Пан Тадеуш

Пан Войський, у бору кінчивши славні лови,

Назад вертається. Та полювання нове

У Телімениній уяві вже росте.

Вона, в самотині чекаючи гостей,

Міркує, в роздумі на грудях руки склавши,

Як полонити їй Тадеуша назавше

І Графа разом з тим. Граф — хлопець молодий,

Пан з діда-прадіда, на вдачу запальний,

Уже закоханий, хоч, може, й не глибоко…

Та як на шлюб його стороннє гляне око —

Із нею, з панною старіших трохи літ?

Що сам він здумає? Що скаже людський світ?

Отак міркуючи, на пальчиках підходить

Спитати дзеркала, чи й досі сила вроди

Ще може брать серця у свій ласкавий бран:

То перса відкрива, то вигинає стан, —

Зітхнула глибоко і опустила очі…

Так! Граф великий пан! Він, може, й не захоче

Із нею братися… Та ще до того він

Не дуже пристрасний, напевно, бо блондин.

Тадеуш! О, дитя, наївне у коханні,

Що вперше віддає невинне серце панні!

Аби лишень його мерщій до рук прибрать!

Та й свій обов'язок він мусить пам’ятать…

Відомо: молодий думками зрадливіший,

Та в серці має стид і за старих чесніший;

Тій довго вдячний він, що ніжність, і любов,

І перші пестощі уперше в ній найшов.

Так учта, хоч яка непишна та убога,

Сповняє радістю та щастям молодого,

А старший, хоч і п’є відстояне вино, —

Як воду розлива, бо збридилось воно!

Багата досвідом, у мудрощах дозріла,

Так обмірковує вона поважне діло —

І на Тадеуші кінчає вибір свій.

А люди? Родичі? Та світ хіба малий?

Хіба не можна їм поїхать до столиці, —

Бо треба ж хлопцеві до світу приучиться,

І вдачу виховать, і розуму набрать!

Нарешті — треба жить, та радощів зазнать,

Та випить любощів по вінця повний кубок!

І усміх радісний зліта з рожевих губок…

А потім — знову тінь лягає на чоло:

Зненацька щось нове на думку їй прийшло.

Як бути з Графом їй, не вирішено й досі!

Чи не підсунути йому тихенько Зосю?

І роду славного, і мила, ніби квіт!

Таки пора її виводити у світ!

У домі Графовім була б затишна гавань

По бурях життьових, після одважних плавань…

Аби як слід його зуміти залюбить,

А там і чесний шлюб! У них би можна й жить,

Давати молодим на старості поради.

Таке намисливши, вона гукнула з саду

Свою годованку, що з ситом у руках

Стояла, схована в квітках та бур’янах,

І годувала дріб. До неї кури бігли,

Б’ючися за зерно добірне та достигле,

В коралях-гребінцях їх рицарі-півні,

Барвисті павичі, індики голосні

І ніжні голуби, що, наче сніг сріблистий,

З-під неба падали. Увесь цей круг барвистий,

Зірками затканий, в мережках і стьожках,

Кричав і рухався… Тріпоче кожний птах

І пір’ям блискає, мов пишною лускою.

Он бурштиновий дзьоб піднявся над травою,

Он шия тягнется гнучка із мурави,

Як водяний тюльпан, рухливий і живий.

Всі, в барвах сяючи і граючи огнями,

На Зосю дивляться очима, як зірками.

Струнка і радісна, серед пташиних зграй

Стояла, мов ясний перловий водограй,

У всьому білому блакитноока Зося.

Неначе град густий, із рук її лилося

Крупи ячмінної одібране зерно.

Звичайно, до стола вживається воно

У наших господинь — для панської потрави,

А Зося для курей краде його лукаво.

«Іди-но, Зосенько!» — почулося з вікна…

Останні ласощі розсипала вона,

А сито, мов тимпан, зняла над головою

І поміж птицями танечною ходою

Побігла. Приснули в гущавину трави

Птахи налякані, як водоспад живий,

А голуби знялись в ясні простори сині,

Як перед повозом ласкавої богині.

Убігла, стомлена, — і зразу цілувать,

Голубить, пестити і ніжно обіймать

Свою улюблену навчительку єдину,

До неї радісно плигнувши на коліна!

Та усміхнулася: любила насправжки

Свавольну дівчинку. «Ну, Зосю, чи ж таки

Тобі не соромно? Чотирнадцяте літо

От-от кінчається. Пора вже не дуріти,

Пора покинути індики доглядать

Та дітвору брудну казками забавлять!

Вже ж нагулялася! Засмагла, як циганка,

І ходиш, мов яка селянка чи міщанка.

Ні, годі! Час тобі з'явитись до гостей,

А то буває так: дівча переросте,

Краси і спритності не показавши людям.

Ні! Взавтра, Зосенько, ми у салоні будем!

Якраз тепер у нас і панства повен дім.

Гляди ж, не осором навчительку нічим!»

«Ах, тьотю, серденько! — і ручками сплеснула.

Я ж так давно гостей не бачила, не чула!

Моєї радості ніхто не оповість!

Один лиш трапився в садку моєму гість —

Од бурі залетів із лісу голуб дикий.

