Слід золотого обозу

ВАЖКІ ЧОТИРИ СЛОВА

Перед вхідними дверима про щось перемовлялись двоє у військовому.

— Васильку! — голосно гукнув один з них, вищий на зріст.

— Здрастуйте, дядьку, — впізнав хлопчик Артема Мироновича Грушу.

— Здоров, синку, заходь, такому гостю завжди раді, — відповів Артем.

Він запросив Василька і свого співрозмовника до будинку. Пропустивши людей у кімнату, Артем щільно причинив двері.

— Сідай, Петре Івановичу, — звернувся він до невисокого чоловіка з теплими темно-карими очима. — Примощуйся й ти, Васильку. Мабуть, по очах бачу, ще й поплакати довелося? — А помітивши, як почервонів, знітився хлопчик, Артем Груша перевів мову на інше:

— Ти бач, який герой — на коні прибув! А де ж ти його взяв?

— Коня дав мені білогвардійський офіцер. — І Василько розповів про все.

— Ну, що ж, дорогенький, — сказав Артем. — Ти прибув з важливим донесенням. — Помовчавши, додав: — Знайомся, — і вказав на сусіда з темно-карими очима, — голова губчека Петро Іванович Денисенко.

— Більш нічого не передавали? — перепитав голова губчека.

— Оце все.

Артем Миронович підвівся з лави, підхопив Василька, підняв, крутнув його під стелею і міцно притис до грудей:

— До віку вдячні будемо за таку послугу. А тепер лети, голубеня, до тітки Галини та переспи — хай забудеться все лихе.

Провівши хлопчика за поріг, Груша знову повернувся до кабінету, Денисенко все ще сидів, охопивши голову руками.

— Зрадник поруч… — вголос роздумував він. — Тоді в кабінеті були присутні найвідданіші чекісти. Хто ж з них зрадник?

— Зараз не це найважливіше. Зрадника викриємо, Петре Івановичу, нікуди він не дінеться. Нині головне — вивезти з Києва золотий фонд.

А для цього, сам бачиш, залишилося обмаль часу.

— Так то так, Артеме. Але ж становище кепське…

Опустивши важкі руки на стіл, поринув у глибоку задуму Артем Груша.

Мов на те, якраз і Сергєєв зайшов до кабінету.

— Сідай, друже, — хрипким голосом запропонував голова губчека.

— Що сталось? Мені здається, ви чимось схвильовані? — перебіг поглядом з Денисенка на Грушу.

— Серед нас — зрадник, — прямо відрубав Денисенко. — Він передав про маршрут ешелону із золотом контррозвідці Пальчевського. Добре, що Дзюба встиг попередити…

— Хто ж був, крім нас, тут уранці, коли спільно розробляли план? Остапенко, Кущ, Райніс і нас троє сиділи ось за цим столом.

Потому стенув плечима і рішуче мовив:

— Не може бути… Тут якась помилка. Та я й після всього цього з готовністю своє життя довірю тим трьом чекістам.

— Життя можна, — у тон йому додав Груша, — але щодо завдання, та давайте утримаємось…

Денисенко підхопився з лавки і почав великими кроками міряти кабінет.

— Маршрут міняти не будемо. Удамо, що нам нічого не відомо про намір ворога. Опоряджуємо вантаж у ту ж дорогу, про яку домовлено раніше.

— Жартуєш, Петре Івановичу? — здивувався Артем.

— Не перебивай. Дай закінчити думку. Я ось про що: маршрут лишається тим самим для денікінських контррозвідників. А ми зараз утрьох намітимо новий… Ніхто, крім нас, про нього не знатиме.

— Розумно! — Артем стукнув по столу кулаком. — Розумно кажеш, голово!

— Про залізницю тепер і думати годі. Кільце оточення навколо міста майже замкнуте. Візьмемо загін з чонівського полку — переважно комуністів, але потрібен рішучий, вольовий командир…

— Де ж тепер такого взяти, коли ворог на горло став? — розпачливо докинув Сергєєв.

— Я поїду, — підвівся Артем.

— Стривай, у тебе буде не менш відповідальне доручення. Давай краще надійну кандидатуру.