Слід золотого обозу

ПАСТКА ЧЕКАЄ ПРИ ВИХОДІ

— То хто ж насправді супроводить той обоз? — допитувався в контррозвідників полковник Пальчевський, — Семенов доповідав, що загіп налічує не більше ста чоловік — погано озброєних ополченців з київської околиці. Але ж, сором який, — двічі вони відбили атаки нашої кінноти…

Щойно прибув зв'язківець від генерала Мокрєєва. Той не на жарт тривожиться за долю золота. Генерал розпорядився зняти з фронту кінний і піхотний загони ще й на додачу два англійські танки. Наказано негайно завершувати операцію.

Майже слідом за офіцером зв'язку прибув прапорщик Паливода і доповів, що частини, виділені для нападу на обоз, вирушили в погоню.

— Гаразд, ми теж там будемо, — вирішив Пальчевський і наказав Дзюбі та Паливоді супроводити його.

Вже опівночі контррозвідники поминули місце, де відбувся останній бій з червоноармійським загоном. То тут, то там ще чорніли не прибрані трупи людей і коней.

Невдовзі офіцери наздогнали піхотний батальйон, його командир доповів: поки що червоних не видно. Щойно повернулися розвідники — вони теж на їх слід не натрапили.

«Куди ж так швидко зник обоз?» — дивувався полковник. Він пришпорив коня. Офіцери помчали за ним. За селом, де ввечері сільський фельдшер лікував деміївців, контррозвідники почули брязкіт вуздечок, хропіння коней.

— Довідайтесь, прапорщику, хто там попереду! — наказав полковник Паливоді.

Той швидко повернувся і доповів, що спішився й напуває коней козачий загін.

Під'їхав до колодязя й Пальчевський. Скочив із сідла, взявся за край цеберки і вже хотів черпнути ним води, коли хтось легенько — штовх у плече. Аж здригнувся полковник від несподіванки. Оглянувся: перед ним у споднях зіщулився якийсь сільський чоловічок.

— То ви, мабуть, когось шукаєте? — несміливо запитав у полковника.

— А що таке? — грізно мовив Пальчевський.

— Може, вас цікавить обозик? Тут недавно пройшов, так він звернув туди, в ліс, — показав чоловік у глибоку темінь ночі.

— Не мороч, дядьку, голову, іди досипати, а то ненароком нагая схопиш, — зло відказав йому Пальчевський.

Коли той доброзичливець зник за тином сусідньої хати, полковник відшукав командира кіннотників, розповів про те, що повідомив йому селянин, мабуть, місцевий куркулик. Вирішили вислати на ту дорогу невеличкий роз'їзд.

Сторожко їхали денікінці. Часто зупинялися і прислухалися. Боялися засідки. А згодом і зовсім зупинилися біля повалених дерев. Повернулися в село вершники й доповіли, що дорогу перекрито свіжим завалом.

Та Пальчевський вже й без них все знав про той об'їзний шлях. Дізнався й про те, що тільки якихось півтора-два десятки кілометрів можна проїхати по ній підводами, а потім доведеться знову виходити на чернігівський тракт.

Тут же в селі білогвардійці провели параду. Вирішили недалеко від того місця, де лісова дорога зливається з трактом, з правого боку розмістити піхоту. На виході з гаю замаскуються кавалерійський підрозділ і два танки, які згодом, пропустивши червоних вперед, перетнуть їм шлях до відступу.

З лівого боку дороги займуть вогневу позицію три гармати. Таким чином, вийшовши на тракт, загін охоронців золотої валки одразу потрапить у вогневе кільце.

Офіцери подавали останні команди. Але Дзюба вже не чув їх, бо мозок напружено працював над тим, як рятувати деміївців. «Пробитися до Козельця, там мають бути червоні».

Вже згасли зорі, і бліда стіна світанку почала підпирати небосхил, коли білі розмістилися за розробленим планом: праворуч, у високому бур'яні, замаскувалися піхотинці; позаду, зовсім невидима в низині, скупчилася кіннота.

— Тепер можна перепочити, — сказав Пальчевський і зник за сінешніми дверима хати, облюбованої ним під свою тимчасову резиденцію.

… Ні пекучі посвисти батогів, ні грізні окрики деміївців — ніщо не в силі примусити вкрай зморених коней йти далі.

Всі п'ять підвід загрузли. Коні стоять понуро.

— Скоро світатиме, — сказав командир, — мало за ніч пройшли.

Опадала в темряві роса. Десь в глибині лісу попискувала сова. Іноді з далеких озер долинало курликання диких гусей.

— Далі дороги немає, — попередив дід. — Лишилася тільки вузька стежка. Так що звертайте, синки, на шлях…

— Все-таки верст з двадцять пройшли. Отак хоч би до Козельця, — жалкував за рятівним лісом Трохим Казимирович.

— Може, перебудемо день тут у лісі, а стемніє — далі рушимо? — запропонував Петро Суходіл.

— Воно б непогано було, але за день білі можуть Козелець захопити, і нам — ні сюди, ні туди, — не погодився з ним Устименко.

Майже зовсім розвидніло. Трохим Казимирович наказав рушати. Ходив від підводи до підводи, розштовхував бійців, які, скориставшись короткою зупинкою, відразу ж позасинали. Знову дружно обліпили вози і врешті поволі один за одним викотили їх на суху місцину.

Ліс порідшав. Твердішою стала дорога. Попереду хребтом зводився над полем Чернігівський тракт.

Першим на шлях виїхав Давид. Зупинився, оглянув усе довкола — ніякої небезпеки. Ще трохи прогнав коня степом і повернувся до валки.

— Поганяй, синку, — повернув голову до Василька Андрій Цибуля, — а я кулеметом займуся.

Іван Новиченко, стогнучи, вирівнював кулеметну стрічку.

Василькова підвода, зі скрипом подолавши узвіз, викотилася на широкий шлях. Веселіше пішли коні.

Стрічка ніяк не піддавалася Новиченку. Чимось притисло її. Він підвівся на коліна, щоб поправити кулемет. І цієї ж миті упав униз головою. Дзи-дзи-дзи! — засвистіли, заспівали над валкою кулі. Погонич другої підводи намагався повернути коней до лісу, але одразу ж звалився на передок з простреленими грудьми. З правого боку вдарили кулемети. А ззаду вже виринула з ранкового туману кіннота…