Слід золотого обозу

ВАСИЛЬКОВА ГРАНАТА

Давид Циган помітив, як принишкли, передчуваючи небезпеку, його друзі.

— Не сумуйте, хлопці, скоро в Чернігові будемо! — гукнув він весело. — А там у мене кума є. Вже борщу наварила й молочка приготувала!..

Не встиг Давид розповідь про куму закінчити, як далеченько попереду здійнявся стовп вогню й диму.

— Важкими б'ють, — видихнув Цибуля.

— Але погано цілять, — кивнув Давид, — так і до самого Чернігова не влучать.

Снаряди почали лягати ліворуч і праворуч Устименко зрозумів, що крізь цю вогняну стіну їм не проскочити.

— Зупиняйся! — подав він команду. — Випрягай коней! Відправимо їх з Васильком у ліс.

Андрій Цибуля підхопив пораненого Демида, обережно, як міг, стяг його з воза. І в цю мить осколок влучив Андрію в ліве плече. Він притис плече до колеса і крикнув Василькові: «Випрягай!»

На поміч Васильку поспішило кілька бійців. Хлопчик ухопив за поводи кількох коней, а решту погнав поперед себе навпростець через поле до лісу.

Деміївці гарячково, але дружно зіштовхували підводи на узбіччя, прагнучи хоча б трохи захистити вантаж від снарядів. А вибухи підступали все ближче.

— Виродки! — лаявся Андрій, притримуючи пробите плече. — Б'ють упевнено, бо знають, що у нас жодної гармати немає, нічим відповісти.

— Кулеметом, Андрію, — порадив хтось.

— Не вийде: батарея за горбами. Тільки патрони витрачу.

Командир наказав залягти під возами. Але все щільніше свистіли й шипіли довкіл гарячі осколки. Врешті снаряд влучив прямісінько у воза. Із розколотого ящика потекло у кювет золоте сяйво і веселкою заграло на сонці.

— Невже не довеземо, Трохиме? — підвівся на ліктях Петро Суходіл.

— Не знаю, треба бути готовим до всього… Раптом командир відчув, як вище коліна обпекло праву ногу. Він тихо зойкнув і здавив рану рукою.

— Доведеться в пішому строю битися, — застогнав Устименко, — не підняти мені тепер ноги до стремена.

— Зараз перев'яжу, Трохиме, — підвівся Петро.

У Трохима Казимировича над правою бровою затріпотіла жилка. Широке обличчя зблідло від втрати крові.

— Відступ тут неможливий… Будемо битися до останнього, — важко вимовив Устименко.

Трохи оддалік лежав Давид. Він відкинув від себе шаблю, яка зараз була йому ні до чого, і поклав перед собою гранати.

Попереду лежав Василь Бойко — ще молодий парубок. Він несподівано крикнув і схопився за голову: снаряд розірвався за кілька кроків від нього.

— Пристрілялися, — сердито мовив Давид, — тепер дадуть кілька залпів — і від нас лише мокре місце…

Раптом все стихло. Аж не вірилось. Всі заворушилися, роздивляючись навколо.

— Накрили ціль і не знищили її? — здивувався Суходіл.

— Значить, судилося мені стрітися з кумою. Дивись, ще й справді борщем почастує, — знову вдався до жарту Циган.

— Ось чекай, зараз денікінці почнуть частувати, — кинув Цибуля.

… Несподіване затишшя спантеличило й командира денікінського ескадрону, який щойно прибув на вигін за Бобриком і ще не був готовий до атаки. Тепер він розгублено дивився у бік батареї…

А там, у пороховому тумані, біля спостережного пункту гарцював на коні Дзюба з погонами штабс-капітана.

— Пане підпоручику! — крикнув він командиру батареї. — Генерал Мокрєєв наказав негайно припинити вогонь!

— Чому? — високо звів брови командир батареї. — Адже було наказано стріляти до повного знищення колони?

