Пан Тадеуш

Буває, як іде на землю грізна буря,

Світ заніміє враз у тишині понурій,

А хмара, вітрові затримуючи дух,

Вгорі зупиниться, потьмарить виднокруг

І пильно погляда очима-блискавками,

Де їй пролитися нестримними дощами

І де перунами страшними загриміть.

Так у Сопліцівці зловісно все мовчить,

Усі задумались глибоко… По вечері

На призьбах сидячи, усі в небесній сфері

Втопили погляди. Натомлена земля

Дрімала. Крилися туманами поля.

До теплої землі все ближче нахилявся

Небесний виднокруг, мов з любою шептався, —

І в темряві густій коханці обнялись.

Тоді ж то шелести таємні почались

Та ніжні вигуки, — симфонія вечірня.

Пугачик розпочав: у млі напівпрозірній

Він сів на комині і плач завів сумний,

Війнули крилами безшумні кажани,

І вслід метелики тремтячі налетіли:

Здались їм полум’ям жіночі сукні білі.

На очі Зосині, що мов свічки, горять,

Вони налинули, безладно тріпотять,

Чоло обліплюють, що годі й відганяти.

В повітря комарів піднявся рій крилатий;

Крізь їх фальшивий спів чуткий піймає слух

Акорди зладжені дрібних безсонних мух.

У полі теж оркестр улаштувався повний:

За скрипаля деркач там править невгамовний.

Окселентуючи, бугай гуде, як бас,

І в бубон, знявшися, легенько б’є бекас.

Нарешті, як фінал симфонії живої,

Стави прокинулись, — і на відмінні строї

До ставу дальшого озвався ближній став,

Як ті два озера, що чарівник закляв

Поміж кавказькими похмурими шпилями:[143]

Удень мовчать вони, а грають лиш ночами.

Став, що між луками прозорчасто блищить,

В акордах радісних виспівує-бринить,

А заболочений та завжди каламутний

Рокоче з глибини понуро, глухо, смутно,

Як голос розпачу і давньої журби:

Концерта почали і в тім, і в тім жаби.

Сказати б — не стави озвалися в долині, —

Дзвенять Еолові[144] дві арфи старовинні.

Ніч наближається. Лише в далечині

Пастуші світяться та блимають огні,

І в лозах, у гаю, між темними кущами,

Вовки поблискують очима, як свічками.

От місяць ліхтарем сріблистим затремтів,

Поволі вийшовши із-за густих борів,

І чистим сяєвом облив подружжя давнє:

Земля, потомлена у праці безугавній,

Обійми небові розкрила у півсні.

Тим часом, граючи в ясній височині,

Поллукса й Кастора[145] сузір’я засіяло,

їх наші пращури Полеле й Леле звали,

А нині їм нові придумано слова:

Корона з них одна а друга з них Литва.

Там, далі, Терези[146] гойдалися небесні:

На них господь колись, у творчі дні чудесні,

Планети зважував (старі так гомонять).

В небеснім обширі вони тепер висять, —

І з того прикладу навчились люди важить.

А там он (знов-таки нам старші віком кажуть)

Те Сито,[147] де зерно господь пересівав

Адамові (його із раю він прогнав,

Та жита дав йому і дав до праці розум).

Он там, Давидовим невірно званий Возом,

Ридван Люциферів. Люцифер, не Давид

Ним їхав, зопалу на божий знявши світ

Меча бунтарського. Але Михайло[148] строгий

Колеса поламав йому серед дороги,

Зухвальця кинувши із неба просто вниз.

Отож поламаний стоїть і досі віз,

А лагодить його Михайло всім боронить.

Серед мінливих зір, що у безмір’ї тонуть,

Змій розтягається, неначе довгий пас.

Та кажуть литвини, що риба то, не плаз,

І зветься од віків вона Левіафаном[149]

(Це все од рабинів відоме християнам).

Левіафан колись у давніх жив морях,

Та як розлив потоп моря по всіх краях,

А потім висихать глибокі стали води, —

Лишилось на піску страховище природи

І здохло. Тож тепер ми бачимо скелет,

Бо, прикрашаючи свій голубий намет,

Піднесли ангели його у високості:

В костьолах так висять гігантів давніх кості.[150]

Зірок історію пан Войський добре знав,

То хоч увечері й не дуже добачав

І мало помочі давали окуляри, —

Він міг із пам’яті огні Волосожару

Найти у безмірі чи шалі Терезів.

