Смерть ходить по музею

XXIII

— То ти хочеш сказати, що Бенгт Хеллер одним пострілом убив двох зайців? І терористам із «Червоного серпня» допоміг, і Скіпки позбувся?

Калле Асплунд утупився в мене з за свого широкого письмового столу.

— А що, хіба нелогічно? То йому на харчі ледве вистачає, та ще й борги за навчання не виплачено, і, щоб дотягти до кінця місяця, він змушений позичати по дрібницях. А тут він рантом купує і машину, і літній будинок. Очевидно, Скіпка відкриває йому вигідний кредит. А це означає, що Бенгт у Скіпки в руках. Уяви собі тепер, що перед нальотом на музей «Червоний серпень» він встановлює зв'язок зі Скіпкою. А в того, виходить, усі козирі на руках, він може примусити Бенгта допомогти, так би мовити, ізсередини. Інакше він зажадає повернути всі борги.

— Ну-ну…

— Потім Бенгт убиває Скіпку, витягає в нього з кишені ключі, відчиняє сейф і забирає свої боргові розписки. І тут він бачить, що в цьому ж таки сейфі зберігаються корона та скіпетр, і, запалившись раптом ексцентричною ідеєю, з якимсь відчайдушним, моторошним гумором надіває корону Скіпці на голову, а в руку вкладає скіпетр.

— Ну-ну…

Калле тарабанив пальцями по столу. Здавалося, мої міркування переконали його не дуже.

— А звідки взявся папірець з написом «Помста»? — запитав він. — І навіщо Бенгтові розповідати тобі, що ввечері йому дзвонив Скіпка й він приїхав на місце злочину, але вернувся, бо там уже була поліція?

— Він, можливо, побоювався, що хтось його бачив. Тому й подзвонив Греті, а також Андерсу. Адже в такому разі виходило, що вбивця подзвонив трьом особам, і цілком природно, що хтось із них усе-таки вирішив прийти. Бенгт, наприклад.

— Ти не чув останні новини? — глянув на мене Калле Асплунд. Він, певне, без особливої уваги стежив за моєю версією.

— Які ще новини?

— Про Скіпку. Атож, ми тут дещо відкопали. Дуже цікаві факти. У давніх архівах знайшлася купа всякої всячини. Виявляється, під час війни твій приятель розвинув політичну активність. Підтримував нацистів, власне кажучи. А що симпатизував їм, то це вже точно. Річ у тім, що в той час розвелося безліч типів, — нацистів, зрадників, чи як їх там називали, — котрі не проти були нажитися. Особливо багато з'явилось їх у Норвегії та Данії. І коли їм траплялася гарна, цінна річ, вони переправляли її до Стокгольма. Старовинне срібло, давній живопис, приміром. І знаєш, хто цим займався? Добре платив постачальникам, потім продавав товар і клав прибуток до кишені?

— Скіпка?

— Атож. Твій приятель Стіг Стремберг. І це ще не все. Він удавався й до шантажу. Коли ми оглянули його сейф, ми там дещо знайшли. Отож його передчасна смерть багатьом на радість. Ти шукаєш убивцю в Національному музеї, але зовсім не обов'язково саме на цій обмілині плаває наша рибка. Можливо, цим і пояснюється повернення корони та скіпетра. Вбивця, певне, трохи ошалів, коли, відкривши сейф, побачив регалії. А може, знахідка навела його на думку зайвий раз дошкулити Скіпці. Просто показати на нього, як на винуватця пропажі, насадивши корону йому на голову. Отож бачиш? Є безліч варіантів

— То ти кажеш, що німці та інші фашисти переправляли крадені антикварні речі з Данії й Норвегії до Стокгольма, щоб Скіпка їх тут продавав? Неймовірно.

— Але це так. Усяке траплялось у ті роки. Швеція лишалась однією з небагатьох неокупованих країн, у нас був ринок для антикваріату. А сам Скіпка мав аж дві крамниці. Отже, все це цілком імовірно.

— Коли так, то можливий убивця — Мугенс Анд.

— Мугенс Анд? Чому саме він?

— Згадай-но. Він же брав участь у датському Опорі, а під кінець війни мусив утекти до Швеції. Він, мабуть, знав про цю торгівлю і знав, хто такий Скіпка. Крім того, він непогано володіє вогнепальною зброєю.

— Ти маєш на увазі помсту? Ні, це здається надто неприродним. Виходить, він очікував понад тридцять років, перш ніж завдати удару? Не думаю. Якби в нього був привід до помсти, він не забарився б її здійснити. Пробач, у мене більше нема часу для твоїх індіанських теорій. Я мушу займатися реальними справами, мушу працювати. Але з твого боку дуже мило, що ти зазирнув. До побачення.

