Смерть ходить по музею

XIX

Ресторанчик «Діана» був переповнений. Знайомі й незнайомі бороди. Банківські службовці, вуличні барди, відвідувачі картинних галерей і торговці антикваріатом, що понаповзали з усіх провулків Старого міста. Збіговисько любителів смачно поїсти — гультяїв-туристів і місцевих жителів. Я їх розумів. Кулінарне мистецтво власника ресторану сягало неабияких висот.

— Ваше здоров'я, Юхане, — урвала Карін мої роздуми. — Тут справді гарно, просто здорово. — І її фіалкові очі всміхнулися моні над краєм келиха з жовтим, як сонце, вином.

І тут я зрозумів. Зрозумів, що закохуюсь. З цього погляду, як, можливо, і з інших, я, наче школяр, неодмінно закохуюсь у всіх зустрічних дівчат.

Так смішно, але досить мені трохи посидіти й побалакати з котроюсь після обіду, трохи потанцювати на вечірці — і я готовий. Це, звичайно, ознака незрілості, з таких захоплень рідко щось виходить. Надто вже я соромлюсь, мені бракує впевненості. Проте в глибині душі у мене щось відбувається, і я радію — отже, живу. Отже, не закам'янів, хоч і стаю людиною середнього віку. З будь-якого пенька проростають зелені паростки, коли світить сонце. А ще краще при місячному світлі. Так я почував себе й тепер, сидячи в підвальному ресторанчику під кам'яним склепінням. Незбагненна радість сповнювала мене. Радість жити, сидіти поруч з Карін. Смішно? Можливо, але я почував себе саме так.

— Не просто здорово, — сказав я і поставив келих. — Для мене особисто це кульмінація дня. Стеля, як каже Клео.

— Вона вміє говорити?

— Ця кицька уміє все. Навіть відгадувати загадки.

— Наприклад?

— Вашу загадку. З крадіжкою. Вона з нею впоралась учора ввечері. Дістала з полиці книжку й дала мені. Там усе було написано.

— Вам усе смішки. А я вже забула про неприємності: тут так добре. — Невдоволено нахмуривши брови, вона поставила келих.

— Я не хотів. Вибачте, але я так багато думав про це, що в мене просто вихопилось. Мимоволі.

Але то була чистісінька брехня. Бо я саме і задумав: ми поговоримо про музей. І про людей, які там працюють. Про червоношкірих і блідолицих.

— Андерс тяжко це сприйняв? — почав я. — До речі, стане він новим директором?

— Андерс, бідолаха, геть занепав духом. Зовні не показує, та я бачу, як він мучиться. Вважає, що сам у всьому винен. Що можна було краще організувати охорону, і взагалі даремно вони випрошували ці експонати. Тепер питання про його призначення повисло в повітрі.

— Чи нема в нього якихось інших прикрощів?

— Ви про що? — Вона здивовано поглянула на мене.

— Ну, більш особистого характеру. Йому ж доводиться утримувати дві сім'ї, не рахуючи себе самого. Як він, власне, викручується?

— Не знаю. По ньому принаймні нічого не видно. Навпаки. У нього чудова квартира, і він часто запрошує обідати друзів і знайомих. Дуже гостинний і таке інше. Ну, й у нього нова машина.

— Достоту як у Діка.

— У Діка? — засміялась вона. — З його зарплатнею? Звідки ви взяли?

— БМВ кольору вершків. Я бачив її цими днями.

— А, он ви про що. Та то ж Гретина машина.

Я взяв собі ще соусу. Так-так, думав я, трохи розчарований. А я ж виходжу з того, що Дік живе шикарно. А машина, виявляється, Гретина. Отак воно. Не слід робити надто поквапних висновків.

— Мабуть, і Андерс відпадає, — уголос подумав я.

— Ото дурниця! Невже ви могли припустити, що він заодно з «Червоним серпнем»?

— Ви бачили листи?

Вона кивнула.

— Андерс показав мені, коли поліція пішла. Він одержав фотокопії.

— Як ви гадаєте, Дік до цього причетний? Адже він іноземець із політичним минулим.

— Може, й так, а може, й ні. Ваша біда в тому, що вам бракує фантазії, хай навіть усе свідчить проти Діка.

