Скринька з секретом

6. МАРІЯ ІВАНІВНА

Йому так не терпілося, щоб настало завтра, що навіть уві сні він кудись біг, поспішав, не міг зупинитися.

А коли прокинувся, одразу сунув руку під подушку. І похолов. Спершу здалося, що записка зникла. Але записка знайшлася. Просто вона підбилася аж під стінку. Дениско перечитав її, наче вперше.

Знову радісне піднесення охопило його.

Як прекрасно жити на світі, коли немає нудьги, коли є таємниці й загадки, коли чекаєш зустрічі і певен, що вона відбудеться!

Спершу Дениско вибіг на балкон. Але з балкона він нічого не побачив. Постоявши з півхвилини, Дениско побіг у двір.

Він зайняв учорашню зручну позицію за горою піску і почав чекати. Балкони третього поверху, за якими він спостерігав, були безлюдні.

Навіть з під’їзду за цей час ніхто не вийшов.

«Ну, ще рано, — подумав він. — Ті, кому на роботу, вже пішли. А ті, хто не працює, або ще сплять, або снідають… І вона, мабуть, ще снідає».

Минуло ще півгодини. З під’їзду якась мама викотила коляску з немовлям. Потім ще дві мами вивели за ручки дошкільнят. Одна — хлопчика, друга — дівчинку.

Руденької не було.

«Ну й апетит! Невже вона так багато їсть?»

Скільки ще минуло часу, Дениско не знав. Хвилини тяглися, тяглися, тяглися… У під’їзд входили, з під’їзду виходили люди — жінки, дідусі, бабусі, юнаки, дівчата…

І раптом…

З під’їзду вийшов Пірат. З велосипедом. Сів і поїхав прямо до Дениска. Дениско завмер. Але Пірат удав, що не бачить його. Хоча Дениско був певен — бачить, бачить, не може не бачити. Коли той, зовсім близько проїхавши по асфальтовій доріжці, завернув за ріг будинку, серце Денискове сповнилося торжеством. Боїться, боїться, не хоче зв’язуватися!.. Ну чому, чому Зірка не бачить?

Але руденької не було…

«Ой! — зненацька, як блискавка, спалахнула думка. — А може ж, вона зараз там, на проспекті Вернадського, 15, квартира 210!.. Може, там щось відбувається… страшне. І потрібна моя допомога, я… стовбичу тут у дворі, виглядаю її, як… як дурник!»

Він кинувся на вулицю.

Проспект Вернадського був зовсім близько — перетинав їхню вулицю Довженка. На проспекті Вернадського стояла школа, в яку мама вже записала Дениска. Але школа була дванадцятий номер. А п’ятнадцятий — навпроти. Величезний шістнадцятиповерховий будинок з багатьма під’їздами.

Дениско одразу знайшов двісті десяту, навіть не питав нікого. Над під’їздами висіли скляні таблички з номерами квартир. Двісті десята — на найвищому, шістнадцятому поверсі. Ліфт був швидкісний, і коли Дениско піднімався, йому позакладало вуха. Може, через це він відчув себе майже космонавтом, що вирушає у небезпечну космічну подорож.

У грудях повівав холодний протяг.

Дениско не став довго роздумувати над тим, що він скаже, коли двері відчинить та (чи той) Івашенко. Скаже просто: «Пробачте, чи не потрібна вам якась допомога?» А там усе з’ясується.

Але двері не відчинив ніхто…

Дениско все натискав і натискав на кнопку дзвоника. І чув, що дзвоник деренчав у квартирі. Але ніхто не відчиняв. І було тихо. З інших, сусідніх квартир лунали голоси, чулася музика, співи, — чи то радіо, чи то телевізори. А за дверима двісті десятої, коли Дениско натискав кнопку, чулося тільки деренчання дзвоника.

«Дивно, — подумав Дениско. — Невже вона мене розіграла? Але — для чого? Дивний якийсь розиграш… А може, просто, щоб познайомитися?.. Так чи інакше — треба її знайти. І сказати, що я тут був. Хай знає».

Дениско подався додому.

У дворі Зірки не було.

«Треба обдурити долю, — вирішив Дениско. — Треба вдати, наче не чекаєш. І вона з’явиться».

Він уже помітив, що, коли дуже чогось чекаєш, — ніколи не трапляється. Трапляється тоді, коли не чекаєш. Наприклад, татові листи. Весь час зазираєш до поштової скриньки, — нічого нема. А заграєшся, забудеш, — зирк, і є.

