Піонери або Біля витоків Саскуеханни

РОЗДІЛ IV

З-поза безлистих кущів край шляху з'явилися великі сани, запряжені четвериком коней. Перша пара була сірої масті, а голобельні — вороної. На збруї всюди було поначіплювано бубонців, і кучер, незважаючи на крутий узвіз, гнав коней щосили, щоб дзеленчало якнайгучніш. Суддя з першого погляду впізнав людей в тих санях. Їх було четверо. Спереду, на конторському табуреті, міцно прив'язаному з двох боків до саней, сидів чоловічок, закутаний у підбиту хутром шубу так, що з-під неї видніло лише його червоне обличчя. В око впадала звичка цього добродія задирати голову, ніби він був незадоволений тим, що природа так мало піднесла його над землею. Риси його зберігали вираз діловитої поважності. Чоловічок твердою рукою правив гарячими кіньми і безстрашно гнав їх по самому краю урвища. За ним, обличчям до решти двох пасажирів, височіла довготелеса постать, хирлявості якої не приховували навіть дві шуби й кінська попона, що вкутували її; коли сани зблизились і постать повернулася до Мармедюка, з-під плетеного нічного ковпака визирнуло гостре обличчя, ніби пристосоване для того, щоб з найможливішою легкістю розтинати повітря. Завадити цьому могли хіба що очі, які видавалися на обличчі, наче дві голубі скляні кулі. Шкіра того обличчя була така хворобливо бліда, що навіть вечірній мороз не міг її підрум'янити. «Навпроти нього сидів кремезний низенький чоловік. Він теж був закутаний в шубу, з-під якої видніло лише обличчя, начебто незворушне, але з веселими чорними очима. На голові у нього, поверх гарної світлої перуки, була кунича шапка, як і в двох його вже згаданих супутників. Четвертий був чоловік з довгастим лагідним обличчям; байдуже що мороз, він був одягнений лише в строгий чорний сурдут, добре пошитий, але зношений і поруділий, і капелюх, що мав би досить пристойний вигляд, якби не втратив ворси від частого чищення. Лице його було бліде і меланхолійне, як у людей, що віддають багато часу книжкам. Від свіжого повітря воно трохи порожевіло, але й цей рум'янець здавався хворобливим. Загалом він, надто в порівнянні зі своїм добродушним сусідою, справляв враження людини, що карається якоюсь невідчепною гризотою.

Не встигли сани зблизитись, як кучер цього химерного екіпажа загорлав:

— З'їжджай у каменярню! З'їжджай у кар'єр, грецький царю! З'їжджай у кар'єр, Агамемноне[9], кажу тобі, а то ми не розминемося! З приїздом додому, братику Дюк! Ласкаво просимо, чорноока Бесс! Бачиш, Мармедюку, я прихопив із собою цінний вантаж, аби гідно зустріти тебе! Мосьє Лекуа навіть не встиг надіти шапку, старий Фріц не допив своєї пляшки, а містер Грант не дописав проповіді. Навіть коні рвалися назустріч тобі… До речі, судде, твоїх вороних треба негайно продати, вони засікаються, а правий погано ходить у запряжці. Я вже знаю, кому їх збути…

— Продавай що собі хочеш, Діку, — весело вигукнув суддя, — аби тільки лишив мені мою дочку і землю! А, Фріце, давній друже, це чимала честь, коли сімдесят літ вибираються назустріч сорока п'ятьом. Мосьє Лекуа, ваш покірний слуга. Містере Грант, — він трохи підняв шапку, — вельми вдячний вам за увагу. Панове, дозвольте вам відрекомендувати мою дочку. Ну, а ваші імена їй добре знайомі.

— Фітаю, фітаю, судде, — з помітним німецьким акцентом мовив найстарший. — Міс Петсі финен мені один посілунок.

— І я радо сплачу цей борг, шановний добродію, — ніжним срібним голоском відгукнулася Елізабет. — Для давнього друга у мене завжди знайдеться поцілунок, майоре Гартман!

Тим часом чоловік на передньому сидінні, якого назвали «мосьє Лекуа», виплутався нарешті із своїх шуб і зіп'явся на ноги; тоді, спершись однією рукою на табурет кучера, другою скинув шапку, ґречно кивнув судді й уклонився Елізабет.