— Що ви хочете цим сказати?

— Ви вперто чіпляєтеся за кількох людей, з якими випадково зіткнулися. У Швеції вісім мільйонів шведів. А в світі повно іноземців. Мільярди. Одначе вони вас не цікавлять. Ні, ви обрали собі двох-трьох і не відстаєте від них. Опам'ятайтеся, Юхане, — усміхнулась вона.

Я сидів і думав. Можливо, вона правду каже. Я рухався по надто короткій траєкторії. Але ж мені визначили саме цю мисливську ділянку, і я не вільний виходити за її межі. Весь світ не входив у мою компетенцію. Про нього дбав Інтерпол. А Швецією займалася шведська поліція.

— Образилися? Я не хотіла… Я лише нагадала вам, що можуть знайтися й інші люди, причетні до крадіжки. Не тільки ми.

— Маєте рацію, — кивнув я. — Маєте цілковиту рацію, мій любий містере Ватсон. Та от у чім питання. Я, як усі невдахи, закоханий у власні теорії, і мені важко з ними розлучитись. Скажімо, з тією, що у ваших стінах у злодіїв знайшовся помічник. Хто помічник? Чи їх було кілька? І найголовніше… Навіщо? Заради грошей чи тут пахне ідеологією? Політикою? Скажіть мені, якщо можете.

— Та все ж ясно, як божий день. Це політика, велика політика. Вони хочуть, щоб ми звільнили тих двох терористів. Шмідта і другого, як там його звуть. Зараз найголовніше, щоб уряд пішов на поступки і погодився на їхні вимоги. Я справді на це сподіваюся. Що для нас означатимуть через десять років якихось два арештанти в Кумлі? А королівські регалії мають вічну цінність.

— Це, можливо, й слушно. Але треба зрозуміти і уряд. Якщо він зараз піде на поступки терористам, що станеться завтра? І післязавтра. У Швеції безліч музеїв, які погано охороняються. Якщо перший-ліпший злодій почне розгулювати по них і брати собі, що забажає, а потім у такий же спосіб вимагати відшкодування, почнеться хаос. Може дійти й до чогось серйознішого. Викрадатимуть людей, щоб дістати викуп.

Вона кивнула.

— Так-так, звичайно. Адже завжди думаєш тільки про своє, сьогоденне. Але погодьтеся, тут випадок особливий.

Я погодився, але думав про своїх індіанців. Про своїх фальшивих індіанців. За десертом ми теревенили про всяку всячину, а за кавою весело сміялись.

Був четвер. Той самий четвер, коли на одинадцяту годину грабіжники чекали від уряду відповіді. Чи захоче він випустити на волю двох в'язнів у обмін на корону та скіпетр?

Увечері, близько десятої, я зателефонував Калле Асплундові, довго не міг пробитися крізь байдужість секретарок, але нарешті мені це вдалося.

— Ні, — сказав він стомлено. — Нічого. Ми перевернули догори дном кожен квартал по всій Швеції, трусонули кожного злодія. Ми притиснули всіх інформаторів, які тільки в нас є, опитали іноземців, допитали всіх, хто міг мати бодай найменше відношення до людей із «Червоного серпня». Інтерпол зробив усе можливе. Проте марно.

— А зараз десята.

— Якщо тобі немає більше чого сказати, то не завантажуй лінію, — роздратовано просичав він. — Мені нема коли базікати з тобою.

— Ще тільки одне слово, — спробував я затримати його. — Я не певний, що за цим неодмінно стоїть «Червоний серпень». І не думаю, що взагалі хтось хоче визволити в'язнів із Кумли. Все це тільки фальшивий слід. Пам'ятаєш книжки про індіанців, які ми читали, коли були хлопчаками? Там білі бандити іноді перевдягались індіанцями й нападали на диліжанси. На мою думку, й тепер відбувається щось схоже на це.

