ЖОВТА ГЛИНА З ОКОПІВ І КІНЬ ВОРОНИЙ


Спогад за спогадом, а час іде, і шлях коротшає до міста. Ось уже й перша вулиця сусіднього села. Василько дійшов до криниці, яка правила за сільський центр, перетнув здичавілий цвинтар, знову ступив на польову стежку, так нікого й не зустрівши.

Аж раптом: попереду, обабіч дороги, зажовтіла свіжа глина. «Окопи, — зметикував Василько. — Чиї ж вони, денікінців чи наших?»

Якось відразу обважніли ноги, затремтіло в колінах. І вже йшов далі, боячись повернути голову хоча б трохи вбік. Коли минув ряди траншей, страх почав потроху вщухати.

«Чого боятись, нема чого боятись, — намагався заспокоїти себе Василько, — нема чого боятись».

— Стій! — зненацька різонуло по напружених нервах хлопчика. Гул від кінських копит враз накотився на Василька — і, як привиди, виросли перед нього вершники білокозачого роз'їзду.

— Куди, хлопче?

— До міста.

— Туди не можна, — заперечив наймолодший з-поміж козаків.

— То як же, дядечку? Там на мене чекають голодні мати з сестричкою. Я ж їм ось, — торкнувся рукою торбини, — трохи харчу наміняв… — І залився Василько слізьми.

— Облиш дитину, — розчулився літній козак з сивими пухнастими бровами, — хай іде собі…

— Ти що, Платоне, забув про наказ начальства нікого не випускати з села? Ми відпустимо — інші затримають. Ми ж — кордон!

— Та який воно тепер кордон? — посміхнувся старий денікінець. — Он поруч ліс — піди розберись, де там наші, де — червоні.

— Одведемо до штабу, — стояв на своєму молодик. — А там хай папи офіцери вирішують…

А що ти вдієш — похнюпившись, хлопчик потупцював за вершниками.

… У великій хаті, критій новою соломою, на лавці, що стояла уздовж стіни, сиділи офіцери. Перед ними на столі, застеленому скатертиною, стояли пляшки і всякі наїдки.

Підштовхнувши зляканого Василька до світла причільного вікна, молодий денікінець відрапортував:

— Ваше благородіє! Ось натрапили за селом. Ішов до міста.

Полковник Пальчевський, дожувавши котлету, поволі підвівся з-за столу, сердитим поглядом опалив застиглого служаку:

— Кого це ти, Воропаю, дурна твоя голово, мені привів? Язика червоного? До міста йде? Що ж він передасть: що білі наступають? То там, у Києві, це знають…

А потім звернувся до Василька:

— А тобі що — солдатського ременя закортіло? Вештаєшся між окопами… Ану покажи, що в торбині носиш?

Хлопчик, схлипуючи, поклав на припічок шматок жовтуватого сала, посипаного темною сіллю, і хотів діставати пшоно:

— Там, у місті, голодні мати й сестричка. Виміняв ось…

— Чимчикуй собі, поки не стемніло, — скривившись, перебив його Пальчевський.

— Давайте я все-таки допитаю його, — втрутився кремезний білявий офіцер.

Пальчевський у відповідь лише байдуже махнув. Всім присутнім давно відомо, що поручик Дзюба ніколи не знехтує нагодою зайвий раз вислужитися, і тому не звернули особливої уваги на його прохання.

Пропустивши вперед на ґанок Василька, поручик вийшов слідом, гукнув коноводу, щоб той привів двох коней, а коли вони були подані, скочив у сідло, показавши здивованому Василькові:

— Сідай на жеребця — й за мною!

Їхали мовчки. Минули село і чомусь, як примітив спостережливий Василько, звернули в бік міста, але вже іншою дорогою, значно коротшою. Незабаром доїхали до лісу, до якого не встиг дійти хлопчик, затриманий білогвардійцями.

— Пароль? — з придорожньої гущавини винирнули дві постаті в шинелях.

— Багнет! — відповів офіцер і, не зупиняючи коня, поскакав уперед. Потім, збочивши з дороги, поручик зупинив коня. Те ж саме зробив і юний вершник.

— Слухай, голубе, — врешті заговорив денікінець, — далі поїдеш сам. Можливо, й стрілятимуть, але ти мчи, там натрапиш на червоних. Передай усе, що тобі сповістив дядько Грицько…





— Не знаю ніякого дядька Грицька, — закліпав Василько повіками.

— Добре, що ти обережний. Але мені маєш довіряти. — Дзюба близько нахилився до Василька і тепло посміхнувся: — Якщо забув, що передати, то нагадаю. Бо то дуже важливо.

— Я все пам'ятаю, — довірливо прошепотів хлопчик. І зітхнув, відчувши полегшення.

— Міцніше тримайся! — Поручик вдарив нагайкою Василькового коня, той звівся дибки і помчав уперед.

Чи то свистів зустрічний вітер, чи й справді стріляли вслід юному вершнику, але Василько вже ні на що не зважав, низько припавши обличчям до кінської гриви; Незчувсь, як опинився між густої ліщини, далеко позаду залишивши поле. Нараз кінь сахнувся вбік, але, відчувши на вуздечці чиїсь міцні руки, покірно загарцював на місці.

— Ану злазь! — І не встиг хлопчик збагнути, що й до чого, як дужий ривок вихопив його з сідла й приземлив на м'який шар злежаного листя.

Василько звів догори очі — перед ним стояв боєць з червоною зорею на кашкеті.

— Дядечку, відправляйте мене негайно до губчека, — підвівся юний розвідник, витираючи краєм торбини лице, мокре від кінського поту.

— Он як! — зареготали червоноармійці, що невідомо звідки взялися й тісно обступили коня.

— Мені негайно треба до губчека, — стояв на своєму Василько. І вже стишеним голосом додав: — У дуже важливій справі… — Регіт швидко вщух, бо всім дійшло: видно, не випадково хлопчик гнав коня в таку пору до міста.

— Тоді гайда до комісара! — бійці хутко підсадили Василька в сідло…

У невеликій, сизій від тютюнового диму кімнаті, біля круглого столика, на якому лежала карта, сиділо кілька чоловік. Червоноармієць доповів про юного перебіжчика. Комісар, літній військовий з сивими скронями, перевів погляд на Василька:

— Добре, хлопче, тебе зараз відведуть до губчека. Дайте йому коня!

— У мене свій кінь, — сказав Василько.

— Тоді ти зовсім молодець! — посміхнувся комісар.

В цей час до кімнати зайшов молодик у лискучій шкірянці. Комісар, на півслові перебивши його донесення, наказав провести юного гостя до губчека.

І знову мчав Василько разом з провідником по безлюдних міських вулицях і провулках, аж поки не вскочили у вузьку ущелину подвір'я триповерхового сірого будинку.


Загрузка...