Слід золотого обозу

ДЕМІЇВСЬКИЙ ЗАГІН ВИРУШАЄ В ПОХІД

— Я знаю таку людину, — втрутився Сергєєв. — І вольовий, і чесний, і сто разів перевірений.

— То кажи — хто? — не витримав Артем.

— Особливе доручення, — неквапно продовжував Сергєєв, — може виконати Трохим Казимирович Устименко, комендант Деміївки.

— Тю! А хто ж його не знає? До речі, його хлопці вже виконували доручення ЧК. Чудово, Сергєєв, що ти згадав про нього. Негайно викликати! — підвівся з-за столу Денисенко…

Через півтори години в двері кабінету постукали:

— Комендант Деміївки прибув! — доповів Устименко.

Чекісти підвелися і потиснули руку Трохимові Казимировичу. Був він високий, сутулуватий. Одвертий прямий погляд блакитних очей. За високий ріст кочегара київських трамвайних майстерень у 1916 році «постригли» в І норманський гусарський полк. Та служив Устименко царю-батюшці» недовго. Під час лютневої революції 1917 року гусари обрали його до полкового комітету. Невдовзі він знову з'явився у трамвайному депо, де очолив робітничу дружину, а згодом — червоногвардійський загін революційної Деміївки.

Сергєєв поруч Устименка виглядав підлітком, і важко збоку здогадатись, що цих людей єднає міцна і давня дружба. Більшовик Сергій, як прозвали трамвайники слюсаря Сергєєва, тривалий час вів революційну пропаганду в майстернях. І в особі Устименка він знайшов щирого порадника й помічника.

— Здоров, здоров, старий! — зрадів Сергєєв другові. «Старому» недавно виповнилося двадцять чотири роки.

— Сідай, Трохиме, — сказав Денисенко. — Обійми, хлопці, облиште на потім. Гадаю, для цього трапиться більш доречна нагода, — Петро Іванович вказав на вільне місце за столом. — І слухай уважно: секрет відкриваємо. Треба негайно виконати надзвичайно важливе доручення. Йдеться про вивезення з міста банківського золотого запасу. Ми тут уже радились і вирішили доручити це завдання тобі. Відразу ж і зауважу: за скарбом уже полюють білі. А ворог, сам знаєш, підступний…

Денисенко замовк. Підійшов до Трохима Казимировича. Поклав руку комендантові на плече:

— Багато людей тобі на підмогу дати не можемо. Всі, хто здатний битися, там, — Петро Іванович кивнув на вікно, шибки якого тоненько дзвеніли від недалекої артилерійської канонади.

Комендант Деміївки випростався, рипнула шкірянка на тугих плечах:

— Дякую, товариші, за довір'я. Вже якось постараюсь вберегти добро. — І після паузи додав: — А що стосується бійців, то не турбуйтеся. Я візьму своїх деміївців. Коли вирушати, Петре Івановичу?

— Сьогодні, Трохиме. Іди здавай комендатуру та готуй конвой. Підводи — в губчека. Потурбуйся про одяг. Зараз місто покидають біженці. Скористайтесь цим. Вдень з вогнем вас у тому натовпі не віднайдеш. Безперечно, за умови найсуворішої пильності й обережності. По-перше, ніхто з бійців і гадки не повинен мати, що супроводжує валку з коштовностями. По-друге, всюди на шляхах, що ведуть на Чернігів, нишпорять численні банди і денікінські лазутчики. На деякий час ми їх зіб'ємо з пантелику. Спорядимо підставний ешелон. Але, спохопившись, а цього слід чекати, напевно почнуть розшукувати тебе…

— Через дві-три години я буду готовий у дорогу, — твердо запевнив Устименко.

— Добре! Тоді йди, Трохиме, ладнайся. Коли повністю збереш, дамо останні інструкції.

Устименко, грюкнувши дверима, зацокотів підковами по східцях. Невдовзі залишили кабінет Денисенка Груша і Сергєєв. На подвір'ї спішно готувався обоз на виїзд до вокзалу, де чекав підставний ешелон. Бійці вантажили на підводи величезні важкі сейфи з алебастровими двоголовими орлами.

