Скринька з секретом

15. КІНОЕКСПЕДИЦІЯ

Події, пов’язані з бабусею Івашенко та її онуком, трохи віддалили Дениска від діда Кирила, Марії Іванівни і квартири номер сім. Та й те, що дід Кирило і Марія Іванівна явно говорили йому неправду, коли він питав про Діда Мороза, ускладнило його стосунки з ними.

«Мабуть, я їм нецікавий і непотрібний, раз вони кажуть мені неправду…» — думав він.

І коли раптом у вівторок, на другий день після тієї пригоди з Ігорем, дід Кирило гукнув йому з балкона: «Агов! Дениску! А зайди до мене на хвилинку!» — він щиро зрадів.

І одразу побіг нагору.

Двері одчинив сам дід Кирило. Марії Іванівни не було.

Дід Кирило був не в домашньому вбранні, як завжди, а у вишиваній сорочці і напрасованих штанях. На ногах не шльопанці, а черевики.

Дениско здивувався.

— Слухай! Така справа… — Дід Кирило був чимось схвильований, — Ти ж зараз, бачу, гуляєш… Не зайнятий… Міг би мені помогти?

— Авжеж! — вигукнув Дениско. — Нема питань! А що треба?

— Та… Хочу піти у справах… А моя Марія Іванівна мене самого нікуди не пускає. По-перше, мої ноги… По-друге, — голова… Хитає мене, розумієш… Ну, не так, щоб зовсім, але похитує. Ангіоспазм називається. Атеросклероз, одним словом. Що ти хочеш? Вісімдесят — не вісім і навіть не п’ятдесят вісім…

— То не йдіть, може! — махнув рукою Дениско.

— Е-е… Ні! Треба йти. Обов’язково! Така справа, що не можна… Про хліб ідеться, розумієш… А хліб — це святе діло!.. Сьогодні вранці у Марії Іванівни в хлібному магазині був конфлікт. Спитала вона продавщицю, чому нема свіжого хліба і чому буханці з полиць на підлогу падають прямо покупцям під ноги. А продавщиця її так облаяла, що хоч хрестись та тікай. Не вміє моя Марія Іванівна за себе постояти. Плакати може, а от щоб лаятися — ніколи… Якби не хліба торкалося, я б, може… А хлібові я все життя присвятив… І бачити, як його ногами топчуть, трохи у футбол ним не грають… ні!

Дениско раптом згадав, як ганяв Пірат Вася ногою оту зачерствілу цілушку. І як він, Дениско, зопалу підфутболював її.

Дениско опустив очі… Зашарівся. Та дід Кирило не помітив цього. Чи вдав, що не помітив.

— Хочу я подивитися в очі тій продавщиці, що найціннішим на землі продуктом, хлібом святим, отак торгує… Підеш зі мною?

— Піду. Звичайно, — кивнув Дениско.

— Ти не бійся, я падати не буду. Просто щоб Марії Іванівні спокійніше. Ми їй зараз записку напишемо. — Дід Кирило почав розмашисто писати олівцем на аркуші паперу: «Ми з Дениском пішли у справах. Не хвилюйся. Все буде гаразд». — О! І підпишемося: «Кирило». А тепер ти. — Він пріостягнув олівець Денискові.

— Та ви що? Для чого?

— Треба! Щоб бачила твою руку. Що я справді не сам-таки пішов.

І Дениско великими літерами вивів своє ім’я.

Дід Кирило натягнув піджак, на лацкані якого було два ряди орденських планок (Дениско одразу звернув на це увагу). Потім зняв з шафи довгасту коробку, вийняв з неї плаский апарат з ручкою.

— А це що? — поцікавився Дениско.

— Кінозйомка. Я ж іще й кінолюбитель. Документаліст. А ти думав! Дуже інтересна річ. Фіксує життя в рухові. В мене є такі сюжети… Я тобі колись покажу… І ти знаєш, погані люди цієї штуки страшенно бояться. І я іноді використовую… — дід Кирило підморгнув Денискові.— 3 виховавчою метою!.. Якось один бюрократ трохи мене не побив. Хотів одібрати. Та я не дав. Тут ти мені теж у пригоді станеш. Як почнуть одбирати, я апарат тобі, ти ноги на плечі і — ходу! Бо я бігати зараз не мастак… Ну, то я жартую… Думаю, до цього не дійде. Ходімо швидше, поки Марія Іванівна не з’явилася. Бо ще пригальмує наш похід.

Вони спустилися ліфтом униз і вийшли на вулицю.

Хлібний магазин був недалеко, але добиралися вони до нього хвилин п’ять. Дід Кирило шкутильгав, важко спираючись на ковіньку.

