Пан Тадеуш

О вікопомний рік! І досі в нашім краї

Наш селянин тебе врожайним називає,

Воєнним зве жовнір. Про тебе гомоніть

Старі збираються, про тебе спів бринить,

Ти ознаймований прийшов небесним чудом,

Глуха про тебе вість котилась поміж людом,

Передчуття будив ти радісні й сумні!

Коли застояну, змарнілу навесні

Худобу пастухи вигонили на поле,

Вона, як ще того не бачено ніколи,

Що мала пастися, — качалась і ревла:

Тривога в реві тім чудна якась була.

Селяни, ідучи на оранку з плугами,

Не відкликалися безжурними піснями,

Весну вітаючи, буяння і тепло.

Ні: кожен, зморщивши задумане чоло,

На захід поглядав, немовби звідти мали

Явитись чудеса, прийти щось небувале.

І поміж птицями багато дивних див:

Дочасно чорногуз на сосну прилетів,

Де вже не рік, не два гніздо його чорніло, —

І крила розіп'яв, неначе прапор білий,[185]

Дочасно ластівок згромаджені полки

Летять над водами, рухливі та легкі,

І кубла зліплюють з берегової глини;

Чутно, як у гаю надвечір валюш[186] лине

Гусині гомонять у небі табуни

І журавлів ключі з ясної вишини

Дзвенять, кружляючи повільно над болотом.

Усі дивуються: чому так рано? Що там

Із краю теплого мандрівних птиць жене?

Аж інших чути птиць ячання голосне.

Мов сивок та шпаків летять веселі зграї,

Султанів та знамен барвисте море грає,

По взгір’ях котиться, мигтить удалині.

Кіннота! Дивна бронь, убори все чудні!

Полк їде за полком, гармати поміж ними

Шумують талими снігами весняними;

Шапки чорніють ген, полискують штики, —

Ідуть, як мурашня, піхотні вояки,

На північ держать путь, подібні птаству тому,

Що, вирій кинувши, вертається додому,

Інстинктом гонене якимось неясним.

Гармати, коні, люд в озброєнні тяжкім,

У строях військових, — усе пливе рікою,

Гуде й шумить удень і пізньою порою,

Земля дрижить — і грім лунає із-за гір.

Війна прийшла, війна! У віковічний бір,

Де бульботав глухар і вив неситий звір,

Од неї відгуки зненацька налетіли.

Мисливець, у гаях та в пущах посивілий,

Що досі знав лише ведмедячі сліди,

Орлині поклики, шум дерева й води,

Уперше слухає далекий грім гармати;

Серед поляни зубр спинився волохатий,

Чудне видовище уздрівши в гущині:

Граната іскри там сипнула огняні,

З ревінням лопнувши. Він пелехату гриву

Наїжив з остраху і вперше полохливо

Утік, не знаючи, від чого утіка;

Он куля свиснула і вдарила, дзвінка,

У давнє дерево‹поросле мохом сивим, —

І стогне дерево, таємним повне гнівом.

Де битва? Квапляться завзяті юнаки,

Шаблі готуючи, мушкети, тесаки…

За ними, ревними умившися сльозами:

«З Наполеоном бог- Наполеон із нами», —

Шепочуть сестри їх, брати і матері.

О весно! Хто тебе зустрів об тій порі,

У краї нашому, — довіку не забуде!

Якою радістю тоді раділи люди,

Якими хвилями пишалися лани

У вікопомний рік врожаю і війни!

О дивне марево! Народжений в неволі,

В неволі виріс я, — і другої ніколи

Такої пишної не зустрічав весни!..

Якраз сопліцівські прорізавши лани,

Стелився давній шлях з-за Німану ясного.

Усюди несучи тріумфи й перемогу,

Король Вестфалії ішов ним, Єронім.[187]

Князь Юзеф,[188] що ділив воєнну славу з ним,

Литву єднаючи звитяжно до Корони,

До краю рідного вів рідні легіони.

Три дні для спочиву король дає військам,

Хоч ті й шепочуться: «Не спочивати б нам,

Зібрати сили всі і ворога розбити!»

Та слово сказано — і мусять відпочити,

Розташувавшися по селах та містах.