А то — усе одно: качки, півні, індики,

Аж навіть трошки вже й занудилася я…

До того ж, говорив недавно пан Судця,

Що шкодить самота, що можна захворіти».

«Ну, пан Суддя! Таж він зовсім не знає світу,

Не знає звичаїв. Він раз у раз мені

Допоминається, а я все ні та ні.

Аж поки час прийшов належний для появи.

Щоб справити ефект, набути зразу слави,

Слід несподівано з'явитись між людьми.

Того не бачимо, не помічаєм ми,

Що завше крутиться перед байдужим зором,

Але як дівчина нежданим метеором

Зненацька вирине і пишно заблищить, —

О, всі цікавляться, і кожного кортить

На неї глянути, послухать голос новий.

А навіть хай кому вона не до любові, —

Її він гудити нізащо б не насмів!

От нині і тобі нарешті день наспів

З'явитись. Гарний тон засвоїли давно ми:

В столиці ти зросла, і все тобі знайоме —

Як вийти, що сказать, який дать відповіт,

Що любить, а чого не похваляє світ.

Ах, милий Петербург! Ах, голосні бенкети!

Ну, Зосю, взятися пора до туалету, —

Небавом і стрільці повернутся до нас».

Служницям сказано внести срібляний таз

І вщерть налить його студеною водою.

Дівча, як горобець в піску перед грозою,

В воді плюскочеться і шию обмива,

А вихователька із бюрка добува

Парфумів пляшечки, тонкий помади слоїк

(Чудовим запахом наповнився покоїк),

Панчішки подає… Неначе білий сніг

Прозоро охопив красу дівочих ніг, —

І м’яко блиснули єдвабні черевички.

Служниці, знаючи усі панянські звички,

Її незайманий, стрункий та гнучий стан

Беруть шнурівкою в жорстоко-ніжний бран,

А пишні кучері, розкидані, як злото,

То щипцями печуть, то в’ють у папільйоти

І плетеницею з волошок голубих,

Немов короною, вінчають ловко їх.

Сукенка ніби пух майнула лебединий,

Розвіявся батист легенької хустини

В руці, як помахи пташиного крила, —

І біла лілія у білім розцвіла.

Ще раз поправлено усі дрібниці строю,

І Зосі сказано пройтися по покою.

Отут-то почалось: і це, і те не так

(Так учить молодих досвідчений вояк,

Як бідну дівчину муштрує Телімена).

«Ах, Зосю, бідна я! Хіба ж тебе не вчено?

А ти забула все: ступаєш, як пастух…

Неначе в парубка, незграбний кожен рух,

Ще й, як розведена, очима водиш…

Боже! Ану, вклонися ще… Ну, і на що ж це схоже?»

«Що ж, тьотю, — дівчина крізь сльози почала, —

Хіба я винна в тім? Увесь я час була

У тьоті під замком, ні з ким не танцювала,

Так де б я звичаїв і вмілості набрала?

Нехай-но вийду в світ, на люди подивлюсь,

То, може, дечого дізнаюсь і навчусь:

Манерам не навчать ні гуси, ні індики».

«Між птаством вирости — ще горе невелике,

А гірше знатися, зростати бозна з ким.

Бо, справді, досі хто одвідував наш дім?

Ксьондз, що вряди-годи грав із Суддею в шахи,

Юристи, що одно уміли, бідолахи, —

3-латинська цвенькати та ссать свої люльки.

Чого б тебе навчить могли ті диваки?

Тепер принаймні є справдешні кавалери

І показатися є перед ким тепера.

От, Зосю, зауваж. Ти з Графом молодим

Сьогодні стрінешся. Будь звичайненька з ним…

Він роду доброго, хороший та бувалий…»

Тут зупинилася, почувши, як заржали

В подвір’ї коні. «О! Приїхали!

Ходім, Зустріньмо в залі їх».

Стрільці, ввійшовши в дім,

Причепуритися пішли в свої світлиці,

Бо перед дамами не личило з’явиться

В мисливських одягах. Надівши нбвий стрій,

Іде до зали Граф. Тадеуш молодий,

Переодягшися, за Графом поспішає, —

І Телімена їх стрічає та вітає.

Ідуть за молоддю старіші. Всіх стрільців

Дивує панночка незнана. Щось хотів

Тадеуш мовити, — та в вічі подивився,

І вії опустив, і весь аж зашарівся.

Що з ним робилося — і сам би не сказав,

Але і ніжний він дівочий стан пізнав,

І очі голубі, і ніжний русий волос.

Цієї дівчини дзвінкий та чистий голос,

Немов дзвінок, його уранці розбудив!..

І хлопець змішано застиг і остовпів,

Аж поки Войському це не упало в око.

Старенький, хоч причин і не шукав глибоко,

Помітивши, як він то блідне, то горить,

Порадив хлопцеві піти і відпочить:

Після пригод, мовляв, потрібен відпочинок.

Тадеуш, у кутку обпершись об коминок,

На Зосю поглядом несмілим поглядав

І з тіткою її несамохіть рівняв.

Це все помітила уважна Телімена…

Хоч не цілком ясна була для неї сцена,

Але турботою їй серце облила.

