Пан Тадеуш

Враз двері навстіжень — і Войський на порозі

Поважно зупинивсь у гордовитій позі,

Як перед вірними підданцями король:

Сьогодні взявся він виконувати роль

Маршалка[203] бенкету. Йому коритись мають

І, де покаже він, слухняно там сідають:

Для того й паличка у Войського в руках…

Він Підкоморію, як мужеві в літах

І найповажнішій особі для повіту,

Креселко показав, оксамитом оббите;

Домбровський-генерал — од правої руки,

Ліворуч — славлені в народі вояки:

Князевич, Пац, Гедройц та інші генерали

З Підкомориною. Ще далі посідали

Мужчини з дамами напереміну. Всім

Жезлом показує маршалок чарівним

Місця призначені, додержуючи ладу.

Сопліца привітав усю ясну громаду

І вийшов: мусить він в подвір'ї частувать

Селян, що при столі довжезному сидять,

На учту скликані, як здавна повелося.

Уже з Тадеушем їх там частує Зося

І — заклопотані — їдять лиш при ході.

Стара традиція жила іще тоді,

Що вперше коли хто стає в маєтку паном,

Сам услуговувать повинен той селянам.

А в залі (там іще не подано потрав)

Гостей препишною красою здивував

Сервіз,[204] що завширшки був як каретне коло,

Роботи ж тоншої не видано ніколи.

Яким же побитом зайшло на польський стіл

Те чудо світове? Либонь, ще Радзівілл

Князь Криштоф-Миколай,[205] магнат усюди знаний,

Венецьким сніцарям докладні давши плани,

У стилі польському сказав зробить сервіз…

Хто, як, коли його в шляхетський дім привіз,

Як у сопліцівськім він скарбі опинився, —

Об тім довідатись ніхто не домудрився.

Вершками збитими налитий до країв

Та солодощами, сервіз як сніг білів,

Очам являючи ясний пейзаж зимовий:

Цукати наче бір здіймалися сосновий,

А вколо сріблились заметені хатки,

І — твір умілої, мистецької руки —

Фігурки по краях з ламкої порцеляни.

Здається кожному, коли на них погляне,

Що то акторам хтось удати наказав

Якусь комедію, — а тільки слів не дав.

«Що мають значити?» — допитуються гості.

А Войський: «Справи тут, панове, досить прості,

Як розміркуємо і доберем ладу.

Я, з ласки вашої, тут мову поведу

Про те, як треба нам цю сцену розуміти.

На сеймик з’їхалось і панство гордовите,

І шляхта, що ото, зібравшися в гуртки,

Промовців слухає. Той помахом руки,

Той пальцем докази рисуючи завзято,

Бажають якнайбільш прибічників зібрати.

Та різно слухають промовців запальних:

Не раз ховається під довгим вусом сміх…

Одному, бачиться, сьогодні пощастило:

Він тільки погляда упевнено та сміло,

Немов зібрав уже в кишеню голоси…

А в другому гуртку ловить за пояси

Оратор змушений своїх компатріотів.

Один з них виступить наважився напротив —

Погляньте, руку як розгнівано підвів!

Знов інший голову уперто похилив,

Немов ударити готовий бик рогатий…

А ті вже до шабель, лякливі — утікати!..

Оцей, як бачите, задумався, стоїть

І, очі змруживши, узявся ворожить

На пальцях: стукнуться — він дасть афірмативу,

А як не стрінуться — складе він негативу.[206]

Ліворуч — рефектар монастиря. Зійшлись

Сюди на вибори (в монастирі колись

Частенько сходились на збори та наради).

Старіші на лавках, а молоді позаду

Стають навшпинячки. Прийшла знаменна мить:

Маршалок кульки ті розпочина лічить, —

Що ними голоси належить подавати, —

А возні, бачивши, которі кандидати

Там переважили у рівній боротьбі,

овуть на імена цікавій їх юрбі.

Одному шляхтичу ніяк не догодити:

Він очі витріщив і дивиться сердито,

Немовби хату всю поглинув, якби міг.

Ви догадалися, що він гукнув до всіх:

«Не позволяю!..» — Крик, заблискали шаблями, —

Напевне, дійдеться до сварки між панами!

Аж пріор,[207] бачивши незгоду, надійшов,

Несе дари, віщає про любов,

Про згоду… Всі йому примушені скориться,

Шаблі заховують, хоч і тремтять правиці!..

Не пам’ятаєте того ви, молоді,

Як воля вольная пишалася тоді,

Коли шаноба ще жила у нас до права

І віра у серцях таїлась нелукава!

Хоч і змагалися, проте держався лад!..

От за границею, ми чуємо, уряд

Жандармів має скрізь, констабів,[208] поліцаїв…

Мене спитались би, — по правді б я одкраяв:

Де зброя лиш одна свободу стереже —

Нема свободи там!» «Чи не пора б уже,

Мій друже, — перебив вельможний Підкоморій, —

Хоча й не чули ми давно таких історій,

Проте нам дещицю і попоїсти дать?»