Про все б він молоді докладно розповів,

Що в книгах писано, а що діди казали, —

Та молодь слухала, на жаль, його недбало:

Всі гостя нового очима стерегли.

То, з невідомої появлена імли,

Комета, віючи хвостом своїм яскравим[151]

І зорі, поглядом жахаючи кривавим,

Летіла з заходу на північ, ніби в Віз

Замість Люцифера хотіла сісти.

Скрізь Лише й розмов було, що про її появу.

Що мала значити? Біду чи, може, славу?

Чи вість визволення і радості несла,

Чи гніву божого ознакою була?

В ті дні великого, нестерпного чекання

Чудні з’явилися і грізні віщування:

Там, чорну голову піднявши до небес,

Зловісним голосом завив зловісний пес;

Там, над дорогою рядами сівши обіч,

Кричали ворони, немовби чули здобич,

А там у присмерку йшла Діва Морова[152] —

Мисливці бачили… — Вона над дерева

Своє підносила бліде, німотне чоло

І, розливаючи холодний жах навколо,

Криваву хусточку держала у руці.

Отож говорено про всі ознаки ці,

Як в табакирку враз ударив Підкоморій.

Брильянти блиснули, немов маленькі зорі

На ній; під склом портрет засяяв королів

Напроти місяця. «Багато говорив

Про астрономію нам пан Тадеуш милий,

Та все це — відгуки того, про що учили

Його за книгами у школі вчителі.

І я, чимало літ проживши на землі,

У Вільні-городі науки тої нюхав:

Усі теорії небесних тіл і рухів

Там ксьондз Почобут[153] нам розказував як слід.

Обсерваторію ж, багато тому літ,

Пані Пузиніна[154] шановна заснувала,

Майна потративши на справу цю чимало.

Почобут! Що то був за вчений чоловік!

Проте, кінчаючи свій довгий славний вік,

Катедру й телескоп покинув без вагання,

В ченці пострижений, пішов у путь останню!

Стрічав я й ректора Снядецького.[155]

Хоч він І світський чоловік, та вже ж не без причин

Його за мудреця учені мають люди.

Що ж! Кожен астроном, хоч найпильніший буде, —

Неначе міщанин, що пильно обчисля,

В віконце дивлячись, які до короля,

Якою брамою карети заїжджають,

Але спитаймося: хіба міщани знають,

Хто їде, і пощо, і про які діла,

На мир чи на війну прийняв король посла?

Дарма й питатися… Чимало тому часу

Браніцький[156] виїздив каретою на Ясси,

А за каретою, немов комети хвіст,

Юрба тарговичан тяглася через міст.

І що ж? Простолюд наш усе те розтлумачив:

Прикмети зради він у тім хвості побачив.

А цю комету зве селянський люд: «мітла»…

Дай боже, щоб вона що треба замела!»

«І я пригадую, — пан Войський уклонився, —

Як у господі в нас увечері з'явився

Поручик панцирний Сапєга[157] яко гість.

Усього мав тоді я, може, років шість —

Ні, з вісім, а проте і досі пам'ятаю!

Сапєги кожен з вас, напевно, ім'я знає:

Великим канцлером литовським він дожив

До літ ста десяти, а в армії служив

За Яна Третього,[158] воюючи під Віднем.

Тож він розказував: як на коні похіднім

Ян Третій вибрався у небезпечну путь,

Де мав загинути чи слави осягнуть, —

Посол од Австрії, наблизившись до нього,

Стремено подавав і цілував у ногу

(Граф Вільчек прізвище було того посла),

А папський нунціус[159] на рицарські діла

Господнім іменем благословляв завзятця…

Король гукнув нараз: «Що за діла творяться

На небі!» Глянули — над головами їм

Комета сунеться якраз шляхом отим,

Що войовничі йшли ним орди Магомета.

Недурно ж вибрала дорогу цю комета,

Та й появилася недурно в небесах!

Про неї писано чимало у книжках

І всяк мірковано про дивну ту пригоду.

Я Бартоховського ще пам’ятаю оду.[160]

Там докладно епізод

Увесь описано. Про той-таки поход

І повість немалу уложено — Яніна.

Прегарно, ясно в ній змальована картина

Пророцтва дивного і вчинків короля».

«Амінь, — Суддя на те, — так хай же знов земля

Литовська з вірою на небо поглядає

І вісті радісні в кометі цій читає:

Герой на заході — і він іде до нас».

