Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ VI

Доктор Елнатан Тодд — бо саме так величали лікаря — поміж поселенців мав славу людини незвичайних розумових здібностей, і чого-чого, а зросту він був таки справді незвичайного. Без чобіт його постать підносилась над землею на шість футів і чотири дюйми. Руки й ноги були цілком відповідні цій велетенській статурі, проте все інше, здавалося, було призначене для людини куди меншої. Плечі його були прямі — в тому розумінні, що сходилися біля шиї під прямим кутом, — але такі вузенькі, що довгі руки ніби росли із спини, а шия, що назагал відповідала зростові, увінчувалася малесенькою кулястою голівкою, яка ззаду була покрита рудим щетинистим волоссям, а спереду показувала світу коротке рухливе личко, що всупереч своїм природним даним уперто силкувалося мати розумний вигляд.

Елнатан був родом із західної частини Массачусетсу. Він був найменшим сином фермера, що, здобувши певний достаток, дав йому вигнатися на згадану височінь, бо не примушував його, як інших своїх синів, працювати в полі, рубати ліс і взагалі робити важку роботу. А втім, почасти Елнатан завдячував цей привілей саме тому, що так швидко ріс: через це він був блідий, кволий та оспалий, тож його ніжна матуся і заявила, ніби він «хворобливий хлопчик, не здатний до тяжкої праці, але він зароблятиме собі на хліб чимось іншим: стане адвокатом, священиком, лікарем або ще кимось таким». Проте спочатку не ясно було, яке з цих покликань найбільше промовляє до хлопця, отже він, не мавши чого робити, снував по обійстю, жував недостиглі яблука і полював на щавель. Одначе невдовзі те саме проникливе матусине око, що розгледіло в ньому приховані таланти, помітило, до чого він найбільше прихильний, і добачило в тому провідну його зорю. «Елнатан — вроджений лікар, — вирішила матуся, — бо знай длубається в землі, вишукує якісь трави і пробує на смак усе, що тільки тут росте. Адже ж іще змалку він любив усякі ліки: якось я приготувала чоловікові пілюлі від розлиття жовчі, помастила їх кленовим сиропом і залишила на столі, а Натан проковтнув ті пілюлі й не змигнув. А от Айчебод, мій чоловік, як ковтає їх, то так кривиться, аж страх бере».

Питання було вирішено. Коли Елнатану виповнилося п'ятнадцять років, його зловили, мов дике лоша, обстригли патлату чуприну, одягли його в новий костюм з домотканої тканини, пофарбованої настоєм горіхової кори, спорядили євангелієм та букварем Вебстера й послали до школи. А що хлопець був недурний і ще вдома навчився трохи читати, писати й рахувати, то в школі став першим учнем. Щаслива мати захоплено слухала похвали вчителя її синові — «він незвичайний хлопчик, на голову вищий за всіх однокласників». Учитель теж гадав, що хлопець має природний нахил до медицини, — йому самому «не раз доводилося чути, як Елнатан умовляє менших дітей не переїдати, а коли нерозумні малюки не прислухаються до його порад, він сам з'їдає їхні сніданки, щоб берегти їх від згубних наслідків переїдання».

Незабаром після того, як учитель так гарно відгукнувся про Елнатана, хлопця віддали в науку до сільського лікаря — чоловіка, що свою кар'єру починав десь так само. Там Елнатан то чистив коней, то змішував мікстури — сині, жовті й червоні, — то сидів під яблунею з «Латинською граматикою» Раддімена в руках і з «Акушерством» Денмана в кишені, — бо його наставник вважав, що спершу треба навчитись, як допомагати людям з'являтися на цей світ, і тільки потім — як за всіма правилами відправляти їх на той.

Так минув рік. Та ось одного разу він з'явився на богослужіння в довгополому сурдуті з чорної домотканої тканини й низеньких чобітках, пошитих, за браком сап'яну, з нефарбованої телячої шкіри. Потім якось бачили, що він голився тупою бритвою. А ще за три-чотири місяці можна було спостерігати, як кілька літніх жінок квапилися до будинку однієї вбогої жінки, а інші, чимось украй стурбовані, метушилися туди й сюди. Кілька хлопчаків скочили на незасідланих коней і помчали врізнобіч. Усі питали один одного, де можна знайти лікаря, але його так і не розшукали. Аж тут із дверей свого дому вийшов статечно Елнатан у супроводі білявого сахеканого хлопчиська. Наступного дня сусіди, побачивши Елнатана на вулиці, як тут називали дорогу, були вражені його поважністю. Того ж тижня він купив собі нову бритву, а наступної неділі з'явився у молитовний дім з червоним шовковим носовичком у руці, весь такий серйозний і задуманий. Увечері він завітав до одного фермера, в якого була дочка на порі, — вельможніших родин, на жаль, в околиці не було. І, лишаючи молодика наодинці з красунею, її передбачлива матуся назвала його «лікарем». Отже, перший крок був зроблений, і відтоді всі почали його величати цим титулом.