— Тоді точно не знали, що везуть червоні. Контррозвідники достовірно встановили, що ті підводи вантажені коштовностями. Золотом, добродію! А ви по них снарядами… Зараз піде в атаку кавалерійський полк полковника Соснова, і те багатство без зайвого стуку й грюку — в наших руках.

— Начальству видніше, — невдоволено сказав артилерист. — Дозвольте довідатись, хто передав наказ генерала?

— Офіцер зв'язку штабс-капітан Рогов!

— Припинити вогонь! — наказав командир батареї.

Дзюба пришпорив коня і знову повернув туди, де залишив мертвого Рогова. Пристебнув на попереднє місце погони штабс-капітана, зірвав з верхньої губи й викинув геть мичку чорної шерсті, що тільки-по служила поручику за вуса. Не поспішаючи, знову вибрався на узвишшя.

«Чим же мені допомогти загонові?» — мучився Дзюба. Потім оглянувся й побачив, як ескадрон, розгорнувшись віялом, набирав розгону на обоз…

Деміївці теж одразу помітили атаку вершників і поповзли вперед, вибираючи вигідні й зручні позиції. Залягли хто де: під горбиком, у видолинках, просто за колесами возів.

Андрій Цибуля вибрався на підводу і зняв брезент з кулемета. Відчув, як нестерпно болить поранене плече.

— Зможеш стріляти? — запитав Устименко.

— А де ж я дінусь? — кривлячись від болю, відповів Цибуля. Ледве звівся на коліна, знекровлений важкою раною, ухопився за голоблю Демид.

— Лягай під возом! — крикнув йому Андрій.

— Ні, я буду тобі другим номером. Чуєш, щоб нікого на поміч не брав, я буду… — і, вчепившись за передок, підважився на ліктях та й перевалився на дно повозки.

Під сусіднім возом бубликом лежав Василь Бойко. Біля його білявої голови темніла калюжка запеченої крові. Ще близько десятка бійців нерухомо застигли в теплому придорожньому поросі, і ніколи було довідуватись — чи вони живі, чи вже захололи… А поле, розтривожене копитами кінноти, гуло все гучніше й гучніше.

Тихо кожен вибирав собі ціль. Принишкли на узбіччі шляху деміївці, у яких не було ні переднього краю, ні тилу.

— Ану, прислухайся, Давиде, — штовхнув Новиченко Цигана.

— Ці, бач, виховані, атакують без крику й свисту.

— То й ми встанемо та чемненько — геп усі на коліна: ласкаво просимо до воза. Га, хлопці? — вишкірив білі зуби Давид, і бійцям нараз потепліло на душі.

«Він жартуючи й помре», — подумав про Цигана Устименко.

Ворожа кіннота наближалася. Блиснули кокарди на кашкетах білогвардійців.

— Підпускати на кидок гранати! — пролунав голос Трохима Казимировича.

Кроків за сто від обозу кіннотники почали півкільцем охоплювати деміївців.

— Ну, браття, бий! — натиснув на гачок гвинтівки Устименко й не почув пострілу, бо в цей час гучним баском заговорив кулемет Андрія Цибулі.

— Подавай, Демиде, стрічку, так, так, рідненький, — крутився на возі кулеметник, переносячи вогонь зліва направо.

Вихоплені кулями із стрімкого лету, люди і коні розгонисто падали сторчма. Крізь гуркіт бою й тупіт копит тепер долинало болісне іржання коней, стогін і крики людей.

Решта вершників, напевне, збагнула, що кулеметний вогонь не дозволить наблизитись до того клятого обозу, і тому кинулася деміївцям за спину, та ошпарена новою зливою куль, посланих з кулемета Цибулею, подалася до гайка, за деревами якого з табуном коней кілька годин тому зник Василько.

