Смерть ходить по музею

II

А дивні загалом ці гіацинти. Не назвеш їх гарними квітами. Вони мають вигляд скоріше штучних, мало не пластмасових, їх колір завжди нагадує мені рекламу жіночої білизни. Рожевої або білої. Останнім часом з'явився і сміливіший варіант, блакитний. А запах наводить на думку про мило й ту парфюмерію, яку вживають у громадських місцях.

Та з цим нічого не вдієш, думав я, стоячи біля вікна й дивлячись на білий гіацинт на підвіконні. Обабіч нього горіли дві свічки. Язички полум'я танцювали, віддзеркалюючись у темній шибці. Йшов сніг, полій, немов блискучий сталевий панцир, наповзав на скло. Різдвяна зірка із соломи висіла на червоній стрічці посеред вікна. Так, із цим нічого не вдієш, гіацинт незамінний, коли треба створити різдвяний настрій. Аромат гіацинта, запах стеаринових свічок, сніг за вікном. Це і є різдво.

У кімнаті гомоніли гості. Я обернувся. У старій кахляній грубці потріскував вогонь. Свічки в гарних свічниках блищали, мов червоне дерево, язички полум'я відбивались у тьмяному сріблі. Низенька стеля з перехрещеними сволоками, яскравий східний килим на дощаній підлозі. У Еріка було гарно. І він учинив дуже мило, запросивши мене на святвечір.

Я усміхнувся, побачивши його біля вікна в невеликому вишуканому кріслі у стилі рококо. У своїй рожевій сорочці, темно-синіх штанях, підперезаний широким поясом з великою срібною пряжкою, він мав імпозантний вигляд. Ерік — один з моїх колег, які мешкають у Старому місті. Жив він неподалік, і ми звичайно обмінювалися послугами. Коли мене не було, моїх клієнтів відсилали до нього, і навпаки.

Він був старим парубком, істориком мистецтва й естетом. Любив людей і не міг лишатись один. У нього за столом кожен слушно вважав себе бажаним гостем, та й на частування нарікати не доводилось.

Вранці того ж таки дня, ще до відкриття виставки, я ходив у музей, щоб спокійно і без метушні подивитися «Шведські скарби». Зателефонував Андерсові Бруну, як він просив. У нього самого не було часу проводити мене по залах. Але він пообіцяв дати мені в гіди зі своїх працівників асистента на ім'я Бенгт Хеллер.

Коли близько дев'ятої я підійшов до музею, Бенгт Хеллер уже чекав мене за скляними дверима, відчинив їх і подав руку. Темний англійський костюм і темна сорочка поло підкреслювала якусь первісну похмурість у всьому його вигляді. Чорна чуприна, темні, глибоко посаджені очі на блідому обличчі й чорна шпакувата борода. Він не усміхнувся, а лише пробурмотів своє ім'я, і здавався якимсь затурканим, роздратованим. Бенгт Хеллер, звичайно, вважав, що напередодні різдвяного вечора в нього є справи важливіші, ніж особисто показувати виставку якомусь торговцеві антикваріатом.

Мовчки піднялися ми широкими сходами під світлими фресками Карла Ларсона, мовчки увійшли в демонстраційні зали. Спочатку він супився й не дуже ділився своїми знаннями. Та трохи згодом пожвавішав, показував експонати, розповідав про історію кожної речі.

— Видно, що ви на цьому добре знаєтесь, — сказав я. — Мабуть, чимало попрацювали над виставкою?

Він кивнув головою.

— Майже два роки. Фактично це моя ідея. Я довго все обмірковував, одначе не всі поставилися до моєї пропозиції серйозно. Та коли стало ясно, що виставку чекає успіх, тоді вже не бракувало ні інтерв'юерів, ні фоторепортерів.

Я нічого не сказав, але з його роздратованого тону зрозумів, що він почував себе ошуканим. Хтось інший пожинає плоди його задуму, привласнив його дитя. Це було очевидно.

— А ось і окраса програми, — спробував пожартувати я.

Але він не усміхнувся, коли ми підійшли до вітрини з короною, скіпетром та державою короля Еріка. Майстерно влаштоване освітлення давало змогу благородному камінню іскритись, а золоту — жити своїм таємничим життям; тут наче віяло вітром історії, і в мене аж мурашки по спині побігли.