Тож і сопліцівський прийняв під себе дах

Привідців славлених: прибув сюди

Грабовський, Домбровський-генерал,

Князевич, Малаховський, Гедройц…[189]

Увечері натомлені прийшли

І спати, хто де міг, у домі полягли

Та в замку давньому, розставивши сторожу.

Упала темна ніч, і чорну огорожу

Вогні освітлюють обозні. Тишина Навколо.

Часом крик її перетина —

Пароль умовлений чи поклик вартового.

Заснули гості, спить господар, лиш одного

Старого Войського дрімота не змогла,

Бо таємничі він розпочина діла,

Щоб ними дім Сопліц на вічні вславить віки.

Узавтра буде день урочий і великий —

Трьох пар заручини і учта для вождів.

Отож закликано сусідніх кухарів

Обід нечуваний на завтра зготувати.

Чотири прибуло, аж надбігає й п'ятий,

А за отамана сам Войський серед них.

У білім фартусі, сам білий, наче сніг,

Рукава закачав, на носа окуляри

Надів, хлопушкою помахує в руці,

Щоб мухи одганять на м’ясі чи муці,

Рукою ж другою від дістає з полиці

Ту книгу, де усі кухарські таємниці

Докладно списано. Колись по книзі цій,[190]

Що назву Кухаря Довершеного[191]їй

Дотепно надано, — вечерю зготували,

Що папа сам Урбан і всі з ним кардинали

Для Осолінського[192] добрати не могли

За ласощі тонкі належної хвали.

Пізніше, короля приймавши Станіслава,

Коханку Радзівілл[193] зажив гучної слави.

За цею книгою наготувавши страв.

Тож Войський, що лише у книзі прочитав,

Накаже кухарям, і кухарі моторні

Умить виконують. Як бісенята чорні,

Плигають кухтики в шаленій метушні,

Запаси зносячи… Там пряжать на вогні

Шинки кабанячі, кавалки оленини,

А там по вітру пух розноситься пташиний

Густою хмарою: щипають глухарів,

Курей… Але, на жаль, Добжинський Сак призвів

Курник сопліцівський до бідності на кури:

І досі мало їх од часу, як похмурий їх месник вирізав…

Але чого зате не смажить полум'я багряно-золоте,

З наказу Войського олією полите

(Йому хотілося якшвидше розпалити):

Сказав би — тут Литва з дарами усіма,

Що тільки молока пташиного нема!

Вже день пречистої займався весняної.[194]

Проміння блиснуло рожевою стрілою

І перекреслило нічну похмуру тінь…

Як море, світиться, синіє височінь,

І зорі, гаснучи, блищать, немов перлини,

Крізь воду. В самоті прозора хмарка плине,

Мов ангел, що несе у селища святі

Молитви стомлених, в нехитрій простоті,

У передранішній, у благовісній тиші, —

І крила розпустив, за білий сніг біліші.

Останні жемчуги погасли в глибині,

І сходу пишного розсипались огні,

Блакить рум’янячи, немов дівочі щоки.

Між ними — сонячне висвічується око,

Пливе по обрію могутнє, осяйне

І в барвах міниться: то, як сапфір, ясне,

Червоне, як рубін, немов топаз, жовтаве.

Аж — ніби діамант у золотій оправі —

Над землю виплило і звеселило даль,

Переливаючись промінням, мов кришталь.

Багато збіглося народу до каплиці

На диво дивнеє: адже сюди молиться

Прийдуть увінчані, оспівані вожді,

Що зброї вірної не клали і тоді,

Коли тяжка журба на всю лягла країну!

Ще не один отець замріяному сину

Оповідатиме про славні їх діла,

А слава, що навкруг імен їх наросла,

До подвигів нових скликатиме героїв!

Вояцтво сходиться. Ніхто б не заспокоїв

Селян, охоплених величним почуттям,

Що, радісний привіт приносячи гостям,

Зачудувалися незмушено та щиро

Тому, що на бійцях невидані мундири,

Що зброя їх горить на сонці золота,

А не цураються серця їх і уста

Народу рідного та неньчиної мови.

Відправа почалась. Неначе лан шовковий,

Біляві голови хвилюються кругом.