— Чого доброго, нападуть денікінці на валку ще тут, у місті, поблизу вокзалу, — стривожився Артем.

— Ні, — упевнено відповів Петро Іванович, — не такі вже біляки дурні, щоб іти на зайвий ризик.

— А хто очолить цей парад? — запитав Артем.

— Поїде Райніс. Все буде так, як домовилися вранці.

— Але тепер ми однаковою мірою не маємо права довіряти ні Райнісу, ні Остапенкові, ні Кущу, — заперечив Груша.

— Якраз і скористаємося слушним моментом, — підморгнув Денисенко, — щоб перевірити Райніса. Коли сполошаться у Пальчевського, оволодівши тими каменюками, значить, Райніс поза підозрою…

— А як ми, Петре Івановичу, дізнаємося про той переполох?

— Дзюба сповістить…

Підійшов Райніс. Доповів: загін вирушає. Денисенко дістав з бокової кишені годинника.

— Гаразд, вагон уже стоїть на другій колії. Начальник станції його покаже. Півзагону поставите на вантажні роботи, а решта із зброєю напоготові охоронятиме всі підступи до залізниці. У вагоні прилаштуйте кулемет, візьміть якомога більше набоїв. У вас, здається, вже є конвойний досвід?

— Я вивозив цінні папери, архів і конфісковане золото з Харкова…

Райніс не помітив, як Артем перезирнувся з Денисенком.

— Тим ліпше, — сказав Петро Іванович, — лишається одна порада: нападуть денікінці — чиніть опір. Але не перестарайтесь. Почне ворог брати гору — тікайте…

Здивованими очима латиш глянув на голову губчека.

— Я вас прошу, бережіть себе і людей. Намагайтесь непомітно вийти з бою — і швиденько сюди ж. Щоб ніяких рукопашних! Так треба, товаришу Райніс, — додав він.

— Я виконаю наказ! — мовив латиш.

Денисенко і Груша міцно потиснули руку Райнісові. Через кілька хвилин потому, як розпрощалися з Райнісом, прибув комендант Деміївки. Важко було в ньому впізнати того хвацького Устименка, що кілька годин тому навідувався в губчека. Замість новенької шкірянки — сіра латана сорочка. Чуб неслухняно вибивався з-під кашкета з обірваним козирком. Холоші брезентових штанів жорстко шелестіли над стоптаними чобітьми.

— Якщо весь загін так обмундирований, то можна бути спокійним, — оглядаючи Трохима Казимировича, посміхнувся Денисенко. Голова губчека повів коменданта у двір сусіднього будинку. Там уже стояло п'ять підвід, на дні яких лежали вузькі дерев'яні ящики. Поверх них валялися телефонні апарати, папери, книги та інший мотлох.

— Ось, на всяк випадок, документи на евакуацію управління залізниці, — передав Денисенко коменданту папку, перев'язану білого стрічкою. Потім він показав шкіряний портфель, у якому були папери. — Прибудеш у Чернігів, здаси вантаж по опису в особливий відділ Всеукраїнського ЧК. А тепер познайом мене зі своїми хлопцями.

Деміївці, хто сидячи, а хто стоячи, перепочивали під каштанами в сусідньому провулку. Було їх чоловік вісімдесят. Метрів за двісті від них підганяли сідла на коней ще десятків зо два бійців.

— Це добре, що коней маєте, — похвалив Денисенко, — раптом у дорозі яка коняка захворіє чи під кулю потрапить — буде чим перепрягати. О, та я знайомих візників бачу, — Денисенко підійшов до худорлявого циганкуватого парубка з гарячими чорними очима, що верхи сидів на коні.

— Добрий день, Давиде, — привітався до вершника голова губчека. — Рятівничок мій, чом не завітаєш?

— Не звик начальству очі муляти, — відбувся жартом чорнявий парубок, блиснувши очима.

Денисенко пригадав, як років зо три тому полювали за ним у Києві жандарми. Тікаючи від них, вибіг він на бруківку, скочив у першу-ліпшу карету, що проносилась мимо, і юний візник-циганчук так розігнав коней, що жандарми на казенних скакунах лишилися далеко за рогом тої злощасної вулиці.

