Смерть ходить по музею

XXI

— Це зовсім не ревнощі, — збрехав я і, спершись на лікоть, подивився на неї. — Але між тобою й Андерсом щось було?

Вона потягнулась. Як кицька. Точнісінько як Клео. Глянула на мене темно-синіми очима. Темно-синіми, мов фіалки.

— Ти не хлопчисько, Юхане. І не старий дід. Проте ти вже досить старий для того, щоб не запитувати про таке в жінки, якій ти освідчився в коханні. Одначе я зроблю виняток. Єдиний виняток. Андерс намагався підібратись до мене. Так само, як і до всіх інших. У нього це манія. Потреба. Ніби він повинен щось довести. Можливо, це чоловічий клімакс.

— Схоже на те. Але таким я його пам'ятаю ще з Упсали, коли ми разом учились. Завжди йому треба було доводити, ніби він найкращий і всі дівчата стеляться перед ним. А тепер, постарівши, він упадає за молоденькими дівчатами, прагнучи довести, що він досі привабливий. Це навіть трохи трагічно.

— Тепер заспокоївся?

Вона дала мені щиглика в ніс, а я поцілував її. Я вже анітрохи не соромився. І в цьому була заслуга Карін, чи то новина. Як подивитись.

Все почалося вчора увечері. У неї вдома. І я досі не пішов. Хоч загалом це почалося набагато раніше. Зразу ж, коли я вперше її побачив, ще нічого по-справжньому не усвідомлюючи.

Учорашній день почався, як звичайно. О пів на восьму мене розбудила Клео, тицяючи мені у вухо своїм холодним писком. Вночі вона пробралась у спальню і тихенько примостилась у мене в ногах.

Ще сонний, похитуючись, я почвалав у передпокій і підняв з коричневого килимка ранкову газету. Потім підійшов до телефону. Навчений гірким досвідом, я відключив його, коли тільки прийшов додому а поліційного управління, бо знав, що журналісти рознюхали про мене. Кільком фотографам пощастило сяйнути своїми бліцами перед моїм обличчям, а дещо вони підслухали по поліційній рації. Зокрема те, що я знайшов Скіпку. Та я не мав ніякого бажання виступати й давати інтерв'ю. Мої заслуги були, м'яко кажучи, скромними: телефонна розмова й поїздка на таксі.

Тільки-но я увімкнув апарат, він зразу задзвонив. Ну, почалося, подумав я і приречено зняв трубку.

— Доброго ранку, уславлений герою. Я вас розбудила? Це Карін.

— Та ні. Як добре, що це ви. Я думав, дзвонять журналісти.

— Газетярі за вами полюють, звичайно. Ви бачили сьогоднішні газети? Ваші фотографії великим планом. І корона.

— Ні, ще не бачив.

Я розгладив газету на коліні і побачив себе: на фото я пильно дивився в об'єктив фотокамери з-під козирка чорно-білої картатої кепки. Вигляд у мене був переляканий. Через усю першу сторінку простягся набраний жирним чорним шрифтом заголовок: «Торговець антикваріатом розкриває таємницю року. Знаходить королівські скарби у вбитого колеги».

— Стривайте. Зараз подивлюсь… Ого!

Газета з шурхотом сповзла на підлогу.

— Неповторно! — радів у трубці дзвінкий голосок. — Приголомшливо! У нас буде свято з шампанським. Ви справді молодець, Юхане. Ми любимо вас.

— Даремно ви так думаєте, — запротестував я. — Це чистісінька випадковість. Я випадково там опинився і… і знайшов його.

Перед моїми очима постало обм'якле, нерухоме обличчя із застиглою гримасою на устах. На мене пильно дивилися мертві очі, і я побачив криваву троянду, яка розквітла у нього на грудях. Відчув слабкий запах пороху в порожній кімнаті. Від думки про шампанське мене занудило. Проте я розумів, які вони в музеї всі щасливі.

— Щось ви стали надто скромний, — засміялася Карін. — Цілісінькими днями тут ходили, все випитували. Чистий випадок не міг привести до вкрадених скарбів. Але що трапилося з тим бідолахою, якого застрелили? Хто його вбив і чому? І як сталося, що корона була в нього на голові?

— Спитайте поліцію. Я не маю про це анінайменшого уявлення.