— Це лише підтверджує помилку, — тихо сказав Бенгт Хеллер. — Уся виставка — помилка.

— Що ви маєте на увазі?

— Самі тільки експонати. Окремі предмети, без зв'язку з історією. З живим народом. Позолочені символи, непотріб. Ось чим стала виставка.

— Ви несправедливі. Музей має показати шведські скарби. Він їх і показує.

— Цього мало. Дивіться сюди. Ось вони — символи гноблення. А хто, хай йому чорт, дав Густавові Вазі право заволодіти шведським троном? І сидіти на ньому? Хто дав йому право перетворити Швецію на свій особистий маєток, який переходив у спадок його синам? Я відповім. Гроші. Іноземні гроші та війська.

— Але хіба не було ухвали риксдагу?

— Ухвала риксдагу? Так, формальна, мабуть, була. Але насильство та влада — ось що стояло за нею. І так було завжди. Монархія і капітал. Це актуально й сьогодні. А наші музейні телепні не розуміють суті. Показують речі, не пояснюючи зв'язків та взаємозв'язків. Це не скарби народу. Це символи гноблення. Коронація Еріка Чотирнадцятого мала утвердити законність претензій Вази. Архієпископ коронував, народ покірно погодився, а вище дворянство офіційно підтвердило. Сванте Стюре ішов у процесії поруч із монархом, несучи королівський меч. Далі королівський радник ніс корону, а скіпетр — двірцевий церемоніймейстер Пер Брахе. Для народу розкидали гроші. Свято тривало п'ять днів, смажили цілі туші биків і таке інше.

— Корону виготовили для коронації?

— Король хотів, щоб вона була сучасна, так би мовити, витвір «у дусі часу». Тому її замовили в Антверпені, який був тоді столицею майстрів-золотарів. Але регалії виготовив у Стокгольмі один фламандець на ім'я Корнеліус ван Вейден. Він закінчив роботу тисяча п'ятсот шістдесят першого року. З погляду історії мистецтва корона дуже цікава, бо Ерік хотів, щоб її зробили закритою, а не відкритою, як тоді було заведено. На його думку, очевидно, вплинула форма коропи англійських Тюдорів. А коштовне каміння, яке ми бачимо, викопувало не тільки декоративну функцію. За часів Ренесансу про коштовні камені розповідали безліч легенд та міфів. Магія коштовного каміння відбилась і на формі королівських корон.

Бенгт Хеллер, здавалося, забув про своє невдоволення музеєм та його керівництвом. Тепер у ньому промовляв тільки вчений.

— А ось одна вельми цікава річ. Погляньте на візерунок по емалі. Тут і норвезький лев, і три датських леопарди. Вважають, вони з'явилися тут тому, що датський король не побажав прибрати три шведські корони зі свого герба. Дрібна помста теж помста.

— А хто робив державу?

— Той самий фламандець, але над нею попрацював і майстер-золотар з Антверпена Франц Бейєр. Як відомо, держава — символ, що прийшов від римських імператорів, він означав їхнє панування над світом. А оця держава досить незвична: вона єдина з відомих, де такі домагання зображені наочно. Якщо глянути на неї зблизька, видно, що це земна куля з картою на ній. Та коли гравер вирізьблював північну півкулю, він неправильно повернув свій зразок, і зображення перевернулось, наче в дзеркалі. Але він узяв до уваги цю свою помилку, коли позначав на карті географічні назви.

— Скільки коштує така от історія?

— Корона, ви хочете сказати? Гм, сама по собі вона не має ціни. В усякому разі, якби пропала ця, ви не змогли б купити нову ні за які гроші. Ми застрахували її на двадцять мільйонів.

— Коли нею користувалися востаннє?

— При коронації Оскара Другого тисяча вісімсот сімдесят третього року. А під час його заручин з Ловісою Ульрікою цю корону поклали на вівтар поряд із королівським вінцем нареченої. Але цього разу монархи були обережніші, і ніхто не впустив корону на підлогу.

— А таке часто траплялось?

