Смерть ходить по музею

XVI

То був дивний суб'єкт — у чорному береті, в окулярах у чорній оправі, в зеленому плащі з капюшоном. З голою, мов яйце, головою і довгим носом, що стирчав з-під окулярів. Він обережно підняв кришку білого унітаза, що стояв посеред кімнати без будь-якого призначення, й роздивлявся його, як ото роздивляються експонат із Музею сучасного мистецтва. Та ніхто не звертав на нього уваги. Всі були поглинуті своїми справами — піднімали, перевертали, крутили і обнюхували тисячі найрізноманітніших предметів, виставлених тут на огляд і для оцінки.

Я повільно проштовхнувся в юрбі. Зі стелі світили тьмяні лампочки, а повітря тут, у демонстраційному залі аукціону, було, як завжди, препаскудне.

Біля мене на довгому столі стояла невелика залізна піч, мабуть, із старовинної швацької майстерні, про що свідчили шість гнізд для прасок, які підвішувалися по колу. «Лудвігсберг, Стокгольм» — проголошували залізні опуклі букви на черепі цієї дивної штукенції.

Поряд стояв картонний ящик, заповнений бляшанками від печива й битою порцеляною; там-таки лежала пара потертих, подряпаних боксерських рукавичок, які давно вже відслужили своє на ринзі. І ще старий гербарій, оправлений у зелені крапчасті палітурки — згадка про літо, яке безповоротно відійшло. Колись давно у нашій школі влаштовували «зелені дні», коли ми вирушали до лісу з нашим меланхолійним учителем біології. Він звичайно ховався за кам'яним валуном з книжкою в руках, а ми з торбинками для гербаріїв та довгими гострими лопатками гасали по лісовій галявині, мов очманілі. В торбинках у нас лежали бутерброди й пляшки від віскі, в які ми наливали молоко.

Поряд з гербарієм я побачив щось зовсім чудернацьке — воно мало зображувати замок у долині Луари. Один його ріг був прикритий старою німецькою каскою часів першої світової війни.

Далі стало просторіше, тиснява зменшилась. Біля старовинного годинника з клавікордом стояла ручна прядка.

На стіні позаду тіснились яскраві літографії Міро, Полякова й Джоліна. Чорні столові меблі в стилі пізньої готики, здавалося, збирались вирушити на власний похорон похмурою і пишною процесією.

На перських килимах, які покривали вузенькі столи, були в безладді розкидані глобуси та грамофони. Тут же літня дама пильнувала свої скарби: срібні чайні ложечки та прикраси, заховані під склом, яке вона час від часу піднімала, щоб зацікавлений покупець міг краще їх роздивитися. У неї над головою, на товстому сталевому дроті, висіла зворушлива низка потертих обручок.

Я підійшов до круглого столу подивитись великий, у стилі ампір, годинник із відшліфованого чорного порфіру. Поруч зі мною стояла молоденька дівчина, вона крутила в руках бронзову статуетку. Я мигцем глянув на неї. Статуетка зображувала добродія з дамою, які сплелися в палких обіймах і вже досить далеко просунулись у своїх стосунках. Дівчина усміхнулась. Смішно, звичайно, але я трохи соромлюся вродливих дівчат. А надто тих, які цікавляться подібними статуетками.

Зате біля другого столу я затримався довше. Річ була пречудова, що й казати. І тільки з однією вадою: другий предмет із комплекту зберігався в музеї. Я розглядав супову вазу доби рококо, яка виблискувала за склом вітрини, захоплювався її благородною простотою й уже вкотре міркував про те, як вигідно відрізняється шведське срібло від перевантажених деталями химерних витворів закордонних майстрів того ж таки періоду. Робота Нільса Доля, 1770 рік. Але, на жаль, ця ваза більше годилася для музею.

Атож, музей… Ходячи по темних, тісних залах аукціону, я згадав про спою розмову з Калле Асплундом. На аукціон я прийшов почасти за звичкою, а почасти тому, що на цих щотижневих розпродажах у компанію облізлих котів потрапляли іноді й горностаї: срібло найвищої проби, картини XVIII століття. А серед них і Хіллестрем. Чудові речі. Звичайно, недешеві. Грошей у мене не було, але подивитись — і то втіха.

— Отже, ясно? — спитав я Калле по телефону.

— Що ясно?

— Ну, ця група «Червоний серпень», вони ж усе пояснили. Наліт, очевидно, здійснено, щоб визволити отих двох типів. Виходить, треба тільки випустити їх, і ми знову побачимо наші скарби?