А Войський: «Мало вже лишилось доказать,

Тож хай дозволено мені скінчити буде.

Маршалка нового несуть веселі люди —

Отут, як бачите, — з тріумфом на руках.

Один не тішиться! У стиснених устах

Злоба сховалась: ах, даремні сподівання

На титул: іншому дісталося обрання!

А вдома жде його не діждеться жона…

Ясновельможною хотіла буть вона,

Та горе! Знов, як перш, вона лишень вельможна…

З такого випадку печалилася б кожна!»

Скінчив — і знак дає приносити обід.

Лакеї парами, одна одній услід,

Моторно увійшли, подаючи до столу

Тарілки польського славетного росолу,

Де Войський власною рукою золотий

Та перлів декілька укинув: суп такий

Кров очищає нам і покріпляє сили.

Знов інші борщ несуть, усім полякам милий,

Що королівського ім’я йому дали.

А далі — аж міцні ввігнулися столи —

Потрав наставлено, що їх і не списати…

Яких лише туди інгредієнцій[209] взято,

Що за підлевами полито щедро їх!

Тепер почуємо лиш од людей старих

Про всі ті контузи, аркаси та блемаси,[210]

Обідів предківських уславлені окраси!

Були і кав’яри з Турецької землі,

І по-литовському зготовані драглі,

Лососі, осетри, п’яти гатунків щуки,

І врешті — гордощі кухарської науки —

Білуга, що її некраяну дали,

Але при голові осібно запекли,

З хвоста запряжили, зварили в середині…

Струмує гострий дух пахучого коріння,

І страви міняться, що їхні імена

Лише сьогоднішній маршалок двору зна!..

Та хитромудрі ті підлеви і потрави

Зникають, — а гостям нітрохи не цікаво,

Як їх готується і як їх треба звать…

Аби-но чим було наїдки запивать!

Тим часом одмінив свої сервіз кольори,

Розтали снігові гаї, замети, гори

Із цукру чистого та спінених вершків:

Весняний краєвид зацвів, зазеленів…

Не зогляділися, аж ось картина нова:

Буяє хвилями пшениця шафранова,

Тремтять із ласощів пороблені гречки

І кучерявляться рожаїсті садки,

Гілля схиляючи від плоду золотого.

Усі милуються з видовища такого,

Але четверта враз одміна настає:

Барвиста праосінь в тонкі гірлянди в'є

Квітки прив'ялені та листя пурпурове.

Од вітру зимного обсипались діброви,

Дерева втратили красу своїх корон

І оголилися: дотепно цинамон

Було на стовбури та на гілля ужито.[211]

Усе, що принесло благословенне літо,

Бере на закуску по чарці кожен гість,

Гілля обламує, листки осінні їсть,

Бо все то ласощі, зготовані уміло.

«Ну, ну, маршалку наш! Що за предивне діло» —

Домбровський вимовив. — Чи не Пінетт[212] сам

Прислав до помочі таємні сили вам?

Чи, може, на Литві такі діла за звичай?»

А Войський оді^азав: «Ніяк не таємнича

Ця справа. Сили тут бісівської нема.

Колись, як Польський край сіяв між усіма

Своєю славою, потугою міцною,

Ніхто б не здивував ні учтою такою,

Ні цим от посудом. Ох, то було колись!..

Ті давні звичаї отак, як бач, звелись,

Натомість нам нова прищеплюється мода:

Буває, панові вина для гостя шкода,

Наїдків жалує, над посудом дрижить…

Вже не венгерське, ні,- дають шампанське пить,

Шайтанське! Нас того чужинці научили…

На що то зводиться шляхетство, боже милий!

Та навіть — правду вам, не криючись, повім —

Коли сервізом я наважився оцим

Стола прикрасити, то навіть Підкоморій

(Хай пан не сердиться!) почав мені докори,

Що це все іграшки дитячі, що нудне

Це все дорослому. І пан Суддя мене

Збивав, доводячи, що ніби це начиння

Застаросвітське… Що ж, переконався нині,

Що я таки гостям потрапив догодить.

Хто зна, чи вдруге нам приймати пощастить

Таку компанію. А все, чим вас трактую,

В цій книзі вичитав. Тепер її дарую

Я генералові, що має справжній смак,

На учтах знається, як давніх літ поляк.

Тож, як настане день, що для ясного грона

Гостей уславлених або й Наполеона

Давати прийдеться парадний вам обід, —

Загляньте в книгу цю… Ще мій небіжчик дід…»

Зненацька вигуки почулися в околі —

Все ближче: «Хай живе наш Півник на Костьолі!..»

І шляхтичів юрба, як буруни живі,

У залу котиться. Перед веде Матвій.

Суддя обняв його, з шанобою садовить

Між генералами і так до нього мовить:

«Сусіде, слухайте: недобрий той сусід,

Хто запізнається до мене на обід!»