На другому кінці дроту стало тихо. Кілька секунд мертвої тиші. Потім я знову почув голос Калле — безмежно терплячий голос:

— Дорогий Юхане Крістіане Хуман. Тут, тобто в кабінеті у прем'єр-міністра, сидить майже весь уряд. Міністр освіти, який відповідає за музеї. Міністр юстиції і міністр закордонних справ. І багато інших. Вони у розпачі, не знають, що робити. Адже, будь-яке їхнє рішення може стати непоправною помилкою. А що робиш ти? — Тут голос його підозріливо полагіднів. — Так от, ти займаєш телефонну лінію казочками про білих бандитів, котрі перебираються в індіанців, щоб грабувати диліжанси. Юхане, ось тобі добра порада. — Голос уже не здавався лагідним. — Припини! Вертайся до свого питва, але спершу, чорти б тебе вхопили, поклади трубку!

І він дав відбій. Просто мені у вухо.

Я його розумів. Він, звичайно, запрацювався, вимотався. І вважав, що я мелю дурниці. Які в моно були докази, що я знав? Нічого, анічогісінько. Клео скинула з полиці книжку про індіанців, а я вже й мов тут уродився зі своїми висновками, заплутував слідство, заважав. Ні, правильно ото кажуть: не просять — це лізь. Та все ж я думав, що моя версія заслуговує на увагу. Хтось хоче штовхнути поліцію на хибний слід. Трохи клею, ножиці, кілька вечірніх газет — і весь механізм працює марно. Адже історія з політичними в'язнями та шантажем здавалася цілком вірогідною. А мова в листі, принаймні в моєму, справляла враження навмисно неправильної. Щоб показати, ніби відправник не швед. Але все це, звичайно, чистісінькі мої фантазії. І Калле має рацію. Треба кидати це діло. Повернутися до своїх сумних буднів, де немає ні вродливих дівчат, ні таємничих крадіжок.

І тут задзвенів дзвінок. Різко й пронизливо.

— Юхане?

— Так.

— Привіт, друже. Це Скіпка. Як ти там?

Він говорив уривчасто, наче перед цим біг або був чимось наляканий. Чи тверезий він?

— Та дякую. А як ти?

— Хотілося б краще, хлопче. Так от… Ти повинен сюди приїхати. Мені треба розповісти тобі дещо страшенно важливе. Про всю цю історію. Я знаю, де музейні речі і хто їх поцупив. Але поквапся. Справа нагальна. Дуже нагальна. У тебе ж контакт із лягавими та страхувальними компаніями. Але я маю дістати свою частку. І не спробуй мене дурити. Тільки я знаю, де коштовності.

— Гаразд, ти матимеш свою частку. Я ж тобі зразу це обіцяв. Тільки заспокойся. Де ти зараз?

— У конторі. Броварня…

Трубку поклали. Він, видимо, поспішає, подумав я і відпив великий ковток свого розбавленого водою віскі. Потім зняв з вішалки плащ і надягнув його, вже збігаючи сходами вниз.

Мені не пощастило, довелося довго чекати на Корабельному мосту, перш ніж з'явилось одне-однісіньке таксі. Зміна вже скінчилась, та оскільки шофер жив на Седері і йому, однаково треба було проїжджати мимо, він узяв мене.

Вулиці були майже безлюдні. Біля пристані — жодного суденця. Вода навколо Кастелхольмену мерехтіла чорними й холодними блискітками. Нова будівля кооперативного об'єднання розвернула до центру міста свої широкі груди, владно й поважно, ніби хазяїн величезного підприємства, а на великому баштовому годиннику раз у раз мінялися цифри: гнались одна за одною світляні неонові секунди і вогненним розсипом танули в нічному небі. Двоє підпилих чоловіків допомагали один одному в небезпечному для життя круїзі через перехрестя.

Хегбергсгатан була ще тихіша й безлюдніша, ніж минулого разу. Шофер здивовано подивився на мене, коли я, розплатившись, вийшов біли старої броварні, проте нічого не сказав. Він звик не дивуватись, подумав я і глянув на похмурий фасад із червоної цегли. Світла ніде не було. Темні ряди вікон дивилися своїми порожніми очима на самотній вуличний ліхтар, що висів між будинками; розгойдуючись із боку в бік, він кидав тьмяне світло на частину фасаду, лишаючи решту простору в ще моторошнішій пітьмі.

