Смерть ходить по музею

XVIII

Повернувшись додому, я заліз у ванну. Лежав і думав. Але нових ідей мої інтелектуальні зусилля не породили. Думки вислизали, як мило у воді.

Ми з Клео згаяли цей вечір при свічках. Я відкоркував нову пляшку червоного вина. Нічого особливого, трохи терпке, але цілком пристойне. Цілком. Те саме думала й Клео про свою салаку: цілком нормальна. Наситившись, вона почала гратись — ганяла зіжмаканий клапоть паперу по підлозі, вигинаючи спину і настовбурчивши хвоста. Вона грала у футбол і так зосередилася на цій грі, що не тільки вела м'яч, а й била по воротах.

На всій швидкості її занесло по паркету, і вона, ковзнувши, врізалася в книжковий стелаж, скинула кілька книжок і зникла в напрямку кухні.

Якби коти грали у футбол, ти була б зіркою першої величини, думав я, підбираючи з підлоги книжки і ставлячи їх на місце.

І завмер з однією в руках, усміхаючись обкладинці і самому собі. То була одна з моїх перших книжок. «Різдвяний подарунок для хлопчика». Палітурки потерті і обтріпані, сторінки пожовклі. Але я пам'ятав її, пам'ятав у ній кожну сторінку. Пам'ятав, як лежав у своїй кімнаті нагорі, в мезоніні пасторського дому, і читав вечорами, хоча мені давно пора було спати. Почувши на сходах чиюсь ходу, я миттю натискав кнопку настільної лампи і вдавав, ніби, занурений у глибокий, невинний сон, на випадок, якби хто-небудь зазирнув до кімнати. Отаким я був окозамилювачем. Ще дитиною.

Я усміхнувся, розглядаючи давні наївні ілюстрації, на яких шляхетні розвідники у формі американських кавалеристів билися на краю кручі а атлетично збудованими індіанськими ватагами, щомиті ризикуючи зірватися у провалля. Зусібіч, завиваючи, мчали воїни апачі на змилених мустангах, а Джек із Техасу перестрибував через прірву на своєму вірному конику.

І я вернувся у свою кімнату нагорі, до тих днів, яким нема вороття.

Я почав читати. Про індіанців. Але цього разу шляхетними виявилися саме вони, а не безсоромні білі пройдисвіти, які продавали червоношкірим воїнам віскі та негодящу зброю — старі ремінгтонівські рушниці, що давно вийшли із вжитку. Ті негідники не гребували нічим. Вони нападали на диліжанси. Грабували, стріляли, вбивали, а провину звертали на шляхетних індіанців. Розплутувались усі злочини лише на останніх сторінках. Пильний слідопит, п'ятнадцятирічний хлопчик, вистежив банду й дізнався, що бандити перевдягаються в індіанський одяг і прикрашають себе пір'ям. У цьому маскараді їх можна було прийняти за індіанців, принаймні здалеку. Розповідь закінчувалася тим, що білий генерал вибачився перед ватагом червоношкірих і передав їм подарунки. Не менш шляхетним виявився і взірець для всіх п'ятнадцятилітніх хлопчаків — їхній ровесник, кмітливий і безстрашний слідопит у країні індіанців. «А з ким тепер ототожнюють себе хлопчаки? — замислився я. — З космонавтами? Із сищиками з телефільмів?» Я відклав книжку, підвівся із зручного крісла, позіхнув…

Але так і застиг із відкритим ротом. «Фальшиві індіанці! — подумав я. — Пройдисвіти у вбранні індіанців!»

В обчислювальному центрі моєї підсвідомості почало щось оформлятися, шуміти, клацати, щоб нарешті видати зображення. Зовсім іншу картину, ніж та, на яку ми з Калле досі дивились.

То були ніякі не індіанці, а старий, просмерділий спиртним негідник із своїми поплічниками, що вбирались у пір'я та одяг із оленячих шкур. А що, як у нас те саме? Може, й наші терористи — це всього лише маскарад? І ми, розігнавшись, потрапили в глухий кут, тобто склали собі зовсім хибно уявлення про нею цю історію?