— Накрий свою маківку, французе, — крикнув кучер, який виявився Річардом Джонсом, — накрий маківку, бо мороз повискубує рештки твого волосся!

Жарти Річарда завжди викликали сміх, бо, якщо навіть ніхто не сміявся, він сам неодмінно сплачував данину власній дотепності. Так було й цього разу. Він голосно зареготав, і мосьє Лекуа, знов улаштувавшись на своєму сидінні, теж із чемності посміхнувся.

Священик — бо саме таке було покликання Гранта — скромно, але сердечно повітався з прибулими, і Річард наготувався повернути коней, щоб їхати додому.

Але зробити це можна було тільки на вершині гори чи в кар'єрі — чималій западині, де місцеві жителі брали камінь для своїх будівель. Саме сюди й мав Річард намір повернути запряг. Їхати крутим вузьким узвозом само собою було важко і навіть небезпечно; ще ризикованіше було розвернути тут четверик з важкими саньми. Негр послужливо запропонував випрягти передню пару, і суддя гаряче підтримав цю пропозицію, але Річард поставився до неї вкрай зневажливо.

— Навіщо й для чого, братику Дюк? — трохи дратуючись, вигукнув він. — Адже коні сумирні, мов ягнята. Ти ж знаєш, передніх я сам виїжджав, а голобельним добряче знайомий мій батіг! Ось мосьє Лекуа трохи знається на цьому, бо часто їздив зі мною, — хай він скаже, чи є тут хоч найменша небезпека!

Француз, як і належить французові, не міг підвести людину, що виявила йому таку довіру; проте коли Річард повернув передню пару і Лекуа уздрів просто під собою урвище, його рачачі очі викотилися ще більше. Натомість німець зберігав цілковитий спокій і тільки уважно стежив за кожним порухом кучера й коней. Грант ухопився обома руками за бильце саней, наче приготувавшись до стрибка, але сором'язливість утримувала його на місці, хоча тіло й поривалося виплигнути.

Річард, несподівано хльоснувши передню пару, примусив її завернути в сніг, що лежав на краю каменярні. Але коні, ноги яких при кожному кроці ранила жорстка снігова кора, не захотіли йти далі. Натомість, злякані і лайкою кучера, й ударами батога, вони посунули назад, на голобельних, а ті теж позадкували, і сани, що стояли впоперек дороги, поповзли до урвища. Горішня колода з тих, якими було укріплено дорогу з боку долини, звичайно виступала над краєм урвища, але тепер лежала під снігом. Полоззя легко ковзнуло через неї, і перш ніж Річард устиг збагнути небезпеку, половина саней зависла над прірвою стофутової глибини. Француз, що сидів спиною до коней, перший побачив, яке їм загрожує падіння, інстинктивно посунувся назад і закричав:

— Ah! Mon cher monsieur Deeck! Mon Dieu! Que faites-vous![10]

— Donner und Blitzen![11] — вигукнув старий німець, з незвичайним для нього збудженням позираючи через край саней, — Ріхарте, ти зламать сани і фпивать коні!

— Добрий містере Джонс, — благав священик, — обережніше, прошу вас, обережніше!

— Но, вперті чорти, но! — загорлав Річард, коли помітив нарешті небезпеку, і, весь пориваючись уперед, брикнув свій табурет. — Но, вперед, кажу вам!.. Мабуть, я продам і сірих, Дюку, — вони нікуди не годяться… Мусью Леква! — Від хвилювання Річард забув про свою гарну вимову, якою трохи пишався. — Мусью Леква, пустіть же мою ногу! Ви в неї так вчепилися, що воно й не дивно, чого коні норовляться!

— Господи боже мій! — злякано вигукнув суддя. — Вони всі загинуть!

Елізабет голосно скрикнула, а чорне обличчя Агамемнона з жаху посіріло.