— Та бувало. Коли Ерік одружився з Карін Монсдоттер, корона випала з рук у риксканцлера, а вдруге її впустив Карл Дванадцятий, коли після коронації сідав на коня. На державі утворилась прим'ятина після того, як під час коронації Карла Одинадцятого кінь скинув Магнуса Габрієля де ла Гарді. Мабуть, кумедне було видовище. Кінь став дибки, і старий беркицьнув додолу, загубивши і перуку, й державу.

— І все-таки чудово, що регалії демонструються на цій виставці. Які це скарби!..

— Авжеж. Але до кожної слід би дати пояснення. Показати публіці, що ця корона дісталася Швеції не від бога, що за нею — селянський піт. Золотий піт.

До нього повернулася вся його внутрішня переконаність. Він говорив тихо, злісно й різко. Мабуть, у музеї стався конфлікт, у який я не мав бажання втручатися. Бенгт Хеллер мав свою окрему думку, її не схвалили, і тепер він роздратований. Злий і збуджений.

— Одначе у вас, звичайно, бувають різні виставки? — спробував я заспокоїти свого гіда. — Наступного разу, можливо, включать і соціальні аспекти.

— Не вигадуйте, — сказав він похмуро. — Не фантазуйте. Та вони поплатяться, обіцяю…

— Долий собі глінтвейну, Юхане! — крикнув мені Ерік, урвавши мої роздуми біля вікна.

Я знову вернувся на Ченмангатан.

— До речі, ти знайомий із Гретою Лінд?

— Н-ні… — невпевнено пробурмотів я і сів на вигнуту софу поруч із Гретою, жінкою років сорока. Я зустрічаюся з такою безліччю людей, що ніколи не осмілююся бути категоричним, знайомий я з тим або тим чи ні. Вона, мабуть, прийшла, коли я стояв біля вікна, спиною до кімнати.

— Ми вже зустрічалися сьогодні, хоч ви мене й не помітили, — усміхнулась вона. — Я працюю в Національному музеї і бачила вас із Бенгтом. З вами завжди поводяться як із поважною персоною?

Вона здавалася симпатичнішою, коли всміхалася своєю несміливою, пташиною усмішкою. Ніби просила вибачити їй за базікання, яке не заслуговує на увагу й не претендує на дотепність. Гладеньке каштанове волосся. Обличчя без косметики і проста сукня. Вона виглядала невпевненою в собі й ніби зляканою. Але я зразу помітив, що очі в неї сірі й гарні. Їй би трохи більше самовпевненості, подумав я.

З передпокою почувся мелодійний дзвоник, і запізнілий гість, привітавши Еріка, поцілував мою сусідку по канапі. Він узяв її руки в свої, і куди й поділась її невпевненість. Вона стала чарівною.

— Дозвольте відрекомендувати мого жениха, — гордо сказала вона. — Юхан, колега Еріка. А це Дік.

— Мене, власне, звуть не Дік. — Він усміхнувся й сів поруч зі мною. — Але в моєму імені так багато приголосних, що шведам важко його вимовляти.

Він говорив із сильним акцептом, проте вільно. З Греції, подумав я, або десь із тих країв. Наскільки миршавою була його наречена горобчик, настільки показним видавався Дік. І був років на десять молодший. А може, й більше. Схожий на героя, якими їх зображують у традиційних книжках для дівчаток. Високий, смаглявий, зі щирою усмішкою. Вродливий. Правда, трохи жіночний. Довершений тип чоловіка, якому личило б мати знайомих жінок десь у дискотеці, а не в Національному музеї. Хоча зовнішність оманлива. Так майже завжди й буває, думав я, бачачи, якою ніжністю спалахують його очі, коли дивляться на Грету.

Гостей зібралося, мабуть, чоловік десять. Здебільшого люди самотні, як я, без сім'ї чи близьких родичів. Ерік щороку творив добро діло, запрошуючи нас до себе. Навіть із телевізором та всім іншим людині на свята буває сумно. Особливо на різдво, яке ніби зумисне створене для спілкування та вшанування традицій.

— Увага, увага, мої любі дітки!

Ерік надів на голову шапку Діда-Мороза, що іскрилась фальшивими діамантами, і заплескав у долоні.