Але як тут обдурити долю, як тут удавати, що не чекаєш, коли очей від під’їзду і від балконів одвести не наважуєшся, щоб не пропустити…

«А може, вона взагалі тут не живе, а була в гостях?.. Але чому ж тоді мама сказала, що у дивній сьомій квартирі є дівчинка, симпатична, і радила познайомитися?.. А може, вона захворіла? А може, пішла кудись, поки я бігав?..»

Дениско вже тричі забігав додому і, залишивши на всяк випадок двері на площадку відчиненими (щоб знову ж таки не пропустити), сторожко прислухався до звуків над головою. Але ніяких звуків не було. Наче обезлюднів третій поверх. Наче вимер.

«А може, й справді там нема зараз нікого. Може, кудись пішла з бабусею зранку. А батьки на роботі… Чого я хвилююсь?»

Надійшов час обіду.

І хоч їсти не хотілося зовсім, Дениско одкрив один термос, налив собі у чашку бульйону, витяг курячу ніжку, з другого термоса наклав на тарілку картопляне пюре і почав їсти одразу перше і друге: жував ніжку, пюре, запиваючи бульйоном, — щоб швидше.

І враз… враз над головою чітко пролунали кроки. На третьому поверсі хтось важко йшов, шкутильгаючи.

Дениско завмер з курячою ніжкою у руках.

В уяві раптом виник пірат Джон Сільвер — здоровенний, дебелий, на дерев’яній нозі. Торік Дениско бачив по телевізору фільм «Острів скарбів», який справив на нього незабутнє враження.

«А раптом… щось сталося… страшне?! Чого ж її не видно… Може… може, вона в небезпеці… А я тут спокійно жую курячу ніжку…»

Дениско підхопився й кинувся до дверей. Обережно, щоб не клацнути замком, одчинив і визирнув на площадку. Десь нагорі гримнули двері ліфта і рівномірно загуло — ліфт опускався вниз. У якійсь квартирі співала Алла Пугачова про «миллион, миллион, алых роз», десь гавкав песик, хтось із кимсь лаявся — звичайні — нормальні звуки звичайного великого будинку.

А в цей час у сьомій квартирі на третьому поверсі, може…

Дениско обережно прикрив двері і, відчуваючи у грудях холодок, почав підніматися сходами. Десь пронизливо зойкнула дівчинка — Дениско аж здригнувся: йому здалося, що це її голос.

Підійшовши до перших дверей з табличкою «7», він затамував "одих і прислухався. Начебто нічого підозрілого.

Він наблизився до других дверей із сімкою. Приклав вухо майже впритул і завмер, прислухаючись.

О! Ті ж самі важкі кульгаві кроки… І якесь бубоніння… Чи то, розмова, чи то спів такий басовитий…

Він так захопився, що навіть не почув, як на третьому поверсі зупинився ліфт. І обернувся лише тоді, як з ліфта вийшла бабуся з двома повнісінькими сумками у руках.

Вона, звичайно, бачила, як він притуляв вухо до дверей. Дениско злякано присів.

Але бабуся дивилася на нього добрими усміхненими очима лагідно й привітно.

Це була та сама бабуся, що гукала до Зірки і просила скинути пластмасове відерце. В неї були такі ж блакитні очі, як у руденької дівчинки.

— О! — весело сказала бабуся. — А я якраз думала — хто мені допоможе сумки занести в хату?

Дениско розгублено закліпав очима, не знаючи, що робити. Найрадше він чкурнув би зараз світ за очі від сорому, від ганьби адже вона бачила, як він підслуховував!). Але й відмовлятися було неможливо (мама завжди вчила його шанувати старших, допомагати бабусям).

Він пересилив себе і ступив до бабусі.

— Б-будь ласка! — Він схопив одразу обидві сумки.

Але бабуся віддала тільки одну, меншу.

— Цю я сама. Тут яєчка. Потовчеш. А мені такої великої яєчні не треба.

Вона одчинила ключем двері і пропустила Дениска:

— Давай!

Дениско з трепетом переступив поріг.

От зараз усе побачить, зараз…

Він потяг сумку з продуктами у кухню. Яка це була — чи перша, чи друга, хто його зна.

— Дякую! Дякую за допомогу! — усміхнулася бабуся. — Ну, давай знайомитися… Марія Іванівна!

Вона простягнула йому руку.

Дениско здригнувся.

Це були ті самі слова, які говорила йому уві сні Зірка.

— Дениско! — пролепетав він, ніяково й невміло потискаючи бабусину руку.

— Маріє Іванівно! З ким це ти розмовляєш? — почувся здалеку басовитий голос. І знайомі важкі кроки залунали десь у глибині квартири.

— У нас гість, Кирюшо! — загукала Марія Іванівна. — Не йди. Не втомлюйся. Ми зараз біжимо тобі назустріч.