Шепіт на вітрі

Розділ З Трава-пастка

— Чудовий спосіб подорожувати, — мовила Сіра Шкурка, сидячи поруч з Пітером на спині поні. — Мене підкидає вгору — і я вдихаю повітря. Падаю вниз — і видихаю. Коли мене підкидає вгору, я бачу все навколо. Дивись… — І вона підстрибнула вище за Пітера, який нахилився, стримуючи швидкий біг Місячного Сяйва.

— У тебе це чудово виходить! — закричав Пітер. — А тепер додамо швидкості.

— Ти ба! — вигукнула Сіра Шкурка. — Ми летимо. Я бачу на милю вперед, бачу геть усе по той бік пагорба.

Притулившись одне до одного, вони промчали схилом пагорба і зупинилися на його вершині.

— Аж закололо в боці! — поскаржилася Сіра Шкурка. — Я захекалась, обдмухни мене. Оце так швидкість! Сорок миль на годину, не менше, і це на підйомі.

— Яке дивне місце, — мовив Пітер, поглянувши вниз, де простяглась дика рівнина, вкрита сухою травою. Трава хвилювалася на вітрі, по ній пробігали чорні тіні. Чути було сухе, неприємне шелестіння, схоже на сичання змій.

Сіра Шкурка здригнулася:

— Не люблю цього місця. Я його знаю. Тут росте трава-пастка, яка завжди шепоче. Всі діти на світі мають пройти крізь неї, щоб стати дорослими. Тим, у кого мудрі батьки, це вдається легко, але для більшості дітей — то складне випробування.

— Не підемо туди! — сказав Пітер. — Краще об’їдемо її.

— Ти не можеш цього зробити, — мовила Сіра Шкурка. — Прекрасна принцеса живе по той бік рівнини, тому ми не зможемо обминути цей шлях. Трава обплете наші ноги і буде тягти нас до землі. Як тільки почнеш хапати її руками, вона поріже тобі пальці. Адже тобі, певно, відома така трава, що ріже пальці, коли її торкаєшся. Отака й ця. То жахливо. До того ж вона ще й весь час шепоче.

— А що шепоче? — запитав Пітер.

— Це залежить від того, до кого вона звертається. Трава особливо жорстока до смутних і самотніх дітей, до тих, хто зневірився в собі. Вона говорить їм страхітливі речі. Вона звалює їх на землю, і діти розбивають собі колінця, де залишаються потім шрами. Якщо прислухатися, то можна почути слова: «Ти надто товстий, надто худий, надто високий, надто малий, розправ плечі, не будь дурнем. Тільки-но прийдемо додому, ти в мене перестанеш горбитися. Зачекай, я розповім про все батькові. Ти ледачий, ти егоїст. Ти брешеш. Чому ти так погано вчишся? Чому ти не такий, як сусідські діти? Зроби це, зроби те, йди сюди, йди туди. Не заходь далеко, щоб я тебе бачила, щоб я тебе чула. Слухайся, корися, будь таким, як треба…» Тільки-но з’являється якась дитина, трава починає шепотіти, — вела далі Сіра Шкурка. — Вона зводить дітей з глузду, а шрами, які вона залишає на їхніх ногах, ніколи не зникають.

Поки вона це говорила, з лісу до підніжжя пагорба вийшла група дітей. Вони були одягнені в шкільну форму і несли портфелі, повні книжок. Серед них були маленькі діти — семирічні. Старшим дівчаткам і хлопчикам було по чотирнадцять. Усі зупинились і прислухались до шепоту трави. Вони ніяк не наважувалися зробити по ній перші кроки, рівнина здавалась їм нескінченною.

— Як нам допомогти їм? — вигукнув Пітер, який палко зненавидів цю траву. Він уявив собі, як скошує її під коріння, щоб вона ніколи не заманювала дітей у свою пастку.

Сіра Шкурка відгадала його думки.