Нарешті вони підійшли до магазину з величезною вивіскою над дверима — «Хліб».

Проте у магазині був не лише хлібний відділ, а ще й відділ кондвиробів, де стояла кавоварка-автомат.

В магазині майже нікого не було. Якась бабуся вибирала хліб. І дві дівчини-студентки пили каву з тістечками.

Тільки Дениско з дідом Кирилом зайшли в магазин, як почули дзвінкий голос продавщиці-касирки, що сиділа за касою край хлібних полиць.

— Обережно, бабуля! Підніміть хліб! От народ!

— Та я обережно… Але тут планка одірвана, і воно падає…

Це був наче навмисне для діда Кирила розіграний епізод.

Дід Кирило підійшов упритул до каси і мовчки став дивитися на молоденьку підмальовану продавщицю.

— Що таке? Вам що, папашо? — невдоволено спитала продавщиця. — Ви не купуєте? Так проходьте!

— Та от дивлюсь — що ж ти за людина? Хочу зрозуміти, — примружився дід Кирило.

— Одійдіть! Не заважайте працювати! — різко крикнула продавщиця.

— Не кажи хоч цього святого слова — «працювати…»

— Папашо! — продавщиця ще підвищила голос. — У мене таких, як ти, сотні на день. А може, й тисячі. Коли я на кожного витрачатиму нерви, я через тиждень збожеволію.

— Нічого. Будеш здорова. Повір мені. Нерви в тебе, як капроновий канат.

— Хе! — хмикнула продавщиця. — Цирк поїхав, клоуни лишились.

Дениско аж здригнувся, почувши знайомі слова. І на мить продавщиця здалася йому рідною сестрою Пірата Васі. Хоча вона була зовсім на нього не схожа.

— Ні! — сказав дід Кирило. — Не можна тобі, голубонько, працювати на цьому місці. Людей жаль.

— Не ви мене ставили — не вам мене знімати!

— Не хотів, але доведеться-таки йти до твого начальства.

— Прапор вам у руки і вітер в спину!.. — презирливо сказала продавщиця. — Тільки нема мого начальства. Завмаг на курорті. Я за нього.

«Так от від кого набрався Пірат Вася цих словечок!» — подумав Дениско.

— А-а, ну добре. — Дід Кирило підняв кіноапарат, приставив до ока, навів на продавщицю і застрекотів, знімаючи.

— Що ви робите? Що ви робите? Припиніть! — продавщиця сполошилася, підняла руки, затуляючись. — Ви не маєте права!

Дівчата, що пили каву, зареготали.

Дід Кирило опустив апарат, похлопав себе по кишені.

— Ми й звук записали. Бо зображення без звуку не дасть бажаного ефекту. В даному сюжеті звук навіть більше важить, ніж зображення.

— Ви не маєте права! Яке ви маєте право? Де ваш дозвіл? — стишивши голос, жалюгідно белькотала продавщиця. В голосі її вже бриніли сльози.

— А який дозвіл? — здивувався дід Кирило. — На що — дозвіл? На правду? У нас зараз гласність. Усі повинні все знати, що у нас робиться.

Виходячи з магазину, вони чули, як плаксиво причитувала продавщиця і як сміялися дівчата-студентки.

— А у вас що — справді і магнітофон є? — спитав Дениско.

— Та ні. То я так… Хоча й не завадило б, — усміхнувся дід Кирило. — От не люблять гласності лихі люди! Найзручніше їм — тишком-нишком. Ну, а тепер… Кіноекспедиція «Хліб» триває. Поїдемо зараз на хлібозавод. Треба зустрітися з одним… «хліборобом». Лови, Дениску, таксі.

У дирекції хлібозаводу пахло свіжою здобою.

Вони зайшли в приймальню, і дід Кирило підшкандибав до столика, за яким сиділа секретарка в окулярах.

— Добрий день! — привітався дід Кирило. — Юрій Виталійович у себе? Мене записали на прийом. По телефону. Гнатюк.

Секретарка зазирнула у якісь папери.

— А-а, так-так. Є. Почекайте. У нього люди.

«Юрій Віталійович… Знайоме ім’я», — подумав Дениско, розглядаючи приймальню. І раптом погляд його вшнипився в табличку на дверях кабінету:

«Заступник директора

Івашенко Ю. В.».

Денискові перехопило подих.

Точно! Ігор же казав навіть: «Тато — заступник директора хлібозаводу».

Невже?..

Він зиркнув на діда Кирила. Але дід Кирило дивився на секретарку.

В цей час двері кабінету відчинилися, вийшло троє дядечків у білих халатах. І секретарка сказала:

— Будь ласка, заходьте!