Цієї вирішальної миті молодий мисливець, який досі понуро мовчав, вискочив із Мармедюкових саней і кинувся до непокірливої передньої пари. Коні, яких Річард навмання хльостав батогом, не розуміли, чого він від них домагається, і нетерпляче тупцювали на місці; кожної миті вони могли сахнутись і скинути сани вниз. Юнак схопив їх за вудила і шарпнув з такою силою, що вони кинулись убік і вискочили на дорогу, на те саме місце, де їх був зупинив Річард. Від раптового ривка сани перекинулися на дорогу. Німця й священнослужителя досить безцеремонно вишпурнуло на сніг, проте кістки їхні лишилися цілі. Річард описав у повітрі дугу, радіусом якої були віжки, що їх він міцно тримав у руках, і приземлився футів за п'ятнадцять, у тому самому заметі, куди боялися йти коні. Оскільки віжок він із рук не випустив, ухопившись за них, як потопельник хапається за соломинку, то послужив чудовим якорем. Француз, який зірвався на рівні, щоб виплигнути на дорогу, теж здійснив повітряний політ, але в позі хлопчака, що грає в довгої лози, і, описавши складну траєкторію, вгруз головою в заметі, виставивши дві тонкі ноги, схожі на опудала на маїсовому полі. Майор Гартман, що зберіг цілковите самовладання під час усієї веремії, перший підвівся на ноги і перший здобувся на мову.

— Тшорт забирай, Ріхарте, — напівсерйозно, напівжартома вигукнув він, — ти фправно виванташувать свій сани!

Чи то Грант не зовсім отямився після падіння, чи то він дякував Всевишньому за порятунок, сказати важко, але перш ніж підвестися, він хвилину стояв на чотирьох. Підвівшись, він передусім стурбовано оглянув своїх товаришів, непокоячись, чи вони всі живі й здорові, хоча сам увесь тремтів од хвилювання. Джонса падіння теж ошелешило, проте, як тільки мла перед його очима трохи розвіялась і він пересвідчився, що все гаразд, то вигукнув самовдоволено:

— Здорово це у мене вийшло! Добре, що я не кинув віжок, а то б ці скажені чорти були б уже по той бік гори! Вчасно я зметикував, що робити, Дюку! Ще б мить, і було б запізно, але я знаю, де вразливе місце правого переднього, — хвисьнув його щосили, тоді рвонув віжки, і вони розвернулися, де їм дітися!

— Ти хвисьнув! Ти зметикував! — передражнив суддя. — Та якби не той відчайдушний хлопець, і ти й твої — вірніше, мої — коні розбилися б на гаму з! А де ж Лекуа?

— Oh, mon cher juge! Mon ami![12] — почувся здушений голос, — хвала богові, я живий! Мій добрий мосьє Агамемнон, будьте ласкаві, підійдіть ici[13] і допоможіть мені встати з голови на ноги!

Священик і негр ухопили загрузлого в снігу француза й висмикнули його з кучугури, звідки голос його долинав, наче з могили. Але й після свого звільнення француз оговтався не відразу — хвилину він стояв, задерши голову, ніби вимірював очима відстань, яку пролетів. Лише переконавшись, що він живий і здоровий, Лекуа повеселішав, хоча довго ще не міг втямити, що ж воно сталося.

— Як, мосьє! — здивовано гукнув Річард, заклопотано допомагаючи негру випрягати передню пару. — Як, ви тут? А я думав, ви злетіли ген аж на ту гору!

— Дякувати богові, що я не злетів униз, в озеро, — відказав француз, кривлячись від болю, бо добряче подряпав обличчя, коли пробивав тверду снігову кору головою, і все ж не втрачаючи притаманної йому ґречності. — Ну, любий містере Дік, що ви наміряєтеся робити тепер? Я не знаю такої справи, до якої б ви ще не приклали рук.

— Я так гадаю, що йому треба навчитися правити кіньми, — мовив суддя, викладаючи на сніг оленя й частину багажу. — Тут вистачить місця для всіх, панове. Мороз лютішає, містерові Гранту слід поспішати, щоб устигнути підготувати проповідь, — отож хай наш друг Джонс залагоджує тут справи з допомогою Агамемнона, а ми поспішімо до домашнього вогнища. Діку, ось кілька пакунків нашої Бесс, поклади їх у свої сани, та ще й цього оленя, якого я вполював… А ти, Аггі, не забудь, що сьогодні ввечері прийде Санта Клаус[14] із подарунками!

