Скринька з секретом

17. «МОЛОТОК»

Тепер Дениско чекав татового листа, мабуть, ще нетерплячіше.

Що ж там сталося таке? І що вони знайшли? Бач, одразу поїхали у столицю і пишуть звіт самому міністрові геології…

Секрет на секреті.

Поштова скринька виглядала таємничо й загадково.

«Скринька з секретом», — подумав Дениско. І хоч вираз цей означав скриньку з подвійним дном або хитромудрим замком, але він здався Денискові дуже влучним щодо їхньої поштової скриньки. Авжеж! Скільки в листах секретів!..

Несподівано подзвонив дід Кирило.

— Дениску? А що ти, голубе, робиш?

— Нічого. Поснідав. За поштою ходив. Лист має бути. Від тата. Він учора дзвонив.

— Дзвонив? Ну я тебе вітаю. От бачиш, а ти хвилювався… Слухай, а ти до нас не можеш зайти?

— Можу… А що таке?

— Ну, зайдеш, тоді побалакаємо. Давай! — І дід Кирило поклав трубку.

Двері відчинила усміхнена Марія Іванівна.

— Заходь! Заходь! Доброго ранку!

І повела його не в ту кімнату, де він уже був (що схожа на сільську хату), а в іншу, з цілком сучасними меблями, з дерев’яною одномісною партою біля вікна.

На стіні над тахтою висіла велика кольорова фотографія під склом, з якої усміхалася Зірка. Стола в кімнаті не було, зате стояло три шафи, одна з полірованими дверцятами, — очевидно, для одягу, а дві засклені, з книжками. У кріслі сидів дід Кирило. Обома руками він тримав на колінах велику коробку цукерок.

— Ходи сюди! — сказав дід Кирило і, коли Дениско підійшов, простягнув йому коробку: —Це тобі!.. Бери!

— Що?! Та ви що? Та… — Денискові забракло слів.

— Ти нашу Зірку образити хочеш? — дід Кирило, насупивши брови, поглядом показав на фотографію. — Це від неї. Вона просила. Ще й слово просила переказати — «Молоток». Ми, правда, не зрозуміли.

— В-вона що — приїхала? — пробелькотів Дениско.

— Ні. Але ми вчора вночі дзвонили туди, і вона сказала…

— І ми ж твої цукерки взяли, — мовила Марія Іванівна. — Отже навіть не думай…

Дениско, згораючи від ніяковості, взяв коробку.

— Але ж… я ж… І та ж коробка була удвічі менша…

— Ну не будь ти таким… їй-богу!.. Ти ще й зважувати, може, будеш? — докірливо похитав головою дід Кирило.

«Молоток»!

Вона сказала— «Молоток»!

Це дід Кирило і Марія Іванівна не розуміють. А він, Дениско, прекрасно розуміє, що це значить.

Вона його похвалила!

Але хіба вона вже знає, що він виконав її прохання, про яке вона писала у записці? Звідки? Яким чином? Хто їй передав? Невже дід Кирило?.. Але ж Дениско ні слова йому не сказав…

…Коли ввечері прийшла з роботи мама і побачила на столі коробку цукерок, вона спершу дуже здивувалася. Дениско, червоніючи й ховаючи очі, все їй розповів. Вона дуже розвеселилася.

— Ну, синку! Вже й ти додому цукерки носиш. Хоч легше мені тепер буде. А то ви з татом весь час докоряєте… Та ти мене навіть перевершив. Я таких великих ніколи не одержувала. Ти диви! Просто чемодан, а не коробка! Ну, син!..

І так весело сміялася, що Дениско, який спершу ображено закопилив губу, нарешті і сам розвеселився.

Перед сном він довго дивився на карту, на оте місце в Середній Азії, де розташована Ферганська долина, де серед пустель, верблюдів, сонця і спеки живе зараз руденька дівчинка з голубими очима, яка наказала по телефону своїм прадіду й прабабі подарувати йому, Денискові, коробку цукерок. І так радісно було Денискові думати про неї, що він довго не міг заснути.

Вона стояла перед його очима, наче жива. От говорить по телефону, усміхається… От сидить на килимі, схрестивши ноги, і п’є чай з піали. От вона на верблюді — високо-високо, і руде її волосся так яскраво світиться, мов саме сонце…

— Залазь, Дениску, до мене, залазь. Тут так гарно! М’яко і все видно… — Вона простягає йому руку, він бере і відчуває, яка ніжна в неї рука. — Ти — молоток, Дениску!

То вже йому снилося.

То вже був сон…