— Мабуть, кріпкого за те канчука схопив? — спитав Давида голова губчека.

— Було… І канчук, і до нього… Зате коли в сімнадцятому громили поліцейську дільницю, то я вже за все розквитався…

Петро Іванович, слухаючи скупу розповідь Давида, тим часом обвів поглядом деміївців. Одна зелень… Сімнадцяти-вісімнадцятирічні хлопці. Траплялися й молодші… Помітивши зброю в руках червоноармійців, Петро Іванович наказав приховати її в підводах. Потім розпорядився видати загону кулемет і кілька десятків гранат.

— Є серед вас кулеметник? — спитав голова губчека.

— Я, — виступив наперед кремезний, зі шрамом на лівій щоці і з георгіївським хрестом, прикріпленим до полотняної свитини, Андрій Цибуля.

— Хреста не знімай, хай висить — від підозри берегтиме. Сядеш на першому возі. На ньому ж і кулемет замаскуйте.

Денисенко підійшов до Трохима Казимировича, який хазяйнував біля підвід. Перепитав, чи все гаразд. Попередив: нікого не підпускати близько до валки. А вже коли буде непереливки, триматися до кінця…

Підійшов Артем Груша, а з ним Василько, що встиг відвідати тітку і тільки-но повернувся від неї з Куренівки.

— Стривай, Трохиме, візьми з собою цього кирпатого, — Груша легенько підштовхнув хлопчика. — Він буде в тебе зв'язківцем.

Голова губчека поглянув на Василька, який мовчки зиркав жвавими оченятами з-під руки Груші, та й собі додав на підтримку:

— Добрий розвідник і чудовий вершник. Такий тут пірне — там винирне. При будь-якій оказії хлопчику легше проскочити. Бережи його.

— Будьте певні, — відгукнувся комендант і кинув Василькові: — Вмощуйся на підводу біля дядька Андрія. Переднім у нас будеш…

Петро Іванович потис Трохимові руку:

— Вирушайте. Чекаємо приємної звістки. З нетерпінням чекаємо…

Пронизливо зойкнули давно не мащені завіси, поволі розійшлися важкі стулки залізних воріт. Перша хура викотилась на бруківку вузького провулка й заторохтіла узвозом униз до дніпровської переправи. Згодом виїхали з подвір'я губчека інші парокінки.

На околиці міста обоз улився в суцільний, безконечний потік біженців. Скрипіли, гуркотіли вози й тачанки, ревли корови і плакали діти, лементували, перекрикуючи один одного, їздові, прагнучи будь-що вирватися наперед, вихопитись з цього щільного людського виру, нажаханого війною, невідомістю й непевністю. Кияни покидали свої обжиті місця і в цій гамірній штовханині пробивалися в навколишні села й хутори, хто до знайомих, хто до родичів чи просто попроситися до добрих людей пересидіти-перебути лихоліття.

Деміївці швидко влилися у велелюдну повінь і загубилися в неймовірному сум'ятті. Але вже під Броварами деміївцям довелося пережити першу тривогу.

Василько, який сидів за спиною кулеметника Цибулі, знічев'я розглядав усіх, кого минали чи хто випереджав їх підводу. Раптом його погляд затримався на красивій кароокій дівчині з ямочками на щоках. «Де я її бачив?..» І враз, у пам'яті зринула схованка під тернівками і в їхньому дворі, дрібний тупіт черевиків чорнявої незнайомки по безлюдній вулиці і гнівний шепіт дядька Грицька: «Накоїть вона лиха…»

— Дядьку Андрію, — торкнув хлопчик за лікоть Цибулю, — он там зліва промайнула дівчина у білій хустині. Вона дуже підозріла… Мені про неї дядько Григорій говорив.

Василько вловив у насмішкуватому погляді їздового недовіру до своїх слів і продовжував щосили торсати Андрія в спину.

Андрій озирнувся, подумав хвильку і передав хлопцеві батіг та віжки:

— Раз так, поганяй коней сам, а я піду з Трохимом пораджусь… — Легко зіскочив з воза і зник у натовпі.