— Це ти так вважаєш, а уряд міркує інакше.

— Несосвітенна дурниця. Навіть для уряду. Двоє субчиків сидять собі в Кумлі й проїдають гроші платників податків. І ось виникає нагода тихо й непомітно обміняти їх на унікальні реліквії — хіба це не вигідне дільце?

— Можна й так міркувати, — сказав Калле, — тільки уряд іншої думки. Принаймні поки що. Вони бояться за наслідки. Щоб не створювати прецедентів. Якщо ми випустимо їх, каже прем'єр-міністр, то будь-хто, скажімо, торговець наркотиками, що попав до в'язниці, вигадає і собі щось на зразок цього. Він вважає, що не можна їх випускати, інакше спалахне справжня пошесть, і впоратися з нею ми не зуміємо. І він, хоч як це прикро, має рацію. Надалі вони можуть не обмежитися крадіжками речей, а візьмуться й за людей, за кіднепінг[8].

— А який же вихід? Що станеться, якщо уряд не піде на такий обмін? Куди в такому разі дінеться корона?

— Хто знає… — Голос Калле здавався стомленим. — Та одне я знаю напевне: уряд сказав «ні». А мені дали тиждень часу. Тиждень! Якого біса!.. Вони думають, мені вистачить якихось жалюгідних семи днів. Що я за цей час устигну?

— Дещо встигнеш. Скажімо, допитати Діка. Він іммігрант. Він улаштувався працювати в музей, втерся в довір'я до Грети Лінд. І ще одна обставина: він був один у кімнаті, в якій лишили вечерю для сторожів. Мене збили з ніг і підкинули мені листа, схожого на той, що його отримав прем'єр міністр. Того листа писав іноземець, у якого не все гаразд із шведською мовою. А людей, котрі знають, чим я займаюсь, не так уже й багато. Отож на твоєму місці я копав би в цьому напрямку. І не зволікаючи.

Ось що я сказав Калле, і так я справді думав. Багато чого свідчило не на Дікову користь. Надто багато. Я згадав про його машину. Про обіди в «Театергріллені». Чи не з приятелями із «Червоного серпня» він там зустрічався? І цілком імовірно, що він зловживає Гретиним довір'ям. Хоча вона цього, може, й не усвідомлює і не замішана в крадіжці. В усякому разі, мені хотілося так думати. Я знову побачив її злякану пташину усмішку, її гарні сірі очі.

— Так-так, купуєш срібло?

Я обернувся. Це був Андерс Брун. Стомлений, змучений, із запалими очима.

— Привіт, Андерсе, — усміхнувся я. — Хочеш придбати оце горнятко? Не знав, що у вас є кошти на такі шикарні речі.

— Ні, мабуть, таки нема. Я тут, власне, тільки для того, щоб подивитися Хіллестрема. Але й він нам не по кишені. Ти собі не уявляєш, які це, по суті, крихти — всі наші жалюгідні асигнування на закупівлю нових експонатів. Коли-небудь їх не вистачить навіть на рами для картин.

— Дарма, гадаю, ти даси з цим раду. І не обов'язково ж тобі тягти у своє миле гніздечко всі золоті яєчка на світі. О, до речі… — Я озирнувся. Поблизу не було нікого, хто міг би нас почути. — Ти, звичайно, знаєш про лист?

Він кивнув.

— Учора до мене заходили з поліції. Асплунд показав фотокопії. Вони забрали з собою Діка для нового допиту. Жахлива, по суті, історія. Сьогодні, мабуть, прийдуть по Грету.

— По Грету? Сто чортів!..

— А що в цьому дивного? Цей тип, звичайно, заморочив їй голову. Їй годилося б краще розбиратися в людях. Але хтозиа, чи все тут так просто… — замислено промовив він.

— То, виходить, не Дік?

— Може, й він. А може, й ні. Зрештою, його могли змусити. Або спровокувати Грету.

— Хто?

— Припустімо, приходять до неї з «Червоного серпня» і наказують співробітничати з ними. Зробити одну послугу. А як ні — то це Дікові так не минеться.

Я кивнув.

— Можливо, все не так просто, як здається, — сказав я повільно. — Ти говорив про це з Асплундом?

