Смерть ходить по музею

XV

— Так-так, — мовив я, коли дзвіночок угамувався. — Дуже мило. Мені погрожують удруге за тиждень. Учора ввечері якийсь іноземний джентльмен, а сьогодні швед, і обидва вимагають того самого. Щоб я не ліз. Стає цікаво, правда, Клео?

Ні, я не злякався. Навпаки, відчув збудження, яке лоскоче нерви в чеканні невідомого. У мене заграла кров, пробудився бойовий дух. Мабуть, це примітивна реакція, успадкована ще від людини кам'яного віку. Мені кинули виклик, і я хотів битись, а не ховатися під ліжко, надавши їм змогу продовжити гру без мене.

Напад — найкращий захист, подумав я. Звучить як цитата з Карла XII, хоча її автор — один видатний шахіст. Лишалося тільки розважити, на кого нападати в першу чергу.

В моєму списку стояло двоє імен, мало відбутися дві розмови. Одна з Гретою Лінд, друга — зі Скіпкою Стрембергом. Чи не почати з нього?

Але його телефон не відповідав. Чулися тільки довгі гудки. Безвиразні, байдужі.

З Гретою Лінд мені теж не пощастило. В музеї її не було — вона мала вільний день. Але її домашній телефон був весь час зайнятий, що, зрештою, давало надію застати її вдома. Якщо вірити довіднику, вона жила за кількасот метрів од мене, на Вестерлонгатан, 24. Взявши до уваги вчорашню подію, а також витівку Бенгта Хеллера, я зрештою вирішив, що краще прийти без попередження.

Невдовзі я вже стояв перед її дверима, пофарбованими в сірий колір. Задзижчав дзвінок. За дверима почулася хода.

— Хто? — тихо запитали з-за дверей.

— Юхан Хуман. Ми зустрічалися на святковому вечорі у Еріка Густафсона.

Стоячи в порожньому під'їзді і розмовляючи з дверима, я почував себе ні в сих ні в тих.

Минув якийсь час. Чого вона боїться? Та ось забряжчав ланцюжок, двері відчинились. На мене запитально дивилася Грета Лінд.

— Я слухаю…

— День добрий. Я дзвонив у музей, і там сказали, що ви вдома. А я саме йшов мимо, ну й вирішив зазирнути. Коли вже так сталося, що ви вдома, — додав я невпевнено.

— Так, так, звичайно, — чемно всміхнулась вона, поправивши кучерик із сивиною, що впав на високий лоб. — Прошу. Заходьте.

Я зняв плащ, почепив на гачок свій червоний шарф, а чорно-білу картату кепку хвацько пожбурив на полицю для капелюхів. Поправив краватку.

Ми зайшли до невеликої кімнати з низькою стелею. В кутку стояв телевізор, а перед ним зручні м'які шкіряні крісла.

— То ми зустрічалися в Еріка… — почала вона тоном запитання й присунула вазу з різноколірними м'ятними льодяниками. — Прошу.

— Дякую.

І мені знову стало якось не по собі. Не так легко розпитувати жінку про її нареченого з тієї тільки причини, що сніжної різдвяної ночі з Національного музею зникли п'ятдесят мільйонів.

— Ця крадіжка… — почав я з льодяником у роті.

— Розумію, — кивнула вона. — Я чула від моїх колег, що ви ніби детектив-аматор.

— Не те щоб детектив, але цією справою я трохи цікавлюся. За дорученням поліції. Як представник страхувальної компанії.

Я спробував надати розмові офіційного відтінку, поправиш краватку.

— Поліція дає завдання приватній особі? Дивно!

— Ну, не зовсім завдання, але деякими питаннями я займаюсь, — додав я, розуміючи, як непереконливо все це звучить.

— І одне з таких питань стосується Діка, чи не так?

Гарні сірі очі дивились на мене стривожено.

— Не тільки Діка. Це стосується всіх, хто якось пов'язаний із музеєм.

— І мене?

— Всіх. Але я поставлю вам лише кілька запитань. Одне з них, сказати б, не зовсім доречне, та й відповідь я передбачаю… Дік провів тут усю ніч? Ту саму ніч…

Вона кивнула.

— Про це я вже казала в поліції. Від Еріка ми пішли просто додому. Приблизно годині о другій. Дік, як ви помітили, випив на кілька чарок більше, ніж слід. Але він ще раніше був стомлений, а до наших звичаїв він досі не пристосувався, бідолаха. Коли ми прийшли, він заснув мертвим сном, а прокинулися ми тільки після того, як нам подзвонили з музею.

— Розумію. До речі, Карін Стенман сказала, що ви з нею приготували для сторожів різдвяний стіл. То ви справді прийшли обидві о пів на восьму, щоб привітати хлопців зі святом?

— Ну, не зовсім так. Карін подбала, щоб хлопцям дали трохи шинки й ще там чогось, і мені здається, вона вчинила розумно. А я купила їм марципанового Дід-Мороза. Ну, звісно, не йшлося про те, що я буду там за хазяйку. Просто мені довелося заїхати в музей, бо ми забули там пакет для Еріка. Він був такий люб'язний, запросив нас на різдво… Не могли ж ми прийти з порожніми руками. Дік привіз мене десь під восьму годину. А коли вже я опинилася там, то скористалась нагодою і поздоровила хлопців із різдвом.

— Коли ви увійшли, вони були вже там? Це я про сторожів запитую.