Минув іще рік, протягом якого молодий лікар набирався знань у того самого вчителя і «їздив до хворих із старим лікарем», хоча здебільшого вони обирали собі різні дороги. Під кінець цього періоду доктор Тодд досягнув повноліття. Тоді він вирушив до Бостона, щоб закупити ліки і, подейкували люди, пройти практику в лікарні; чи так воно було насправді, невідомо, тільки, коли це й правда, то пройшов він ту практику, не зупиняючись, і вже через два тижні повернувся з підозрілою скринькою, що дуже тхнула сіркою.

Наступної неділі він одружився, а на ранок виїхав з молодою на однокінних санях, маючи при собі ту саму скриньку, ще одну скриньку з білизною, обклеєну папером валізу з притороченою до неї червоною парасолькою, два нові шкіряні сідельні в'юки й коробку для капелюха. Невдовзі його друзі одержали звістку, що молодята «оселилися в штаті Нью-Йорк і доктор Тодд успішно практикує в Темплтоні».

Коли кваліфікація Темпла як судді могла викликати посмішку юриста-фахівця, то медик, випускник Лейденського чи Едінбургського університету, попосміявся б, почувши Цю правдиву історію про служіння Елнатана у храмі Ескулапа. Але й медики хай задовольняться тією самою відповіддю: в цих краях доктор Тодд був нітрохи не гірший за своїх колег, достоту як суддя Темпл не поступався своїм побратимам по судовій лаві.

Час і практика чудесним чином перетворили нашого лікаря. Добрий з природи, він мав неабияку мужність; іншими словами, він ставився з надзвичайною обережністю до життя й здоров'я своїх пацієнтів і ніколи не експериментував з корисними, на загальний погляд, членами суспільства; проте, коли йому до рук потрапляв який волоцюга, лікар, не вагаючись, випробував на ньому вміст усіх пляшечок із шкіряних в'юків. На щастя, їх було небагато, й дія їхня була здебільшого нешкідливою. Отак Елнатан набув деякого досвіду в лікуванні пропасниць і лихоманок і міг вельми багатозначно розводитися про щоденні, переміжні й поворотні напади. В Темплтоні та його околицях свято вірили в його уміння зціляти різні нашкірні хвороби, і вже ж, звісно, жодне дитя не з'явилося на світ без його допомоги. Одне слово, на піску і з крихкуватих матеріалів він зводив досить міцну, цементовану практикою, будівлю свого авторитету. Одначе він не забував і про науки, час від часу поновлював свої знання й, мавши здоровий глузд, з успіхом застосовував свою практику до своєї ж таки теорії.

Правда, в хірургії він не дуже покладався на свої сили, бо досвіду тут мав найменше; проте залюбки лікував мазями опіки, видирав зуби й зашивав лісорубам рани. Якось йому навіть довелося зробити одному лісорубові операцію на нозі, розтрощеній деревом. Для нервів і душевних сил нашого героя це було неабияке випробування, та в цю скрутну годину він таки виправдав надії, що покладалися на нього. В нових поселеннях і раніше часто виникала потреба в ампутаціях, і виконував їх звичайно хірург-самоук: напрактикується і виправдає добру славу, якої спочатку зовсім не заслуговував. Елнатанові траплялося два чи три рази бути присутнім під час таких операцій. Проте цього разу такого практика саме десь не було, і виконувати його обов'язки довелося докторові Тодду. Він узявся за цю справу, затамувавши в душі глухий відчай, але з виду сповнений розуміння власної важливості й високої кваліфікації. Прізвище потерпілого було Мілліган, і саме на цей випадок натякав Річард, коли оповідав, як він допомагав лікареві робити ампутацію — тримав ногу! її врешті-решт одрізали, і пацієнт вижив. Щоправда, потім цілих два роки він нарікав, що його ногу поховали в надто тісному ящику, й тому він відчуває біль у куксі. Мармедюк гадав, що річ тут у судинах і нервах, проте Річард, який вважав ампутацію в значній мірі справою своїх рук, гаряче заперечував проти цих образливих здогадів, запевняючи, ніби не раз чув про людей, котрі можуть передбачати дощ за тим, як у них ниють пальці відрізаних ніг. Через два-три роки, дарма що Мілліган уже майже не нарікав, ногу викопали й поклали в просторіший ящик. Відтоді нарікання потерпілого припинилися зовсім. Завдяки цьому випадку віра в мистецтво доктора Тодда зросла незмірно, але, на щастя для його пацієнтів, разом із славою росло і його вміння.