Веселу вдаючи, до хлопця підійшла

І почала його розпитувати тихо:

Чого він журиться? Чи трапилося лихо,

Чи так яка печаль? А далі наздогад

Про Зосю кілька слів закинула підряд,

Сипнула жартами. Тадеуш — ані слова,

Немов до другого, а не до нього мова, —

І з-під насуплених, як чорна хмара, брів

Блищав у погляді німий, холодний гнів.

Вона змінила тон, взяла уже й на кпини, —

А він, немов його жало впекло осине,

Схопився, дзиглика ногою одіпхнув,

На неї з лютістю чудною позирнув

І вийшов, сплюнувши та грюкнувши дверима.

Чудною, далебі, була ця пантоміма!

На щастя, в галасі, у вигуках розмов

Цей дивний випадок небаченим пройшов,

І вслід Тадеушу й не подивились гості…

Мов щука, несучи в собі залізні ості,

Втікає в глибочінь, та смерті не втече, —

Тадеуш, од людських тікаючи очей,

З собою волочив тяжкий ланцюг одчаю.

Враз, опинившися серед густого гаю,

Став і задумався. Шуміли дерева,

І колихалася заквітчана трава…

Це місце знає він, та тільки чи радіє,

Що ноги принесли його до Храму Мрії?

Поглянув, — ах, вона! Самотня і сумна

Сидить на камені, сама мов кам'яна,

І затулила вид лілейними руками,

Мабуть, нестримними зайшовшися сльозами.

Тадеуш змішано дивився і мовчав,

Нарешті сам собі тихенько прошептав:

«Ну, помилився я, — але ж вона не винна!»

І, жалю ніжного набравшися, хлопчина

До неї надійшов рішуче з-за кущів.

І раптом дивне він видовище уздрів:

Плигнула з каменя швиденько Телімена,

Крутитись почала, стрибати, як шалена,

І покотилася в траві та в бур’янах…

Узяв Тадеуша непереможний жах:

Що сталось? Що таке? Отруєна? Причинна?

Та натуральніша була всьому причина!

Куслива комашня любила в Храмі Мрій

В веселих ігрищах кінчати день тяжкий

І витоптала там вузькі свої доріжки…

На Теліменині подолки і панчішки

Мурашки знаджені полізли, як війська,

Кусають — і вона не знать куди втіка,

Аж врешті на траву, замучена, упала.

Побачивши, яка біда її спіткала,

Тадеуш надійшов, схилився їй до ніг,

Жалем порушений: він залишить не міг

В нещасті ближнього… І раптом — як це сталось?…

В обіймах пристрасних дві постаті зіллялись.

Докорів не було, та й не багато слів

Було там сказано. Нарешті пробудив

Далекий дзвоник їх од радісної млості:

Знак, що вечеряти збираються всі гості.

Вертатись нарізно намислили вони,

Бо їм почулося, що серед тишини

Хтось ніби затріщав галузками сухими:

Так, може, вже когось і послано за ними!

Хапливо розійшлись, ховаючи в серцях

Чуття помішані і несвідомий жах, —

І раптом їй здалось, що Робакову спину

Вона побачила крізь глід та крізь шипшину.

А він, вглядаючись у далеч неясну,

Довжезну білу тінь помітив, як ману.

Хто саме там блукав — шкода було збагнути,

Та схоже, ніби Граф в англійському сурдуті.

Вечерю в замку знов улаштувать велів

Протазій, хоч Суддя йому це й боронив.

Ввійшли, спинилися і утворили коло.

Для Підкоморія найвище місце столу

Лишили, бо такий і вік його, й уряд.

Він низько кланявся, як каже давній лад,

Панам і паніям, і молоді і старшим,

На покуть ідучи своїм поважним маршем.

Суддя, бо Робака і досі не було,

Молитву прочитав, і все як слід пішло:

По чарці випито, усі круг столу сіли

І мовчки холодник литовський жваво їли.

І раків, і шпараг подавано гостям,

Малага золота, венгерське грало там, —

Там мури замкові, на спомини багаті,

Де в сотнях відгуків котилися вівати,

Уперше бачили гостей таких німих.

Бувало — голоси і співи, гам і сміх,

Але сьогодні всі як в рот води набрали.

Причин смутитися було таки чимало:

Мисливці, як минув азарту перший час,

Усе обмислили — і зміркували враз,

Що лови нинішні дадуть їм мало слави.

І справді: випадок нікчемний та лукавий

Честь вирвав їм із рук! Бо ж не стрілець, а піп,

Що звідкись вискочив, як з конопель Філіпп

Загнав у кут стрільців, найкращих у повіті!

В Ошмянах будуть що, у Ліді говорити!

Асесор з Реєнтом ще й інший мали сум,

Опріч загального: спадало їм на ум,

Як бідні їхні пси без зайця повернулись,

Ба навіть до хвоста йому не доторкнулись.

Той хвостик ще мигтить в ловецьких їх очах

І б’є, немов батіг, мисливців по серцях.

Ще й те Асесора за душу зачіпало,

Як Теліменині очиці поглядали

На нього змішано: тут щось було не так!

Не знак кохання це, а зради певний знак!

Граф кислий повернув з вечірньої проходки

(Чи, може, засідки). Лихі, злостиві нотки

Бриніли в Графових небагатьох словах.