Кабінет був великий, з гарними блискучими полірованими меблями.

З-за великого письмового столу підвівся й вийшов їм назустріч високий огрядний чоловік, теж у білому халаті.

— Здрастуйте, здрастуйте. Слухаю вас.

Голос його був м’який і приємний.

— Здрастуйте, Юрію Віталійовичу!.. Гнатюк Кирило Стратонович. Хлібороб. На пенсії.

— Дуже приємно. Сідайте. Що вас привело? — Юрій Віталійович усміхнувся просто-таки медово.

— Скарги привели. На жаль. Незадоволені покупці нового району, що до них у магазин регулярно завозять несвіжий хліб.

— Регулярно? Не може бути! Я перевірю! Я запишу! Обов’язково! — Юрій Віталійович зобразив на своєму випещеному обличчі справедливе обурення. — Але ви розумієте, — зам’явся він. — Економіка є економіка. І частину нереалізованих залишків учорашньої випічки треба кудись дівати. Ми, звичайно, стараємось, намагаємось, але… Це ваш онук?

— Асистент.

— Ха-ха-ха, — дзвінко розсміявся Юрій Віталійович. — І в мене вдома такий асистент. Гарний хлопчик. — Він погладив м’якою долонею Дениска по голові.

«Невже це він, той, що кинув матір напризволяще?» — з подивом думав Дениско.

— А от я читав про нові сорти хліба. «Дарницький», «Московський», які довго не черствіють…

— Освоюємо, освоюємо! — перебив діда Кирила Юрій Віталійович.

— А за кордоном, та й у нас в деяких містах, випускають хлібопродукцію у поліетиленовій плівці. Теж дуже зручно.

— Ну, для цього потрібні спеціальні лінії. В перспективі, правда, думаємо, але…

Дід Кирило несподівано підняв кіноапарат, приклав до ока і, вже стрекочучи, сказав:

— Трошки поверніться, будь ласка. Щоб очі було видно…

— Ой, що ви!.. Це для телебачення?.. Чого ж ви не попередили?.. Мені ще до відпустки дзвонили, що збираються… — Юрій Віталійович одкинув голову назад, явно позуючи.

— Ні, я не для телебачення… Я — для вашої мами. Щоб показати. Щоб в очі вам подивилась. Не бачила дуже давно. Не пам’ятає, як ви виглядаєте… А зараз у лікарні старенька… Треба поспішити…

Дениско ніколи в житті не бачив, щоб так швидко, так блискавично мінялися люди. Тільки-но був пещений, самовпевнений, самовдоволений красень. І враз зробився жалюгідний переляканий нікчема з слинявими губами.

— Та що… та я… та ви… — белькотів Юрій Віталійович, метушливо хитаючи з боку в бік головою, наче намагаючись сховати її кудись.

Денискові навіть стало жаль його.

— Для чого?.. Для чого?.. При дитині?.. — Юрій Віталійович не знав, куди подіти свої руки. Він безладно метляв ними, то щось виймаючи з кишень, то знову засовуючи назад.

— Для мого це навіть корисно, а от про свого ви не подумали. — голос у діда Кирила був холодний і жорстокий.

— Ай!.. Вчора мені мій таке влаштував!..

Здавалося, ще мить — і він заплаче.

І тут на письмовому столі задзвонив телефон. Юрій Віталійович кинувся до нього так, як кидається потопаючий до рятівного круга.

— Алло!.. Слухаю!.. Так-так… Так… Так…

Дід Кирило взяв Дениска за плече:

— Ходімо!

Вони мовчки вийшли з кабінету. Потім мовчки — на вулицю. І тільки тут дід Кирило сказав:

— Усі злочини на світі починаються з поганого ставлення до матері. Якби злочинці любили своїх матерів, вони б ніколи не стали злочинцями. Хоча б тому, щоб не засмучувати маму. Бо яка ж мама хоче, щоб її діти були злочинцями…

Більше дід Кирило не сказав нічого.

І тоді, як вони ловили таксі, і тоді, як їхали у таксі додому.

Мовчав і Дениско.

Кортіло йому спитати, звідки дізнався дід Кирило про бабусю Івашенко і чи пов’язано це із запискою Зірки (пов’язано, авжеж пов’язано, не може бути не пов’язано). Але так і не спитав. Не наважився. Надто серйозний, мовчазний і задуманий був дід Кирило.

Перш ніж зайти у ліфт, дід Кирило по-дорослому потиснув Денискові руку і сказав:

— Спасибі тобі! Ти мені допоміг. Серйозно. Без тебе я й таксі не впіймав би… Піду відпочину. А то трохи втомився. Кіноекспедиція закінчена. Бувай!