Великі вхідні двері були замкнуті, але малі дверцята збоку піддались. Я спробував зорієнтуватись у темряві. В далекому кінці коридора блиснула червона кнопка вимикача. Я натиснув на неї, і слабенька лампочка освітила стелю своїм каламутним хворобливим світлом, яке ледь сягало підлоги.

Праворуч, перед дверима туалету, так само стояло відро зі сміттям, а одразу ліворуч підіймалися в темряву дерев'яні сходи. Я повільно пішов по рипучих східцях і вийшов у коридор з дерев'яними ґратчастими стінами. Незважаючи на заборону, черкнув сірником. У його непевному мерехтінні я розгледів чорний ґудзик вимикача біля дверей, увімкнув світло і пройшов далі, у великі складські приміщення.

Вітер свистів крізь нещільно зачинені вікна, шуміло й тріщало у великих трубах під стелею, шурхотіло й клацало в далеких кутках.

Меблі, звалені на купу, химерно громадилися в напівтемряві, під сонними жовтуватими кульками світильників, світло від яких не досягало всіх закутнів цього занедбаного приміщення. У повітрі висів слабкий запах аміаку. Далеко внизу, кількома поверхами нижче, грюкнули двері. Може, їх хитнув вітер?..

Далі були ще одні залізні двері. А за ними — сходи, які вели в контору. В Скіпчину контору, маленьку комірчину з брудними вікнами, що виходили на заднє подвір'я, де висіли лискучі туші тварин.

Важка залізна пластина із скреготом повернулася на завісах. Я причинив її за собою і став пробиратися навпомацки, тримаючись однією рукою за поручні. Тут, очевидно, не побажали розщедритися бодай на якесь освітлення. Чи я не помітив вимикача?

В коридорі нагорі мерехтів крізь вікна тьмяний відсвіт рекламної розкоші пічного Стокгольма, що відбивався від свинцевого неба. В самому кінці крізь вузеньку шпарину біля підлоги просочувалася смужка світла. Двері в контору Скіпки були трохи відхилені. Я підійшов, постукав. Ніхто не відповів. За дверима була тиша, цілковита тиша. Тільки звідкись іздалеку, ніби з іншого світу, долинали сигнали машин.

Коли я натиснув на ручку, двері повільно відчинились, і я опинився на порозі кімнати, в якій не так давно вже побував. У конторі антикварного торговця, посередника при позичках грошей та консультанта страхувальних компаній Стіга Стремберга.

Зі стелі звисала та ж таки тьмяна лампочка без абажура, що живилась від акумулятора. На столі стояла наполовину випита пляшка дешевого віскі. Обабіч — дві різнокаліберні склянки. У стіні над письмовим столом я побачив напіввідчинені дверцята, які міцно сиділи на прилаштованих до стіни завісах. Сейф. Умурований в стіну сейф. А квадрат шпалер довкола — світлішого тону, майже іншого кольору, ніж решта стіни. На підлозі стояла в рамці афіша з Еланда[9], рекламна афіша з вітряком. Звичайно вона, мабуть, висіла перед дверцятами сейфа, маскуючи їх.

Однак усі деталі, всі враження, що їх мазок зареєстрував майже миттєво, спливли тільки шумовинням на поверхні. Всього лиш легеньким шумовинням на темно-зеленій хвилі жаху, яка прокотилася по мені, коли я побачив Скіпку.

Він сидів за столом. На тому ж таки місці, що й минулого разу. Дивився на мене, але не бачив. Сидів, зіщулившись і відкинувшись назад, підтримуваний бильцями та спинкою крісла, які не давали йому сповзти на підлогу.

І все ж сидів там не Стіг. Сиділа сама смерть. Володар царства мертвих. На голові в нього золотом і коштовним камінням виблискувала корона короля Еріка. На столі перед собою він стискав у руці скіпетр.

Бліде світло лампочки таємниче палало в темно-червоних рубінах, яскріло в холодних і прозорих діамантах. Мінилися матово-рожевим сяйвом перлини, і блищав величезний зелений смарагд.

З лівого боку піджак був просякнутий кров'ю. Вона розбризкалася на зеленому сукні столу, і я подумав про смертний вирок, винесений Юханом III своєму братові: «І нехай він спливає кров'ю, аж поки сконає».