Даремно справити на веселіший шлях

Хотілося його уважній Телімені:

Він згорда вислухав згадки і теревені

Про милий Петербург — та й одвернув чоло

До Зосі… Мов комусь на помсту чи на зло —

Сміється ввічливо, вина їй наливає,

Про щось розпитує і щось оповідає,

Очима блискає і голосно зітха,

Немов закоханий. Та що таїть гріха!

Це все робилося лише про людське око:

На Телімену він розгнівався глибоко.

А та, дивуючись, плечима повела,

Хоча й задумалась. їй, зрештою, була

Прихильність Графова до молодої Зосі

Приємна: може, тут і до любові йшлося!

Тадеуш, теж сумний, мовчав, не пив, не їв.

Німий, в тарілку він свій погляд затопив;

На Теліменині люб'язні залицяння

Од нього в відповідь — то гнів, то позіхання.

Причепа! Любощі їй досі на умі!

А що за декольте! Таж сором між людьми

Ходити у такім нескромнім туалеті!

Нарешті (сам собі в відкритому секреті

Не хоче вірити) — бере за серце жах

Од фарби штучної у неї на щоках.

Чи був у ділі тім гатунок фарби винний,

Чи розплилась вона від іншої причини,

А тільки — плямами густий лежить кармін

Поміж білилами. (То, може, навіть він

Ті фарби помішав недавно, в Храмі Мрії).

О боже! Біля уст як гидко червоніє!

Все примічає він, неначе пильний шпиг:

Що зморщок тут і там розкидалось дрібних

По всьому видові! Ще й двох зубів немає!

Бракує двох зубів! Тадеуш добре знає,

Що не по-чесному так пильнувать дрібниць

У тім, що любимо. Він хоче силоміць

Себе переламать, не бачити, не знати,

Любити, як любив… Але шкода й казати!

Той погляд, що палив його у Храмі Мрій,

Тепер далеким став, як місяць угорі,

Що хоч і світить нам, але землі не гріє.

Так гірко вражений, в холодній безнадії

Схилив він голову і губи, знай, кусав.

Тим часом біс його лукавий спокушав

Підслухати, про що у Зосі йде розмова

Із Графом. Дівчина, що з тишини алькова

Між люди виплила, цікава до людей,

Спочатку поглядом несміливих очей

Стихенька блискала, а там розвеселилась,

Пішли вже й спогади, розмова покотилась

Про зустріч там якусь недавно в огірках,

Про несподівану появу в лопухах…

В розмові тій була для юнака пожива

Жадана, хоч гірка. Так, хитра та злостива,

Гадюка із квіток трутизну п’є жалом,

Щоб потім, на шляху згорнувшися клубком,

Необережного смертельно укусити.

Тадеуш, радий сміх ковтаючи несито,

У серці повертав його на плач гіркий.

Сумний то був бенкет, отруйний був напій!

Буває завжди так: коли один гнівиться

В компанії — то всі смутніють раптом лиця

І гнів у всі серця крадеться, як чума.

Були веселощі — веселощів нема!

Мовчить, насупився вельможний Підкоморій,

Ховаючи в душі своє отецьке горе:

Дві доньки, панночки хороші й посажні,

Сидять покинуті, самотні та сумні,

А кавалери їм ні усміху, ні слова!

Пан Войський, бачивши, що завмира розмова,

Казав: «Вечеряють не люди, а вовки!..»

Він до мовчання мав надзвичай слух тонкий,

Бо над усе любив веселі теревені

І за словами сам не лазив до кишені.

Не диво: все життя прожив він у гурті —

На ловах, сеймиках, у вічній суєті —

І люльки не любив, що німці принесли нам,

Казав, що дим пускать, за звичаєм чужинним,

То стид полякові,- а краще розмовлять

При добрім келисі. Тому й казок казать

Велів собі вночі чи молитви читати.

Як навіть і скрадав мушиний рід крилатий

З хлопушкою в руках, з нахмуреним чолом, —

Любив, щоб балачки точилися кругом…

Як мельник, що дріма під шум свого каміння,

Враз прокидається од сну і отупіння,

Коли попсований раптово стане млин, —

Отак від тишини зо сну будився він.

Немов питаючись, круг себе подивився

І Підкоморію та Судії вклонився:

То мало значити, що хоче слово взять.

Йому дозволено — і став він докорять:

«Панове молоді! Хіба ж ми капуцини,[98]

Що мовчимо весь час без жодної причини?

Той шляхтич, що сидить при чарці, як німий,

Стрільця нагадує, що ржавить свій набій,

Все береже його й не знає сам навіщо.

Було колись діди, в ті роки молоді ще,

По ловах думали не тільки про їду.

Ні: хто на серці мав чи радість, чи біду,

Чи спомини які, а чи які питання, —

Усе виповідав, і знову полювання

Розпочиналося веселе за столом.

Той постріл згадував, а той хвалився псом,

Знов інший допікав їдким, та дружнім словом…

Ох, знаю! Каптуром усі ви Робаковим

Отак засмучені! Вам сором ваших хиб!

Та все це виказать словами ви могли б,

А не німуючи. Послухайте ж мене ви:

Стріляти, хибити судилося стрільцеві!

Хто схибив — виправить! Я сам од літ малих

Блукаю по лісах, і все-таки б не міг

Сказати, що стріляв я завше без догани.