А Войський: «Іноді лиш заколотів час

Кривава може нам комета віщувати,

А не війну. Чого б, і справді, їй стояти

Над нашим хутором? А вчора тут було

Гризні усякої багато, як на зло.

Асесор з Реєнтом розбив горнятко зрана,

А Граф увечері закликав битись пана

Тадеуша. Отак знічев’я і пішло, —

Та щоб знічев’я нам біди не натяглої

Коли б же пан Суддя не став на перешкоді,

Я б легко помирив, і всі б сказали: годі!

Ведмежа шкура тут пересварила всіх,

А я б історію їм розказати міг,

Якраз до випадків таких-от підходящу…

Вони й покинули б сваритися ні за що…

В посла у Рейтана, як те відомо всім,

Я зріс і виховавсь. Отож до нього в дім,

З Волині маючи в Варшаву шлях неблизький,

Заїхав гостювать Адам, князь Чарториський,[161]

Землі Подільської на той час генерал.

Куди лиш з’явиться — уже й бенкет чи бал!

А Рейтан, певне, хтів усіх перевершити!

Був пишний фейєрверк, театр був знаменитий

(Бо до театру князь охоту здавна мав), —

І сам Огінський[162] нам музик своїх прислав,

А всі ви знаєте, що в нього за музики…

Ну, й полювання теж уряджено велике…

Хоч ягеллонівська тече у князя кров,

Та Чарториських рід один в один пішов:

Усі кохаються у книгах, а не в ловах,

У дамських пробувать воліючи альковах,

Ніж із рушницею тропити звірину.

У нього в почеті мав славу голосну

Такий німецький князь Денасов.[163] Він хвалився,

Що з тигром віч-на-віч у Лівії зустрівся,

З тамтешнім цариком полюючи в лісах,

Тож тільки маючи він списа у руках,

Звірюку подолав жорстоку і лукаву…

А в нас якраз було уряджено облаву

У Налібоччині на дикі кабани.

Був з паном Рейтаном тут випадок страшний,

Що ледве одинець[164] біди йому не скоїв,

Та зручним пострілом він звіра заспокоїв.

Отож і хвалено одважного стрільця, —

Лише Денасову була пригода ця

За привід говорить, що тут лиш сміле око,

Не руки сміливі. Розводивсь він широко

Про тигрів, Лівію та про холодну бронь.

Ну, Рейтан був палкий, як порох, як огонь,

То й крикнув, тупнувши ногою не на жарти:

«Як око, то й рука! Кабан же тигра вартий,

Як вартий списа — меч…» «Хто зна, до чого йшло,

Бо суперечників велике брало зло, —

Та Чарториський князь узявся їх мирити,

Щось по французькому жвавенько говорити…

Еге, помирите! Якраз напав на тих!»

І нарочито тут оповідач затих,

У Підкоморія на понюх попрохавши:

Так загострити в нас цікавість можна завше.

Був близько повісті розлогої кінець,

Але хазяїна таємний посланець

Одкликав у якійсь негайній, пильній справі, —

І розійшлися всі, хоча були цікаві

Старого слухати. Небавом тихий сон

Гостей натомлених забрав у свій полон.

Лише Тадеуша той сон ніяк не зморить:

По сінях ходить він, ні слова не говорить,

Стоїть, як вартовий, при дядькових дверях,

Щоб з ним порадитись об деяких речах

Чи, може, дозволу якого попрохати, —

Та не наважиться постукать до кімнати,

Бо двері замкнено, і таємничий гість

Про щось шепочеться… Яка ж у нього вість,

Чого вночі прийшов? Яку тут має справу?

І уші до дверей приклав панич цікаво.

Хтось плаче… Що таке? Та слів не чує він!

Заглянув крізь замок — то Робак, бернардин,

Цілує у Судді в тяжкім риданні руки,

Мов довіряючи йому незглибні муки, —

А Судія його ласкаво обійма,

І річ уривчаста іде між обома.

«Ах, брате, — мовив ксьондз, — я за гіркі провини

Весь вік караюся у рясі бернардина,

Пихи не знаючи, не прагнучи хвали,

Отчизні й господу свій подвиг, хоч малий,

Покірно несучи. Так думав і умерти

Німий, непізнаний, невгаданий до смерті,

Накласти на уста незламную печать,

Тобі і синові ні слова не сказать!

Та ксьондз-провінціал[165] мені дозволив тайну

Під хвилю ознаймить страшну чи надзвичайну.