Дівоча серед них, прикрашена вінком

Чи яснобарвними квітками перевита —

Волошка в літній день серед густого жита…

От — ніби вітерець по колосках пройшов —

Усі вклоняються під звуки молитов

Та срібного дзвінка ясне переливання.

В дар божій матері зілля та квіти ранні

Сніпками зв'язано і звито у вінки —

І ніжний запах їх, як фіміам легкий,

Струмує хвилями в небесні високості.

По службі погляди усі звернули гості

На Підкоморія (він за маршалка став

Конфедератського, як оборонець прав,

Що принесли в Литву повстанські легіони).

У щирім золоті жупан єдвабний тоне,

Блищить, немов зоря, на кунтуші алмаз,

Жаріє барвами коштовний литий пас,

І шабля світиться при боці старожитня;

Чаплиних білих пер пучок на шапці квітне, —

За кожне не один заплачено дукат

(Так одягаються лиш для великих свят!).

«Брати! — промовив він. — Ви чули і читали,

Що любу волю нам дають універсали,

До сейму вального[195] звелівши обирать

Достойних, що ніхто не зможе закувать

Народу польського; що меч Наполеона

Литву приєднує до братньої Корони…

Та мову не про те я з вами поведу.

Усі ви знаєте, яку страшну біду Сопліца

Яцек тут за молодості скоїв;

Тепер господь його навіки упокоїв,

І маю дещо вам про нього розказать,

Неслави давньої змиваючи печать.

Коли гріхи його ми знаємо, братове, —

Згадаймо й подвиги великої любові!

Не вмер у Римі він — прийняв чернечий стан,

Назвався Робаком, і скільки мук та ран

Зазнав, слугуючи вітчизні без заплати!

Під Гогенлінденом,[196] як військо відступати

Уже намислило, — у бойовім огні

Листи Князевича проніс він потайні,

Що допомогу той пришле належну вранці;

Коли в Іспанії ворожі взято шанці,

При Козетульському прийняв він рани дві…

На небезпечності не важив бойові,

А слави не шукав, лише добра народу.

Ходив по всіх краях, віщаючи свободу,

Людей гуртуючи, підносячи серця.

Нарешті скорбного діждався він кінця

Тут, у Сопліцівці, готуючи повстання.

Про подвиги його, про чесне слугування

Дійшли до кесаря великого чутки,

І він, щоб за взірець нам приклад був такий,

Хреста почесного свойого легіона

Послать йому звелів. Цей дар Наполеона

Прийшов запізнено. Оповіщаю всіх

Своєю властю я, що змито давній гріх

В роду сопліцівськім. А хто на те не зважить,

То нам артикули в статуті ясно скажуть,

Якою карою непослух покарать:

Ніхто не сміє-бо неславою вкривать

Ім'я, що славою навіки оповите.

Про все те Возний вам повинен ознаймити,

А що порівняно і шляхту, і селян,

Хай кожний добре цей запам'ятає стан!

Що ж до великої від кесаря відзнаки,

То з нашим вироком погодиться усякий:

Як за життя його вона не прибула, —

Нехай нагадує святі його діла

о смерті, сяючи зорею патріотам.

Її ми зложимо, як чесній діві вотум,[197]

В каплиці. Перед тим лежить нехай три дні

У Яцька чесного на рицарській труні…»

Та й видобув хреста і показав народу, —

А сонце, повагом спливаючи зо сходу,

Промінням радісним освітлило хреста,

Де грала зіркою корона золота,

Останній честі знак, пошани знак останній.

Тим часом, на обід запрошуючи ранній,

Суддя вклоняється усім, що прибули:

Селян і шляхтичів однаково столи

У гостелюбному його чекають домі.

Там наші два діди спіткалися знайомі,

Щоб побалакати на призьбі, при меду.

Сидять, кружають мед — і дивляться: в саду,

Де цвітом маківки розсипались багряним,

Хороша дівчина із молодим уланом.

Він — ніби соняшник блискучий, а вона

В зеленім одязц як рута запашна,

І погляди її — немов фіалка в лісі.

Щоб їм не заважать, умисне розійшлися

Панни поміж дерев, шукаючи квіток.

Все теє бачивши, всміхається дідок

Один до одного. «Так, Протазеньку, так-то!»