А втім, попри весь свій досвід та успішну ампутацію тієї ноги, доктор Тодд з деяким острахом переступив поріг суддівського дому. В залі було світло як удень; її розкішна обстановка так різнилася від убогого вмеблювання нашвидкуруч побудованих будиночків, де жили його постійні клієнти, і тут було так багато добре вдягнених і чимось стурбованих людей, що міцні нерви лікаря не витримали. Посланець повідомив Тодда, що йдеться про кульову рану, і поки лікар долав снігові замети, перекинувши через руку свої в'юки, уява його все малювала страшні картини розірваних артерій, пробитих легень і пошкоджених життєво, важливих органів, так ніби йшов він на поле битви, а не в мирну оселю судді Темпла.

Перша йому впала в око Елізабет у гаптованому золотом костюмі для верхової їзди, яка дивилася на нього з виразом глибокої тривоги на гарному обличчі. Величезні кістляві коліна лікаря застукотіли одне об одне, — через свою розгубленість він подумав на дівчину, що то пробитий кулями генерал полишив поле бою, щоб дістати від нього медичну поміч. Але омана тут-таки розвіялася, й він перевів погляд з дочки на поважну постать батька, далі — на Річарда, який, намагаючись приборкати роздратування, викликане відмовою мисливця скористатися його допомогою, походжав по залі, ляскаючи бичем; потім глянув на француза, що вже кілька хвилин тримав стілець для дівчини, яка того зовсім не помічала; потім — на майора Гартмана, що незворушно розкурював довжелезну люльку від свічки; з нього — на містера Гранта, який при світлі люстри переглядав рукопис проповіді; тоді на Ремаркабль, що, згорнувши руки, із заздрістю й захопленням споглядала Елізабет, і, зрештою, на квадратну постать Бенджаміна, який, широко розставивши ноги і впершись руками в боки, злегенька похитувався із виглядом людини, звиклої до ран і кровопролиття. Всі вони, очевидно, були здорові, й хірург полегшено зітхнув, але тут до нього підійшов суддя, дружньо потис руку й промовив:

— Ласкаво просимо, ласкаво просимо! Ось юнак, якого я ненароком поранив, коли підстрелив оленя. Він потребує вашої допомоги.

— Не підстрелив оленя, ні! — втрутився Річард. — Хотів підстрелити, ось як буде точніше! Бо хіба можна поставити правильний діагноз і прописати потрібні ліки, не знавши, як воно все відбулося насправді? От люди завжди так — думають, що лікаря можна обдурити так само безкарно, як і всякого іншого.

— Нехай і так, хотів підстрелити, — усміхаючись, відповів суддя, — і думаю, що якоюсь мірою допоміг його вбити. А втім, хай там що, а юнака я поранив, і ваше вміння повинне його вилікувати, а мій гаманець щедро винагородить вас за це.

— Дві речі, на які можна покластися, — зауважив Лекуа, ввічливо вклоняючись судді й лікареві.

— Дякую, мосьє, — мовив суддя. — Але хлопець страждає. Ремаркабль, принесіть, будь ласка, полотна для корпії і пов'язок.

Це зауваження поклало край обмінові компліментами й змусило лікаря звернути увагу на пораненого. А той уже скинув куртку й лишився в простій, світлій сорочці, очевидно, пошитій зовсім недавно. Він хотів уже скинути й сорочку, як раптом поглянув на Елізабет, — вона, співчуваючи пораненому, була надто захоплена своїми переживаннями, щоб устежити за його діями. Юнак зашарівся.

— Вигляд крові може злякати панночку. Краще мені перейти в іншу кімнату.

— Ні в якому разі! — заперечив доктор Тодд, який, зрозумівши, що поранений — особа незначна, дуже підбадьорився й готовий був приступити до виконання своїх обов'язків. — Яскраве освітлення багато важить під час операції, тим паче, що в нас, учених, рідко буває добрий — зір.

Так промовляючи, Елнатан начепив окуляри в залізній оправі, які своїм звичаєм відразу сповзли на кінчик кирпатого носа, — хай вони й не допомагали йому дивитись, але, принаймні, і не заважали, оскільки його маленькі сірі оченята виблискували над ними, ніби дві зірки з-над заздрісної хмари. Ніхто на це не звернув уваги, лише Ремаркабль сказала Бенджамінові:

— Доктор Тодд — показний мужчина, і як добре він говорить! А окуляри йому дуже личать — додають його обличчю поважності. Я й собі хочу дістати пару.