Я пішов до Калле Асплунда після сніданку, коли повернувся додому від Карін. Але мій похід не виправдав себе. Калле прийняв мою версію без ентузіазму.

Коли я прийшов до себе в крамницю, подзвонила Карін. І мені раптом стало байдуже, що казав Калле, як він поставився до моїх спроб допомогти йому, — все це уже не мало ніякого значення.

— Вітаю, любий, — пролунав дзвінкий голосок. — Як ти себе почуваєш?

— Після бурхливо проведеної ночі, ти хочеш сказати? Дякую. Відносно непогано, зважаючи на мій поважний вік.

— Не кажи дурниць. Життя починається з сорока років. Ти що, хіба не знав про це?

— Може бути, особливо коли йдеться про американських дам. Але не про схильних до повноти торговців антикваріатом із Старого міста. Ти, звісно, не забудеш, що сьогодні ми разом вечеряємо?

— Я тому й дзвоню. Я запізнюся. Звичайна історія. Тепер, коли знайшлася корона, терміново засідає керівництво, хоча завтра й неділя. Дехто із старих надовго їде за кордон, і треба буде обговорити важливі фінансові питання. Розглядатимуть і кандидатуру нового шефа. Буде багато роботи на машинці. А для Андерса на завтрашній ранок треба підготувати пам'ятні записки й інші папери. Отож я звільнюся не раніше дев'ятої.

— Головне — щоб ти прийшла. У нас, буде врочиста вечеря. Може, прийти допомогти тобі? Я чудово друкую двома пальцями.

— Не вийде. У тебе немає хисту до такої творчої роботи. Краще зайди по мене. Близько дев'ятої я спущусь і ледь прочиню двері з чорного ходу. Закладу під них сірника, щоб ти зміг їх відчинити. Це якщо тебе там не буде, коли я надійду.

— А нічого такого по станеться? Злодії не вернуться й не поцуплять, скажімо, «Батавеьку змову»? Я вже бачу перед очима заголовки газет. «З Національного музею вкрадено картину Рембрандта». «Безвідповідальна секретарка таємно лишила незамкненими двері для свого коханця». «Директор музею іде у відставку».

— Тобі б працювати в якій-небудь вечірній газетці. Коли ти зайнявся антикваріатом, людство втратило великого майстра газетних заголовків. Приходь о дев'ятій. До зустрічі.

Тільки-но я зібрався зачинити крамницю й іти додому, як з'явилася літня дама. Під пахвою вона тримала чотирикутний пакунок в обгортковому папері, обв'язаний білою шворкою.

— Це картина, — несміливо сказала вона. — Адже ви купуєте картини?

Жінка злякано дивилась на мене крізь окуляри в тонкій чорній оправі. Каракулева шапочка була низько насунута на зморшкувате чоло, а горло вона зав'язала товстим темно-сірим вовняним шарфом. Обмотаний у кілька разів, він захищав від холоду й вітру.

— Залежно від обставин, — відповів я дружелюбно. — Все залежить від того, як вони виглядають і хто їх намалював. І ціна, звісно. Це дуже істотна умова.

Проте дама не звернула уваги на мої нехитрі жарти.

— Вона висіла в домі моїх батьків, у їдальні. Я знаю, що це дуже цінна картина.

Жінка зняла обгортку і дала мені невелике полотно без рами.

Я довго дивився на нього, повернувши до світла. Захоплювався й чудувався. Відзначав легкість, класичні лінії. Гру світла, розмаїття кольорів.

— Хіллестрем, — сказав я нарешті. — Пер Хіллестрем, учень знаменитого паризького метра Буше. Один з наших найславетніших живописців вісімнадцятого століття. Поздоровляю.

— Я знаю, що картина дуже цінна, їх у мене було дві. Вони висіли над густавіанським бюро, у мами на ньому стояли два срібних свічники. Дуже гарні, а між ними таця.

— Друга картина у вас не збереглася?

— Ні, я її продала. Думаю, вона тепер у Національному музеї. Отже, потрапила в надійні руки.

— Он як? Ви продали її безпосередньо в музей?

— Ні, ні. Все було не так. Якось мені подзвонив один добродій, він скуповував і продавав твори мистецтва, і сказав, що чув про мої картини. Дуже приємний, симпатичний чоловік. Стремберг його прізвище. Він добре заплатив. Десять тисяч крон.