Е, що там! їсти я наївся і в Добжині,

А подивитися мене скортіло нині

На нашу армію. Так що ж — ні се ні те…

Ну, шляхта тягне в дім, ви місце даєте, —

Спасибі…» І замовк, одсунувши талірку

Та поглядаючи насуплено і гірко.

«Оце б то й є отой костюшківський боєць, —

Домбровський вигукнув, — той бравий молодець,

Славетний Різочка! Поглянь, який бадьорий І жвавий!..

Скільки ж літ минуло!.. Я вже хворий,

Старий; Князевич теж посивів, — а Матвій

Ще міг би й молодим у справі бойовій

Завдати сорому. Та й справді, ще недавно

Ти, кажуть, єгерів почастував тут славно.

Чували, брате!.. Де ж товариші твої,

Бритви та Ножики, що і в чужі краї

Про їхні подвиги сягають відгомони?»

«Дали притулок їм братерські легіони

По тому наїзді,- Суддя повів на те, —

Тож, може, і тепер між наших-от гостей

Є дехто з них…» «А так, — один із командирів

Промовив, — весь похід із нами вкупі зміряв

Вусатий велетень Кропило, що кропить

Уміє хоч кого! Ще прізвище Ведмідь

До нього жартома жовніри приточили.

Як хочете — звелю покликати Кропила».

«Єй інші,- офіцер молодший підхопив, —

У мене Бритва є, що справді ворогів

Голив по-чесному. Є також гренадери

Добжинські…» «Ну, а де ж, панове офіцери,

Той Ножик, що такі витворював дива,

За словом Войського, неначе ожива

Казковий велетень у нас перед очима?»

«А щодо Ножика, — ізнов Суддя, — то з ними

Країни отчої не залишив старий,

А заховатися був змушений в бори,

І тільки-но тепер нема чого ховатись…

У ділі бойовім ще міг би він придатись, —

Шкода, що трошки вже підтоптаний, мовляв».

Рукою Войський тут у сіни показав,

Де серед челяді, неначе місяць повний,

З'явилась лисина. Компанії шановній

Низенько кланявся Гервазій. Меч тяжкий

Звисав, гойдаючись, од лівої руки.

«Коронний гетьмане, чи то пак генерале! —

Він мовив. — Титули нові тепер настали,

Та то однаково. Я з Ножиком своїм

Стаю на поклик твій. Не написом старим

І не роботою тонкою Ножик славен,

Та якби голос мав, багато б розказав він,

Бо служби довгої мені не змарнував.

З ним за вітчизну я не раз, не два ставав

І за горешківську, панів моїх, родину,

На безневинну ж він не важився людину!..

Скажу вам — писаря ще треба пошукать,

Щоб зручно пера так умів темперувать,

Як Ножик — голови. А що носів одтято,

Ушей обрубано!.. Проте дарма шукати

Щербин на Ножику або безчесних плям!

Одверто бився я, одверто ворогам

Дивився в очі. Раз — покаятися мушу

(Хай упокоїть бог його нещасну душу) —

Я безборонному, мопанку, вкоротив Життя.

Причиною ж не особистий гнів. —

Рго Ьопо рuЬliсо те зроблено, мопанку!»

«Оце-то шабелька! Не всім таку панянку

Під силу обіймать», — промовив, сміючись,

Домбровський. Всі за ним по колії взялись

Меча преславного уважно розглядати.

Та мало з них котрий приміг його підняти,

А розмахнутись ним здолали тільки два.

Лиш у Князевича крутнулась, як жива,

Старого Ключника рапіра незрадлива.

Як блискавка, вона майнула вправо, вліво,

Покірна задумам великого митця.

З натхненним виразом розквітлого лиця

Князевич різні взяв показувати штуки

Ще старопольської фехтарської науки:

І хрест, і колесо, прямий, кривий удар…

Те Ключник бачивши, поломенів як жар

І врешті обхопив Князевичу коліна

Зо сміхом і слізьми, щасливий, як дитина:

«О!.. Штих Пулавського!.. А так Цалінський тяв…

Скрадався Сава так… Хто ж руку укладав

Ясному панові?… Чи часом, генерале,

В конфедерації ви участі не брали?

Чи всім цим витівкам навчив вас не

Матвій Добжинський?… Гляньте-но: це ж мій удар, це мій

Моя це вигадка!.. У нашому застянку

Його називано колись «удар Мопанку»!.. —

І, теє мовивши, в обійми ухопив

Старий Князевича, а далі знов повів: —

Спокійно можу я умерти, генерале!

Не раз думки мене тривожні обсідали,

Що зброю нікому на світі залишить.

Тепер же панові піде вона служить,

Що гідний взять її без сорому в обладу!

Прийміть же: Ножика я презентую радо,

Бо він для мужньої утворений руки.