Та навіть — знаєте ж про славного Рейтана? —

І той, траплялося, у звіра не влучав!

Чимало я таких пригадую облав,

Що помилялися досвідчені мисливі.

Сьогодні відступить без сорому могли ви

Од звіра: ви ж його зустріли, як і слід,

З рушниць. А казано за славних давніх літ,

Що хто ведмедя стрів з належним супокоєм

І, не вагаючись, почастував набоєм,

Той може відійти, як звір іще живий

Або й не ранений. Рогатиною бій —

То не обов’язок, то бій для оборони.

Хто хоче — виступа, але старі закони

Мисливські кажуть нам: на це вже — власна хіть!

Отак-то, паничі. Голівок не хиліть

І не журітеся. Тадеуше коханий

І Графе дорогий! Хай у пригоді стане

Старого Войського колись порада вам:

Я пересвідчився давно у тому сам,

Як зле удвох стрілять до дичини одної…»

«До дівчини», — шепнув Асесор, і юрбою

Перекотився сміх… «До дівчини, — кричать, —

До дівчини удвох не важтеся стрілять!»

Ті знов: «До дичини!» — а другі: «До панянки!»

Асесор зашипів: «Зрадливої коханки», —

За Телімениним слідкуючи лицем —

І поглядом її поранив, як ножем.

Пан Войський не хотів нікому дорікати,

Та й не дочув того, що в глибині кімнати

Сміються й «шепнуться. Він рад, що звеселив,

І знову повернув обличчя до стрільців,

Вином наповнивши свій келих аж до вінець.

«А де ж то дівся наш недавній доброчинець,

Ксьондз Робак? Я б йому пригоду розповів

Із власних спогадів. Тут Ключник говорив,

Що лиш один стрілець не гірший був, як Робак.

Я знав і другого. Коли б не він — надгробок

Укрив би двох панів, стрільців двох запальних.

До Налібоччини, до тих лісів густих,

Де й досі кабани блукають табунами,

Колись із Рейтаном та з іншими панами

Денасов-князь[99] прибув, землі чужої гість.

І що ж ви думали? Чи заздрощі, чи злість

На того шляхтича одважного лилися,

Що вдалим вистрілом, в густім і темнім лісі,

Завзятих двох стрільців од смерті врятував?

Ні, кожен за його здоров'я випивав,

За вчинок сміливий хвалив його усякий,

Ще й шкуру кабана дали на знак подяки.

Як теє сталося, в порядкові якім,

Я, свідок тих подій, докладно доповім,

Бо на сьогоднішню скидалася пригода.

Денасов з Рейтаном — тепер шукати шкода

Таких мисливців нам! — у Налібоцький ліс…»

Та Войського Суддя за руку раптом стис

І, наливаючи вина йому до чаші,

Промовив: «Хай живе братерство давнє наше,

І Робак хай живе! Дамо належну честь

Його ми вчинкові: у нас для цього єсть

Ведмідь: він і піде на кухню костьолову.

Та шкура — як собі міркуєте, панове? —

Належить не йому. Нехай хоч так оддасть,

Хоч коштом дорогим її мені продасть,

А мусить одректись. Кому ж її віддати,

Хай Підкоморій-пан нам зволить наказати».

Тут почали стрільці потиху гомоніть:

На того першого із лісу йшов ведмідь,

Той перший вистрілив, той псів на слід накликав…

Було б дійшло уже до сварок і до криків;

Асесор з Реєнтом свою хвалили бронь

І, гнівно із-під брів метаючи вогонь,

Кричали: «Вірний друг у мене сангушівка!»

«Не знає пбхибок моя сагаласівка!»

Та Підкоморію судити час настав.

Він довго навкруги уважно поглядав

І мовив: «Божому слузі вже воздали ми.

А решта — вчинками одважними своїми

Вся заслуговує і шани, й похвали.

Та зважмо: два стрільці однаково були

В бою смертельному. їм шкуру і віддати!

Пане Тадеуше! Ви мусите признати,

Що вища каже честь зректися вам її,

Бо ви ще молодий, ви кревний Судії.

Хай шкура Графові лишиться пам’ятковим.

Тож, Графе, кажемо до вас останнім словом:

Візьміть її собі. Стрілецький покій вам

Оздобить цей трофей на втіху всім стрільцям».

Так Графа думав він потішить, звеселити, —

А Граф насупився. Цей покій знаменитий,

Де роги бленів, як лаврові гілки,

Звисали з темних стін, немов докір тяжкий,

У серці Графовім ображено озвався.

Півкозиць, славний герб — для кого він дістався?

Кому за спадщину лишився замок цей?

Він, Граф, що мав би тут скликать своїх гостей,

Гостює сам тепер — у ворогів одвічних!

До тих гірких думок і закидів трагічних

Лукаві ревнощі отрути додали.

В гостині у Сопліц! Там, де діди жили!

У замку власному! Горешківський нащадок,

Нещасний, зраджений!

Таких-от повен гадок

Він, усміхнувшися, поволі одказав:

«Дарма б у свій домок я цей дарунок брав:

Занадто пишний він для вбогої кімнати.

Нехай же тут висить. Волію почекати,

Аж поки пан Суддя мені його віддасть

Із Замком». Бачивши, яка лиха напасть

Тут може статися через невдале слово,

До табакирки вдавсь пан Підкоморій знову.