Тепер чи не прийшов до того саме час?

Великий заколот готується у нас,

А покладаються лише на власні сили,

Французів не ждучи… Мене не зрозуміли,

Чи, може, трохи й я занадто поспішав,

Коли до збройного повстання закликав…

Той Ключник полум’я роздмухує в Добжині,

А божевільний Граф там кинув гасло нині

До бою… Я не міг нічого зупинить.

Матвій пізнав мене… Він може сповістить

Про те Гервазія… Вмирать мені — байдуже,

Та справа ж бо яка умре зо мною, друже!..

А втім… Однаково, що буде… Я піду!

Або вгамую їх, або… кінець найду…

Кінець життя свого… Прощай, прощай, мій брате!

Сопліцо! Пам’ятай, що мусиш слугувати

Своєму краєві і честю, і мечем!»

І, обгорнувшися до самих брів плащем,

Ксьондз одчинив вікно і зник. Судця зостався

І, запечалений, сльозами обіллявся.

Тадеуш почекав — постукав до Судді —

Йому відчинено. Склонився, а тоді:

«Мій дядечку, — сказав, — спасибі за гостинність,

Але сувора честь і рицарська повинність

Мені наказує покинути цей дім.

Я Графа викликав, я битись маю з ним,

А на Литві тепер заказано двобої, —

У місці іншому він стрінеться зо мною:

Дуель призначено за межами Литви.

Прощайте, дядечку. Як я лишусь живий,

То там уже мені добратись буде близько

До війська братнього. Адже іти до війська

Мені у батьковім тестаменті[166] стоїть…

Не знаю, хто його надумався змінить».

«Ей, хлопче, нащо-бо так дуже гарячиться,

Неначе, від хортів тікаючи, лисиця,

Що там війне хвостом, а там он утіка?

Що сталось — сталося, але ж мета яка

В такому наглому нічному утіканні?

За певним звичаєм ми приятелів зрання

До Графа маємо вмовлятися послать.

Перепросити нас він може, може дать

Свої пояснення. А ні, то будем битись,

Та нащо ж мухою у казані крутитись?

Скажи по щирості, чи тут нема причин

Яких захованих? Для мене ти як син,

Тобі не раз, не два по-батьківськи я радив… —

Тут ніжно парубка по голові погладив

І теплим голосом заговорив Суддя. —

Хоч не слідкуючи, а помічаю я,

Чи не з жіноцтвом ти дійшов яких історій…

Ну, й паничі тепер до цього зілля скорі!

Признайся, братику, у всіх ділах своїх!..»

«Ах, любий дядечку, вчинив я, може, гріх,

Спіткнувся — що ж робить?… Так… Певні є причини…

Вже не поправити… Не ждавши ні години,

Я мушу їхати, покинуть рідний край…

А про подробиці, на бога, не питай!»

«Мабуть, посердились не знать чого малята! —

Суддя, всміхнувшися. — Я й бачив, що з кутка ти

На дівчинку одну уважно поглядав

І розлютовано уста собі кусав.

Помітив, що й вона робила кислу міну…

Усі ці дурощі я добре знаю, сину:

Як двоє любляться таких-от молодих,

То що вже горя тут, одчаю, сліз гірких!

Не так поглянула, а він не так промовив, —

Тікають у ліси, неначе звір од ловів,

Одно від одного. А то стоять, сумні,

В кімнаті по кутках, як тіні мовчазні.

Та на хвороби ці я добрі знаю ліки…

Повір, Тадеуше, — це горе невелике,

Аби-но ти мені до краю розповів!»

«Що ж, дядечку, — нараз панич почервонів, —

Коли вже розмовлять про це нам довелося,

То й справді панна та… та вихованка… Зося

Мені сподобалась… Не визнатись — чому б?

Та кажуть, що мені призначено вже шлюб

З Підкоморанкою… Що ж… Мушу буть слухняним, —

Та як змінить чуття, скувати як серця нам?

Найкраще — виїхать надовго; може, час

Ці муки вигоїть…» «Оце дак так! Якраз

Дотепна вигадка, кохання спосіб новий:

Не розпитавшися, втікати од любові!

А що, як висватать для тебе Зосю сам

Я хочу?» «Дядечку! Не пощаститься нам,

І хоч ласкаві ви, немов отець, до мене,

Та не погодиться тут пані Телімена!»