В цю хвилину Елізабет, яку слова незнайомця змусили прогнати задуму й густо почервоніти, вийшла із зали, поманивши за собою молоденьку покоївку.

Тепер лікар міг вільно зайнятися своїм пацієнтом, а всі, хто лишився в залі, зацікавлено обступили їх. Тільки майор Гартман зостався на своєму місці, пускаючи з люльки хмари диму. Він то підводив очі до стелі, ніби розмірковуючи про непевність людського життя, то співчутливо поглядав на пораненого.

Тим часом Елнатан, який оце вперше в житті побачив кульову рану, почав з належною врочистістю й увагою готуватись до операції. Бенджамін приніс стару сорочку й подав її лікареві, а той дуже вправно подер її на бинти. Далі доктор Тодд, уважно перебравши ті стьожки, взяв одну й, простягши її Джонсові, поважно мовив:

— Добродію, ви маєте досвід у таких справах; будь ласка, наскубіть корпії. Вона має бути м'яка й тонка; тільки глядіть, щоб туди не потрапила бавовняна нитка, бо вона ще внесе зараження. Сорочка ця зшита бавовняними нитками, але їх можна легко повисмикувати.

Річард багатозначно подивився на суддю, — мовляв, бачиш, цей зцілитель не може обійтися без мене, — й почав ретельно скубти корпію.

На столі з'явилися флакони, слоїки з мазями, різні хірургічні інструменти. Дістаючи все те по одному з червоної сап'янової скриньки, доктор Тодд підносив кожну річ до світла й надзвичайно уважно оглядав. Червоний шовковий носовичок так і ковзав по блискучій сталі, змітаючи щонайменші порошинки, — а то ще завадять у цій тонкій операції! Коли вміст скриньки, до речі, не дуже багатий, вичерпався, лікар узявся до своїх в'юків, добуваючи з них пляшечки, що мінилися всіма кольорами веселки. Вони вишикувалися поруч із смертоносними пилками, ножами й ножицями. Тоді Елнатан випростався на весь свій височезний зріст, заклав руку за вузеньку спину, ніби підтримати самого себе, й озирнувся, щоб побачити, яке враження справила на глядачів ця колекція.

— Слово шесті, токторе, — зауважив майор Гартман, лукаво моргаючи на лікаря чорними маленькими очицями, але більше жодною рисочкою не зраджуючи цілковитої серйозності, — фаші інструменти туше гарні, а ліки так плищать, що, мабуть, вони корисніші для ока, ніш для шлунка.

Елнатан кахикнув — так звичайно роблять боягузи, щоб розбуркати в собі мужність; а може, він просто хотів прочистити горло, в чому й досягнув успіху, — і, повернувшись до старого німця, сказав:

— Ваша правда, майоре Гартман, ваша правда, добродію, — мудра людина завжди мусить виготовляти ліки так, щоб вони були привабливі для ока, хай вони навіть будуть неприємні для шлунка. — І ще заявив із виглядом знавця: —У нашій справі дуже важливо переконати пацієнта проковтнути те, що, може, й несмачне, але зате корисне для здоров'я.

— Авжеж, доктор Тодд правий, — підтримала його Ремаркабль. — Он і в святому письмі говориться, що є речі солодкі для рота, але гіркі для шлунка.

— Так, це так, — нетерпляче перепинив її суддя. — Але цього юнака не треба обманювати для його користі. Я бачу, що він боїться тільки зволікання.

Незнайомець тим часом без сторонньої допомоги оголив плече, на якому видніла невелика ранка. Вечірній мороз затамував кровотечу, й лікар, кинувши крадькома погляд на рану, подумав, що вона не така вже й страшна. Підбадьорившись, він підійшов до пораненого з наміром прозондувати рану.

Згодом Ремаркабль часто згадувала в подробицях цю знамениту операцію. Дійшовши до цього місця, вона казала: «…і тут доктор Тодд узяв таку довгу штуку — от як в'язальна спиця з ґудзиком на кінці — й устромив її в рану, і молодик скривився від болю, аж я подумала, що знепритомнію. А доктор Тодд простромив йому плече наскрізь і виштовхнув кулю з другого боку. Отак він вилікував того хлопця від картечини, яку в нього всадив суддя, і ще ж так легко, наче я виймаю скалку голкою».

