7. ДІД КИРИЛО

Вони зустрілися з ним у просторій кімнаті, пройшовши до неї довгим вузьким коридором.

То був високий кремезний дід з великими вузлуватими жилавими руками, що стояв, спершися на дві чудернацькі різьблені ковіньки. Лиса голова. Сиві прокурені вуса. З-під несподівано чорних брів дивилися молоді веселі очі.

— Що за кавалер? Я ревную, — пробасив дід.

— Наш сусід з другого поверху, Дениско, — сказала Ма- рія Іванівна, — допоміг мені сумки занести.

«Звідки вона знає, на якому я поверсі живу?» — здивувався Дениско.

— А-а, це інша справа. Молодець, сусіда. Пора вже й знайомитися, раз живемо поряд… Кирило! — дід прихилив праву ковіньку до стіни і простягнув Денисові руку. Рука була така велика, що Дениско зміг потиснути хіба що два пальці.

— Сідай в нашій хаті… Щоб старости сідали.

Дениско роззирнувся. Кімната й справді була обставлена, як сільська хата. Дерев’яний, нефарбований стіл. Під стіною такий самий дерев’яний довгий вузький ослін. Два ліжка з нікельованими кулями і пірамідами подушок, накритих мереживними покривалами. Мисник з полив’яними горщиками, глечиками і тарілками. У кутку портрет Шевченка, з вишиваними рушниками і паперовими квітами. На підлозі довгі смугасті доріжки.

Трохи дивно було бачити все це у міській квартирі.

— Отак! — важко сідаючи на ослін поряд з Дениском, сказав дід Кирило. — Заздрю тобі, сусідо. Я, на жаль, піднести Марії Іванівні сумки зараз не в змозі. Підупав на ноги… Через той ревматизм змушений тимчасово перейти на утримання жінки й держави.

— Не слухай його, Дениску, — вигукнула Марія Іванівна. — Він ще у нас — ого-го! Такий діяч!

— От-от! Діяч! — зітхнув дід Кирило.

— А що?! Ну, я побіжу на кухню, а ви тут…

І Марія Іванівна зникла.

Дід Кирило глянув у вікно. На якусь мить задумався.

— Я… я піду, мабуть, — підвівся Дениско. Хоча йти йому й не хотілось.

— Що? — наче прокинувся дід. — А що таке? Чого це? Посидь. Якщо не поспішаєш, звичайно. Якщо діла термінового нема.

— Та нема, але… Чого я вам заважати буду?

— А чим ти мені заважаєш? Навпаки. Думаєш, весело самому отак цілісінький день… Усі на роботі… Марія Іванівна господарює…

— А вона вам хто? Мама? — несподівано вирвалося у Дениска.

— Що? Мама?.. Ха-ха-ха! — гучно зареготав дід Кирило. — Та вона ж на сім років за мене молодша. Їй лише сімдесят три, а мені цей год вісімдесят грюкне. Де ти бачив, щоб мама була молодша за сина. Мама! От сказонув! Ха-ха-ха! — Він враз перестав сміятися, подивився на двері й приклав палець до губів. — Тільки ти, — тссс! — не скажи їй цього… образиться… Жінки не люблять, коли…

— Та ні, я… я розумію… але… — знітився Дениско. — Просто ви її «Марія Іванівна», а вона вас «Кирюша».

— А-а, ну це так уже склалося… Вона ж у мене вчителька. А вчителька не може бути Маня. Що то за вчителька — Маня? Тільки Марія Іванівна. Ото як назвав я її вперше Марія Іванівна, коли вона тільки приїхала у наші Завалійки у початкову школу п’ятдесят шість років тому, так досі й називаю. Молоденька вона тоді була, сімнадцятирічна, з отакою косою довгою… у білому платті… Гарна!… Аж очі вбирала. Та й я був нічогенький… Га? — Дід Кирило глянув поверх Денискової голови.

Дениско обернувся.

У дверях стояла усміхнена Марія Іванівна.

— Нічогенький, — кивнула вона. — Тільки настирний.

— Та ну-у!.. — протягнув дід Кирило.

— А що — ні? Одразу залицятися почав.

— Так полюбив же ж. З першого погляду. На все життя.

— То я жартую. Не настирний, — підморгнула Марія Іванівна Денискові.— Гарний був хлопець. І роботящий. Гори перевертав.

— А що — ні?

— От тільки на агронома вчитися не захотів. Як не вмовляла.

— А хто ж тоді звичайним хліборобом був би? Як усі в інтелігенцію та в начальство пішли б? Хто весь народ годував би?..

— Твоя правда! — кивнула Марія Іванівна і з любов’ю глянула на діда Кирила, потім перевела погляд на Дениска: — Щоб добре хліб вирощувати, теж талант мати треба, смак до землі, тонке її відчуття…

— А що ж! — підхопив дід Кирило. — У дурня, в байдужого нічого, брат, не виросте. Самі будяки на полі стирчатимуть, кукіль та бур’ян.

— Ой! — сплеснула руками Марія Іванівна. — У мене ж там цибуля пригорить! — І вже з коридора гукнула: — Зараз їсти будемо! Картоплю заправлю і…

Денискові тенькнуло в грудях. Чогось він дуже соромився їсти з чужих людей. Ще на старій комунальній квартирі сусіди, бачачи, що він часто лишається дома сам, намагалися частувати, підгодовувати його. І Дениско завжди відчував ніяковість, коли його частували. Це наче ображало його маму. Наче вона не піклувалася про нього, морила голодом.

А це ж не так.

— Ну, я піду… Мені вже час. Серйозно. — Дениско почервонів. Він не вмів говорити неправду.

— Так-таки й час? — примружився дід Кирило. — А Марія Іванівна зараз же на стіл накриває. Незручно. Наче гребуєш.

— Та ні. Ні! Просто я щойно пообідав. Чесне слово! — Дениско вдарив себе кулаком у груди. Тут він говорив правду.

— Ну що ж… Дивись… — знизав плечима дід. — Ми гостей не силуємо. Біжи, як треба. А взагалі приходь. Ми з сусідами завжди дружили. Та й хлопець ти начебто гарний. Ми таких любимо. Приходь!

Денискові хотілося спитати: «А де Зірка? Вона вам хто — онука, чи як?» — але він не зважився. Не повернувся в нього язик. Хоча дід був дуже симпатичний, простий. І спитати можна було б. Що ж тут такого?

Коли він вийшов у коридор, з кухні визирнула Марія Іванівна:

— О! Куди ж це ти? Зараз за стіл, сідатимемо. Ображаєш!

— Та ні! Ні! Я тільки що пообідав. Чесне слово! — знову стукнув себе у груди Дениско. — Дякую! Дякую! — І поспіхом, щоб його не зупинили, вискочив за двері.

Загрузка...