«А ми попросимо…» «Ні, марна річ просить…

Я мушу їхати, мій дядечку…» «Крутить? —

Суддя розгнівався. — Крутити знову хочеш?

Навіщо ти мене і сам себе морочиш?

Навіщо про любов мені торочиш тут,

Про честь… Хто чинить так — той зводця, баламут!

Твій дядько, думаєш, не бачить і не чує?

Гляди-но! Утікать! Чи так-то ще й пущу я!

Як, може, Зосю ти, молокососе, звів, —

Узавтра ж під вінець!.. А ще тут говорив

Про вірність, про чуття!.. Як! Смів мені брехати!

І так од клопоту не знаю, що й почати,

А тут ще цей мене морочити прийшов!

Ану-бо спать мені! Доволі тих розмов!»

І по таких словах, проказаних суворо,

Сопліца голосно гукнув по коридору,

Щоб Возний роздягать ішов його мерщій…

Тадеуш, вийшовши з кімнати сам не свій,

Спинився. Вперше чув такі докори грізні,

А знав, що недарма… і що жалі запізні.

Ну, що, як дійде це до Зосиних ушей?

До Телімениних? Ні! Кинуть дім оцей!

Втекти світ за очі!.. Непевною ходою

Ішов не знать куди… Аж перед ним марою

Постала в білому висока тінь тонка.

Тремтяча простяглась до панича рука,

І голос вимовив, гіркої муки повен:

«Невдячний! Говорить ще сміє про любов він!

Ще вчора заглядав мені у вічі ти, —

Сьогодні думаєш, як швидше утекти?

Ще вчора тішився розмовою моєю, —

Сьогодні злякано ховаєшся від неї,

Немов трутизною напоєна вона!

Що ж… Може, так і слід, і це моя вина:

Адже мужчина ти, невдячний і зрадливий…

З кохання нашого смієтеся усі ви!

Я, кокетерії не знавши все життя,

Свої незаймані дала тобі чуття,

Вщасливила тебе… А ти — а ти віддячив!..

О, чом же, чом мій зір раніше не добачив?

Із серця ніжного ти з серцем кам’яним

Сміявся, зраднику! Сама я винна в тім,

Та знай: невдячністю накарана такою,

Ще гірше, аніж ти, гордую я собою!»

«Ні, Телімено, ні! — Тадеуш одповів. —

Хіба гордую я? Хіба я розлюбив?

Зміркуй лише сама: дізнатись можуть люди…

Неслава, поговір, — і що з тобою буде?

Отак любитися — це ж незвичайно, гріх!»

«Ягня! Невиннощі! — гіркий почувся сміх. —

Я, бувши жінкою, неслави не боюся:

Хай знає цілий світ! Люблюся, то й люблюся!

А ти, мужчина, ти! Чи то ж бо сором вам

Крутити голови трьом, десятьом жінкам?

Чи стид ви маєте?…» — І сльози полилися.

«Зміркуй же, серденько, круг себе подивися:

Вся молодь, марячи про волі день святий,

До війська рідного наважилася йти,

А я б лишився тут, одважний і здоровий,

Для тихомирної, безпечної любові?

До того ж, батькові коритися я звик,

А він тестаментом служить мені прирік

У війську польському… Прощай же!..

Без вагання Узавтра виїду… От річ моя остання».

«Що ж… Коли так, то й так… Іди… не бороню,

І жодних перешкод тобі я не чиню.

Йди вольності служить і добувати слави…

Хотіла б знать лишень, чи ти не для забави,

Розпусти марної за мною упадав?

Скажи, скажи тепер, чи щиро ти кохав?

Найдеш там дівчину, що візьмеш за дружину,

Але скажи ще раз, в останню цю хвилину:

Люблю»… — І знов зайшлась нестриманим плачем

І серце хлопцеві порушила жалем.

Нещасна — і про що благає? Про дрібницю!

Тепер він сам не знав своєї таємниці, —

Любив її чи ні… «Ну, годі, не журись!

Довіку спомини прекрасні зостались

Од наших зустрічей, од нашого кохання…

Прощай же — і не плач в годину розставання!»

Ще хвилька — і вона у нього на грудях

Щебече, втішена: «Соколику мій! Ах,

Як мило, солодко! Мене кохаєш! Любий,

Чи знаєш? Я могла дійти до самозгуби!

Тепер щаслива я, щаслива, як дитя!