— Увага, увага! От ми й набалакались. Тепер до діла. Ідіть за Дідом-Морозом, мої слухняні дітки.

І господар розчинив двері до їдальні. Там стояв накритий різдвяний стіл. Відчувалося, що Ерікові інтереси не обмежились тільки антикваріатом. Вони сягали і кулінарії.

На великому, з відкидними дошками, столі були всі різдвяні символи. Посередині, мов на троні, виднілася голова поросяти з червоним яблуком у роті. Крізь ріденькі, світлі вії просвічував хитрий погляд. Порося здавалося вдоволеним, ніби приймало біля свого трону підданих, які принесли жертви. Воно прикро вразило мене, бо здалося схожим на одного мого старого вчителя, теж покійного.

Навколо різдвяного бога — поросяти — вишикувалися накладені з горою тарелі. Піраміди малих котлеток. Оселедці — найрізноманітніші розмірами та обробкою. Нарізані скибочками, вони плавали між цибулею та лавровим листом і скидалися на хамсу, що гасає у хвилях. Великий кусень шинки, акуратно покраяний на рожеві шматочки. Там-таки стримів майстерно виготовлений рожен для шинки, ручка якого була обгорнута сріблястим папером. Ковбаси громадилися стосами серед горбкуватих заливних. У кутку жовтіла батарея сирів із чедером на чолі. Поряд, на плитці для підігрівання, стояла каструля з печенею.

У високих дерев'яних свічниках горіли, потріскуючи, стеаринові свічки, темно-зеленим мереживом накривали стіл гілочки ялівцю, і хитро поблискували поросячі очиці. Язичництво і жертвоприношення, думав я, дивлячись на батареї запітнілих пляшок, які вишикувалися на сусідньому столі в оточенні струнких і бокатих чарок із червоними сердечками.

У той вечір їли багато. Та й нили чимало. Час від часу весела балаканина стихала, і ми, задерши голови до стелі, підносили свої високі келихи і співали. Співали та сміялися. В усьому, можливо, була деяка надмірність, але ми зустрічали різдво, ми веселились. І відчували різдвяну спорідненість, яка пояснювалася не лише Еріковим частуванням.

Обважнівши після різдвяного столу, я перемістився до вогню з чашкою міцної кави та чаркою коньяку. Грета Лінд сіла поруч зі мною і запропонувала шоколаду із срібної вази на столі.

— Пощадіть, голубонько! — застогнав я. — Більше жодної калорії не прийму. Бо тоді доведеться нести мене додому.

— Але ж різдво тільки раз на рік.

— І слава богу. Бо мені тепер знадобиться весь рік, щоб повернути собі нормальну вагу. І вам я радив би взяти краще печива з прянощами.

— А ти таки маєш рацію, — сказав Ерік, сідаючи до нас на софу і вмощуючись зручніше. — Це доведено наукою… — Прихилившись до спинки, він скинув свої італійські, кольору червоного вина, черевики. — Недавно я читав про це в газеті, а, як вам відомо, усе, що надруковано в газетах, — чиста правда.

— Розкажи. — І Грета взяла один коржик — поросятко з родзинкою замість ока. — Я теж хочу знати правду.

— Так от, уся річ у бікарбонаті. Колись ми були бідні, мало їли й часто хворіли на шлунок. А з'явився бікарбонат, і ми зразу ж відчули себе краще. Він якраз і є в печиві з прянощами. Отож коли на різдво ми їмо це печиво, наш живіт святкує та радіє. Як і ми самі.

— Звучить цікаво, — сказала одна з дам, що примостилася біля грубки. — Але я знаю інше. Печиво з прянощами приходить зі Сходу. Його привезли до Європи хрестоносці. А латиною воно зветься «жертовне печиво». Зображення тварини замість самої тварини. — Дама була явно задоволена загальною увагою. — Подивіться на Гретине печиво.

— Ви хочете сказати, що я приношу в жертву поросят? — засміялася Гроти Лінд. Щоки її порожевіли, а очі дивилися весело.