«Так, Гервазеньку мій! Зійшли нінащо акти

Судові: злагода настала по війні.

Вся справа дивною здається і мені,

Та маю приклади… — Тут видобув тавлинку —

Обидва нюхають.-…Адже колись за жінку

З сім’ї ворожої Мацкевич доню взяв

І тим процесові належний край поклав.

Квілецькі з Турнами багато літ судились,

Аж поки діти їх вкінці не поженились.

Пац із Путраментом, з Борзобагатим Зан…

Та скільки тих сварок було серед краян, —

Аж от дочка зросла, небога чи сестра там,

І ворог ворога зве родичем і братом!

А як подумати — із Польщею Литва

Не рік змагалася, Гервазію, не два,

До дня, як руки їм Ядвіга[198] поєднала.

З усіх тих прикладів, як возний трибунала,

Роблю я висновок: коли на виданні

В родині дівчина, процеси не страшні.

А як в одній сім'ї або поміж ксьондзами

Змагання виникне, — протягнеться роками,

А то й століттями: тут шлюбові не буть!

Ляхи з русинами чому так зле живуть?

Бо предки, Лех і Рус, доводились братами;

А Римші довго як судилися з отцями Домініканами?[199]

Чого там не було!.. Нарешті до кінця змагання їх дійшло,

І гору взяв таки домініканин Димша…

То й вийшло, що пан бог сильніший, ніж пан Римша.

Скажу до прикладу, що краще попивать

Медок у злагоді, як Ножиком рубать».

І меду вихилив він за здоров'я друга Півгарця.

«Таки-так! Було, за серце туга Бере, голубчику, —

Гервазій підхопив, — Коли подумаєш, що скільки ж то братів

Лягло у боротьбі Корони із Литвою!

Це так, як часом муж посвариться з жоною:

Бог зводить — сварить чорт, бог каже — помирись,

А чорт — побий… Тепер, Протазію, дивись:

Ізнов заглянули у рідні пущі наші

Військами дружніми брати-короніаші.[200]

Шкода, що Стольника між нами вже нема,

А як би тішився! Ех, Яцьку!.. Та дарма,

Дарма пригадувать: як славні дні вернулись,

То все загладилось, минулося, забулось!»

«А дивно — я кажу про Зосю, що її

Тадеуш, з дозволу ласкавого Судді

За себе сватає…» — заговорив Протазій,

Та швидко перебив слова його Гервазій:

«Про панну Софію, не Зосю. Не мала

Вона вже дівчинка. Хоч без сім’ї зросла,

Та внучка Стольника, горешківської крові!»

«Про панну Софію, як треба так до мови.

Отож історію про неї розкажу…

Рік тому, як тепер, на призьбі я сиджу,

А челядь бавиться. Враз бачимо — з-під даху

Два впало горобці, немов грудки з розмаху,

Та й покотилися, розтріпані та злі,

Аж пір’я сиплеться навколо по землі.

Один старіший був, від того і чорніший,

А другий молодий, бо барвами світліший,

Ну, слуги жартома: Сопліца — молодий,

А то Горешко, мов… Та, дивлячись на бій,

Ще й підбадьорюють: «Ану, візьмись, Сопліцо!

А всип магнатові!.. — сміються. — А куди це,

Горешку? Утікать? Ану, Сопліцо, втни,

Дай боягузові!..» І так уже вони

Роз’єрепенились, що й розігнати годі!..

Та Зося, що при цій лучилася пригоді,

Своєю ручкою накрила розбишак.

Баби ж одна одній: ну, це вже певний знак,

Що Зося дві сім’ї з’єднає і помирить…

І як же розуму нам бабському не вірить?

Щоправда, думали тоді про Графа ми,

Не про Тадеуша…» «Бувають між людьми, —

Гервазій підхопив, — великі таємниці.

Ти знаєш, як колись усі мені Сопліци

У серце в’їлися! Тадеуша, проте,

Любив я ще малим. Воно собі росте,

А я милуюся було з його одваги:

Чи хлопців битися збираються ватаги,

Він верховодою та й сипле їм усім,

Чи вирвать омелу на дереві стрімкім,

Чи видерти кубло вороняче високо

На сосні,- все утне, до всього має око

І хист. А я йому охоти піддаю

І в серці глибоко думки свої таю:

Сопліца, а проте вдалося на останнє!