— Не вдаючись у деталі, тільки натяками. Вказав на можливі варіанти. Подивимося, чого він доб'ється від Діка та Грети. Особисто я не шукаю ні винних, ні козлів розгрішення. Головне — щоб ми дістали назад експонати неушкодженими. Я так і сказав Асплундові. Випустіть з Кумли тих суб'єктів. Якщо нам повернуть корону й скіпетр, це буде непоганий обмін. Ну гаразд, мені пора. У нас нарада. Треба дійти якогось рішення.

Він усміхнувся, кволо й вимучено. І я залишився сам. Тепер ми бодай знаємо, що сталося і хто за цим стояв. Політична акція, проведена організацією з великим досвідом, яка нічим не гребує і звикла добиватися своїх цілей. І лист до мене — не просто жарт. Послухатися їхньої поради? Відступити в тінь, нехай поліція сама розбирається? Я не розумію тільки, чому мої скромні спроби розплутати цей клубок так налякали їх. Чим могли загрожувати їм мої кроки, зроблені наосліп? Я натрапив на щось, не враховане поліцією? Сліпа курка, сама того не підозрюючи, знайшла золоте зернятко?

Скоряючись установленому порядку і слухняно виконуючи вказівки світлофора, я перетнув Уденплан. Кілька східців привели мене на платформу саме в ту мить, коли підійшов довгий зелений поїзд. Засичавши, половинки дверей розсунулись. Народ ринув ізсередини, потім інший потік — досередини.

Бенгт Хеллер, подумав я, зненацька вийшовши з дрімоти, сидячи на м'якому сидінні. Можливо, ось вона, відсутня ланка, яка замінює або доповнює Діка. У цьому тісному колі він єдиний, з ким у різдвяну ніч неможливо було зв'язатись по телефону. І він терпіти не може Андерса Бруна, йому не подобалася виставка. Він не плекає надто ніжних почуттів до Еріка XIV, а також до його регалій. Навпаки. До того ж вони з Діком добрі друзі. Настільки добрі, що Бенгт навіть погрожував мені, вимагав дати Дікові спокій. І він, як мені відомо, не цурається політики, входив до якогось лівацького угруповання…

У цю мить він і з'явився. Сів якраз навпроти. Спершу я не впізнав його.

— А, Хуман? Оце то зустріч. Ви теж були на аукціоні? Мені здалося, я вас там бачив.

Тут я його нарешті впізнав. Анд. Мугенс Анд. Шеф відділу інформації в Національному музеї. Той самий зелений плащ, але тепер ще й хутряна шапка і шарф, обмотаний навколо горла. Людина, яка не бажає ризикувати. Він утупився в мене своїми круглими карими очима і знову став схожий на бульдога з обвислими щоками.

— Так, я частенько заглядаю на розпродажу. Трапляються іноді чудові речі. Ну, а як справи в музеї? У вас ніяких здогадів? Про всю цю історію? — спробував я почати розмову.

— Здогади здогадами. Вони, звичайно, є в кожного. Але я краще промовчу. Хоча поліції годилося б зазирнути декому в гаманець. У кого він не дуже повний, тому важче встояти, — сказав він, лукаво підморгуючи мені. Більше він, очевидно, говорити не збирався.

— Кажуть, ви під час війни були учасником руху Опору? І, певно, маєте що розповісти?

Я закинув вудку, спробував викликати його на щирість. Може, згадавши про воєнні роки, я зумію розворушити його. Так принаймні мені подумалося тоді в метро.

— Нічого особливого не було, — відрубав він і втупився в темне вікно. — Про це й згадувати не хочеться. От я й приїхав. Бувайте!

Що ж, я міг його зрозуміти. Не так уже й весело згадувати, що відбувалося під час війни на окупованій території. Хоча він, здається, надміру відлюдкуватий. А от його слова про гаманці не позбавлені інтересу. Це прозвучало як натяк. Одначе що він мав на увазі? Шантаж?

Тут може бути чимало варіантів, вирішив я, підводячись із сидіння, коли поїзд, уповільнюючи швидкість, підходив до Старого міста. Різна рибка метушиться в цій сітці. Калле варто про це подумати.

Завулками я подався до Естерлонгатан, сподіваючись, що мені пощастить застати Скіпку Стремберга. Він досі вже мав би знайти якісь ходи для розв'язання нашого кросворда.

І я справді застав його. Мені пощастило. Тільки-но я торкнувся дверей його крамнички, як вони відчинились.

Всередині було темно. Він, очевидно, не палив марно електрики, а знайти дорогу в нижні поверхи на Естерлонгатан не зуміло б ніяке сонце.