Я ж віддала тобі і серце, і життя,

Маєток свій оддам, полину за тобою,

Турботи розділю і радість, мій герою,

Квітками путь тобі встилатиму — і знай:

В пустині буде нам розкішний, пишний рай!»

Тадеуш вирвався з обіймів: «До яких ти

Речей додумалась! Тут сенсу ані крихти!

Чи маркітанткою візьму тебе в похід?» —

«То поберімося!» — вона у відповіт.

«Та ні-бо, — знову він, — не шлюб на мислі в мене,

Женитись наміру не маю, Телімено! Доволі вигадок!

Той час уже пройшов! Я дякую тобі за ніжність, за любов,

Але женитися — нізащо!.. Будь здорова…

Узавтра їду я, і це останнє слово».

Скінчив і відійшов — та поглядом вона

Його Медузиним[167] спинила, мовчазна,

А далі, витягши, неначе привид, руки:

«О серце ящірки! Бридке жало гадюки!

Хай Графом, Реєнтом погордувала я,

Тобі віддавшися, — то вже вина моя,

Бо ж добре, добре я натуру вашу знала,

Мужчини!.. Та тобі здалось того замало,

І ти насмілився так підло тут брехать!

Ще й Зосю, те дитя невинне, покохать…

Не покохати, ні! Її хотів ти звести,

Нікчемний зраднику, негіднику без честі…

Я чула: з дядьком ти про неї говорив…

Іди ж! Уста свої брехнею ти зчорнив —

Огидний ти мені! Втікай, а то хвилина —

І знатиме весь світ, що підла ти людина!»

Іще сопліцівський не був ніколи рід

Страшніш ображений… Тадеуш аж поблід,

«Дурна!» — проскреготав і, тупнувши ногою,

Пішов невірною, турботною ходою,

Докори у душі озвалися гіркі…

Ах, на докори сам він заслужив такі,

Нещасну кинувши на горе, на поталу…

Та ім’я Зосине уста його шептали,

Він розлюбить її не міг, хоч би й хотів…

Навіщо ж бо його лукавий спокусив

І, сплутавши тепер нещирістю, брехнею.

Покинув з насміхом? Так, він не може з нею,

Із Теліменою, стрічатися — не жить!

Де ж порятунок, де? Що діять, що чинить,

Як заспокоїти розбурхане сумління?

І враз у бурі цій, мов корабель спасіння,

Майнула думка: «Граф! Призначено дуель!

Скарати бестію!» Та знов той корабель

Сховався в піняві: «А за що ж покарати?

Навіщо битися? У чім він винуватий?

Як навіть Зосю він кохає,- що ж по тім?

А може, й дівчина бажає буть за ним?

Невже, нещасний сам, нещастя всім нестиму?»

І поміж мислями безладними такими,

Що душу хлопцеві наповнили ущерть,

Змією блиснуло жахливе слово: смерть.

Умерти, утекти від сорому, від муки!

Втопиться зважившись, він кинувся на луки,

Де чистий та мутний видніються стави:

Спинився над мутним, і пахощі трави

Напівзогнилої з жадобою вдихає:

Бо самозгуба теж чарує і сп’яняє,

Як-от розкішника додержане вино…

Тягло Тадеуша пірнути у багно

І захлинутися в драговині зеленій…

Тут серце відійшло самотній Телімені:

Вона помітила, куди юнак побіг,

І ум досвідчений одразу постеріг,

Що зле намислив він. Хоч гнівалась на нього,

Але злякалася, щоб заміру страшного Не здійснив.

«Стій! Вернись! Кого там хоч люби,

Та зглянься! Почекай!» Шкода: її мольби

Даремно в тихому повітрі продзвеніли.

Предивне сталося під ту хвилину діло:

Граф із жокеями своїми над’їжджав

І слухав, як бринить до ставу другий став —

Той світло, сумно той, мов арфи дві еольські

(За всі жаби кричать жаби найкраще польські).

Ч\довий краєвид послався перед ним:

Стави, лисніючи у сяєві нічнім,

Один до одного горнулися пестливо.

Скидався правий з них на дівчину вродливу

З ясними лицями й замисленим чолом;

Як коси золоті, пісок блищав кругом,

І трави маяли зеленими стрічками.

А другий, чорними лямований кущами,

Був наче парубок смуглявий і смутний.

Обоє вквітчані, шепталися вони,

Ще й поєдналися, мов узялись за руки:

Два струмні з них текло зміясто через луки,

В один зливаючись і падаючи в рів,

Де грою місячних розсипаних огнів

Переливалася одна по другій скалка.

