Смерть ходить по музею

XXII

Карін прикотила столик із содовою водою, льодом та іншим. Центр тяжіння негайно перемістився від обіднього столу до столика з напоями. Тільки Віра Перссон і я сіли на диван під шагалівським півнем.

— Як сумно все це, із Стігом Стрембергом, — тихо сказала вона.

— Ви його знали?

Я був здивований. Не міг зрозуміти, що єднало охайну, по-старосвітському чемну бухгалтерку із Скіпкою — брудним, незугарним типом.

— Стіга? Ще б пак. Дуже добре. Ви ж чули про його минуле? Про його колишні крамниці? Тоді він частенько до нас заходив, та й згодом навідувався. Він знав усіх службовців музею, майже всіх. Просив допомоги у визначенні автентичності картин та срібла. Стіг навіть продавав нам багато речей. Він як мистецтвознавець не був позбавлений навіть своєрідного сумління, так він звичайно казав. Дбав про те, щоб добра річ потрапила краще до нас, ніж до когось іншого, навіть якщо зменшиться його прибуток. Він хотів, щоб витвори мистецтва лишались у Швеції. «Мені на небі віддячиться», — любив він казати. Сподіваюся, йому таки віддячиться. І Андерс, і Бенгт мали з ним справи. Грета теж, я думаю. Адже він був фахівцем із художніх виробів вісімнадцятого століття. Це ж і Гретина галузь, як ви, мабуть, знаєте.

Я кивнув. Це було цікаво. Дещо для мене прояснилося. Скіпка Стремберг знав і Андерса, й Бенгта, й Грету. І, очевидно, не тільки їх, а й решту службовців музею. Отже, між Нюрнберзькою броварнею та музеєм існував зв'язок. Принаймні на приватному рівні. Це потребувало ретельнішого вивчення.

Я підійшов до столика на коліщатках, приніс фру Перссон склянку мінеральної і одійшов до вікна. Грета стояла самотою і дивилась на Старе місто та будівлю ратуші.

— Як гарно, — не обертаючись, тихо сказала Грета. — Напрочуд гарно.

Я з нею погодився.

— Серце Швеції, — підтвердив я. — Звучить як штамп, та так воно і є. У цю пору дня, при цьому освітленні Старе місто, коли дивишся на нього звідси, справді незвичайне.

Вона кивнула.

— Ви були знайомі зі Стігом Стрембергом? — почав я.

— Так, — почулася тиха відповідь. — І дивно те, що він дзвонив мені учора ввечері.

— Дзвонив? Чому ви про це не сказали?

— Бо ніхто не питав, — обернулась вона до мене. Позад нас гомоніли гості, дзвеніли склянки.

— Він подзвонив о пів на одинадцяту, хотів, щоб я прийшла до нього в контору. Сказав, ніби до нього потрапив унікальний срібний кавник. Середина вісімнадцятого століття. Рідкісна робота Мікеля Острема. Він узяв його в заставу під велику позику, а строк закінчився, отож усе було гаразд. Ніякого шахрайства, нічого краденого. Він за це ручився. Він знав, як я цікавлюся старим сріблом, і хотів мені його продати по сміховинно низькій ціні, бо, мовляв, із грішми припекло. Але він просив, щоб я неодмінно прийшла подивитись. Гроші були йому потрібні, щоб віддати якийсь борг, і термін виплати, очевидно, минув.

— Якось усе це заплутано. І надумано.

— І я так вирішила. Тому й не пішла. У мене виникло відчуття, що це тільки причина, що йому треба заманити мене туди за всяку ціну.

— Ви певні, що телефонував Стремберг? Голос його впізнали?

— Думаю, так. Він був не зовсім тверезий, бурмотів якось невиразно. Але ж він завжди говорив трохи хрипким голосом. Та, зрештою, то міг бути й хтось інший…

— Хотів би я знати, хто ж то був.

Але в цю мить нашу розмову урвали. Підійшов Ерік, однією рукою обняв Грету за плечі.

— Так-так, балакаємо про гірку десятиразової очистки, як я розумію?

— Не зовсім. Нам до вподоби м'якші напої. — І я відійшов до столика.

Тепер хвиля відлинула до дивана. Лишився стояти тільки Бенгт. Знову похмурий і сердитий. Він втупився поглядом у Карін, яка сміялася з жартів Андерса.