За ширмою почувся шурхіт, і з'явився Скіпка.

— Слухаю, — коротко кивнув він. — Чим можу служити?

— Не впізнаєш? — Я сів на обертовий стілець із прогнилим шкіряним сидінням.

— А, Юхане, сто чортів! Прошу, прошу. — Скіпка говорив квапливо, нервуючись, і мені весь час здавалося, ніби він дивиться через моє плече, ніби стежить за кимось крізь вікно, когось боїться. — Заходь до кімнати.

Він відсунув ширму, кинув сторожкий погляд на вулицю і показав на просиджене крісло біля маленького віконця, що виходило в темний і похмурий двір.

— Сідай, друже. Зараз я дам тобі випити.

Я не заперечував, бо хотів примусити його говорити. А щоб розв'язати йому язик, не було кращого засобу, ніж скляночка спиртного. Це я знав з досвіду.

Він приготував содову й дві склянки, потім сів у таке саме крісло, як і я. Налив у склянки коньяку місцевого виробництва. От уже чого я справді терпіти не можу! Проте мета виправдовує засоби, як уже не раз траплялося в світовій історії.

— Отже, вирішив зайти, — почав він обережно, дивлячись на мене через склянку.

— Я тільки на хвилину, подивитись, як ти живеш. І запитати, чи ти не розвідав чогось нового.

— Тобі б усе новини. Кому новини, а кому й ні, — таємниче сказав Скіпка і вихилив склянку. Кістлявий борлак сіпнувся на його худій шиї. — Ясна річ, деякі чутки доходять.

Він, видимо, щось від мене приховував. В усякому разі, поки що. Сидів і чекав мого наступного ходу.

— А за цей час багато чого сталося, — зайшов я з другого боку. — Поліція декого підозрює, і в музеї кажуть, ніби скоро історія з крадіжкою проясниться.

— Кажуть, проясниться? Он як… Ні, Юхане. Тут справа серйозніша, ніж ми з тобою думаємо. І я б радив тобі триматися якомога далі. Інакше ти можеш здорово обпектися. Твоє здоров'я!

Цікаво, думав я, відпиваючи ковток поганючого гіркого пійла. Це уже втретє. Втретє за кілька днів мені дають одну й ту саму пораду. Триматись якомога далі, не лізти куди не слід.

— То ти нічого й не довідався?

— Хіба я тобі не сказав? — посміхнувся Скіпка. — Я знаю те, що знаю, і за це комусь доведеться платити. Коли настане час. Але ти ж розумієш, у мене нема поважних причин базікати про свої скромні пошуки. Припустімо, я знаю, де коштовності. Але навіщо мені розповідати тобі про це? Щоб грошики від страхувальної компанії дісталися тобі? З мого боку це був би не дуже вдалий хід, га?

— Правду кажеш, — мовив я. — Але ж минулого разу ми домовились. Я буду тільки посередником, і ризик для тебе трохи зменшиться.

— Є й інші варіанти. — Він знову загадково посміхнувся. — А саме: я зв'язуюся з тими хлопцями, як то кажуть, анонімно, і вони платять, щоб я не пішов у поліцію. Про це ти не подумав?

— Ні, про це я не подумав.

— Отож-бо. Ніхто не думає про те, як дивляться на справу інші. Ось вона, світова проблема. Всі дбають тільки про себе. А про мене дбаю тільки я сам. — І він зареготав, наливаючи собі нову порцію.

Отже, він гадає, що я намагаюся витягти з нього відомості, аби самому дістати винагороду від страхувальної компанії та від поліції. Власне кажучи, дуже наївно було сподіватися, що він мені допоможе. Таке життя.

— Знов твоя правда, — погодивсь я. — Розумію. Те, що ти знаєш, ти лишиш при собі. Нехай так. Не наполягатиму. Але скажи мені одну річ. Ти знаєш, хто вони?

— Це ти про кого?

Скіпка насторожився. В його погляді з'явилося щось напружене.

— Ті, хто вчинив крадіжку, звичайно. Злодії. Вони тепер пропонують невеликий обмін. Корону на дещо інше. Тобі відомо, хто вони?

Я зумисне не говорив далі, не хотів відкривати таємницю Калле та уряду, таємницю листів. Але щигля він усе-таки дістав. Досить дошкульного, щоб пустити його повз увагу.

— Обмін? — запитав Скіпка, поставивши склянку. — Обмін? Що ти, в біса, городиш?