Чи знав я, що візьме мою вельможну пані

До шлюбу чесного те саме хлопченя?

Чи знав, що доживу я до такого дня,

Коли з покірністю служитиму Сопліці?»

Та й змовкли. Пінний мед жовтіє, як живиця,

В високих кухликах. «Так, Протазеньку, так…»

«Так, так, Гервазію…» І випили на знак

Любові й приязні. Рукав зненацька білий

З'явився у вікні. Старі якраз сиділи

Перед пекарнею; їм Войський подає

Бісквітів і слівце доточує своє:

«Візьміть бісквітиків та закусіть, братове,

А я до вашої цікавої розмови

Одну історію бажаю ще додать.

Колись із Рейтаном приїхав полювать

До Налібоччини Денасов, князь німецький,

Обидва зважились на вчинок молодецький.

Та смертю певною б один із них поліг,

Коли б я вчасно їм у горі не поміг.

У Налібоцьку ми заїхали діброву…»

Та кухар перебив йому докладну мову,

Про щось питаючи. Пан Войський одійшов,

А друзі дивляться, всміхаючися, знов

На любу дівчину та гожого улана.

Рукою лівою (була на правій рана)

Долоню ніжну він у дівчини стиска

І каже: «Серденько! Тепер якраз така

Хвилина, щоб тебе об дечім розпитати:

Не хочу персника з тобою я міняти,

Поки не знатиму, чи справді щиро ти

Зо мною під вінець наважилась іти.

Чи ти не з примусу це робиш, не з намови?

Я примусового не хочу чути слова

Із уст, що над усе на світі їх люблю,

Тому, не боячись ні туги, ні жалю,

Відрікся б щастя я ім’ям твойого щастя!

Не треба слухати тут нічиєї власті,

А серця, Зосенько. Удвох прожити вік —

Не поле перейти. А те, що там торік

Ти обіцяла — що ж… То, може, помилково…

Готовий я тобі твоє вернути слово,

Відкласти, почекать: на все ладен піти,

Аби не скаржилась і не журилась ти…

Мені наказано тут жити, поки рана

Моя загоїться… Скажи ж мені, кохана,

Скажи не криючись і сумніви розвій».

Вона поглянула несміливо з-під вій

І мовила: «Тоді… тоді я лиш хотіла

Буть послухняною, бо старші говорили,

Що маю панові я за дружину стать… —

Та й зашарілася — і почала у п’ять: —

Я завжди вечір той пригадую бурливий,

Як татко ваш помер… Тоді ж ото мені ви

Припали до душі: ви мали жаль до нас,

І тиху я сльозу помітила в той час,

Як ви прощалися… Побачила, як щиро

Мене кохаєте, і ця щаслива віра

Сил додала мені. Коли я по ночах

За вас молилася, то все в моїх очах

Обличчя, скроплене ласкавою сльозою,

Стояло як живе. А як мене з собою

Підкоморина жить до Вільна узяла, —

Я, розважаючись, забути не могла

Кімнати тихої, де вперше ми зустрілись

Немов озимина, що снігом застелилась,

Щоб знов зазеленіть під сонцем, навесні,

Жили ті спогади, і вірилось мені,

Що знову стрінемось — і знову в тій світлиці…

Коли у Вільні я почну було журиться, —

Усі: закохана! Ну що ж… Як справді час

Любити, — то люблю, напевне, тільки вас…»

Тадеуш радісно те вислухав признання,

Де так по-простому відкрилося кохання —

І йдуть удвох вони в кімнату, де колись

Його дитячі дні щасливо почались

(Тепер для дам вона була затишним сховом).

Там Реєнт, одягом пишаючись чудовим,

Для нареченої своєї хусточки,

Парфумів слоїки, помаду, порошки,

Із ніг збиваючись, шукає без угаву.

А молода на те всміхається лукаво

І, знай, до дзеркала — звичайно, молода —

Очима пильними уважно загляда.

Тим часом рій дівчат, прислужниць покойових,

В’ють ніжне плетиво із кучерів шовкових

Та сукні білої вирівнюють краї.

Зненацька Реєнта, що пильно за свої

Узявсь повинності, покликано знадвору.