Одно благаю вас: покиньте ті кийки,

Ті куці іграшки, німецькі тобто шпаги,

Бо не пасує це до польської одваги,

До слави польської!.. Самотній чоловік,

Проживши без дітей і без дружини вік, —

За жінку, за дитя я мав оцю рапіру…

Тепер до ваших ніг її складаю щиро…»

На те зворушений Князевич одказав

З легеньким усміхом: «Коли мені віддав

І жінку ти, й дитя, щоб одиноким стати, —

Чим міг би я тепер тебе оддарувати?»

«Нічим, — Гервазіїв лунає відповіт, —

Не хочу зганьбленим я стать на цілий світ

Зразком Цибульського, що тільки сміху вартий:

Дружину він свою програв колись у карти!

Я радий: є кому віддать мого меча…

А тяти раджу я з-за лівого плеча

Обіруч: перетнеш од голови по шлунок!»

Князевич взяв тоді шляхетний подарунок

І заховать його в фургоні повелів.

Одначе Ножика він потім не носив,

Бо надто довга то була для нього зброя.

Що далі сталося з рапірою страшною, —

Ніхто із певністю дізнатися не міг.

«Чому ж, земляче, ти товаришів моїх

Вітаєш кисло так? — Домбровський до Матвія

Заговорив. — Хіба не ожива надія

У серці мужньому, як наші сурмачі

Костюшків славний марш засурмлять, ідучи?

Ну, сам уже меча не хочеш ти підняти, —

За імператора Наполеона, брате,

За Польщу вольную тут келих підійми!»

Ге, — вимовив Матвій, — бував я між людьми

І чув, що діється. Та не радію тому,

Бо ласка ланова все на коні рябому,

В гнізді єдиному не жити двом орлам!

Наполеон — митець, але скажу я вам

Одно: давно колись мені про Дімур’єра[213]

Пулавський говорив, що то була б химера,

Щоб на чужинного вождя чи короля

Народу польського звірялася земля!

Французи, волохи… Ні, нам давайте Пяста,[214]

Чи Яна, Юзефа, чи Мацька — ну, і баста!

Та й військо… Щось воно польщизною й не тхне,

Бо хто ті титули, ті вигадки збагне —

Саперів різних там та різних гренадирів…

І як би справі тій я, гетьмане, повірив,

Де навіть турчина за спільника беруть

Або схизматика… Та й бачив я: ідуть

Жовніри ордами, жіноцтво напастують,

Грабують кожного, костьоли й то плюндрують!..

Чувати — Бонапарт зібрався на Москву…

Скажу по щирості — не перший-бо живу

Десяток, гетьмане, — то не близька дорога,

Коли у неї він помандрував без бога…

Та й кажуть…» — Тут урвав, понуривши чоло.

Це Підкоморію не до смаку було,

А бравих вояків мов отінила хмара…

Аж раптом молодих ввіходить третя пара.

Що ж? Мусив молодий назвать ім’я своє —

Без того Реєнта ніхто не пізнає:

Від Телімени він наляканий грізьбою,

Відрікшись польського у свяченого строю,

Французький з примусу надів короткий фрак…

Од того на виду у нього переляк,

А сам, як журавель, незграбно виступає,

Як стати, сісти як, як дать уклін — не знає…

А пам’ятаємо ж — так жести він любив!..

От руки заховать за пояс ісхотів,

Та леле! — пояса немає і ознаки!..

І він ховає їх в одну кишеню фрака.

Іде, соромлячись, мов непристойне щось

На людях бідному вчинити довелось, —

І раптом, сивого угледівши Матвія,

Тремтить із остраху і як стіна біліє.

Матвій до Реєнта велику приязнь мав,

Тепер же поглядом його обдарував,

Що той аж гудзики узявся застібати

Від жаху. А Забік, уставши серед хати,

«От дурень!» — вигукнув… І в дім убогий свій,

Не попрощавшися, потяг старий Матвій.

Тим часом — Реєнта щаслива наречена —

У моднім одягу сіяє Телімена,

Що ані вимовить того, ані списать,

Хіба що вроду б ту далось намалювать, —

Рубінів, перлів блиск і кольори матерій!

Та Граф, коли вона ступила тільки в двері,

Пізнав — пополотнів… «О зраднице! — гука. —

Як! У чужій руці тепер твоя рука —

Тепер, як я вернувсь, — тепер, як я з тобою?!

О, легковірний я! Адже і серед бою

Тебе я згадував! Була за талісман

Кокарда, що мені дала ти… Геть!..

Туман Тепер розвіявся! А тільки горе тому,

Хто, нерозсудливий, став на шляху мойому…

Хіба по трупу він моєму перейде,

Тоді лиш зрадницю до шлюбу поведе!»

Усі схопилися, у Реєнта тривога

В очах заблискала. «Утиштеся, на бога,

І заспокойтеся, — почав хтось із гостей, —

Навіщо це ви так до серця берете?»

Аж тихо Графові шепнула Телімена:

«Ще не одібрано мойого слова в мене,

Ще не зав'язано мені навіки світ.