«Хвалю, сусіде мій, що не забули справ

Ви навіть при столі. Давно-бо помічав

Я брак поважності у нас між паничами.

А як зайшло про суд, то я для того саме

Прибув, щоб довести це діло до кінця

І остаточного добитись рішенця.

Я сподіваюся все мирно закінчити:

Землі належний шмат, сусіде мій, візьміте,

Як компенсацію. Я дещо зміркував

І способом таким усе б це розв'язав…»

Докладні він почав тут розгортати плани,

Та стався випадок у хвилю цю нежданий.

Неначе в літній день пшеничні колоски

Од вітру хиляться, налиті і тяжкі,

Так голови усі зненацька одвернулись

Од Підкоморія. Чиясь хода почулась

В кутку, де Стольників старий портрет чорнів.

У дверцята вузькі посеред двох стовпів

Химерний чоловік ввійшов, не поклонившись.

Всі, зацікавлено на нього подивившись,

Пізнали Ключника. Півкозиць на плечі

Світився вишитий. В руках були ключі.

Зневаги гордої до товариства повен,

До старовинного годинника пройшов він

І взявсь накручувать. Годинник був дивак,

Що до сучасності давно утратив смак,

Мав примхи, як старий, — і з сонцем у незгоді

Не раз показував південний час при сході.

Гервазій звичаю ламати не хотів

І машинерію щовечора крутив,

Хоча й попсовану. Отож, як Підкоморій

Узявся рахувать поля, гаї, обори

Та розгортати план, як згоди досягти

І до найлегшого як виходу дійти, —

Гервазій заскрипів ключем своїм іржавим.

Промовець зупинив докладної розправи

Поважну течію — і з усміхом сказав:

«Що, брате, коли б труд свій пильний ти відклав

Надалі?» Та старий, не важачи та теє,

Не хтів покинути повинності своєї

, знай, вовтузився, як у коморі щур,

Аж на годиннику цяцькований снігур

(Роботи славної, немає що й казати,

На жаль, зіпсований), — надумав рахувати

Години: завищав, зазойкав, захрипів.

Промовець на такий непослух закипів

І крикнув: «Ключнику чи пущику![100] Ти хочеш

Утратити свій дзьоб, що нам на зло сокочеш?»

Гервазій обернувсь: «Оце пак новина!

Пан любить жартувать, але нехай же зна,

Що горобець малий, за пущика дрібніший,

У власному гнізді від пущика сміліший,

Которий у чуже без дозволу влетів.

Не пущик — Ключник я. А хто в чужім піддашшю

Сваволить, — пущик той! Нехай господу нашу

Покине і в свою летить собі здоров».

«За двері, дурню! Геть! Іди, звідкіль прийшов!» —

Гукнув розпалено і гнівно Підкоморій.

«От, пане Графе, як! Чи бачите це горе

В дому горешківськім? — Гервазій заволав, —

В своєму обійсті не маємо вже прав

Ми жить по-своєму! Не досить, що

Сопліци Трактуються отут, сваволять, як п'яниці, —

Ще й давнього слугу узято вже на сміх!

Гервазія женуть! Чи пан стерпіти б міг,

Не давши відсічі тяжкій такій образі?»

Урочим голосом заговорив Протазій:

«Утиштесь! Слово тут судовий трибунал

Повинен виректи. Як давній генерал

Суд а граничного, як Возний трибунальський,

Протазій Бальтазар, на прізвище Брехальський,

Я річ беру собі, щоб справі дать ладу.

Я сам обдукцію та візію[101] складу,

Понеже діло йде на гвалт і на сваволю.

Тут свідків маємо поважних ми доволі,

Що панові Судді належить замок цей,

Що він вітає тут не в першину гостей

І їх вечерею у замку цім частує».

«Брехачу! Язика тобі прикорочу я», —

Гервазій вигукнув — і в’язкою ключів

Жбурнув на Возного. Той голову схилив

І так од наглої урятувався смерті.

«Гей, хлопці! Ключнику, побачиш же тепер ти,

Як нас тривожити! У диби дурня взять!»

Та Граф, ще стриманий, хоч очі аж горять,

Спинив челядників, що брались до старого.

«Зась! — крикнув. — Хто слугу покривдити мойого

Насміє? Я тут пан, і скарги всі — мені».

У Підкоморія аж іскри вогняні

З очей посипались: «Без вашої помоги

Зуміємо скарать зухвальця навісного!

Ви ж, пане Графе, ви, не важачи на суд,

Насміли взяти власть і перше слово тут,

І давній наш закон пустити на поталу

Перед урядником найвищим трибуналу!»

«До біса, — Граф йому. — Морочте цим дурних,

А з мене буде вже судів отих нудних,

Що з них користі є, як молока від цапа.

Даремно тягнеться Судді хижацька лапа

В чужі маєтності! Даремно й я сидів

Серед оцих п'яниць, бешкетних гультяїв!

Я дам вам відповідь оружною рукою,

Коли захочете. Гервазію! За мною!»

Для Підкоморія ця відповідь була

Як грім з ясних небес. Схилившись до стола,

Він саме наливав до келиха напою,

Аж раптом, діткнутий образою страшною,

Венецьке скло тонке в руці могутній стис.

