Скринька з секретом

21. ОСТАННЯ РОЗГАДКА

Дениско весь час думав — як він зустрінеться з Зіркою, що вона скаже, а що скаже він… Чи одразу усміхнеться вона, чи, навпаки, буде серйозна (але серйозною він її зовсім не уявляв).

«А може… може, підготувати їй сюрприз який-небудь?»

У Денисковій родині любили сюрпризи.

Коли хтось із них приїздив після розлуки — чи Дениско з санаторію, чи тато з «поля», чи мама з відрядження (правда, то було лише один раз!), на столі обов’язково заставав такий собі натюрморт: залежно від пори року посередині або кавун великий, обкладений фруктами й цукерками, або торт, або пиріг домашній, — одним словом, щось смачненьке. Це називалося сюрпризом.

Але такий сюрприз для Зірки зробити було неможливо.

Що ж зробити? Що?

Дениско ламав голову і ніяк не міг придумати. Погляд його спинився на стіні, де висів у рамочці під склом його малюнок, який він подарував мамі цього року на Восьме березня: великий букет квітів у синій вазі. Мамі дуже сподобався малюнок, вона дзвінко поцілувала Дениска й сказала, що це найкращий подарунок з усіх подарунків на світі. «О! — подумав Дениско. — Подарую Зірці малюнок! То не якісь там цукерки — з’їв і нема. Малюнок лишається надовго. На все життя».

І Дениско зразу ж дістав альбом, фарби і заходився малювати. Він поспішав це зробити до маминого приходу на обід.

Задум виник одразу — Зірка на верблюді серед пустелі. Так, як вона йому наснилася колись.

Пустеля намалювалася жовтою фарбою дуже швидко. Верблюд малювався довше, але вийшов дуже симпатичний — губатий, горбатий, з довгими суглобистими ногами (Дениско змалював з картинки у книзі про зоопарк).

А от над Зіркою довелося попомучитись. Щоб не псувати весь малюнок і не малювати заново пустелю й верблюда, Дениско спершу малював Зірку на окремому аркуші. І тих окремих аркушів перепсував чи не з десяток. Руде волосся виходило добре, голубі очі теж. А от ніс і рот — хоч ти вбийся. Дениско хотів намалювати, щоб Зірка усміхалася, та коли починав розтягати в усмішці рота, виходило таке, що було аж страшно дивитися. Не Зірка, а Карабас Барабас. Від усмішки довелося відмовитися. І Зірка нарешті всілася на верблюжому горбі — руда, голубоока і серйозна, навіть трохи засмучена, але симпатична.

Загалом Дениско лишився своєю роботою задоволений.

І от післязавтра стало вже сьогодні.

Зірка прилітала рано-вранці, як Дениско ще спав.

І коли він прокинувся, то одразу став прислухатися. Але нагорі було тихо. Мабуть, дорослі розійшлися на роботу, а Зірка лягла відпочивати після перельоту. Адже всю ніч вона летіла в літаку.

Знову Дениско з хвилюванням почав думати, як вони зустрінуться. Чи зустріне він її на подвір’ї, чи навіть на сходах, коли піде гуляти. Чи подзвонить йому по телефону дід Кирило й басовито скаже: «Зірка приїхала. Приходь!» Чогось він був майже певен, що саме дід Кирило подзвонить і скаже. І він весь час крутився біля телефону, щоб не прогавити дзвінок.

Але сталося несподіване.

Раптом пролунав дзвінок у двері.

Дениско відчинив і — завмер.

На площадці стояла Зірка з пакунком у руках.

— Здрастуй! — усміхнулася Зірка.

— Здрастуй! — і на Дениска раптом напав сміх. Він дивився на Зірку і сміявся, не кажучи ні слова. І вона сміялася теж.

Хвилини дві вони стояли й сміялися, дивлячись одне на одного.

Нарешті Зірка спитала:

— Можна зайти?

Він, зрозумівши, що забув її запросити в квартиру, засміявся ще дужче.

— Заходь, заходь! Аякже!

Ще хвилин п’ять вони реготали вже у квартирі.

— Ой, не можу!.. Ха-ха-ха! — вигукували по черзі то він, то вона.

Коли нарешті пересміялися, Дениско спитав:

— А ти коли прилетіла?

— У шість ранку, — сказала вона.

— А… — він ще не знав, що спитати. — А як летілося?

— Добре, — сказала вона і спитала. — А ти тут як?

— Ну — «як»? — Дениско пильно глянув на Зірку. — Ти ж, певне, знаєш.

Вона всміхнулась.

— Ну… дещо знаю… Та, мабуть, не все. Розкажи.

— Ні. Спершу ти розкажи.

— Що?

— Ну, звідки ти дізналась… про бабусю Івашенко і… взагалі?

— А це не я дізналась.

— А хто?

— А баба Маня. Марія Іванівна. Прабабуся моя. У черзі почула. В магазині. Сусідка Івашенкова розповіла. Бідкалася… Я взагалі сама думала цим зайнятися. Але мене у Середню Азію відправили. Несподівано. Прийшов увечері татків друг дитинства Віктор Іванович. Дядя Вітя. «Ой, каже, знаєте, завтра я лечу у відрядження у Фергану. На десять днів. У вас же там родичі. Може, щось передати хочете… А то, може, гайнемо разом?» — каже татові. А тато раптом: «Я не можу, а от Зірка…» І до мене: «Хочеш до дядька Степана на десять днів? Саїда, Оксанку побачиш. Ти ж тут зараз нудишся. І назад з дядею Вітею повернешся. Га?» І всі наші загорілися. Давай! Давай! Давай! Одна тільки баба Маня не дуже хотіла. Боялася за мене. Але її вмовили. У нас же всі заводні такі!.. Зібрали мене швиденько і… Про Івашенко я хотіла спершу поговорити з тобою. Але тебе десь не було… От я й написала. І у двері встромила. Вже перед самісіньким від’їздом. Як у машину сідали.