— Ні, їх не було, і Дік накрив на стіл, він нам допомагав. Дік приніс хлопцям якихось солодощів і від себе. Ну, а я тим часом піднялася до себе в кабінет і взяла подарунок для Еріка.

— А коли ви вернулися, сторожі вже прийшли?

— Так, якраз переді мною. І Карін уже була.

— А Дік?

— Ні, Діка не було. Він вийшов до машини. Ми поставили її в забороненому місці, і він не хотів ризикувати, адже там часто їздять полщійні машини.

А це означає, що Дік залишався сам у їдальні, подумав я. Сам на сам з їжею. І він був молодцем. Приніс для сторожів різдвяних солодощів і від себе особисто. Але ці думки я тримав при собі. Навіщо хвилювати її без потреби?

— Як ви думаєте, він тут призвичаївся? Дік. Йому не буває тоскно?

— Ви про що?

— Адже він імігрант. У нього в зв'язку з цим немає неприємностей?

— Йому дали спокій, — відрубала Грета. — Думаю, і вам слід зробити те саме. Він намагається побудувати у нас нове життя, і в цьому я зобов'язана йому допомогти.

— Чудово. Сподіваюсь, ви зрозумієте мене правильно. Я прийшов зовсім не для того, щоб засадити в тюрму Діка чи будь-кого іншого. Я просто збираю відомості. Скрізь потроху. Де тільки можу.

— Ну, а до чого тут страхування?

— Час від часу я трохи допомагаю страхувальним компаніям, — збрехав я. — Неофіційно, так би мовити.

— Он як.

— А хочете, я розповім вам дещо цікаве? У цьому домі є привиди.

— Привиди? Ви жартуєте.

— Анітрохи. Колись давно одне шведське судно по дорозі додому попало в штиль десь у океанських просторах. Тоді, як заведено в таких випадках, пожертвували морю монету. І раптом на борту з'явилися вродлива жінка. Вона дала капітанові листа, звелівши віднести його на Вестерлонгатан, у дім двадцять чотири, й передати панові Монсу. Але він мав зробити це одразу ж, як прибуде в Стокгольм. Негайно. Насамперед лист, а тоді уже все інше.

Знявся вітер, і корабель швидко поплив додому. Але капітан згадав про листа лише через кілька днів після того, як судно прибуло в Стокгольм. Схаменувшись, він подався на Вестерлонгатам, двадцять чотири, і спитав про пана Монса. Проте у відповідь на це там засміялись і сказали, що в них є тільки один Монс. І це — кіт. Тієї ж миті з'явився кіт, узяв листа і прочитав його. На очі в нього навернулися сльози, і він запитав капітана, чому той не прийшов зразу ж, як обіцяв. Не втерши сліз, він накинувся на капітана й задряпав його на смерть. А сам вискочив у вікно, але на льоту перетворився на камінь і застряв над вхідними дверима. Він і досі там.

— Ви несповна розуму, — засміялася Грета. — Спершу приходите, щоб засадити нас із Діком у тюрму за крадіжку, а потім розповідаєте моторошні історії про скам'янілого кота.

— Щоб вижити, людині просто необхідно бути трохи несповна розуму. Але не хвилюйтесь. Я не посаджу вас під замок, а Дік не скам'яніє. Обіцяю.

Хотілося б мені дотримати своєї обіцянки, міркував я на вулиці, дивлячись на кам'яного кота над порталом. А справді, цікава історія. Таке буває із старими будинками у старих містах.

Я повільно рушив додому. Там на мене чекала інша кицька. Не з каменю. До того ж голодна.

Прихопивши в магазині пакет, я поставив його перед Клео і був зустрінутий надзвичайно сердечно; вона знала, що буває всередині таких пакетів, розуміла, які радощі приховані за простенькими упаковками з рибного магазину. Вона улесливо занявчала, потерлась об мої ноги, піднявши хвіст свічкою і пожираючи мене очима.

Коли мої обов'язки щодо Клео було виконано і вона, примостившись у куточку на підлозі, почала наминати свій сріблястий сніданок, я сів до телефону. Калле Асплундові слід дізнатися про те, що тепер знаю я.

— Комісар Асплунд зайнятий, він на важливому засіданні, — почув я неприязний, металічний голос секретарки.

— Але й у мене важлива справа, — заперечив я. — Скажіть йому, що дзвонить Юхан Хуман.

— Вам доведеться зачекати, — так само холодно відповів голос.

Проте вона помилилась. Калле побажав говорити зі мною негайно.

— Привіт, Юхане. Я щойно від прем'єр-міністра. Весь уряд зачинився на нараду. От усе й з'ясувалося. Та якщо ти про це бодай натякнеш…

Навіть повітря дихало погрозою.

— То в чому ж річ??

— Він одержав листа. Прем'єр-міністр. Маленька листівка, а на ній літери, вирізані з газет. Як і в тебе. Написано таке, слухай уважно: «Випустиш Бранка і Шмідта — дістанеш назад корону».

— Що за Бранк? — запитав я. — І хто такий Шмідт?

— Вони з «Червоного серпня». Терористична група, лівіша, ніж «Баадер — Майнгоф». Їх узяли цієї осені, коли вони намагалися проникнути в одне посольство. Пам'ятаєш, звичайно. У них було із собою кілька кілограмів вибухівки, і вони, очевидно, збирались підкласти бомбу в кабінет посла. Тепер вони відбувають два роки в Кумлі.

— Он воно що, — сказав я. — От ми й дізналися, чому вкрали корону. І скіпетр із державою. Причина завжди знайдеться.