— Може, й так. У пас у Швеції таке печиво з'явилося у середні віки. Вважилося, що перець дуже корисна присмака. Лікує від шлункового та головного болю, слабкого зору та нещасливого кохання.

— Ще печива! — закричав Ерік. — Їжте всі!

— До нас воно, звичайно, прийшло з Німеччини? — запитав я. — Як і багато чого іншого.

— Німеччина, Німеччина, — урвав мене Ерік. — Ні, різдво — це чисто поганське свято, як ви, сподіваюся, помітили цього вечора. Ваше здоров'я! Кілька тисячоліть, ми, шведи, святкували повернення сонця. Потім з'явилася християнська церква і схитрувала. Переробили свято на християнське, знищила сонцепоклонників. Та свято однаково приходить у кінці грудня. І так щороку.

— Помовч, Еріку. Не заважай мені розмовляти з дамою. З милою дамою, яка їсть печиво з прянощами.

І я обернувся до Грети.

— Знаєте, шкода, що ми не познайомилися сьогодні вранці. Було б цікаво почути вашу думку про цю чудову виставку.

— Справді шкода, але на нас перед різдвом навалилося надто багато справ. Я бачила вас лише мимохідь, у дверях. Вам слід прийти ще.

— Я зрозумів, що Бенгт Хеллер має дуже близьке відношення до виставки. Це його ідея?

Грета швидко глянула на мене.

— Так, — не зразу відповіла вона. — Можна сказати, і його. Він натякав про це?

— Трохи.

— Я розумію, чому він такий озлоблений, — замислено проказала Грета. — Він збирався організувати виставку зовсім інакше й тепер вважає, що вся ідея звелась нанівець.

— Я це зрозумів. А вас не турбує, як уберегти такі скарби? Адже вони коштують, певне, багато мільйонів?

— Це не головне. Річ навіть не в мільйонах. Якщо пропаде Ерікова корона, нової вже ніхто не зробить.

— В такому разі, чи надійна у вас охорона? Яка спокуса для злодіїв заволодіти тими неоціненними речами!

— Не думаю, — усміхнулась вона. — Чи купили б ви скіпетр і державу, якби хтось прийшов і захотів вам продати? Або корону? А переплавка золота та виколупування діамантів дасть надто мало, враховуючи великий ризик.

— За кожними дверима у вас стоїть поліцейський?

— Не зовсім, але поліція патрулює вночі на машинах біля музею, і в нас складна система сигналізації. Коли систему ввімкнено, то досить зайти до приміщення, де зберігаються корона й інші цінності, як сигналізація починає діяти. Вона настільки чутлива, що в нас виникла проблема фальшивих тривог. Одного разу на вітрину сіла велика муха, і сигналізація спрацювала.

— Муха? Це жарт?

— Анітрохи. Так було справді До того ж уночі в нас чергують кілька сторожів. Отож ласкаво просимо, пробуйте!

— А може, це було б не так і важко? — сказав Дік, що сидів на бильці її крісла. — Якщо хтось справді захотів добре підлататись. Це так називається? Підлататись?

— Так, — гордо мовила Грета. — Вам не здається, Юхане, що він чудово розмовляє шведською? За рік навчився, ви тільки уявіть собі!

— Дякую, але не так уже складно розмовляти шведською. З такою вчителькою, засміявся Дік. — А все-таки, коли хтось відключить сигналізацію, Що тоді? І мухи зможуть лазити по вітринах, і кожен зможе без перешкод відкрити їх.

— Охорона, — нагадав я. — Треба буде подбати про охоронців.

— Виказати одну таємницю? — сказала Грета майже зі змовницьким виразом. — У нас, звісно, є всілякі пристрої та хитрощі, отож ніхто не винесе наше багатство. Проте нам можна і не збиватися з ніг, оберігаючи його. Експонати самі по собі — найкраща страховка від крадіжки.

— Як це?

— Вони унікальні. Їм немає ціни, і тому жодна людина нічого не зможе вторгувати за них. Тому ніхто й ніколи їх не вкраде. Правильно я міркую?

— По суті — правильно. Якщо тільки…

— Ну, ну?

— Якщо тільки ви чогось не випустили з уваги. Адже людина здатна на такі вигадки, що годі їх передбачити.