Велика метушня зчинилась на ту пору,

Бо зайця вбачено, що на грядках заліг

(Мабуть, пожирувать він із лози прибіг

Та між капустою і залишився спати).

Асесор вискочив без шапки із кімнати

І тягне Сокола свого на ремінці,

А Реєнт, нагая тримаючи в руці,

Провадить Куцого… Пан Войський їх поставив

(Бо він за старшого у цьому ділі правив), —

А сам з хлопушкою пурнув у бур’яни,

Щоб зайця вигнати. Зчиняє крик страшний,

Свистить, вигукує і плеще у долоні.

Мисливці, з запалу то білі, то червоні,

Собак тримаючи, аж прилягли в траві, —

Хорти ж, як дві стріли на пружній тетиві,

З тремтінням витяглись і ждуть нетерпеливо.

«Лови!» — і кинулось тікати між кропиви

Звіря налякане. Та вмить його хорти

Схопили з двох боків і почали трясти.

Звірятко зойкнуло, немов дитя сповите,

І змовкло. Глянули круг себе гордовито

Асесор з Реєнтом, погладили хортів, —

І лапи заячі пан Войський розділив

Поміж собаками, такий-бо давній звичай.

«Тепер, — промовив він, — один одному в вічі

Погляньте: день настав до миру вам дійти,

Бо слави рівної тут осягли хорти

І рівну вам хвалу воздати ми повинні.

Змагання скінчено, і повертаю нині,

Що, сперечаючись, ви ставили в заклад.

Хай буде завжди мир і приятельський лад:

Палаца гідний Пац і гідний Паца палац!»[201]

(І, так промовивши, підняв угору палець).

Мисливці радісно всміхнулися йому,

І каже Реєнт: «Я закладу не візьму,

Бо рицарська того не дозволяє слава.

Коня зо збруєю давав я у заставу

І персня Судії в саляріум зложив…

Пан Войський не візьме того собі у гнів,

Як персня я йому уклінно презентую.

А щодо давньої, цяцькованої збруї

(Коня під верх мого, як знаєте, взяли

Улани), — я скажу, що гідне похвали

Сідло найвищої, хоч би і королеві!

Гнуздечку камінці скрашають недешеві!

Один до одного, а що вже за ясні!

Чепрак — та хто його побачить на коні

Здалека, — той ціни, ціни йому не зложить!

Зелений, грає він, немов густа сіножать

Весною… Хто б тепер найшов такий єдваб

І вишить так його чия рука могла б?

Як сядеш у сідло — колиска, слово честі! —

Тут Реєнт, що любив, як нам відомо, жести,

Удав, що на коня гарячого сіда. —

Учвал як пустишся — мов золото спада

Навколо: золотом і потебеньки шиті,

І дорогий чепрак.[202] А пишні самоцвіти

Горять і світяться, що краплі вогняні… —

Тут запивався він, мов справді на коні. —

…Як срібне полум’я, хвилюються стремена!..

Од діда збруя ця лишилася у мене,

В баші турецького захоплена в бою…

Тобі, Асесоре, її я віддаю!»

Асесор же на те: «Поставив я, панове,

Сангушка славного дарунок пам’ятковий —

Коштовний, давній смич в оздобах дорогих

І два нашийники, що не знайти таких!

Хотів я дітям їх на пам’ять залишити —

Що ж! Хоч женюсь тепер, і, певне, будуть діти, —

Ти, Реєнте, мій дар із ласкою прийми

На знак, що згодою скінчили зваду ми,

Що дружба поміж нас незламна вік цвістиме…»

Так, обмінявшися дарунками своїми,

Мов і не знаючи ні сварки, ані зла,

Асесор з Реєнтом веселі до стола

Пішли обіднього у злагоді й любові…

Щоправда, кухтики пізніше у розмові

Клялись, божилися, що нишком зайченя

Пан Войський виховав і саме того дня

Пустив його в садок, щоб, легку здобич давши,

Завзятців погодить і помирить назавше.

Та Войський ці чутки назвав брехнею сам,

То й не повірено образливим чуткам

І не вдалося знов мисливців посварити.

Тим часом сходяться за довгий стіл накритий

Всі гості, гудучи, як в уликах рої.