— А де ти дістала телефон депутата? І взагалі як додумалася?.. Без нього б я., не знаю. Бабуся Івашенко не хотіла ж нічого говорити… Такий характер!

Зірка опустила очі.

— Взагалі-то… він просив… але…

— Хто? Що просив?

— Та… «Хто»… Дідусь мій!.. Але тобі, я думаю, можна. Він тебе хвалив! Ти йому дуже сподобався!.. Просто…

Дениско почервонів.

— Який дідусь? — Щоб тільки не мовчати, щоб приховати якось ніяковість, але вже догадуючись, спитав Дениско.

— Ну — «який»! Ну, мій дідусь Петрусь. Це ж він — депутат!

— Що?! — Дениско розгубився («Так от чому голос його здався мені знайомим, от чого він мені підморгував! А я, дурненький, не догадався…»).

— Депутат міської Ради.

— А чого ж?.. А що ж?..

— Він у нас взагалі передовик. Все життя. Скільки я його знаю. Орденоносець. Делегат з’їзду. Раціоналізатор. Винахідник. Авторських свідоцтв у нього майже сто. Одим словом — славетна людина, як каже дід Кирило. Гордість нашої сім’ї. Але такий скромняга — просто страх. І коли ми переїжджали сюди, він дуже просив нікому з сусідів про нього не розказувати. «Бо зараз такий, каже, час, перебудова. Той, хто вчора був передовик, сьогодні може опинитися в хвості. Почекайте, каже, трохи, поки я у сучасних умовах доведу, що я чогось вартий». І сидить зараз ночами, щось креслить, рахує…

— А чого ж ти тоді телефон його дала?

— А як би ти того Ігоря розшукав? Та й самій мені до дідуся звертатися було незручно… А коли стороння людина, то… Він же все-таки депутат. До нього знаєш скільки звертаються… Весь час…

— Гм… — усміхнувся Дениско. — А ти хитра…

Вона теж усміхнулася. І одразу перевела розмову на інше.

— А який дідусь Петрусь винахідник! Тобі дід Кирило «Артамонича» не показував?

— Якого «Артамонича»?

— Значить, не показував. Ходімо, я покажу. Хочеш?

— Авжеж!

Коли вони вийшли на сходи, Дениско, глянувши на Зірку, раптом згадав — вона ж була з пакетом. А тепер — руки вільні.

«Де ж вона його лишила? Де?» — занепокоївся він. Але питати було незручно, і він так і не спитав.

Зірка одчинила двері ключем і сказала тихо:

— Тільки не дуже кричи. Дід Кирило, мабуть, ліг подрімати. Він усю ніч не спав, мене чекаючи.

Дениско навшпиньках пішов слідом за Зіркою по коридорах — спершу по одному, потім, перейшовши через велику кімнату, в якій стояв довгий стіл і багато стільців, — по другому.

І от вони увійшли у теж велику кімнату, обстановки якої Дениско навіть не помітив, бо одразу завмер, вражений.

Під стіною стояв велосипед. Ні, не велосипед, а щось незвичайне, щось дивовижне, чого Дениско ніколи в житті не бачив, навіть по телевізору.

Коліс було два, а от педалей — три пари, а місць — аж чотири. І керма два. Переднє кермо вигнуте, наче дивовижні залізні роги. І між ними крісельце, а поперед крісельця — педалі, що крутять ланцюг передачі до переднього колеса.

За першим сідлом ще одне, і перед ним приварене до рами кермо, яке не повертається, а просто щоб за нього триматися тому, хто сидить на Другому сідлі.

Там, де в нормального велосипеда багажник— ще одне крісельце, вже без педалей, із запобіжними ремінцями.

А обабіч заднього колеса, на алюмінієвих трубчатих штангах, два брезентових мішки-багажники, геть усі списані назвами міст: Київ — Харків — Миколаїв — Запоріжжя — Одеса — Ужгород — Кишинів і ще інші — Дениско всіх і прочитати не встиг.

— Ух ти! — тільки й вимовив він.

— Це і є «Артамонич»! — сказала Зірка. — Названий так на честь російського кріпака-винахідника Артамонова, що побудував перший двоколісний металевий велосипед. Подобається?

— Чудо!

— Дідусь Петрусь сам зробив. Ще як тато і дядя Стьопа маленькі були. Тато отут на передньому сидінні педалі крутив, а дядя Стьопа, — він на два роки молодший, — на цьому задньому сидів. А дідусь Петрусь з бабусею отут… Такий спарений велосипед називається тандем. Влітку, у відпустку, вони по всій Україні мандрували. Завзяті туристи були… Здорово, правда?

— Здорово, — сказав Дениско і раптом побачив на письмовому столі досить величеньку синтетичну новорічну ялинку, обвиту червоною стрічкою з написом: «Вітаємо з Новим, 1988 роком!»

«Але ж зараз ще тільки серпень вісімдесят сьомого», — здивувався Дениско і запитально глянув на Зірку:

— А це що?

— А — ялинка?.. Це наш дідусь Петрусь достроково виконав річний план… І його привітали з заводу.

«Так от чому Дід Мороз! От чого вони всі ховалися і чого дід Кирило і Марія Іванівна не говорили правди! Дідусь Петрусь просив не розголошувать, тому й представники заводу разом із Дідом Морозом так себе поводили».

Остання таємниця квартири номер сім перестала існувати.