— Якої ви думки про Стремберга? — обережно запитав я. — Ви ж були знайомі?

— Що ви маєте на увазі?

— Те, що кажу. — Я вкинув у свою склянку кілька кубиків льоду. — Ви знали його?

Він кивнув і подивився на освітлене нічне небо над містом.

— Мабуть, що знав. Так, звичайно.

— Знали його близько?

— Юхане… — Він зазирнув мені просто у вічі. — Ви мені не подобаєтесь. І я думаю, ви нікому тут сьогодні не подобаєтесь. Ви надто цікавий і доскіпливий. Схоже, що ви й надалі в чомусь нас підозрюєте. Мені дуже шкода вас розчаровувати, але ніхто з нас не має до цього ніякого відношення. Ні до Стремберга, ні до короля Еріка. Ніякісінького відношення.

Мені раптом здалося, що він зараз пожбурить у мене склянкою. Але Бенгт засміявся.

— Я скажу вам ще дещо. Учора Стремберг дзвонив мені. Він був зляканий. І просив мене приїхати, хотів повідомити про щось важливе. Мовляв, він знає дещо про крадіжку. Але я запізнився..

— Запізнилися?

— Ere ж. Бо вся вулиця була забита поліційними машинами.

— Про що ви тут шепочетесь? — Андерс із порожнім келихом вернувся до столика.

— Про те, що нікого іншого не стосується, — коротко кинув Бенгт, відходячи.

— Він на диво дружелюбний, наш салонний політик, — з гримасою зауважив Андерс. — Отак воно, Юхане, ти під старість героєм став. Бач, як буває.

— А ти теж знав Скіпку Стремберга? — запитав я ніби між іншим, наче це мене й не цікавило. Просто так запитав, знічев'я.

— Скіпку? А чого ж ні? І навіть добре. А найцікавіше те, що він тільки вчора дзвонив мені. Казав, ніби щось дістав для мене.

— Корону короля Еріка?

— Та ні ж бо. Він знав, що я збираю Хіллестрема, те, що найцікавіше. Адже не всі його картини однаково вдалі. Ну, він подзвонив… Сказав, ніби в нього зараз найкраща з усіх речей Хіллестрема і нам годилося б її придбати. Проте дуже квапив. Одній старій тітоньці, мовляв, негайно потрібні гроші, а вона вважає, що картина має висіти в Національному музеї. Сама вона не побажала до нас з'явитись, а діяла через Скіпку. Він поставив лише одну вимогу. Чи, точніше, та стара. Щоб я зразу ж узявся до цієї справи. Того ж таки дня. Я мав зайти до нього не пізніше одинадцятої вечора.

— І ти був у нього?

— Та ні, не був. Скіпка був п'яний і застуджений. Говорив, ніби каші в рот набрав, я ледве втямив, що він бурмоче. Та й жодна людина, якщо вона при здоровому глузді, не продасть Хіллестрема нижче від справжньої вартості. Певне, він хотів підсунути мені крадене. І я сказав, що мені ніколи, хай, мовляв, прийде в музей наступного дня і покаже свій скарб при денному світлі. У нас є обладнання, з допомогою якого можна як слід роздивитись картину, перевірити, справжня це річ чи підробка. Ультрафіолетове проміння, наприклад. І рентгенівський апарат.

— У який час Скіпка дзвонив?

— Точно не пам'ятаю. Десь близько десятої. Може, трохи пізніше.

— Гей ви, змовники! — гукнула Карін. — Годі стовбичити там зі своїми склянками. Ідіть розважте нас чим-небудь, ви ж світські чоловіки.

Ми з Андерсом поплентались до дивана, а потім заспівали дуетом. Усі дістали неабияку втіху. То був уривок із комедії, що її ми якось дуже давно написали для нашого любительського театру. Правда, і слова, й мелодію ми трохи забули. Але вечір був пізній, настрій чудовий, і публіка сміхотлива. Дуже сміхотлива.

Розпашілий, задоволений сміхом та оплесками, я сів у плетене, покрито білим лаком крісло. Поруч на широкій банкетці вмостився Мугенс Анд.

— Не знав, що ви такий комік, Юхане, — усміхнувся він. — Театр у вашій особі багато втратив.

— Краще бути добрим торговцем, ніж поганим актором, — продекламував я. — Ви чудово знаєте, що життя — це сцена, а ми, люди, — статисти, хіба не так? Статисти, яких убивають в останньому акті. А потім завіса опускається. Точнісінько так, як сталось із Стігом Стрембергом. До речі, ви його знали?