Чого-чого, а такого маневру білогвардійців ніхто з деміївців не чекав. Вони аж позводились на повен ріст, здивовано дивились услід кіннотникам, що хутко долали коротку відстань до лісового масиву. Ще б пак! Там же беззахисний хлопчисько, а з ним геть усі гужові та верхові коні, втрата яких означала б для загону негайну і повну поразку…

… Василько провів коней через низенький колючий сосняк, вийшов на галявину з одинокою кучерявою грушею й зупинився під нею, роздумуючи: чи тримати коней ось тут, на відкритій місцині, чи загнати їх в гущавину, де хоч і надокучатиме мошкара, а все-таки буде безпечніше. Так і вирішив — забрів з табуном у зарості ліщини, зв'язав повід усіх коней докупи, прислухаючись, що ж воно коїться там, за стіною лісу, на дорозі, де лишилися його старші побратими віч-на-віч з ворогом.

Тах-тах-тах — це б'ють стрільці Суходола.

Тра-та-та-та-та — а це припадає до кулемета Андрій Цибуля…

Раптом Василько аж присів з несподіванки: щось недалеко загуло, затупотіло, наблизилось до лісової хащі, затріщало в посадці, і на галяву вигулькнуло десятків зо два денікінських кавалеристів.

— До мене всі! — запально крикнув здоровань. «Мабуть, командир», — здогадався Василько, крізь гущінь зелені розглядаючи небажаних гостей. Вершники негайно збились кільцем навколо молодика в кошлатій бурці. Довкола запахло потом розігрітих коней. Василько лівою рукою розвів гілля ліщини, правою ж мимоволі поліз у пазуху й намацав теплу від тіла гранату, яку, щоб не так було страшно в лісі, непомітно прихопив з воза Цибулі.

Скакуни білогвардійців відсапались після шаленого гону й почали щулити вуха, прислухаючись до навколишнього гуркоту. Зненацька, либонь, учувши Василькових коней, всі як один насторожились у бік густої темно-зеленої ліщини. Це помітили білогвардійці й стривожились. Почали мовчки переглядатись між собою. Василько по цьому миттю збагнув, що його схованку ось-ось буде виявлено. Хлопчик рвонув запобіжну чеку й щосили кинув гранату на галявину. Вона впала якраз під ноги спішеному командирові. Денікінець ще встиг руками навхрест загородити лице, а потім знизу сліпуче гухнуло, відірвало від землі денікінця, збило з ніг кількох коней разом з вершниками, і грімкотливим колом розійшлася по гаю луна. З розлогої груші сипонуло листя, а в ліщині, злякані вибухом, шарахнулись Василькові коні, затупотіли ногами. Немов вихор підхопив рештки ескадрону, і вершники, забувши про все на світі, сипонули хто куди.

… Трохим Казимирович, тільки-но денікінці зникли в гайку, дав наказ бійцям зайняти вогневі позиції з іншого, ближчого до лісу, боку дороги.

Всі чекали на те, що кіннотники отямляться після невдалої атаки, перегрупуються і звідти знову ринуться лавиною на загін.

Аж тут з лісу долинув гучний звук вибуху, над верхів'ями дерев з'явилась ледь помітна хмарка диму, а згодом то тут, то там з-поміж кущів панічно вихопились денікінці й зникли в тремтливому тумані.

— Хлопці! Там же Василько, — одним подихом випалив Устименко.

Схопився Циган, за ним ще кілька бійців і побігли до лісу. А згодом зупинились, бо їм назустріч Василько вів табун коней.

Андрій Цибуля першим зметикував, що й до чого, нахилився над передком воза, підняв брезент і почав лічити: одна, дві… п'ять, шість… сьомої немає…

«Ну й молодчина, ти бач, що втнув», — подумки хвалив Андрій хлопчика. А вголос крикнув Устименку:

— Та це ж Василько їх гранатою пригостив. Навік поперелякував денікінців… На скаку поздихають…

А вже деміївці оточили Василька, оглядали турботливо його з усіх боків — чи не поранений. А він весь ще тремтів від пережитого, прагнув випалити все зразу, та не вистачило духу, і, ковтаючи слова, жестикулював руками.

— Дай поцілую, — підійшов до хлопця Циган і міцно притиснув його до себе, а потім вийняв із-за пояска наган і вручив малому: — Візьми собі, Васильку, це добуто в бою…