Струмки венгерського, як злото, полились

І бризнули йому на скроні та на чбло.

У мертвій тишині, що розляглась навколо,

Він, наче те вино його сп’янило враз,

Промовив, тремтячи від гніву та образ:

«А, блазню ти один! Панятко, графенятко!

Ось до ушей твоїх я прикладу печатку

Своєю шаблею, щоб шануваться вмів!

Ти, делікатнику! За двері, до сто псів!

До корда![102] Розчешу дурну твою куделю!

Гей, Томаше, подай скоріше карабелю![103]»

Тут гості скочили, а Судія на те:

«Хай почекає пан! Тут діло не пусте,

Та тільки першим я до бою маю стати

І в герці чесному нахабу покарати.

Немов ведмедика, пущу його в танець!

Меча, Протазію! Я покладу кінець

Його патяканню! Я дам йому науку!..»

Та дядька ухопив, благаючи, за руку

Тадеуш: «Справа тут не ваша, а моя.

Оцього фірцика провчити можу й я,

А з вами битися — то завелика шана

Для нього! Завтра ми зустрінемося зрана

І сили зміряєм у ділі, не в словах.

Тепер же — геть відсіль, допоки на плечах

Ще ціла голова!» Була розумна рада,

Бо розлютована кипіла вся громада,

І з другого кінця летіли вже пляшки

На Графа. В крик, у плач стривожені жінки!

На груди Графові склонилась Телімена

І голову йому поклала на рамена

У страху, в розпачі. На Ключника тоді

Всі гості кинулись, од гніву аж бліді,

Вергаючи стільці, пляшки і кубки повні.

Тут Зося, скрикнувши у тузі невимовній,

Перед Гервазієм за певний стала щит.

Поволі відступив і зник завзятий дід,

Що навіть під столом взялись його шукати.

Та не ховався він, а, досвідом багатий,

Змінив позицію і знову розпочав

Змагання: він одну з дубових довгих лав

Схопив, як вітряком крутнув над головою,

Нараз очистивши широке місце бою.

Під захистом таким Граф тихо відійшов.

Гервазій, бачивши, що час почати знов

Страшну баталію, що годі ретираду[104]

Чинити, розмахнув, щоб двигнуть на громаду

Тарана грізного — і раптом скаменів:

Побачив Войського і з жаху побілів.

Старенький, бачилось, дрімав собі край столу,

Схиливши на кулак своє поважне чбло,

І тільки як почув, що ганьблять Судію,

Він табакирку взяв мальовану свою,

Зажив якийсь там раз і глипнув, як спросоння.

Він для Сопліци був людина не стороння,

А вірний приятель. Отож на ревний бій

Дивився, сидячи спокійний та німий:

Здавалось, не хотів він устрявать до справи,

Та довгий ніж блищав йому в долоні правій,

До ліктя звернений кінцем своїм тонким.

Упертим поглядом за Графом молодим

Уважно стежив він — і злегка відхилявся.

Уже за тих часів лиш дехто старший знався

На киданні ножів, відомому у нас

Від давна-давнього — і Войський був якраз

Митець уславлений… Горешківська дитина,

Хоча й не по мечу — жіночого коліна —

Могла загинути од мстивої руки!

Іде, шаліє бій, дзвенять кругом пляшки,

Але на Войського ні бдин не зважає.

Гервазій догадав: він лаву підіймає —

Єдиний захисток! — і знову до дверей

Одходить. «Гей. держи!» — лунає крик гостей.

Як вовк, що пси його зненацька обступили,

Накинутись на них збира останні сили,

І світиться йому в очах зловіщий блиск,

Аж раптом спиниться, почувши знаний тріск

Курків підведених: то тихо поза псами

Мисливець надійшов, і вірними руками

Рушницю звірену, холодну та слизьку,

Підвів, готуючи безславну смерть тяжку

Для сіромахи… Вовк спускає уші з ляком,

Та, щоб не датися розлюченим собакам,

Зубами клацає і тихо відступа, —

Так Ключник, бачивши, що ненависть сліпа

На нього й панича іде, немов навала,

Очима й лавою боронячися вдало,

У глибину дверей при зброї відійшов.

«Держи! Лови його!» — гукнули гості знов,

Та перемогою недовго хизувались:

Над головами враз органи захитались,

Що Ключник труби з них узявся виривать

І з хорів на гостей уражених вергать.

Зазнало б лиха тут вояцтво презавзяте,

Та збилося в юрбу і в сіни вийшло з хати…

Усі челядники урозтіч, хто куди,

Від неминучої рятуючись біди

І посуд кинувши увесь напризволяще.

Брехальський потерпав загинути ні за що,

Та свій обов'язок, одначе, пам'ятав.

Весь час баталії він при Судді стояв

І голосом тонким, як возний трибуналу,

Своє освідчення протягував помалу,

Аж врешті, як і всі, у сіни відступив,

На полі бойовім покинувши мерців,

їх бронь поламану і ранених лежати.

Щоправда, між людьми ще не дійшло до втрати,

Та лав скалічених було чимало там,

Чимало смертних ран дісталося стільцям, —

З них кілька мусило і голови зложити…

Як рицар, у бою поранений, побитий,

Лежав безногий стіл, скривавлений вином.