— Трохи. Він іноді заходив до музею. Раніше, мабуть, частіше, коли був власником антикварних крамниць. Еге ж, таке життя. Угору сонцем, а вниз — млинцем, чи як тут у вас у Швеції кажуть.

Він засміявся, а я подумав, що датської вимови у нього майже не відчутно.

— Він часом учора вам не дзвонив? — запитав я.

— Ні, чого б йому дзвонити? Не пригадую, чи бачив я його взагалі за останні кілька місяців. — Мугенс видавався здивованим. — Ми не дуже з ним спілкувались. Я ж займаюсь рекламою, а Стіг, коли приходив іноді, балакав або з Гретою про срібло, або з Андерсом про картини. Нещодавно ми придбали в нього одне полотно Хіллестрема. Через Андерса.

— Зі знижкою в ціні?

— Де там. Довелося потрусити кишенею, як мені пам'ятається. Але річ була чудова. Просто неповторна.

— То, виходить, Скіпка підтримував зв'язки з музеєм через Андерса й Грету?

— Ну й через Бенгта, звісно. Я думаю, — і він притишив голос, — у них були якісь спільні грошові інтереси. Здається, Бенгт позичав у нього гроші. Одначе не робіть з моїх слів якихось висновків. Просто мені здалося, ніби він якось впливав на Бенгта, натискав на нього. А в Бенгта тоді справи з грішми йшли чудово. Придбав собі все, що тільки можна було. Машину, наприклад.

— У багатьох є машини.

— Так. Але мало знайдеться людей, у яких сьогодні ледве вистачає на каву й печиво, а завтра з'являються гроші на машину.

Дуже не до речі в нашу розмову втрутилася фру Перссон. Вона потягла Мугенса в центр кімнати, яка вже перетворилася на танцювальний майданчик, і шеф відділу інформації з головним бухгалтером відійшли від мене під звуки «Танцюючої королеви».

Цікаво, міркував я, потонувши в м'яких подушках. Що далі в ліс, то більше хмизу. Отже, Скіпка дзвонить учора трьом різним людям і просить їх приїхати між десятою і одинадцятою вечора. Він наживлює принаду, яка, він певен, привабить їх. Срібло для Гроти, Хіллестрем для Андерса і крадіжка для Бенгта. А мені він дзвонить, пропонуючи найбільш ласий шматок. Коли він говорив з ними трьома, то здавався не зовсім тверезим, навіть п'яним. Говорив невиразно, застудженим голосом. Але зі мною він розмовляв інакше. Напідпитку він, може, й був. Проте не бубонів, не гундосив.

Який висновок я міг зробити? Мені дзвонив Скіпка, а їм хтось інший? Хто ж тоді, якщо не вбивця?

Стіг знає, що ввечері до нього хтось прийде. Він відчуває, що має статися, він переляканий, він у паніці дзвонить мені. Та коли я приїхав, було вже пізно. Стіга застрелили, і вбивця швидко набрав три номери, сподіваючись, що хтось та прийде. Той хтось знайде мерця в порожньому домі. Анонімний дзвінок у поліцію, мабуть, доповнив би картину. І ніхто б не повірив, що затриманий на місці злочину прийшов на Скіпчин дзвінок, щоб купити срібний кавник або картину Хіллестрема.

Та незалежно від того, як усе відбувалося, незалежно від того, хто вбивця, на головне запитання відповіді досі не було. Чому вбивця залишив регалії короля Еріка у своєї жертви? Який у цьому сенс? Для самого вбивства мотиви знайти неважко. Тут проблем не було. Хтось, хто позичав гроші або хотів позичити. Хтось, на кого Скіпка доніс у поліцію чи в страхувальну компанію. Переховувач краденого або злодій. Але чому вбитий сидів з короною на голові та скіпетром у руці? І чому на підлозі лежав папірець із словом «помста»? Це скидалося на імпровізацію.

І є ще одна обставина, міркував я, дивлячись на танцюючих, але не бачачи їх. Цікаво, чому вони розповідали мені про це. Про дзвінки. Хтось із них убивця й наводив мене на хибний слід, збивав на манівці? Що крилося за вбивством Скіпки? Що ховається в темряві, підвладне лише відчуттю, але не зору?