Ввійшли, спинилися, чекають Судії.

У воєводському мундирі він виходить

І Зосю молоду з Тадеушем приводить.

Уклін начальникам Тадеуш віддає,

А Зося, в убрання одягнена своє

Литовське, жито, мов напровесні, зелене, —

Низенький реверанс: наука Телімени

Здалася дівчині… На голові вінок

Б’є переливами веселчастих квіток,

І срібний серп тонкий сіяє між квітками.

Іде — і ніжними дівочими руками

У запашні пучки пов’язані зілля,

Вся зашарівшися, на гості розділя,

А гості дякують і їй цілують руку.

Князевич, що терпів багато літ розлуку

Із краєм батьківським, її поцілував,

Як доню, у чоло, на руки ніжно взяв,

Поставив на столі і вигукнув: «Дивіться!»

Якою ж радістю вождів засяли лиця,

Що знову перед них, у рідній стороні

Хороша дівчина у ріднім убранні!

То ж їхня молодість, колишні сни і весни,

Кохання, що пройшло і знову не воскресне,

Світанку давнього проміння золоте!

А Зося глянути не сміє на гостей,

Полуменіючи, як маківка в городі,

І тим ще краща їм… Догадуватись годі,

Чи раду дівчині дотепну хтось подав,

Чи, може, їй інстинкт жіночий підказав

Не модне убрання вдягти, а народове,

Що й Теліменині не помогли намови.

Спіднички довгої обвився білий сніг

Легкими хвилями кругом дівочих ніг,

А сукня — рутою зел єною здається.

І шлярки навкруги рожева смуга в’ється;

Керсетка вишита оповиває стан

І перса молоді взяла у ніжний бран;

Де злото кучерів у кільця в’ється пишні, —

Сережки: з камінців достойної вишні

Колись їх поробив на спогад і на знак

Синок Хрестителів, отой нещасний Сак,

Що кури мстивою познищував рукою:

То ж серце, вражене любовною стрілою,

Сережки кожної оздобою було;

Сорочки рукавець, як чайчине крило,

У сяйві сонячнім прозорчасто біліє,

І два разки горять круг молодої шиї

Бурштину світлого, мов краплі медові;

Нарешті, з-між квіток блищить на голові

Кривий, сріблистий серп, за звичаєм селянок.

Рум’яна, радісна, немов погожий ранок,

Приймала похвали несміло від гостей

Вродлива дівчина… Всміхнувшися на те,

Портфеля добув а один із офіцерів

І, покопавшися між в’язкою паперів,

Узявся малювать прекрасну молоду.

Судця, приглянутись не встигши до ладу,

Одразу з тих прикмет пізнав свого сусіду,

Давніше ворога, — хоча чимало сліду

Лишило військове на Графові життя.

«От, Графе, — мовив він, — діждались вороття

Додому! Радісно та щиро вас вітаю

І тішусь, що в боях, серед чужого краю,

Проте, ви й олівців не кинули своїх…»

Втім, двері рипнули, і появився в них

Асесор, царського раніш слуга закону,

Тепер же — відданий слуга Наполеона

(Недавно, правда, він узявся до своїх

Нових повинностей, — але надіти встиг

Мундира синього, і шабля біля бока

Турецька блискала, крива та неширока).

З ним до багатого та пишного стола

Дочка Гречешина, поважна Текля йшла,

Асесорова б то щаслива наречена,

Бо кокетерія й лукавство Телімени

Роман нескінчений урвали, і тепер

Асесор, зрікшися зітханнів та химер,

З дочкою Войського наваживсь одружитись.

Хоч молодістю їй уже й не похвалитись,

Ба навіть дейкали, що їй під п’ятдесят, —

Натомість не було, як рідко у дівчат,

Ні вередливості, ні витівок лукавих,

Та й добре зналася на господарських справах

І посаг немалий для шлюбу зберегла.

Ждуть пари третьої, що й досі не прийшла,

Бо Реєнт персника згубив, як за хортами

Помчав розпалений (тепер між бур’янами

Його розшукував, бо то ж таки біда!) —

І з туалетом ще не встигла молода,

Хоча від досвітку в кімнаті метушиться,

Хоч помагають їй досвідчені служниці.