Він стояв, як отоді, вдень, перед дверима сьомої квартири і, затамувавши подих, чекав. І двері відчинилися, і вона визирнула, і, як удень, спитала:
— Тобі щось треба?
Блакитно всміхнулася самими очима. А потім раптом сказала:
— А-а… Я знаю… Ти хочеш познайомитися зі мною.
Дениско відчув, як червоніє:
— Дуже мені треба! От іще!..
— Ну, дивись… Твоя справа, — знизала плечима руденька і почала зачиняти двері.
— Та ні… Ні… Я… — схаменувся Дениско.
— Так чого ж ти… Заходь! — і одним рухом вона широко розчинила двері.
Як це часто буває уві сні, він подумав: «Невже це насправді? Невже це не сон?» — і переступив поріг.
— Ну, давай знайомитися, — вона простягнула руку. — Зірка!
— Дениско! — Він потиснув її руку і відчув, що вона якась дивно гаряча.
Зірка всміхнулася загадково. І кивком голови вказала на двері, що вели у кімнату.
Дениско глянув — то були не двері, а величезний поштовий конверт, на якому проступали друковані літери: «Цілком секретно».
І враз літери зникли, і конверт зник. То вже були звичайні двері.
Зірка одчинила їх, і Дениско зайшов у кімнату. Кімната була величезна і зовсім порожня. Тільки у кутку на підлозі стояло пластмасове відерце, наповнене вафельними стаканчиками з морозивом.
— Ходімо! — сказала Зірка.
І вони проминули кімнату і зайшли в другу, таку ж величезну і так само порожню. І знову у кутку стояло пластмасове відерце з морозивом.
Дениско впіймав себе на тому, що йому дуже хочеться морозива. Але він швидше б проковтнув язик, ніж попросив.
Вони перетнули кімнату і зайшли в третю, таку ж порожню, з відерцем морозива у кутку.
— Чому тебе так звуть? — спитав Дениско те, що давно вже хотів спитати.
— А ти не догадався?
— Ні,— сказав Дениско.
— Бо я не дівчинка. Я — зірка. — І вона хихикнула, прикривши рота рукою.
— Як це? — розгубився він.
— Дуже просто, — Зірка вже була серйозна, не всміхалася. — Бо я живу отам, у космосі. — Вона показала вгору.
Дениско звів очі й побачив, що над ними не стеля, а темно-синє небо. І враз догадався:
— Ти — інопланетянка?!
— Авжеж! — усміхнулася вона. — Нарешті! Ну, до тебе доходить, як до жирафи.
— Тому й «Цілком секретно»? — з радістю вигукнув він.
— А як же інакше! От дивак!
— І всі твої родичі — теж?..
— Звичайно.
— А-а… тепер ясно.
— У вас що — всі такі, на вашій Землі?
— Які?
— Товстошкірі. Нетямущі… Але все одно, я дуже рада, що познайомилася з тобою. Мені так нудно. У всьому будинку або немовлята, або вже зовсім дорослі… А нормального школярського віку хлопців, з якими можна було б пограти у футбола, — жодного… Крім тебе.
— Ти — граєш у футбол? — здивувався Дениско.
— Аякже. У нас всі грають у футбол. І моя бабуся грає.
— Та ти що?! — Дениско аж підскочив, так йому це сподобалося.
— До речі, це ж я влупила м’ячем у поштову скриньку. Щоб вона розкрилася. І щоб випав лист із тим «Цілком секретно»… Щоб ми познайомилися… — Зірка дивилася йому просто у вічі і усміхалася так загадково, як можуть усміхатися дівчатка лише уві сні…