Таке враження справила операція на Ремаркабль. І такої ж думки, безперечно, дотримувались і всі інші ревні шанувальники лікарського мистецтва Елнатана, хоч насправді усе відбулося зовсім інакше.

Коли лікар спробував увести в рану інструмент, який так красномовно змалювала Ремаркабль, незнайомець рішуче і навіть з деякою зневагою відсторонився.

— Мені здається, що можна обійтись без зонда, — сказав він. — Картечина не зачепила кістки, вона пробила плече й засіла під самою шкірою. Її і так легко витягти.

— Як хочете, — відповів доктор Тодд, відкладаючи зонд з таким виглядом, наче брав його лише для годиться. Повернувшись до Річарда, він обережно торкнувся пальцями корпії. — Чудово наскубано, добродію! Це найкраща корпія, яку мені доводилося бачити. Тепер я попрошу вас, сер, потримати руку пацієнта, а я тим часом зроблю надріз, щоб витягти кулю. Справді, навряд чи хто міг би краще наскубати корпії, ніж містер Джонс.

— Це у нас спадкове, — мовив Річард, рвучко підвівшись, щоб допомогти лікареві. — Мій батько, а до нього мій дід — обидва славилися як знавці хірургії. Вони не вихвалялися випадковим успіхом, як ото хизувався Мармедюк, коли вправив ногу чоловікові, що впав з коня, — це сталося ще до вашого прибуття в селище, лікарю, — ні, вони старанно вивчали всі ці речі, півжиття поклавши на те, щоб збагнути всі тонкощі. До речі, мій дід закінчив медицинський коледж і був найкращим лікарем у колонії… тобто, я хотів сказати, в окрузі.

— Всяк буває на світі, добродію! — вигукнув Бенджамін. — Коли хочеш ходити по квартердеку[25] з офіцерськими нашивками на плечах, не думай, що пролізеш туди крізь ілюмінатор кают-компанії. Щоб потрапити на ют, слід починати з бака, і так скрізь, хоч би й на послідущій службі. От я — із простого марсового став стюардом капітана!

— Бенджамін добре сказав, — підхопив Річард. — І він, певно, бачив на різних кораблях, де йому доводилося служити, як витягають кулі. Хай потримає миску — він-бо звик до вигляду крові.

— Авжеж, — підтакнув колишній стюард, — на моїх очах лікарі витягали й звичайні кулі, й з обідком, і шрапнель. Та ось вам приклад — я сидів у шлюпці біля самого борту французького корабля, коли в його капітана, співвітчизника мусью Лекви, вирізали із стегна дванадцятифунтове ядро!

— Дванадцятифунтове ядро із людського стегна?! — простодушно здивувався містер Грант, випускаючи з рук проповідь, яку саме читав, і піднімаючи окуляри на лоба.

— Еге ж, дванадцятифунтове! — незворушно відгукнувся Бенджамін, оглядаючи всіх присутніх, — дванадцятифунтове! І двадцятичотирифунтове ядро можна витягти, якщо лікар знається на своєму ділі. Ви спитайте сквайра Джонса, він читає всякі книжки, — спитайте, чи йому не траплялося читати про такі речі?

— Звичайно, були й серйозніші операції, — заявив Річард. — В енциклопедії згадуються зовсім неймовірні випадки, як ви, докторе Тодд, мабуть, знаєте.

— Певна річ, в енциклопедіях описуються просто неймовірні речі, — відказав Елнатан. — Але щодо мене, то я не бачив, щоб з тіла витягали щось більше від мушкетної кулі.

Тим часом він зробив на плечі в юнака надріз, у якому вже було видно кулю. Елнатан узяв блискучий пінцет, збираючись витягти її, коли це юнак шарпнувся, і куля випала сама. Ось тепер нашому хірургові стали в пригоді його довгі руки — однією він швидко підхопив шматок металу, а другою зробив такий рух, щоб глядачам здалося, ніби він витягує кулю. Якщо в когось ще й лишалися сумніви, то Річард їх розвіяв, вигукнувши:

— Чудово зроблено, лікарю! Ніколи не бачив такої чистої роботи; думаю, що Бенджамін такої ж думки.

— Зроблено акуратно, — погодився той, — по-флотськи. Тепер лікареві лишається заліпити ту дірку пластирем, і хлопець може плисти далі під будь-якими вітрами, що віють у наших горах.

— Дякую, сер, за те, що ви зробили, — стримано мовив юнак, — але ось людина, яка тепер подбає про мене, позбавивши всіх вас дальшого клопоту.

Всі з подивом обернулися й побачили індіанця Джона, що стояв на порозі вхідних дверей.