Та тільки — прошу дать короткий відповіт:

Чи маєте мене ви взяти за дружину?

Скажіть — і Реєнта я без вагань покину!»

Граф, подивившися із усміхом гірким,

«Запізно! — вимовив. — Хвилину перед цим

Мені здавалася така ти поетична,

Тепер — тепер цілком буденна й прозаїчна!

Шлюб, кажеш! Знай, що це на руки ланцюги,

А не на душі! Знай, що дивної жаги,

Кохання вічного тобі не вдовольнити,

Знай, що закоханий я у таємні квіти,

Що неподілене — найвище почуття,

Двох душ споріднених розлучене життя!

Так у небесному безмежному просторі

Зливають промені, та не зіллються зорі!»

«Не зірка, жінка я! — промовила на те

Вона ображено.- І що він тут плете,

Що він вигадує? А, нісенітниць годі!

Гляди! Як станеш ти мені на перешкоді, —

Оцими нігтями тобі я покажу,

Як долю розбивать, бешкетнику, чужу!»

«Ні, пані,- Граф на те, — з погордою відходжу».

І Підкоморія дочку, вродливу й гожу,

Іскристим поглядом оглянув, мов на зло.

Пан Войський, бачивши, до чого діло йшло,

Взяв слово про сварки палкі й скороминущі.

Докладно змалював він Налібоцькі пущі,

Дійшов до Рейтана, Денасова згадав, —

Та знову випадок скінчить йому не дав.

Про сварку розповів, та не дійшов до згоди,[215]

Бо гості розійшлись у сад для прохолоди.

Уже живицею помазано смички,

Уже озвалися під липою скрипки,

До танців строячись на галяві зеленій.

Тим часом молодій, веселій нареченій

Важливе тихо щось Тадеуш повід а, —

І пильно слухає ті речі молода.

«Я хочу доброї поради запитати

У тебе, Зосенько. Щоправда, молода ти,

Та маєш буть мені порадниця й жона.

Те, що казатиму, уже мій дядько зна

І не противиться… Прийшла тепер пора нам

Подумать, що війна дала у нас селянам?

Ми вільні,- а у них новий лиш буде пан?

Ти, Зосю, власниця для більшості селян,

Що ми з маєтками як спадок обіймемо.

Живеться незле їм, допоки ми живемо, —

А потім… як дійде до голоду, до сліз?…

Та й сам людина я. Боюся, що каприз

До вчинку кривдного міг би й мене довести.

Ні! Ліпше зробимо для совісті, для честі,

Коли ми здіймемо неволі з них ярмо

І, не вагаючись, їм землю віддамо,

Що працею вони кривавою придбали,

Всіх нас годуючи… Але тоді чимало

Прибутку нашого відійметься у нас.

Я не боюсь того, навиклий повсякчас

Жить помірковано, без блиску та пишноти, —

Ти, Зосю, поміркуй: приучена давно ти

До розкоші… жила в столиці кілька літ…

То треба зважити, обмислити як слід,

Чи згодна ти забуть про те життя вабливе,

Заритися в селі і з того буть щаслива?

До того ж, роду ти високого, а я…»

А Зося в відповідь: «Тут воля не моя,

Бо слово — мужеві у господарськім ділі.

Коли б же й справді ми від того забідніли,

Стократ в убожестві миліший ти мені.

А щодо давньої, багатої рідні, —

її не знала я, не бачила ніколи.

Люблю своє село, люблю діброву, поле,

То за столицею не знатиму нудьги.

І ще признаюся, мій друже дорогий,

Що як торік ото я мешкала у Вільні, —

Усе тягло мене у ці краї привільні,

І про Сопліцівку я снила уві снах.

Тепер, вернувшися в село під простий дах

І господинею у рідній ставши хаті,

Охоче вчитимусь у ній хазяйнувати

І не боятимусь труда і самоти,

Як будеш їх ділить зо мною, любий, ти!

Хай щастю нашому весь світ тоді заздростить!»

Гервазієва тут з'явилась довга постать,

Незадоволена. «Вже знаю, — він почав, —

Суддя казав мені… Чи не німецьких прав

Надати польському ви хочете селянству?

Бо воля, сказано, призначена для панства,

І не пасує це звичайним мужикам.

Звичайно, праотець у всіх один —

Адам, Та хлопи, знаємо, свій рід ведуть од Хама,

Євреїв зовемо Яфета ми синами,

А шляхти дерево від Сіма вироста.

Нам, правда, каже ксьондз, що від часів Христа,

Дитини царської, що в яслах уродилась,

Усе змішалося, усе перемінилось

І порівнялися всі стани й племена.

Ну, коли так, то й так — ксьондз, певне, ліпше зна,

Та й пані вже моя згодилася вельможна

Дать волю хлопові: перечити не можна…

Та діло як робить — робити до кінця,

Щоб не лише в словах була свобода ця.