Струнка, здавалося, самітниця-русалка

Там перекинула дзвінкий бездонний жбан

І, нахиляючи над воду пишний стан,

Закляте золото метала в шумовиння.

Із рову вийшовши, струмок губився синій

Між верболозами, щоб знову спалахнуть…

Як вуж, що литвини гівойтосом зовуть,

Здається, у траві простягтися, дрімає,

Але повзе вперед, бо то як срібло сяє,

То раптом золотом тремтячим одлива,

Аж поки папороть його не захова

Від ока людського, — так струмінь по долині

Котився, у густій ховаючись вільшині,

Де тіні сходились, подібні до примар.

Тут, ближче, місячний довершуючи чар,

Як грізний опікун, суворий та сварливий,

Напівзахований у кучеряві іви,

Чорнів над водами старий, похилий млин.

Увесь наїжившись, прислухувався він

До двох закоханих таємної розмови, —

І, розлютований за необачне слово,

Широким колесом, мов кулаком затряс.

Граф, стрепенувшися, поглянув — і нараз

Уздрів Тадеуша. Як? Що це має значить?

«Лови, держи його!» — і всі жокеї скачуть

За хлопцем… Спіймано!.. Взяли в полон…

Ведуть… Весь двір прокинувся, гукає…

Коні ржуть… Облога!..

Збуджений, не зна Суддя спросоння,

Що тут подіялось, — а Граф уже до броні,

Вже й шпагу вихопив: «Сопліцо! Кари час!

Одвічний вороже, хай бог розсудить нас!»

Але незбройного побачив — і спинився.

Суддя, здивований, на те перехрестився

І мовив: «Свят, свят, свят! На бога! Чи ж розбій,

Мій пане, до лиця фамілії твоїй?

А ми — свою ми честь оборонить зумієм!»

І вже збігаються — хто з шаблею, хто з києм, —

А Войський погляда на Графа здалеки,

Ножа убійчого приклавши до руки…

От-от зачепляться, — та нагло у вільшині

Почулись вигуки і зброї брязкотіння,

Загув на річці міст од кінських копитів

І — «Гей же на Сопліц!» — у сотнях голосів

Гаями сонними заграло-загриміло.

Здригнувся Судія: Гервазієве діло

І клич Гервазіїв! «Союзники мої

Не забарилися, — озвався до Судді

Граф, повен радості. — Віддайся нам без бою».

Аж ось, розбуджений, з далекого покою

Асесор вискочив: «Що за сваволя тут?

Панове, є на те уряд у нас і суд…

Ви, пане Графе, ви тут чините розбої,

То мушу вдатися до влади військової,

Як імператорський велить мені указ

Тисяча двіс…» «Мовчать!» — І Граф його нараз

Ударив з розмаху своєї шпаги плазом…

І зник у кропиві з неназваним указом

Асесор ранений, а може, й неживий.

«Так, — мовив Судія, — це справді вже розбій!»

А дами в плач, у крик, — найголосніше Зося…

Русяве по плечах розкидалось волосся,

І вся здригалася, немов мале дитя,

В руках мучителів кінчаючи життя.

Тут дивну сміливість явила Телімена:

До Графа кинулась, хапає за стремена,

Гукає: «Рицарю! Незбройних мордувать?

То спершу маєш дам, тиране, повбивать…»

І впала на траву знеможена, зомліла.

А Граф, склонившися до неї: «Хай могила

Цю руку забере, коли б на дам вона

Підняться зважилась! Сопліци! Є вина

У вас несплачена перед Горешків родом.

Беру вас у полон, та слово вам одно дам:

Усе чинитиму, як честь мені велить.

Коли в Італії дійшлось мені зловить

Страшних розбійників біля Бірбанте-Рокка,

То збройних скарано було тоді жорстоко,

Незбройних зв'язано і взято у полон.

Привів я в город їх — і, як велить закон,

Усіх повісили біля підніжжя Етни.

Який же був тріумф шляхетний і славетний,

Коли я з бранцями у місто повертав!

Я їм піхотою за кіньми йти казав

Для мальовничості…» Сопліцам пощастило,

Що Граф, збираючись на надзвичайне діло,

Від шляхти уперед із почетом спішив:

Він кращі коні мав, і стятися хотів

Якшвидше… А тепер, од гніву охоловши,

Побачив, що таке тривать не може довше,

Що треба справу цю без крові закінчить.