— Її не можна зрізати, — сказала вона. — Одного разу я спробувала косити, але вона виростає швидше, ніж ти змахуєш серпом. А я вправна косарка.

— Якщо ми будемо тільки стояти й дивитися, то ніколи не допоможемо дітям, сказав Пітер. — Ходімо.

Він кинувся до Місячного Сяйва і скочив у сідло, а Сіра Шкурка за ним, і вони помчали з вершини пагорба вниз, обминаючи дерева і скелі, перестрибуючи через струмки, навпрошки до дітей, що юрмилися під червоним гумовим деревом край рівнини. Дехто з малечі плакав. Гостра трава вже порізала руки наймолодшого хлопчика, і він перев’язав їх носовиком. Носовик був просякнутий кров’ю. У іншого малого були сильно розбиті колінця. Одна дівчинка набила собі синець, не помітивши каменя, схованого у траві. Всі були перелякані і збилися докупи. Пітер зупинив коло них Місячне Сяйво. Діти відсахнулися, з острахом дивлячись на кенгуру.

На рівнині, в траві-пастці, майже загубилася друга група дітей. Вони вирушили, аби прокласти собі шлях у траві, але що далі продиралися в заростях, то важче було їм просуватися крізь густе сплетіння стебел і бадилин. Трава довкола була в шаленому русі. З сірої гущавини витикалися гострі пагінці й шмагали дітей по ногах і руках. Нескінченний шепіт ставав дедалі гучніший, аж поки перетворився в голосне сичання, наче тисячі гадюк кидалися одна на одну і розповзалися, знову кидалися і знову розповзалися.

Зловісні тіні, як хмари, пробігали по траві, яка безперервно вигиналася сірими хвилями. Вже від одного погляду на ці сухі хвилі паморочилося в голові. Вони не тішили душу, як ото хвилі океану, а страшенно пригнічували.

— Чому ти не склав іспити? — сичала трава до дітей.

— Ти повинен більше вчитися, менше бавитися. Старанніше працюй. Не складеш іспитів, залишишся безробітним. Ти вже надто велика для гри в ляльки. Ти вже дорослий, тож забудь про дитячі забави. Подумай про своє майбутнє.

Трава дедалі лютішала, і діти почали падати на землю, заплутувались у стеблах трави, які міцно тримали їх у своїх обіймах. Пітер більше не міг витримати. Бідолахам потрібна була його чарівна пелюсточка. Він пустив Місячне Сяйво учвал, і поні помчав у зарослі довгими стрибками. Пітер тримав у руці чарівну пелюстку, і трава, яка намагалася затягти його у свою пастку, в’янула й опадала. Тремтячі стебла тікали від копит Місячного Сяйва. Вони зморщувались, тріскотіли, наче охоплені полум’ям.

Коли Пітер опинився коло дітей, трава лежала безсилими зів’ялими пасмами біля їхніх ніг.

Пітер зіскочив на землю і дав кожній дитині по чарівній пелюстці. Малі перестали плакати й усміхнулися.

— Вам нема чого більше боятися, — сказав Пітер. — Сміливо йдіть далі; з чарівною пелюсточкою у руках вас ніхто не скривдить.

Діти побігли, сміючись і пританцьовуючи. Пітер дивився їм услід, аж поки вони перетнули рівнину, потім сів на Місячне Сяйво й поскакав назад до тих, що залишились під червоним гумовим деревом.

— Ви добрі, ти і кенгуру, — стиха мовила маленька дівчинка, що боязко чіплялась за руку свого брата.

— Думаю, що про нас можна так сказати, — мовив Пітер. — В усякому разі, ми прийшли сюди, аби допомогти вам.

Почувши це, діти зраділи й перестали боятися.

— А мені ви дасте пелюсточку? — запитала дівчинка, личко якої було всіяне веснянками.

— Звичайно, — пообіцяв Пітер. — Я кожному дам по пелюсточці.

— Скажи мені,— запитала Сіра Шкурка, звертаючись до дівчинки. — Твоя матуся любить тебе?