Так пан Ігнацій Карп дав відпускну селянам,

А царський уряд їх податком нечуванним

Обклав за те. Підіть за звичаєм старим:

Даєте вольнощі — дворянство дайте їм,

Герби їм одпишіть — Півкозиця й Леліву,

Тоді я рівними, без сорому і гніву,

Признаю шляхтичів справдешніх гербових, —

А сейм (я знаюся на всіх ділах таких)

Розгляне справу цю розумно й нелукаво

І шляхтичам новим надасть належне право.

Що ж до зубожіння, то річ тут не така,

Щоб праці чорної горешківська дочка

Зазнати мусила: я маю в певнім схові

Зі стольникових скринь окраси пречудові —

Браслети, персники та посуд дорогий,

Та зброї пишної багато. В час тяжкий

Це все від ворогів ховав я в добрій скритці,

А також і від вас — від вас, пани Сопліци!

Чимало й талярів зберіг я у мішку,

Що заробив собі на довгому віку

Чи з ласки панської зібрав у пам’яткове.

От, думалось, майно як повернемо знову,

То й буде дещиця, щоб замок довести

До стану ліпшого; тепер допомогти

Хазяйству новому повинен я, мопанку,

При пані житиму ласкавій до останку

І колихатиму горешківське дитя,

Хоча й не по мечу… Та, може, до пуття

Я доведу його, як пощастить навчати

Меча шляхетського в малій руці держати,

Коли то буде син (відомо: в час війни

Звичайно родяться не дочки, а сини)».

Не встиг оці слова промовити Гервазій,

Як вийшов повагом із-за дерев Протазій,

Паперу несучи в руці великий лист.

Один підофіцер, що мав до того хист,

Поет і в час війни, залюблений в писання,

Для Зосі уложив проречисте вітання

В рядках римованих. Уже їх сотень три,

Не віддихаючи, проголосив старий,

Але як дочитав до місця отакого:

«О ти, що для чуття вродилася палкого,

Що муки радісні усім серцям несеш!

Під відгуки гармат, у сполохах пожеж

Ти тільки глянула на нас, синів Беллони,[216]

І в щасті дивному вояка кожний тоне,

Мечі ламаються і падають щити.

Ти Марса гнівного прийшла перемогти,

Віддаючи його у руки Гіменею.

Незгоди гідру[217] ти, о чудотворна феє,

Стрілою погляду палючого убий», —

Усе це слухати набридло молодій

І молодому теж. Вони хвалили чемно,

Та Возний далі вже декламував даремно.

Тим часом, скликавши до себе всіх селян,

їм волю ознаймив даровану плебан

І їх права нові докладно розтлумачив…

Якраз тоді народ Тадеуша побачив, —

Вітати кинулись, вклонятися до ніг…

Тадеуш їм на те: «Я земляків моїх

Братами вільними і рівними вітаю!»

«Всьому народові здоров’я я бажаю», —

Домбровський голосом могутнім підхопив,

І гості: «Славимо своїх проводирів!

Нехай живуть війська! Нехай живуть селяни!

Нехай пани живуть! Нехай живуть всі стани!»

Аж покотилася у дальню даль луна.

Одного Бухмана ця радість голосна

Ніяк не тішила: він мав окрему гадку,

Волів комісію обрати для порядку,

Котра б розглянула… Та не такий був час, —

Якраз під липами грубий озвався бас

І скрипка бренькнула. Усе було готове

До танцю. «Полонез!» — в одно гукнули слово,

А хоч приїхали музики військові,

Суддя сказав проте: «Традиції живі

У роді нашому, що при сільській музиці

Ми на заручинах повинні веселиться.

Он бачите — скрипаль стискає вже смика,

І ходить ходором у того он рука,

Що кланяється нам, тримаючи козицю.

Нам відсилати їх, панове, не годиться, —

Ще, чого доброго, заплакали б старі…

Та й нашій молоді при їхній простій грі

У танці простому скакати веселіше.

Капели вашої послухаєм пізніше,

Щоб і вибагливий задовольнити смак…»

І, теє мовивши, подав до танцю знак.

По лікті рукава дбайливо закотивши

І грало до плеча убоге приложивши,

Смичка, мов коника, скрипаль пустив гулять,

А двоє узялись козицю надимать,

Подібні до дітей крилатого Борея.[218]

Здавалося: от-от полинуть над землею,

Руками-крилами піднесені в блакить.

Бракує лиш цимбал. Хоч не один стоїть

Поміж присутніми, що вміє на цимбали,

Та перед Янкелем нізащо б не заграли.

(Рік тому безвісти він зник у краї цім,

Тепер з'явився знов при штабі військовім).

Всі знають, як старий чудово вміє грати,

Тому й не важаться ті палички узяти,

Що ними цимбаліст у струни дзвінко б’є.

Той просить, той йому цимбали подає, —

А він зрікається: одвик, мовляв, куди там,

І як таким панам заграти знаменитим!