Скіпка, подумав я. Скіпка Стремберг. Як завжди, наче тут-таки вродився. Він, певне, одурив цю бабусю, і добряче, їй слід було одержати тисяч тридцять, не менше, якщо та картина була така сама гарна, як і ця. А воно ж, мабуть, навіть краща, коли її вибрав Скіпка. Потім вона пішла далі, до Андерса, в його музей. Побувавши в руках у Скіпки, який став багатший на кілька тисяч, що не оподатковуються. Ну що ж, таке життя.

— Це дуже цікава картина, — погодився я. — І дуже цінна. Я, можливо, спробую прилаштувати її якомога вигідніше для вас. Якщо ви ризикнете залишити її в мене.

— Пане Хуман, ви ж такий відомий сищик, — усміхнулася літня дама. — Приватний детектив. Я про вас усе прочитала в газеті. І якщо не довіряти вам, то не знаю, до кого й звернутися. Адже Стремберг помер. Еге ж, у світі діється багато чого невеселого. Дайте тільки мені розписку.

Я ретельно, дотримуючись усіх юридичних тонкощів, виписав квитанцію, якою підтверджувалося, що я прийняв для перепродажу картину і що продаж відбудеться не раніше, ніж власниця погодиться прийняти ціну й інші умови.

Коли вона пішла, я подзвонив Андерсові. Він усе ще сидів у своєму кабінеті, хоча був кінець суботнього дня.

— Андерсе, друже, це Юхан. Я знаю, що ти дуже засмиканий, у вас завтра нарада, але я маю для тебе приємний сюрприз.

— У моєму віці сюрпризи не бувають приємні, — сказав він невесело. — Ти що — знайшов у тій клятій броварні ще кілька трупів і стільки ж корон?.. У нас вранці відповідальна нарада, обговорюємо план роботи та бюджет. Отож не дуже розводься. І не кажи, що знайшов решту вкраденого.

— Ні, на жаль, не знайшов. Зате знайшов одну цікаву річ. Доповнення до Хіллестрема, якого ти придбав у Скіпки.

Трубка замовкла. Надовго. Я його, очевидно, приголомшив.

— Що там у тебе?

— Доповнення. Пара до твоєї картини. Тільки-но зібрався зачиняти, як до мене приходить бабуся. І з нею Хіллестрем. Вона сказала, що одного колись уже продала Скіпці. Скіпка, думаю, переправив його до тебе. На жаль, не можу лишити картину собі, хоча руки сверблять. Адже за неї треба платити більше, ніж за ту, що її купив ти.

— Так-так, звичайно. Тепер пригадую. Справді, дуже непогана річ. Але вона коштувала не так уже й дешево, аж ніяк не дешево. Боюся, він добре погрів руки, поки картина мандрувала від тієї бабусі до мене. Але ти молодець, що подзвонив, я охоче гляну на неї, хоч найближчими днями не матиму часу. А питання про нового директора розглядатимуть завтра, — щиросердо признався він. — Крадіжка, звісно, не сприяла підвищенню моїх акцій, проте все скінчилося добре, будемо сподіватись. Тепер, після того, як головна окраса виставки знайшлася, буря загалом ущухла. Ще поговоримо. Бувай.

Невеличку картину я замкнув у свій вмурований у стіну сейф, повісив зверху пейзаж із якоюсь долиною, і ми рушили додому, Клео та я. Поки я хлюпався у ванні, вона підживлялася на кухні, потім ми разом дивилися телевізор. І новини, і дискусію з приводу жіночої рівноправності.

За п'ять до дев'ятої я пішов у музей по Карін. Найзручніший час, бо стовбичити під дверима й чекати мені все ж таки було б незручно.

У темряві я знайшов двері чорного ходу, штовхнувши їх. Потім наклав засув, щоб їх не можна було відчинити з вулиці.

Увімкнувши світло й керуючись настановами Карін, я піднявся на третій поверх. Пройшов довгим коридором із високою стелею, кілька разів повертаючи за ріг, і нарешті опинився перед дверима Андерса Бруна. Ось і табличка з білими літерами на рифленні темно-синій поверхні. Десь поблизу мас бути і Карін, адже вона — його секретарка. Мій здогад виявився правильним. «Карін Стенман» — прочитав я на сусідніх дверях. І більше ні слова. Ні посади, анічогісінько. Може, її посада не входить до штатного розпису?

Я обережно постукав. Ніхто не відповів. Тоді я постукав гучніше. Невже вона пішла?..

Я відчинив двері, зайшов. Ні, Карін не пішла. Вона сиділа, поклавши голову на друкарську машинку. Руки її безпорадно лежали на столі, обобіч машинки. Здавалося, вона спала.