уперіщив його у підборіддя, вклавши у той удар всю свою силу.

Мій кулак угатив у його нижню щелепу. Почулося виразне клацання. Удар вийшов такий сильний, що від зіткнення зі щелепою гладуна моєю правою рукою пройшов дрож і здерлася більша частина шкіри на суглобах пальців. Товстунові очі стали порожніми і, коли я перестав тиснути на двері своєю вагою, він повалився на підлогу, неначе застрелений слон.

Я відчинив двері, смикнувши їх на себе, та переступив через розпростертого на долівці гладуна. Дверний дзвоник знов оскаженіло задзенькотів, і хтось почав грюкати у двері кулаками. Я швиденько пройшовся руками по кишенях товстуна та знайшов його пістолета. Це був «Сміт і Вессон»[34] сорок п'ятого калібру. Чудовий аргумент у будь-якій суперечці.

Ох, як же ж добре було відчувати той пістолет у руці!

Зненацька стихнуло грюкання у двері та дзеленчання дзвоника, що невпинно лунали весь цей час. Це означало, що ті типи побоялися розбудити всю околицю і збиралися залізти до будинку через вікно. Я не дурив себе думкою, ніби вони порозходилися по своїх домівках.

Я прожогом чкурнув у коридор та ввірвався до іншої кімнати. Я так очікував знайти у ній Марді, що передчував, яким героєм постану в її очах. У своїх мріях я зайшов так далеко, що вже уявляв, як стисну її у своїх обіймах. Та яке ж тяжке розчарування спіткало мене, коли побачив у тій кімнаті Блонді.

Блонді! Уявляєте собі таке? Та переді мною була саме вона — сиділа на стільці, до якого були припнуті її руки і ноги. Очі цієї жінки виказували, що вона замислює заподіяти комусь наглої смерті, та й загалом вона скидалася на тигрицю, що приготувалася стрибнути на свою жертву.

Я різко зупинився та став як укопаний.

— А трясця твоїй матері! — сказав я.

Блонді була здивована не менше за мене.

— Допоможи мені забратися звідси, — хрипко проказала жінка.

Коли вона це казала, я побачив, що їй було непереливки.

Я зайшов їй за спину та заходився пиляти ножем шворки, якими вона була прив'язана до стільця.

— Це мене бісить, — нарікав я, працюючи. — Розумієш, я тут вдерся до будинку, повного бандюків, віддухопелив їх усіх, ризикував власним життям, а все тому, що думав, ніби рятую з біди мою дівчину... й отепер виявляється, що весь цей час я рятував тебе.

Блонді нічого не сказала, проте зі свисту, з яким її дихання виривалося з ніздрів, я зрозумів, що ця пані вельми сердита.

Треба було діяти швидко. Я не знав, скільки часу ті типи будуть унизу, перш ніж натраплять на нас. Зрештою, перерізавши шворки, я одразу скочив до дверей.

— Розімни-но трохи руки й ноги, — сказав я Блонді, йдучи. — Ми мусимо чимшвидше вшиватися звідси.

Я нишком підійшов до сходового прогону та поглянув униз. Сходами підіймалися двоє. Певно, вони мене почули, бо швидко погасили свій ліхтарик. Я вихопив сорокап'ятикаліберного та вистрілив, однак подбав, аби не поцілити у тих хлопців.

Те, як ті двоє, тікаючи, загуркотіли додолу сходами, змусило мене засміятися.

— Не підіймайтеся сюди. Я хочу побути на самоті, — гукнув до них.

Тоді якомога тихіше поспішив назад до Блонді. Вона стояла, розтираючи свої зап'ястки. Її стиснуті губи застигли, перетворившись на тоненьку лінію. Ця жінка мала не наляканий, а радше розлючений вигляд.

— На наступний поверх, — коротко мовив я. — І то чимшвидше.

Блонді прошкутильгала кілька кроків уперед, а тоді зупинилася та почала лаятися на всі заставки. Я поквапливо схопив її за руку.

— Помовч, — сказав я. — Що сталося? Ти поранена?

Вона знову спробувала рухатися вперед, одначе ще раз мусила зупинитися. Блонді завмерла та закусила губу своїми великими білими зубами.

— Не можу йти, — судомно промовила вона.

Я не завдав собі клопоту сперечатися — часу було обмаль. Тож я просто завдав жінку на плечі та почав підійматися наступним прогоном сходів. Подолати тридцять сходинок, несучи на собі особу такої статури, як у Блонді, — то важка праця.

А коли ви, на додачу до того, що спинаєтеся нагору з таким тягарем, відчуваєте, що будь-якої миті якийсь тип з пугачем у руці може почати по вас смалити та перетворити ваші штани на решето, — то вже не просто праця, то — справжнє пекло. Коли я дістався наступного сходового майданчика, з мене струменів піт.

Щойно піднявшись туди, я скористався ліхтариком. Сходовий майданчик був схожий на той, що унизу. Та сама кількість дверей. Я увійшов до кімнати, що прилягала до задньої стіни будинку, та звалив Блонді на підлогу.

— Спробуй-но розходитися, — сказав жінці. — Ми ще не вдома.