Аж Зося підбіга — і з білої руки

Передає йому, склонившись, палички,

І обніма його, і леститься, і просить.

«Ну, — каже, — Янкелю! Хіба ж тобі не досить,

Що стільки душ тебе припрошує заграть?

Та й слова давнього не треба забувать,

Що на заручинах у мене… Пам’ятаєш?…

Ну, правда ж, Янкелю, сьогодні ти заграєш?»

Старий любив її сердечно з давніх літ,

Тож бородою він кивнув у відповіт,

Що вже зрікатися не має більше сили…

Тут крісло майстрові старому підкотила

Юрба захоплена, цимбали принесла,

Не навтішається!.. А він із-під чола

Очима гордими сіяє над юрбою.

Так сивий ветеран, коли його до бою

І знов покликано, бере меча до рук,

Що зо стіни йому малий дає унук,

І, повен радості, що сили ще не втратив,

Сміється й тішиться. Замовк і грім віватів,

І шум, і вигуки. Два учні молоді

Перед музикою навколішки тоді

Цимбали строїти взялися та ладнати.

Він, очі змруживши, поважний, бородатий,

Угору палички підніс, немов застиг, —

І несподівано діткнувся струн дзвінких.

Спочатку тактом він ударив тріумфальним,

А далі мов дощем розсипався навальним,

Грізною бурею заграв, зарокотав…

Аж раптом палички старий митець підняв,

Бо не музика то, були то ще лиш проби.

Гра знову. Тихий дзвін, мов дальній звук жалоби,

Як муха по струні легеньким б’є крильцем, —

І з гордим, осяйним піднесеним лицем,

Натхненням сповнений, обіруч він ударив…

І чують слухачі, як сила дивних чарів

З цимбал увесь оркестр військовий виклика.

У бубни мідні тнуть, засурмили війська, —

І мая Третього[219] б’є полонез гарячий

В повітря стишене. Молодших нетерпляче

У танець кинутись музика порива,

А в старших пам’яті далеке ожива;

Той час, коли сенат ознаймував народу

У згоді з королем даровану свободу,

Коли, трактуючи свойого короля,

Гукали: «Польська хай повік цвіте земля,

Нехай живе король, нехай живуть всі стани!»

І в танці хвилями кипіли громадяни.

Дедалі радісніш напружується звук, —

І нагло, ніби свист розлючених гадюк,

Чи по тонкому склі заліза скрип разючий,

Акорд прорізався фальшивий, нестерпучий.

Усі здивовані — чи не змилив артист?

А він повторює той самий злісний свист,

Він зрадницьку струну умисне знов торкає.

Що має значити? Аж раптом: «Знаю, знаю! —

Гервазій вигукнув і затулив лице. — Я пізнаю цей звук!

Облуда, зрада це, Це Тарговиця, так!» І тут, немов зумисно,

Із брязком лопнула струна та лиховісна.

А майстер знову ритм і тони відміня:

Стогнання, вигуки, атака, штурм, борня,

І зойки матерів, і ревний плач дитячий…

Усяке, слухавши, само потиху плаче.

Так майстер, граючи, віддати догадав

Ті вікопомні дні, коли пожар палав,

Коли лилася кров на давніх мурах

Праги І в морі розпачу потонув крик одваги.

Всі раді, що митець музику горя й сліз

Нарешті заглушив, мов до землі притис,

На струни кладучи міцні свої долоні.

Хвилина — і в новім іде музика тоні

Легеньким бренькотом, неначе кілька мух

В повітрі підняли танечний, ніжний рух,

На волю вирвавшись із сітки-павутини.

Росте гармонія, зміцняється і плине, —

І раптом піснею прорвалася вона

Про вояка того, що дальня чужина

Його з могилою у полі обвінчала,

Що мурава його китайкою вкривала,

Що коник копитом для нього землю рив…

Жовніри слухають сумний знайомий спів

І згадують часи великої тривоги,

Як довелося їм іти в чужі дороги,

Снігами, пісками гарячими блукать,

На вітрі, холоді днювать і ночувать,

В недружньому краю хворіть, голодувати…

Там пісні рідної їх тішив звук крилатий,

Серцям зневіреним про віру кажучи.

Музика, ще жалю та сліз додаючи,

Тугими струнами нараз перебігає

І тони стишує. У небеса безкраї

Натхненно дивлячись, знов ніби він застиг, —

І несподівано по струнах голосних

Обіруч б’є митець, і звуки тріумфальні

Дзвенять, як бойові, звитяжні труби дальні,

Усім визвольницький віщаючи похід:

«Хай Польський край живе і квітне много літ!

Домбровський, батьку наш, вертайся до Вітчизни!» —

То марш Домбровського розкочується грізний,

Що легіони нам у славі принесли…

Усі підхоплюють, співа старий, малий,

І сотні голосів лунають, наче дзвони…

Музика зупинивсь, останні відгомони

Уважно слухає, немовби сам собі

Дивує. Поглядом блискучим по юрбі

Перебігає він. Упав шличок на плечі,

А щоки аж горять, неначе молодечі,

І срібним віялом сіяє борода.