— Ну, та дарма. Головне, що скарби знову в нас. Цими днями було таке відчуття, ніби смерть наклала на музей свою важку руку. Всі ходили, як у воду опущені. А тепер ми влаштуємо свято, отож я й дзвоню. У мене, о пів на восьму, і ви — головна дійова особа. Тільки посмійте відмовитись!

Відмовлятись я не посмів, та й не хотів.

Я наготувався випити свою ранкову каву, проте нам з Клео не пощастило спокійно посидіти за кухонним столом. Телефон не вмовкав ні на хвилину, а в передпокої юрмилися репортери. Хоча я не мав чого їм сказати. Я тільки пояснив, як усе сталося. Мій знайомий, Стіг Стремберг, подзвонив мені. Сказав, що хоче побачитися зі мною увечері в своїй конторі. Було б безглуздо заперечувати, що я приходив увечері в броварню. Щодо всього іншого я відсилав до поліції. Вдавав, ніби нічого й ні про що не знаю. Це, звичайно, трохи розчарувало газетярів, та все ж вони відбатували досить жирний шмат для наваристого бульйону.

Історія з листом від «Червоного серпня», очевидно, просочилась в пресу, але особливої шкоди це завдати не могло, оскільки королівські коштовності після всіх поневірянь і пригод уже були в безпеці, в надійному сховищі королівського палацу. Зробивши наостанці з мене кілька знімків із Клео на плечі, фотографи вийшли на сходи, і в квартирі знову запанувала тиша та спокій.

Весь цей галас довкола вбивства та моєї персони мав той позитивний наслідок, що в крамниці тепер було не протовпитись. Ніколи до мене за такий короткий час не з'являлося стільки покупців. І багато чого розійшлося. Може, й не дуже великі речі, але всякої дрібноти, що вже не один рік пролежала в крамниці, пішло чимало.

— Кому смерть — кому виторг, — філософствував я вголос, п'ючи в товаристві Клео свій післяобідній чай. Перед тим я ходив купити вечірні газети і пересвідчився, що в редакціях чудово зуміли розпорядитися тією скромною кількістю фактів, які їм пощастило роздобути.

З кількох знімків на мене мило дивилася моя Клео, а в середині газети, в рамці, пояснювалося, хто така була Клео де Мероде, тобто справжня Клео. Розповіли й про те, що кицька допомагала мені виходити з деяких скрутних ситуацій, у які я потрапляв. Але про індіанців я промовчав. Отож вони здебільшого товкли воду в ступі та смакували всякі моторошні подробиці, які тільки можна було вигадати.

Їм би отой знімок, невесело подумав я, відламуючи печиво. Фотографію Скіпки, яким він сидів там. Ніколи не забуду його очей, вони мене тепер переслідуватимуть.

Потім подзвонив Калле.

— Привіт, стара примадонно, — єхидно сказав він. — Я бачу, ви з кицькою влаштовуєте прес-конференції. Чудове читво для дурнуватої публіки.

— Я не влаштовував ніяких прес конференцій. Ти це чудово знаєш. Не міг же я заперечувати, що був у броварні! Або те, що саме я знайшов Скіпку. Газетярі ж там були присутні. Вони бачили мене й чули всю історію на хвилях поліційного зв'язку. І хтось із твоїх хлопців, очевидно, балакав з ними. А про все інше я нічогісінько не сказав — відсилав до вас.

— Заспокойся, — урвав мене Калле. — Я все розумію. Але краще буде, коли ти говоритимеш якомога менше.

— Мені здається, тобі слід зайнятися власними справами: у тебе їх ще багато. — І я поклав трубку.

Карін жила у великій двокімнатній квартирі на останньому поверсі старого реставрованого будинку на Седер-Меларстранд[10], біля самої кручі. З великого вікна однієї з кімнат було видно освітлений фасад ратуші й Ріддархольмен[11], який спочивав посеред чорного плеса води.

Я розглянувся по кімнаті. Там був Ерік Густафсон — ми з ним разом приїхали в таксі. І Андерс Брун. Він стояв біля вікна й розмовляв з Карін. Карін сміялася з якогось його жарту. Мені це не сподобалось. Андерс не здавався пригніченим. Він якось весь випростався, скинув із себе всі турботи.