Залишивши Блонді свого ліхтарика, я знову вийшов на сходовий майданчик. Тоді перехилився через поруччя та вистрілив у долішню темряву. Подумав, може, тим хлопцям унизу хотілося, аби їх трохи полякали. Однак натомість вони налякали мене самого. З пітьми пролунав гучний постріл, і відчувся легкий повів повітря — то куля промайнула коло мого обличчя. Я відсахнувся назад, пересунувся вбік і ще раз вистрілив, але цього разу цілив у долішні сходи, де саме зараз мали бути прийшлі бандити.

Одразу два пістолети вистрілили у відповідь, і якби я не розпластався долілиць, то вже, напевне, зловив би кулю. Це мене не надто тішило — ті хлопаки добре зналися на стрільбі. Я попластував до кімнати і тихенько причинив за собою двері.

Можливо, те товариство поки не поспішатиме зайти сюди. Я не мав певності щодо того, скільки набоїв у мене ще залишилося, тому вважав за краще не витрачати їх намарно.

Узявши ліхтарика, я оглянув кімнату. Першим, на що впало кружальце світла, була важка шафа. Я підійшов та заходився відсувати її від стіни.

Блонді зіп'ялася на ноги і рушила до мене. Хоча її обличчя й було скривлене у гримасі, я сказав би, що вона переповнювалася рішучістю діяти.

— Не поспішай, — мовив їй. — Я й сам упораюся... ти ліпше подбай про себе.

Те, що вона на це відказала, не надається до друку. У взаєминах із такими жіночками, як Блонді, є певна перевага — вам немає потреби турбуватися про свої манери. Ми разом пересунули ту шафу через усю кімнату та підперли нею двері. Це мало затримати нападників на якийсь час.

Я підійшов до вікна та визирнув назовні. Унизу чорніла річка. На тій темній воді я міг розрізнити лише маслянисте відображення місяця, що проглядав з-за хмар. Падати було достобіса далеко.

Я обернувся до Блонді.

— Умієш плавати, сестричко?

— Еге ж, — озвалася вона, — та у цьому вбранні я плавати не збираюся.

Ну що за жінка!

Я запалив цигарку.

— Схоже, тобі таки доведеться поплавати... хіба що сюди з доброго дива нагодяться копи, — сказав я. — Ті хлопці за дверима налаштовані серйозно.

Блонді, промайнувши повз мене, підійшла до вікна та визирнула назовні. Я відчував запах її парфумів. Вона розвернулась та поглянула на мене.

— Донизу далеченько, — голос жінки ледь чутно затремтів.

«Хай яка вона вона є, — подумки відзначив я, — та відваги має доста».

А вголос промовив:

— Просто відштовхнися та стрибай... не стільки того діла. А я — за тобою. Ти ж бо не хочеш зостатися тут і підставлятися під кулі, правда?

Вона смикнула додолу застібку-блискавку своєї сукні, та впала до її ніг, і Блонді переступила через неї. Тоді рвучко поскидала з ніг туфлі. Блонді належала до числа тих жінок, які завжди носять чорну спідню білизну. У темряві кімнати я міг розрізнити лише білину її плечей і нічого більше.

І тут за дверима пролунало три несамовито гучні постріли. Почулось, як кулі ляскають у протилежну стіну. Тоді хтось почав штовхати двері. Саме час нам забиратися звідси.

— Ну ж бо, крихітко, гайда назовні, там буде прохолодніше, — сказав я. — Просто сядь на підвіконня та звісь ноги назовні.

Вона піднялася на підвіконня, постояла, відновлюючи рівновагу, а тоді всілася, виставивши ноги у порожнечу за вікном. Підтримуючи Блонді, я поклав руки на її стегна і відчував, як її проймає дрож.

— Не будь дурненькою, — стиха промовив їй на вухо. — Я піду одразу за тобою. Просто глибоко вдихни... і стрибай.

Я зіштовхнув її з підвіконня та нахилився, щоби подивитися, як вона падає. Жінка поринула додолу, у темряву, і зрештою я почув гучний сплеск води. А тоді плигнув слідом за нею.

Чи була та вода холодна? Мені здавалося, що падаю до неї вже кілька годин. І вже коли подумав, що падатиму так довіку, моя голова розітнула річкову поверхню. Я обтрусив воду з очей та роззирнувся, шукаючи Блонді. Кілька секунд не міг її побачити, одначе врешті-решт за кілька ярдів праворуч від себе я розрізнив її голову, що погойдувалася, неначе поплавець, понад водою.

Я розвернувся та швидко підплив до неї.

— Привіт, крихітко, — сказав я. — У тебе все гаразд?

— Хтось за це заплатить, — люто промовила Блонді, — от побачиш, хтось за все це заплатить.

Я потайки посміхнувсь у темряві. Ця жінка мала такий гарячий норов, що навіть вода не могла його остудити.

— Може, подамося додому? — запитав я, пливучи з нею бік у бік. — Гадаю, ми з тобою мали вже задосить пригод, як на один вечір.

І ми разом тихо поплили на світло ліхтарів набережної.