Негр зблиснув зубами, зрозумівши, що йому обіцяють винагороду, коли він не вибовкає про деякі обставини полювання на оленя, а Річард, навіть не вислухавши судді до кінця, почав:

— Кажеш, навчитися правити кіньми, братику? Хіба ж є у нас в окрузі бодай хто-небудь, що знався б на цій справі ліпше від мене? Хто виїздив кобилу, на яку жоден не насмілювався сісти? Щоправда, твій кучер брехав, що він приборкав її раніше… Але ж він бреше, це кожному відомо, він завжди був відчайдушним брехуном, той Джон… А це що таке, олень? — Річард облишив коней і підбіг до того місця, де Мармедюк покинув оленя. — Олень, ти диви! Що таке? Він стріляв з двох цівок і обидва рази поцілив! Оце буде Мармедюк вихвалятися: відомо ж, він хвалиться кожною дрібничкою. Подумати тільки, Дюк убив оленя перед різдвом! А втім, нічого особливого — обидва рази поцілив випадково… От я ніколи не стріляю двічі в одного й того ж оленя — або кладу його відразу, або хай біжить собі. Інша річ, коли ведмідь чи дика кішка — тоді може знадобитись і Друга цівка. Слухай, Аггі! З якої відстані суддя поцілив оленя?

— Та, маса Річард, либонь, кроків вісімдесят було, — відповів негр, схиляючись ніби для того, щоб закріпити збрую, а насправді ховаючи широку посмішку.

— Ха, вісімдесят! А от олень, якого я вбив торік, — пам'ятаєш, Аггі? — був за сто шістдесят кроків! Так-так, Аггі, коли не всі двісті. Я б не став стріляти в оленя за вісімдесят кроків. До того ж, пам'ятаєш, Аггі, я вистрелив лише один раз…

— Так, маса Річард, так, я пам'ятаю! Другий-бо постріл зробив Натті Бампо… Люди подейкують, буцімто він і вбив того оленя.

— Брешуть люди, чорний чортяко! — розпалившись, вигукнув Річард. — За оці чотири роки, коли тільки, було, підстрелю бодай звичайнісіньку білку, як відразу отой поганець або хтось від його імені вже обстоює, ніби то він стріляв! До чого ж цей світ заздрісний, Аггі, — люди тільки й роблять, що зазіхають на чужі заслуги! От узяти хоча б це: люди по всьому патентові[15] брешуть, ніби Гайрам Дулітл допомагав мені з проектом дзвіниці для церкви Святого Павла, хоча Гайраму достеменно відомо, що то моя робота. Не заперечую, — деякі деталі я позичив із гравюри собора з тією ж назвою в Лондоні, але все, що є геніального в цій дзвіниці, належить тільки мені!

— Не знаю, хто її придумав, — відповів негр, цього разу без посмішки і з виразом щирого захоплення, — але всі водно кажуть, що гарнішої не знайти!

— І правильно кажуть, Аггі! — із запалом вигукнув Річард і, забувши про оленя, підступив до негра. — Скажу тобі прямо, без хвастощів, що другої такої гарної церкви немає в усій Америці; до того ж побудовано її за всіма правилами науки. Я знаю, що коннектікутці носяться із своїм молитовним домом в Уезерфілді, та не вірю й половині їхніх вигадок. — вони ж такі безсовісні брехуни! Варто зробити щось путнє, як вони вже й тут, і будьте певні, що добру половину заслуг, якщо не всі, вони припишуть собі. Пам'ятаєш, Аггі, коли я малював вивіску для «Хороброго драгуна» на замовлення капітана Голлістера, з'явився той хлопець-мазій, що розмальовує будинки під цеглу, і зголосився допомогти мені розтерти фарбу, яку я називаю «чорносмугаста» для гриви й хвоста; а тепер, коли кінське волосся так добре вийшло, він розводить теревені, нібито вивіску намалювали він і Річард Джонс! Якщо Мармедюк не прожене цього пройдисвіта з наших країв, то хай сам і прикрашає селище, а я пальцем не поворухну!

Річард урвав на якусь хвилю свою мову, щоб відкашлятися, а негр працював далі в поштивому мовчанні. Релігійні переконання судді не дозволяли йому мати невільників, тому Аггі був «тимчасовим»[16] слугою Річарда і мусив, ясна річ, поважати його. Але негр поважав обох своїх хазяїв — і законного, й фактичного — і, коли між тими виникала суперечка, вважав за краще тримати язик на припоні. Річард кілька секунд мовчки споглядав, як негр закріплює пряжки, тоді мовив:

— Ось побачиш, якщо той молодик у ваших санях — із коннектікутських поселенців, то він неодмінно розповідатиме геть усім, що врятував моїх коней, хоч, якби він почекав з півхвилини, я б упорався з ними з допомогою батога й віжок, і сани б не перекинулися. А коли коня хапати за вудила, то неважко й зіпсувати його. Не здивуюсь, коли мені доведеться продати весь запряг через один той його ривок. — Тут Річард, кахикнувши, знову змовк, відчувши, мабуть, докори сумління, бо гудив людину, яка щойно врятувала йому життя. — А що це за один, Аггі? Ніби не зустрічав його раніше…

Негр пригадав натяк судді про Санта Клауса і стисло розповів, що вони зустріли незнайомця на вершині гори, але й словечком не прохопився про невдалий постріл судді, додавши тільки, що юнак, очевидно, не тутешній. У ті часи навіть впливові особи брали в свої сани людей, що брели пішки через сніги, отже пояснення те цілком задовольнило Річарда. Він уважно вислухав негра, а тоді сказав:

— Ну, якщо хлопчину ще не зіпсували жителі Темплтона, то, мабуть, він і справді скромний молодик. А що наміри він мав добрі, то я про нього подбаю… Може, він шукає земельну ділянку… Стривай, а може, він шукає звіра? Може, він мисливець, га, Аггі?

— Е-е… так, маса Річард, — відповів негр, збентежившись. Річард виконував у маєтку всі екзекуції, і тому негр боявся його дужче, ніж судді. — Здається, мисливець…

— Мав він якийсь клунок чи сокиру?

— Ні, сер, тільки рушницю.

— Рушницю! — вигукнув Річард, помітивши занепокоєння негра, яке вже поступилося жахові. — Та це ж він убив оленя, їй-бо! Я ж бо знаю, що Мармедюкові нізащо не вбити оленя на бігу… То як це все було, Аггі? Розповідай мерщій, а я вже подбаю, щоб Мармедюкові смакувала його оленина! То як було, Аггі? Хлопець підстрелив оленя, а суддя його купив, еге ж? І повіз хлопця до себе, щоб розплатитися?

Настрій Річарда від цього відкриття настільки поліпшився, що страхи негра трохи розвіялись, і він знову згадав про панчоху Санта Клауса. Ковтнувши повітря, він видавив із себе:

— Рани ж то дві, сер…

— Не бреши, чорна пико! — заволав Річард, з батогом підступаючи до негра. — Кажи правду, бо відшмагаю!

Промовляючи так, Річард повільно піднімав правицю, в якій тримав батіг, а пальцями лівої руки перебирав ремінь. Агамемнон повернувся до нього одним боком, потім другим і, не вподобавши жодної з цих позицій, скорився. В кількох словах він розповів про перебіг подій, благаючи Річарда захистити його від гніву судді.

— Звичайно, звичайно, — запевнив той, задоволено потираючи руки. — Ти тільки мовчи, а я вже якось залагоджу цю справу з Дюком! Я хотів був покинути оленя тут, щоб Мармедюк сам потурбувався про нього, але ні! Хай-но він нахвалиться досхочу, а тоді вже я виведу його на чисту воду! Ану, поспішай, Аггі, я ще маю перев'язати рану тому хлопчині, бо наш янкі-лікар[17] нічого не тямить у хірургії — якби я не підтримував ногу Міллігана, він би не зміг її відтяти!

Річард уже знову сидів на своєму табуреті, Аггі — позад нього, і вони рушили у зворотну путь. Коні бігли швидким клусом, а кучер, раз у раз повертаючись до Аггі, теревенив, — недавню короткочасну пересварку було забуто, і між ними знову панувала сердечна злагода.

— Отож, маємо докази, що коней повернув я, бо хіба ж може поранений у праве плече дати раду таким упертим чортам? Я зразу це знав, тільки не хотів сперечатися з Мар-медюком… А, ти кусатися, тварюко! Но, коненята, но! Так, значить, і старий Натті тут приплутався, — куди краще! Ну-ну, тепер уже Дюк не буде кпити з мого оленя… Значить, суддя бабахнув із двох цівок, а поцілив лише в бідолашного хлопця, що стояв за сосною! Я таки мушу допомогти тому шарлатанові витягти картечину з його рани.

Так Річард з'їжджав з гори: бубонці дзвеніли, він молотив язиком, аж доки сани в'їхали в селище, а тут уже він думав лише про те, як би похизуватися своїм возійським мистецтвом перед жінками й дітьми, що обліпили всі вікна, видивляючись на приїзд свого пана та його дочки.