— Так, — відповіла дівчинка. — Але любила б ще більше, якби в мене не було веснянок. Я часто чую від неї: «Яка шкода, що в тебе веснянки!»

— Ага! — вигукнула Сіра Шкурка. — Ось у чому справа!

Вона на хвилинку замислилася й додала:

— Я вважаю, що веснянки не псують уроди.

— І я так думаю, — сказав Пітер і дав дівчинці чарівну пелюстку.

Мала затиснула пелюсточку в руці. Ніхто вже не помічав на її личку веснянок. Здавалось, сонце світилося в очах дівчинки, і ніщо не затьмарювало того сяйва.

— Я теж хочу пелюстку, — тяжко зітхнув хлопчик, який низько схилив голову і не наважувався подивитися на Пітера.

— Що каже твій батько? — спитав Пітер.

— Тільки й чую від нього, що я невдаха. Не знаю, що саме він має на увазі. Мабуть, те, що я не схожий на нього. Я мрію стати художником, а тато вважає художників диваками.

— О боже! — вигукнула Сіра Шкурка. — Це ж саме говорили про мене, коли я дістала із своєї сумки піаніно. Розумієш, я люблю грати на піаніно, — розказувала вона пошепки Пітеру. — Я виконую Шопена з глибоким почуттям. І це думка людей, які розуміються на музиці.

— А я вмію грати «Дім, мій рідний дім» на губній гармошці,— мовив Пітер. — Горбань Мик каже, що, коли я граю, в нього сльози навертаються на очі.

— Це визначний здобуток! — вигукнула Сіра Шкурка. — Як би я хотіла вміти робити щось таке, що змушувало б інших сміятися, плакати чи танцювати.

— Так ви дасте мені пелюсточку? — запитав хлопчик, який з нетерпінням очікував кінця розмови.

— Вибач, ми відволіклися. — Пітер дістав пелюстку з маленької торбинки і вручив її хлопцеві, який тут-таки підняв голову й щасливо усміхнувся.

— Тепер ти ніколи не будеш ходити похнюпившись.

— У мене для тебе також є подарунок, — сказала Сіра Шкурка. Вона опустила лапку в сумку і витягла звідти альбом для малювання й металеву коробочку. В коробці лежало двадцять чотири фарби й два пензлики.

— Тепер, коли в тебе є чарівна пелюстка, ти намалюєш гарні картини, — сказала вона. — Коли завтра прийдеш додому, покажи їх батькові. Вони сподобаються йому.

Дітлахи навколо гомоніли. Кожний просив чарівну пелюстку. Пітер швидко роздавав їх, і невдовзі його оточували радісно збуджені хлопчики й дівчатка, які вже не боялися трави-пастки.

— Тепер рушайте рівниною, — сказав Пітер. — Я проведу вас.

Діти побігли в траву, сміючись і перегукуючись. Бліді стебла падали ниць, жахаючись чарівних пелюсток. Перед малечею пролягла стежка, яка через рівнину йшла вдалечінь, туди, де бовваніли зелені пагорби, виблискували річки і яскраво світило сонце. Діти побігли стежкою, оглянулися, помахали Пітеру та Сірій Шкурці рученятами й помандрували вперед.

Пітер і Сіра Шкурка вирушили за ними. Коли рівнина скінчилася, вони звернули зі стежки й попрямували на північ, до гір, що громадились на обрії.

Тільки тоді Пітер помітив у себе на ногах розкішні чоботи для їзди верхи. Таких гарних чобіт хлопець ще в житті не бачив. Вони були з м’якої шкіри, а широкі халяви доходили до колін. Він з подивом розглядав їх.

— А я не здивована, — сказала Сіра Шкурка. — Чари поступово перетворюють тебе на принца. Ця чарівна пелюсточка завжди нагороджує тебе за добрий вчинок. Цікаво, що б трапилось, якби ти став пихатим і зарозумілим?

Пітер замислився над цими словами.