Пан Тадеуш

Одно все думать на паризькім бруку,

Принісши з міста уші, повні стуку,

Брехні й прокльонів, замірів безсилих,

Сварок отруйних і жалів спізнілих!

Біда нам, браття, що в тял?ку годину

Несли ми голови в чужу країну!

Скрізь почуття гнітило нас тривожне,

І ворогом сусід здавався кожний,

Аж от звели круг нас залізні грати

І кажуть нам якшвидше дух віддати.[220]

Коли ж дарма в цім світі нарікати,

Коли щодня вражають нас новини,

Мов дзвін із Польщі похоронний лине,

І наша варта нам жадає скону,

І вороги радіють з того дзвону,

І навіть в небесах нема надії, —

Не диво, що людина тут шаліє,

І розум тратить, і в гіркім одчаї

Плює на себе, інших пожирає!

Хотів минуть я, птах малого льоту,

Громів та злив неспокій і турботу,

Години тільки й затишку шукати,

Років дитинства, батьківської хати…

Єдине щастя — в тиші присмерковій,

Біля каміна, в приязній розмові

Замкнути двері від Європи шуму

І споминам свою віддати думу

Про рідний край, про юні дні чудові.

Але про кров, що так недавно лито,

Про сльози ті, що ними Польщу вмито,

Про славу ту, що ще гримить по світу, —

Про них і здумать сил у нас немає.

В житті народу час такий буває,

Що, глянувши на біль його та муки,

Заламує сама Відвага руки.

Ми — покоління, від жалоби чорне,

Такий нас морок непроглядний горне,

Аж мислі піднестися не здолають

До хмар, що й буревісників жахають.

О мати Польще! Ще твоя могила

Така недавня — говорить несила!

Чия б душа запевнити насміла,

Що знайде нині те сердечне слово,

Щоб зворушити розпач мармуровий,

Із серць камінне віко підійняти,

І очі, повні слізьми, розв'язати,

І остудити сльози ті горючі?

Століття ждать нам в тузі нестерпучій![221]

Колись — як помста здійме рик левиний,

Заграють сурми, гасло бою зрине,

Коли впаде у прах останній ворог,

І поклик волі залуна в просторах,

Коли орел наш льотом блискавиці

Полине до Хороброго[222] границі,

І тіл наїсться, і нап’ється крові,

І, врешті, згорне крила пурпурові, —

Тоді, увінчані дубовим листям,

Спочинуть воїни в гаю тінистім,

Шукаючи розваги в співі чистім.

Позаздрить світ, чого вони сягнули, —

Згадати любо буде про минуле.

Вони заплачуть над батьків сльозами,

І сльози ті лицю не зроблять плями.

Тепер гостям, непрохано прибулим,

У всім майбутнім і у всім минулім

На світі є одна лише країна,

Полякові утіха єсть єдина —

Край літ дитячих! Він аж до сконання

Святий, як перше молоде кохання,

Над ним докорів хмара не чорніє,

Його не тьмарять страчені надії,

Його не мінять випадкові дії.

Де рідко плакав, зроду не ридав я, —

У тій країні радо б побував я

Хоч би думками: там людина світом

Біжить, як лугом, квітами укритим,

Малі й хороші в китицю збирає,

А від отруйних око відвертає,

Хоча тісний той край, проте прекрасний!

Як світ є божий, він дитині — власний.

Як ми усе там за своє вважали!

Як добре все навік запам’ятали! —

Від липи, що галуззя розбуяле

На всіх дітей у селищі клонила,

До бережка, де люба кожна брила,

Усю там землю вивчено і знано

Аж до границь — сусідського паркана.

Одних я тільки щирих друзів маю —

Пожильців того золотого краю,

Вони довіри і любові гідні!

Бо хто ж там жив? Брати, матуся, рідні,

Сусіди добрі. Хто ж із цього світу

Ішов — як сльози по умерлім лито,

А скільки споминів було і туги!

Вірніші панові були там слуги,

Ніж в іншім краї мужеві дружина;

Тут батько не оплакує так сина,

Як вояки там плачуть за мечами;

Ревніше люди тужать там за псами,

Ніж по герою тут байдужі люди.

Хто жив там раз — довіку не забуде!

Зо мною, друзі, ставши на розмову,

Мені ви слово кинули по слову.

Так пролітала зграя журавлина

Над островом, де нудьгував хлопчина,

Пір’їну кожен хлопчикові кинув,

Зладнав він крила й до своїх полинув.

Коли б до тої я дожив потіхи,

Щоб заблукали ці пісні під стріхи

І щоб селянки тихою порою,

Співаючи за пряжею тонкою

Про дівчинку, що, як музик зачула,

То й сірі гуси геть свої забула,

Про те, як гнала селезня сирітка

Понад водою, гарна, ніби квітка, —

Щоб узяли до рук оце писання,

Таке ж немудре, як і їх співання!

За літ моїх так молодь нелукава,

Зібравшись там, де липа кучерява,

Читала про Юстину, про Веслава.[223]

А при столі сосновім управитель

Чи економ, чи то і сам властитель

Дріма було, читать не заважає,

А то місця складніші поясняє,

Красоти хвалить, огріхи прощає.

І молодь тішила поетів слава,

Що досі ще гримить в лісах, у полі…

За лаври, що дарує Капітолій,[224]

Дорожча їм з волошок плетениця,

Що з рутою звила їм проста жниця.