Наїдки дорогі розсипались кругом,

Наскрізь виделками, як списами, пробиті.

Борня скінчилася — і мороком повиті

Кімнати замкові стояли в тишині.

Здавалося — зійшлись на поминки сумні

З могил своїх мерці в північний час заклятий,

Недолю пугачі взялися віщувати,

У сяйві місячнім на стріхах сидючи.

Як потопельники на березі, вночі,

В танок пішли щури німі і таємничі,

їм місяць заглядав, як смерть бліда, у вічі,

А корки із пляшок стріляли у пітьмі,

Для духів та щурів покинуті людьми.

На другім поверсі, в дзеркальній тій кімнаті,

Де дзеркала б дарма ми почали шукати,

На ганку темному похмурий Граф стояв,

Сурдут свій на однім рамені він розп'яв,

Драпуючися ним, немов плащем широким.

Гервазій походжав повільним, твердим кроком

І бурмотів під ніс: «Так, замок буде наш!»

А Граф собі: «Пістоль, а хочуть, то й палаш,

Мені однаково!» — «Та й села наші будуть», —

Знов Ключник. — «Знатимуть, довіку не забудуть!

Усіх я викличу, все племено Сопліц!»

«Мопанку, що процес! Доволі тих дурниць!

Що наше — дайте нам, і справа вся кінчиться.

Майно горешківське у часі Тарговиці[105]

Сопліцам віддано — горешківське майно!

А нам наїхати пора уже давно

І одібрати те, що в нас заграбували.

Від давніх знаю літ я прикладів чимало,

Що хто побив — той пан, хто виграв — той і взяв.

Тут шаблею шукать, а не судами прав

Належить. Ножиком завдам їм веремії!

Коли ж покличемо до того ще Матвія,

І Різочка[106] його в повітрі засвистить, —

Хай начуваються! В капусту покришить

Давно уже пора Сопліц весь рід лукавий».

Граф голову підвів і крикнув:

«Браво, браво! Чудесно, далебі!

Сармато-готський план Приймаю!

Вразимо, здивуємо краян,

Здвигнемо всю Литву, наш звичай стародавній

Відновимо, — і тим навіки будем славні!

Бо скільки тут живу — ні герців, ні боїв,

Хіба що за межу десяток мужиків

Поб’ється… Тут же кров, тут битви, тут цожари

І вчинків рицарських непереможні чари.

Подорожуючи в Сіцілії, зазнав

І я таких пригод. У князя гостював

Я у тамтешнього. Розбійники затяті

Засіли — і в полон його вхопили зятя,

Ще й ждали викупу, зухвальці навісні.

Ми тільки крикнули — вся челядь на коні,

Васали навкруги… Як вихор, ми влетіли,

Взяли розбійників, а бранця увільнили.

Так, братику! Я сам убив двох волоцюг!

Який же був тріумф, який зустрічний рух,

Яка процесія вітала, як ішли ми

В порядку рицарськім, з трофеями живими!

Як доня князева, щасливіша за всіх,

Ридала з радості на грудях на моїх!

Відтак в Палермо був усякому я знаний,

На мене пальцями усі сіціліани

Показували. Я улюбленцем у дам

Зробився. Видано було і книжку там

Про мене: «Юний Граф, чи

Дивні таємниці Бірбанте-Рокка».

Ах, чи ж є у нас темниці?»

«Пивниці, та усе в них випили Сопліци».

«Жокеям зброю дать. І кожен хай васал

На гасло бойове до нас летить учвал!»

«З лакеями іти в наїзди не годиться,

Вусаль же не один прилине, ніби птиця,

З застянку рідного: там шляхтичі живуть.

Колись їх прадіди свою Литву та Жмудь,

Корону сміливо, затято боронили.

Всі для Горешків дать свої останні сили

Готові — і Сопліц не люблять, аж тремтять.

В Добжині, в Тітичах я можу їх зібрать

Узавтра сотень три. Тепер ідіть на спочив,

Я ж пильнуватиму, щоб часом не наскочив

На замок хто лихий. Отак, мопанку, так!

Узавтра провчимо зухвалих розбишак!»

Граф глянув — у Судді світився дім огнями.

«Ілюмінуйтеся! — він крикнув. — Завтра з вами

Ми поміняємось, огні засяють тут,

А тьма окриє вас. Це буде справжній суд!»

І вийшов, свій сурдут згорнувши на раменах.

Гервазій мовчки сів. У променях зелених

Та синіх місячних, у тишині німій

Снував він довго план. Нарешті, сон міцний

Почав замислене йому хилити чбло.

Хотів молитися — але чудні навколо

Постали привиди: колишні то пани,

Готові до пригод, бенкетів і війни,

Мушкети підняли, мечами задзвонили,

І Стольник серед них, похмурий та похилий,

На смерть поранений… Під шепіт молитов

Ті давні постаті з імли встають ізнов…

Наїзд готується — і Римша став на чолі!

Гервазій на коні по бойовому полі

Летить, а кунтуша по вітру розпустив…

Приїхав — і Сопліц у клуні підпалив.

Огонь і вигуки, червоні головешки…

І так заснув слуга останнього з Горешків.