Отож усіх гостей і Судію велить

Замкнути в домі він, — а шляхтичам, готовим

Усіх повішати, рішучим каже словом

Утихомиритись і в'язнів не займать.

Не втихомирились!.. «Гей, на Сопліц!» — кричать,

І, як ув'язнено і ватажка, й залогу,

Одважно почали всього двора облогу:

Щоправда, не вдалось у дім їм увійти,

То в кухню линулись. Тут нової мети

В очах войовників проміння засіяло:

Принадні пахощі присмаженого сала

Та м’яса теплого збудили голод в них.

«Гей, їсти!» — крикнули. Ще крик той не затих —

«Гей, пити!» — чується. Мов хори два античні,[168]

Гукали «їсти!», «пить!» у тишині північній…

Так раптом армія, натомлена в бою,

Фуражуватися в ворожому краю

Ретельно узялась, забувши небезпеку.

Гервазій, мислями ширяючи далеко,

А помсту довершить не мігши, як хотів,

До інших вирішив удатися шляхів.

Отож, обізнаний з правами і з законом,

Аби покласти край усяким перепонам,

Маєток забраний належно затвердить

Негайно ухвалив. По Возного біжить,

Шукає по кутках, перериває речі,

І врешті витяга Протазія з-за печі

За комір: «Маю честь уклінно попросить

Я пана Возного, щоб зволив ознаймить

Цей грунт і всі поля, все,[169]

Як власність Графову. Як знаєш, так чеши,

Але в формальностях ні словом не збреши!»

Та Возний, сміливо за пояс руки вклавши,

Промовив: «Я закон шаную, пане, завше;

Але що з примусу, вночі мені велять

Акт оголошувать, — той акт не може мать

Ні сили жодної, ні вартості для суду».

«А хто ж примушує? Чемненько просять люди!

Я лиш виконую, що треба стороні,

Котора кликала мене до виконання:

Пощо ж за комір ти схопив мене зарання?

Закону я посол, роблю, як він велить.

Скажи-но ліхтарем для мене посвітить, —

Все вичитаю я… Утиштеся, братове!»

І, щоб почули всі його уроче слово,

На дрова, складені недавно під паркан,

Він скочив. Звідтіля, швидкий, як ураган,

В коноплі бухнувся. Конфедератка біла,

Мов голуб, у густих коноплях пролетіла

І щезла. Вистрілив Коновка їй услід,

Та чи ж улучити? Вже із хмелевих віт

Прудкого Возного почулось: «Протестую!»

Тим часом армія звитяжна бенкетує,

Плюндрує, тішиться. Кропитель закропив

Вола по лобі враз, найбільшого з волів,

А Бритва до телят із шабелькою взявся,

Та й Шило мовчазний без діла не зостався,

Свиней годованих надибавши в сажах…

І гуси, чуйністю прославлені в віках,

Даремно гелгали та голосно сичали,

Як ночі темної, коли зрадливі галли

До Капітолія заснулого повзли:[170]

Живцем на пояс їх Коновка ниже злий,

І,весь обсипаний сріблисто-білим пухом,

Здається хохликом, нічним крилатим духом.

Страху найбільшого зазнав проте курник,

Хоч там і не такий піднявся гвалт і крик:

Ті кури, що крупу їм давано перлову,

Під руку месницьку попалися Сакову.

Украй розпалений, він ловить, душить їх,

Що пір'я сиплеться, як різнобарвний сніг…

Ей, хлопче, нащо то воно тобі здалося?

Адже не вибачить цього довіку Зося!

Гервазій давні тут пригадує часи:

Велить од кунтушів подати пояси

І ними витяга з глибокої пивниці

І пива чистого, й сивухи-ледащиці,

І найсвітлішого, міцного дубняку.

Веселі шляхтичі на дивину таку,

Неначе комашня, збігаються юрбою

І перекочують барила під покої,

Де полку графського квартира головна.

Огні розкладено, і пара йде смачна:

Шкварчить і смажиться м'ясиво всіх гатунків.

Вже дехто, взявшися до їжі та до трунків,

Надумав піснею дрімоту розігнать:

Усім ухвалено гуляти, а не спать.

Одначе час іде, за оком гасне око,

І, позіхаючи ліниво та широко,

Хто з чаркою в руці, хто з ложкою поліг…

Так переможців сон, брат смерті, переміг.