«О батьку! Наш народ месії дожида,

Як ми тебе в Литві невільній дожидали, —

Він до Домбровського промовив генерала. —

Ти волю нам вернув, ти нам вернув життя».

І Янкель з радості заплакав, як дитя.

Любив отчизну він, ділив із нею й муку,

І щастя. Генерал подав старому руку,

Той шапку лисячу з низьким уклоном зняв,

І руку воїна старий поцілував.

До полонеза час. Пан Підкоморій звівся,

Одкинув кунтуша вильоти, уклонився,

І вуса покрутив, і Зосі руку дав,

І, усміхаючись, до танцю попрохав.

По знаку заграно, — і він панує в танці.

Червоні світяться по мураві сап'янці,

Б’є з карабелі блиск, і пояс мов горить.

Іде він повагом, неначе мимохіть,

Та в русі кожному дається прочитати

Ті мислі й почуття, що хоче він сховати.

Лукаво голову до панни похилив, —

Вона соромиться, не слухаючи слів,

Конфедератку зняв і уклонився хвацько,

Вона ж ні пари з уст — і глянула зненацька.

Її очей ясних несмілива блакить

Одповіла йому, і він сміється вмить.

Тут прискорив ходу, і дивиться з пихою,

І грає шапкою оздобно-дорогою;

То набік ізсува, то чаплиним пером

Вона виблискує, сіяє над чолом.

За ним — заздрісники підступними слідами…

Не знати б їх волів, схиляється до дами —

Умкнув би від юрби! Він руку підійма

І шлях усім дає, король над усіма,

А то звертає вбік, щоб танець одмінити,

Піти новим шляхом і всю громаду збити.

Але юрба його тримає, ніби чар,

Обручкою шовків і шепотінням пар.

Він гнівно дивиться, як заздрість метушиться,

І шаблею дзвенить міцна його правиця.

Поглянув навкруги з погордою в очах, —

І всі спиняються, і всі змінили шлях,

І далі в’ються геть, і знову приступають

До пари першої… А вколо них гукають:

«Дивіться, молоді! В останній, може, раз

Такий митець веде у полонезі вас!»

І пари йшли підряд, хвилюючися, лугом,

І то стискалися барвистим, пишним кругом,

То розтягалися, як велетенський змій.

В промінні сонячнім одмінно кожен стрій,

Немов барвистою лускою, одливає,

І кожна дівчина стрічками пишно має.

І кожен шаблею поблискує вояк…

Один лише смутний — капрал Добжинський Сак:

Музик не слухає, до танцю не береться.

Тяжкою тугою у нього серце б’ється,

Коли про Зосю він згадає молоду…

Як він стрічав її у темному саду,

Зробивши засідку в кінці глухої стежки,

Які чудесні їй вирізував сережки!

Невдячна!.. Скільки раз, неначе журавель,

Він шию витягав з високих конопель,

Щоб лиш побачити здалека, на городі,

Кохану дівчину!.. Од батька, ніби злодій,

Тікав, ховаючись, та й битий був не раз!..

Невдячна… Мовчазний від горя та образ,

Насунув шапку він собі на самі вуха

І, безтурботного на зло удавши зуха,

Мазура нового з презирством засвистав

І до обозу знов свойого почвалав,

Де у дружбарта грать і пити непомірно

Узявся. Так любив Добжинський Зосю вірно.

А Зося у танку, неначе пух легкий,

Кружляє радісно, — і хоч віддалеки,

Усю в зеленому, поміж зеленим листям,

І трудно розрізнить її в ряду паристім,

Та кожен голову в те місце поверта,

Де люба дівчина, як ангел, проліта,

Що хори світлих зір у небесах провадить.

Всіх юнаків серця вона до себе надить,

Та й старших вродою до танцю заклика.

Уже Домбровського вела її рука

По Підкоморії,- і знов, і знов одбили…

Аж от Тадеуша зустрівся погляд милий,

І з ним докінчує, щаслива, полонез.

А вечір погасав. У глибині небес

В рожевих одсвітах легкі застигли хмари:

Здавалось — то овець розсипались отари

Чи впав табун чирят на озеро ясне.

Одна на заході і в злото осяйне

Пофарбувалася, і в барви пурпурові,

І зверху береги розширила перлові,

Немов заслоною укривши далечінь.

Вже сонце запливло у мовчазну глибінь,

Вже прохолодою повіяло нічною,

А шляхта співами, та мовою гучною,

Та кубків бренькотом начальників віта,

Наполеонові на многі п’є літа,

Високо келиха за Зосю підіймає

І за Тадеуша, — за всіх, що в Польськім краї

Любили й вірили, за мертвих і живих.

І я серед гостей бенкетував отих,

Вино та мед хилив, а що вони казали

І що там бачив я, — уже ви прочитали.