Дік із Гретою допомагали насипати солоні горішки в блакитні вазочки, і навіть Бенгт Хеллер мав веселіший вигляд. Він, певне, на один мартіні випереджав нас з Еріком, адже ми приїхали останні. Та на те й таксі. Тут-таки була літня дама, якої я раніше не бачив, — фру Віра Перссон, головний бухгалтер. Вона сиділа в центрі білого шкіряного дивана під червоним шагалівським півнем. «Вона завідує в музеї грошима», — сказала Карін, коли знайомила мене з нею. Праворуч від Віри Перссон сидів Бертгель Карлссон, шеф музейної експедиції, а ліворуч — мій приятель Мугенс Анд, колишній учасник Опору, що так наполегливо замовчував свої підпільні подвиги. Але тепер він був досить веселий. Розповідав легковажні історійки, раз у раз перехиляючи чарку.

Кімната була велика, з білими стінами. Умебльована в білих і зелених тонах. На підвіконні, між білими фіранками, стояли зелені кімнатні рослини у білих вазонах. Перед диваном, під білим столом, лежав білий килимок. Білий китайський ліхтарик висів над білою мармуровою поличкою. На одній із стін висіли п'ять літографій Міро, виконані в зелених, чорних, червоних та жовтих тонах. Усе дуже витончене.

У кутку, біля вікна, стояв великий круглий стіл, прикрашений білими й зеленими серветками. Ніби трохи одноманітно, але загальне враження було чудове. А надто в мене — після сидіння в своїй крамниці, захаращеній антикварними меблями різних епох і стилів, оббитими тканиною найрізноманітніших кольорів і відтінків. А в Карін — чисто, свіжо, просторо. І водночас тепло й радісно. Кімната — як її хазяйка.

— Слухайте! — гукнула вона від вікна. — Увага! Ніяких промов сьогодні не буде. Я просто хотіла зібрати своїх друзів та співробітників на маленьку вечірку з пагоди того, що наші заблукані овечки знову можуть бекати в надійній і зручній кошарі королівського палацу, де вони почувають себе як дома. Тому особливо радісно бачити серед нас їхнього доброго пастуха. Кажучи це, я, звичайно ж, маю на думці Юхана Хумана, який дозоляв більшості з тут присутніх своїми допитами і стеженням.

Усі засміялись.

— Я всіх-всіх щиро вітаю і сподіваюся, що ми проведемо приємний вечір під знаком королівських регалій.

Ми почаркувалися сухим мартіні. Карін підійшла до мене.

— За вас, Юхане.

І поцілувала мене. Немов крило пташки, торкнулись її уста моєї щоки. Я відчував близькість її тіла, легкий аромат парфумів із запахом літа. А вона дивилася на мене своїми темно-синіми очима, аж чорними вглибині. І я зрозумів: вона теж відчула, як між нами щось виникло.

Звучить банально? Можливо. Але так було. Саме так було того вечора, який скінчився так фантастично.

Всі пожвавішали, і це були щирі, невдавані веселощі. Здавалось, усім полегшало на душі.

— Власне кажучи, дивно, — сказав Андерс за десертом, крутячи ложечку своїми довгими тонкими пальцями. — Дивно, що вони повернули корону, скіпетр і державу. Не розумію. Подолати такі труднощі, навіть убити отого бідолаху антиквара, а потім усе віддати. Результат стількох зусиль, такого ризику.

— Ти ніби розчарований? — холодно поцікавився Бенгт Хеллер. — Радій краще. Тепер нема проблем із твоїм призначенням. Можна мені випити з майбутнім шефом?

Андерс, здавалося, не оцінив жарту, проте машинально простяг свою склянку до Бенгта, чомусь явно не поділяючи загальних веселощів.

— Від політиків на зразок тебе тільки цього й можна чекати, — холодно кинув Андерс.

— Ти це про що?

— А про те, що політикові, крім хисту до слова, потрібні й інші якості. Побазікати — це ми вміємо. І створювати групи, і називати їх «Червоними серпнями» й чортзна-як іще. Але провести спокійно й розважливо таку операцію — тут одним язиком не обійдешся.

— Думаю, їм нема чого нарікати на невдачу, — втрутився до розмови Дік. — Такого зухвалого нальоту в Швеції давно ніхто не здійснював. А що вони повернули вкрадені коштовності, на те можуть бути свої причини, яких ми не знаємо.

— Можливо, — погодився Андерс — Ну, а вбивство? Як ти це поясниш?

— Не знаю. Мене з ними не було. — Дік засміявся. — І вас — теж.